Село сенаторки: як ми втрачаємо Линів. СВОЯ ІСТОРІЯ

– Олено, ви де там? Ми вас чекаємо у школі...

Ми дуже довго їдемо. Десь попереду мав би бути той самий Линів, у нашій історії то – село сенаторки, українки з польського Сейму та просвітянки Олени Левчанівської. Село, в якому цікаво пошукати сліди відомої родини і пройтися стежками, якими десятиліттями боялися ходити. Навіть досі. 

Дорогою нам телефонує одна з тих, кому доля Линева не байдужа. Її теж звати Олена. Як мене. Як сенаторку, яку з її села ще у грудні 1939 вивезли енкаведисти. Назавше.

Насправді ми довго їдемо. Це – плюс, бо є шанс подумати про Линів і час вкотре переварити у собі історію про Левчанівську. Це – мінус, бо ми їдемо довго через погані дороги. 

А це означає, що якщо раптом комусь ще на цьому світі, крім журналістів, захочеться побачити село сенаторки, він дізнається про цей щербатий асфальт і не поїде. 

Але їдьте.

 *  *  *

Минаємо Войнин з його колгоспним монументом над дорогою, ще з серпом та молотом. Минаємо ями на дорогах  та розлогі горби полів. Линів зустрічає розхристаним, непричесаним, надто осіннім: навіть не за пейзажами, а за змістом, який ховається за парканами його хатів і його пусток. 

Обабіч дороги переливають у бідони молоко: життя в селі таки є. Потім нам скажуть, що коней у Линеві тепер значно більше, ніж корів. Хоча - не перевіряли. 

Над дорогою – ознаки колишнього совєтського побуту і процвітання: низка будинків, в яких вгадуються вчорашні (а в них подекуди і сьогоднішні) магазини. Відкритий тільки один. На ньому вивіска «Оленка». З ошатних споруд - ФАП.

На порожньому вікні якоїсь господарської чи адмінбудівлі сидить біла, мов сніг, кішка. Ще за трохи ми дізнаємося, що перед цим будинком з часів Другої світової були «німецькі могилки», а старожили ще пригадують горбики поховань із березовими хрестиками. Та років сім тому в рамках якоїсь акції пошуковці з Німеччини приїхали у Линів і забрали з цього плацу всі останки, які знайшли, щоб перепоховати у Львові. 

Помічаємо стенд для оголошень чи афіш. На ньому – лише щось одне, але дуже життєве: «Купуємо кропиву». 

У Першу світову линівців евакуювали. По війні від села лишилася церква і одна хата. Так знищили і маєток Карпа Гродзінського, батька Олени Левчанівської. У Другу світову тут міцно затискали лещата: спершу німці (вдумайтеся: із невеликого села 70 людей вивезли остарбайтерами на роботу в Німеччину, 20 – не вернулося), згодом совєти, бо частина місцевих людей чинила опір червонозоряному режимові, свідчення тому 26 прізвищ на символічній могилі за селом всім «розстріляним чекістами», «борцям за волю України, розстріляним німецькими і польськими окупантами». 

А тепер і без німців, і без совєтів прості реалії українського сьогодення незримо і тихо стирають Линів з карти життєдайних сіл. Той все більше і більше стає «неконкуретоздатним» у вирі децентралізаційних реформ. І тільки активність місцевих людей якось втримує тут вогонь. 

Це село досі дуже неохоче говорить про свою непросту історію. Воно не хоче розповідати про бандерівців, про те, хто з ким і проти кого. І фактично ген до Незалежності воно мовчало про Левчанівську і все, що мало стосунок до життя і діяльності Карпа Гродзінського і його родини. Історія жила на рівні спогадів про «панський» побут, звички, традиції.

 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Моя баба жила в Нью-Йорку». Слідами однієї депортації. СВОЯ ІСТОРІЯ

У цьому селі є два острівка життя: школа і церква. Враховуючи те, що до церкви, як скрушно зауважував тамтешній священник Павло Шевчук, у «буденні» неділі ходили прихожан з десять, то – тільки школа. 

Школа тримає село. Село тримається за школу. Але  напередодні кожного наступного вересня в цій історії намагаються поставити масну крапку. Усе літо 2021-го линівські вчителі та активні селяни віддали на те, щоб довести, що школу варто зберегти попри критично малу кількість учнів. Учнів знайшли. Вчителів знайшли. Серед аргументів на користь збереження закладу – музей. 

У линівській школі з 90-х діє невеличкий музей. Саме сюди вирішила передати раритети родини, які берегла все життя, внучка Карпа Гродзінського, єдина донька розстріляної совєтами сенаторки Левчанівської – лучанка, краєзнавиця, фотографка і режисерка-аматорка Ірина Левчанівська. 

Уявіть: у невеличкому шкільному музеї, відгородженому гратами від шкільного коридору, є, наприклад, саме та валіза, в яку донька сенаторки збирала всі свої речі, коли НКВД забрало маму на допит в Горохів, звідки вона не повернулася вже ніколи. Збирала, щоб утікати з села.

Олена Левчанівська запідозрила, що хтось таки з місцевих її «здав», тому недовіра до линівців так надовго оселилася в пам'яті Ірини, що вона не ступала на линівську землю з 39-го до 90-х. Признавалася до земляків. Спілкувалася з ними у Луцьку на ринку, біля якого жила і де продавала рукотворні берети. Але не приїжджала в село, де, до речі, на той час була могила її діда і тітки.

І валіза – далеко не єдиний раритет, який можна бачити у Линеві. 

Олена Никитюк нині одна з тих, хто ці раритети береже. Ентузіазм учительки, а віднедавна і директорки линівської школи цього літа врятував не тільки цей заклад, а й село в принципі. 

– Цю школу відкрили, коли мені було три… – усміхатиметься Олена на порозі сірого двоповерхового приміщення «під шубою». – Я була мацюсінька, брат ішов у перший клас, сестра – в другий. А стара школа до цього була в приміщенні клубу, тепер вона вже майже розвалена… Там був клуб, потім бібліотека, бібліотеку забрали, клуб закрили, вікна повибивали, і отак ми живемо. В бур’яні. Школу, як можемо, так тримаємо. 

1. «Все. Шлакбаум»

Сірі стіни, які нині гучно носять ім’я Олени Левчанівської, ведуть свій відлік від 74-го. Але сірі вони тільки зовні. Як насправді живе Линів, видно зсередини. У невеликих класах, де вчаться діти, зібрали всі кольори світу. На стінах – вишивки і малюнки. А крім скарбів Левчанівської, у музеї – раритети від місцевих і вся линівська історія у світлинах, старих документах і унікальних і теплих дрібничках з минулого бабів та дідів. 

Цей заклад будували, розраховуючи, що до нього ходитимуть діти із сусідніх сіл Бубнів та Кошів. Саме тому приміщення стоїть фактично на околиці. Згодом у Бубнові звели свою школу. А в Линеві коридори стали вільнішими. 

– Якщо школи не буде – все, шлакбаум. Ми це прекрасно розуміли. І бачили б ви, як ми збирали цих 29 діток. Це не всі наші: є діти з навколишніх ближніх сіл. Але ми боролися за них всі літні канікули. Я була рядовим учителем, я – не директорка і не завучка, але ми об’їздили все навколо і познаходили  дітей. У сусідньому Ватинці закрили школу. Останнім часом там було 17 дітей, їх рік утримувала громада. Не дали ради – закрили. Ми поїхали туди за дітьми. А Світлана Степанівна, яка там була директором школи, каже: «Вам дітей треба, а вчителів не треба?». От і  знайшли так собі і учнів, і вчительку математики із Садова. Сюди вона їде, а назад іде пішки, – розповідає Олена Никитюк.

Линівці за останні кілька років уже втретє опиняються «під іншою владою». Ліпше від того не стає. Навпаки. До створення об’єднаної тергромади село було у складі Бубнівської сільської ради Локачинського району. Потім вибори, пертрубації і – півтора року в складі великої Привітненської ОТГ. Не «вспокоїлися», кажуть у Линеві. Не встигли тут звикнути бути Привітненською ОТГ, як на тобі – тепер то Локачинська тергромада. У всіх цих межах доживає чи виживає той самий Линів…

– Нам говорили, щоб тут лишилася тільки початкова школа. А я встала на сесії і кажу: «Закриття одного ступеня рівносильне закриттю школи взагалі. Бо є сім'ї, в яких сюди одна дитина ходить в молодшу школу, інша – в старшу. Батькам складно відправляти дітей з однієї родини у навчальні заклади в різних селах. Ясно, що тоді вони зроблять все, щоб діти вчилися в одній школі. Відтак, заберуть звідси своїх старших дітей. А так в селі не лишається  ніякого освітньо-культурного центру. У нас вибори – тут. Збори – тут. День села – тут. Все тут, – аргументує директорка. 

Зараз у школі 29 учнів. Ще 13 дітей – у садочку, який у цих же стінах. Але нема першого класу. Педагогам фактично дозволили працювати з таким станом справ ще рік. Тепер вони кожну маленьку дитину і потенційного школяра у селі та поблизу нього мають за щастя. І несміливо говорять про те, що ситуація на наступні роки їм наразі проглядається кращою (з народжуваністю). 

Утім, як би критично не почувалося село, це аж ніяк не тримає у ньому молодь. Навпаки. Олена Никитюк переконує: за бажання можна мати роботу, живучи тут. Їздити працювати на підприємство «Волиньхолдинг», що в Торчині, наприклад. Або ж на завод «Кромберг енд Шуберт», що в Луцьку, але возить працівників з усієї Волині. Каже, серце тішиться, коли бачить, як молоді хлопці та чоловіки вертаються з Польщі з грішми. Тоді одразу біля парканів чи у дворах з'являються нові блоки, будматеріали, хтось перекриває хати, хтось добудовує щось чи реконструює. Тоді видно життя.

Але зароблені «польські» гроші у блоки інвестують не всі - це раз. А два - молоді чоловіки все одно повертаються у Польщу і працюють там. 

2. Аня. Спортзал. Гол

І тільки одиниці молодих людей ризикують піти іншим шляхом. У куточку линівської школи перед спортзалом (великий спортзал, то ще один козир закладу, крім музею) є її маленька робоча кімната. Кабінетик зі столом та поличками на стіні. На полиці з обгортки книжки сміється зірковий тренер ФК «Волинь» кращих її часів Віталій Кварцяний. Біля нього висять чиїсь медалі за …жіночий футбол. Анні Нижник - всього 22. От вона і є одна з тих молодих, хто дивом лишився в Линеві. І хто теж пробував, які вони на смак – польські заробітки. 

– Наша Аня, – тепло кажуть про неї в школі. 

Аня – вчителька фізкультури. У минулому вихованка одного зі спортивних інтернатів у Костополі. Чемпіонка та перспективна футболістка. Усі її грамоти нині прикрашають стіни маленького кабінетика в школі Линева. 

Ми просимо її розповісти, як працюється і чи не гнітить робота. «Навпаки», – всміхається Аня. Тут, каже, легко, бо все навколо рідне, бо колеги – твої вчорашні вчителі, а дітей знаєш, мов своїх. 

Крім уроків фізкультури, Аня має ще й години інклюзії. І коли вона говорить про одну зі своїх вихованок, в Ані горять очі. 

– Раніше ця дівчинка говорила лише склади. А з першого вересня стала казати на мене  «Аня», а на Ярофеївну - «Ліля». І змінюється на очах… – тішиться маленьким успіхом маленької учениці 22-річна «фізкультурничка». 

До спорту Анну заохотив тато. Як у багатьох малих селах, в Линеві тежщозими шкільний спортзал стає місцем для дозвілля. І раніше, і зараз молодь часто проситься сюди пограти у футбол, бо жодного іншого місця, де якось змістовніше можна провести вечір у своєму селі, тут нема. Так грати футбол ходив її тато, брав з собою донечку. Та дивилася, а потроху закохувалася у цю гру. Згодом просилася й собі. Зрештою Аня проторувала дорогу до спортінтернату в Костополі. То був час поїздок на змагання, шаленої роботи над собою, медалей і перемог… Далі здобула ще й фах юриста у волинському виші. З'їздила навіть на заробітки. 

Зрештою таки ризикнула піти працювати в школу,  повернутися у спортзал… Сьогодні вчителька здобуває освіту за тим фахом, за яким і працює. 

Як завше, цей шкільний спортзал на чимало вечорів перетворюється на локацію для дозвілля.

– Нам і шкода того спортзалу, щоб тут грали вечорами, і водночас мусимо йти на поступки. Хоч і прибирати після цього треба, і відповідальність нести. Але от наш Микола Вікторович все-одно щоразу йде, відкриває двері і чатує, щоб все було добре. А грати м’яча приходять навіть з сусідніх сіл, бо там навіть того, що тут, нема, – розповідають у школі. 

Спортзал – не єдиний «козир» линівської школи. Безперечний і найбільший – ще один: музей. Коли колектив цікавився, яка ж доля у разі закриття чекає на експонати Левчанівської та власне музей, то чув: хай це їх не цікавить. На щастя, у Линеві є ще ті, кого це справді цікавить. 

3. Втирач. Обрус. Валіза сенаторки

Брязкає замок на фарбованих гратах. Гратами у коридорі відгороджена музейна кімната. Крізь грубі прути погляд впирається у портрет Олени Левчанівської. Під ним дати. Довгий час на місці дати смерті були просто крапки… І тільки згодом тут домалювали 1940-й. 

Олена Никитюк ходить у музеї, як у храмі. Мляво світить лампа. Вікна затуляє чорні штори: так раритети ховають від впливу сонячного проміння. Вона поправляє то обрус, яким накритий стіл і який її баба вишила ще в 13-ть, то втирач, то рушники, то хустки, змітає невидимий пил зі старої валізи в кутку. Стенди з 90-х. Під ними за склом зберігаються документи, дрібнички з історією.

Крім речей Левчанівських, тут багато  тих, які рідні їй самій. 

– Я принесла сюди все, що колись було вишите гладдю бабцею чи мамою. Вони ж линівські, наші, - Олена кутається у ще прабабусину хустку і каже, що он вона яка, «навіть міль не їсть».

ЇЇ баба, Катерина Пекна, народилася у 1922-му. Тут її придане і нажите. А головне: тут її узори. Та Катерина з Линева сама вигадувала візерунки до вишивок, малювала, потім перебивала на тканину. І до баби за візерунками, згадує Олена Никитюк, сходилося пів села. 

– Вона сиділа і ручкою чи олівцями малювала на листку узори. Жінки змальовували їх через копірку і відображали на перкалі. Та ще ж не кожен умів це зробити. І я часто чула: «Перемалюй, Катю». Це вони просили бабцю скопіювати їм узори (замислилася, – авт.).  А ота чорна квітчаста хустка - перша хустка моєї прабабці Федорки.  Вона звала її «миколаївською» і зберегла ще з часів Першої світової. Коли родину евакуювали з Линева на час бойових дій, ті взяли із собою хустки. Дуже багато людей тоді, в 1914-му, тікали від війни і виїжджали аж в Орловську губернію. Мої опинилися в Києві. Вони були не бідні, середнячки, мали землі багато, по-совєтському то вже й куркулі… Скільки дорогою церков бачили – у кожній по хустці лишали. А цю – лишили. Миколаївська – бо за царя Миколая куплена. Казала одна моя подружка: «Забери, бо то сімейна реліквія». А де ще мають бути реліквії, як не тут? – каже директорка. 

Досі у Линеві розказують, як після Першої світової саме їхня церква була місцевим людям, які поверталися додому, за маяк у полі. Бо нічого не лишилося від Линева: все було спалене, тільки одна хата і цей храм. А до війни саме у цій церкві й вінчалася Олена Гродзінська з Олександром Левчанівським із Ніжина. 

– Мій прадід вернувся у 1918-му. Якраз перед сильними морозами. Люди рили землянки, там зимували, а навесні стали розбирати австрійські окопи, що були обкладені добротним брусом. Те дерево і брали собі на хати. І прадід поставив собі хату з таких окопів… Разом із селом була знищена і садиба Гродзінських. Мала два поверхи, стояла позаду нашого магазину, – розповідає жінка. 

Музей у школі, каже директорка, допомагали облаштувати працівники обласного краєзнавчого музею. За експонатами стежить директорка. Отримує за це невеличку доплату як за завідування історичним кабінетом. 

Відкривали його 9 лютого 1996-го, тоді за ідею вхопилися директор школи Володимир Мельничук та вчитель історії із сусіднього Войнина Петро Мороз. На Волині саме відзначали 115-ту річницю з дня народження Олени Левчанівської. Село нарешті заговорило про Гродзінських і їхню долю. Про те, хто ким був насправді. 

– Основою музею став спадок Левчанівської. Як настали незалежні часи, почала до нас признаватися пані Ірина. Люди ж зустрічали її на вулицях Луцька, люди пам'ятали, що то – «панська дочка», вона ж не просто «панська дочка», баронесса. Однак всі знали, що пані нема, а Ірина живе в Луцьку… – згадує Олена, на той час уже вона вже працювала у школі. 

4. …І кухлик нашого пана

Після Першої світової Олена Левчанівська повернулася у своє село. Правда, без мами росіянка Тетяна Пряхіна залишилася в Ніжині, на батьківщині Олександра Левчанівського, там і померла.

...Маєтку нема. Збудували будинок, відновили господарку. Мала 55 гектарів землі, відтак частину продала і купила корову та коні. Отак і жила у простій хаті на два входи. Чоловік вчителював у Луцьку, вона ж з 22-го майже постійно у Варшаві. Правда, радянська влада згодом більшу частину хати «націоналізувала», а жінці дозволила жити тільки в одній кімнаті й тримати лише корову… 

У 20-х роках в Линеві на Волині починає діяти філія горохівської «Просвіти». Олена опікується просвітянами, продовжуючи традицію розвитку шкільництва, запроваджену в маєтку Гродзінських ще раніше: ті навчали грамоти спершу просто дітей працівників маєтку, потім дітей зі всього села, у дворі садиби, десь майже там, де нині магазин «Оленка» ставили вистави, влаштовували обрядові свята і, маскуючи 1-ше Травня під день народження матері Тетяни Пряхіної, відзначали прогресивні на той час революційні празники. Тепер у великій сільській клуні ставили «Наталку-Полтавку» і «За двома зайцями»… Співали українських пісень та об'єднувалися навколо українських ідей. 

З 1922 до 1928 року Левчанівська розгортає активну діяльність в польському сенаті, будучи обраною від Волині. У 28-му вона повертається в село, балотуватися вдруге не бачить сенсу і прагне просто вести господарство.

Її дочка Ірина живе то з батьком у Луцьку (на час навчання), то з мамою в Линеві (на час канікул). Так батьки Ірини фактично жили окремо. 

Як сьогодні кажуть линівські старожили, чим насправді займалася пані у Варшаві, вони не дуже й знали. Або тих, хто знав це «дуже», – не стало слідом за Левчанівською. …У передноворічний день 1939-го до хати Олени Левчанівської в Линеві постукали. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Харитиня і листівки. Як «голобськії поляки» після 43-го листи в Україну писали. СВОЯ ІСТОРІЯ

Екссенаторка не здивувалася. Совєти грабували все, що ще можна було. Згодом Ірина згадувала, що енкаведисти настільки були неграмотні, що мама сама їм допомогла скласти акт про вилучення матеріалів. Яких? Фотоапарати, срібні речі, брошки, гроші… – все, що знайшли цінного у хаті доньки Гродзінського. 

– Думала, на тому й підуть, а вони їй : «Одягайтеся», – коментує Олена Никитюк. 

Саме з горохівської тюрми Олена Карпівна зуміла передати дочці Ірині клаптик паперу, на ньому було написано: «Втікай з Линева». Згодом, за три тижні після грудневого візиту,  59-річну матір перевезуть до Луцької тюрми, а ще за трохи, вочевидь, відправлять у сталінські табори. От тільки чи доїхала і куди саме рушила товарняком жінка, чия біографія і чиї життєві принципи не вписувалися у концепцію життя Країни рад, так і лишиться невідомим. Дослідники ладні вважати, що сліди Левчанівської загубилися десь у розстрільних ямах в Биківні, дорогою на Казахстан. 

«30 травня 1940 року я бачила маму востаннє. Це було на вокзалі… Минуло стільки літ, а я ніби зараз бачу той потяг, забитий арештантами, що гуркотів від вокзалу в безвість. Бачу той перон, і той вагон, де сиділа мама…» (зі спогадів Ірини Левчанівської)

Тільки у 1994-му стали відомі списки 3435-ти  українців розстріляних 24 квітня 1940 року, серед яких прізвище Левчанівської О. К. стоїть за номером жертви 43/3-37. Цифра 43 для жертви тут означає, що вона з Волині. 3 - група розстріляних. 37 - порядок у списку групи. Більше про загадкову смерть - нічого. Це одна з тих білих плям, для яких завжди є хоч маленький, але шанс в історії - відкритися через роки. Тим часом на спадок Левчанівських у Линеві рідко дивиться хтось інший, крім школярів та вчителів. 

– Ось – речі, вишиті Оленою Левчанівською і навіть ще Тетяною Пряхіною. Є кухонні предмети з маєтку. Це – кухлик нашого пана. А тут і гроші, і гаманець, і ручка, і одяг… – усе це 26-річна Ірина у 1939-му поспіхом вивозила з Линева, а потім, уже сивочолою, передала шкільному музею, – трепетно перераховує експонати музею Олена Никитюк. 

Тут бережуть гімназійну форму Ірини Левчанівської, рукавички сенаторки, український костюм Олени Левчанівської, в якому та грала у сільському театрі. Саме те дуже особисте та сокровенне, яке завше найцінніше у будь-якому спадку. Родина Гродзінських розбіглася світами. Нащадки одного з братів ще напочатку 2000-х приїздили до школи на Волині. Спілкувалися з Іриною, доки та жила. Останнім часом звісток на Волинь не було. 

Як же сильно, вочевидь, Ірина Левчанівська, хотіла повернути історію у Линів, реанімувати селу пам'ять, що взяла й віддала найцінніше. Решта документів, спогадів, світлин з архіву доньки сенаторки після її смерті передали у волинських держархів. Невідома тільки доля фільмів Ірини Олександрівни. 

Серед найбільш трепетних речей, які тримають у цій школі на околиці, - книжки, зошити, вирізки, записи Ірини Левчанівської. 

Зовсім інших, але не менш цінний спадок унікальної волинської родини, криється поміж книжок шкільної бібліотеки. Гортаємо. …Отак вона переписувала українські пісні з пам'яті. Отут вирізала котів з польських і німецьких журналів. Збирала все мініатюрне і… календарики з котами. Сама робили мініатюрні книжечки. Сама вчила англійську мову і вела свій словник. Малювала закладки. Серед найстаріших  з бібліотеки Левчанівської – поезія Гейне 1946-го. 

– Ось дивіться: книжка за 78-й, але закладка в Ірини - жовто-блакитна. Це ж Сибір пахнула не знати шо… – скаже Олена, гортаючи книжки доньки сенаторки. 

5. «І бачу: десять хур! То везуть нашу клуню»

Разом із Оленою Никитюк від школи просто через поля ми йдемо до однієї з найстарших у Линеві – Галини Семенюк. Жінка із 35-го. Нам цікаво розпитати у неї, що чула вона замолоду про родину, пам’ять про яку тогочасна влада намагалася розвіяти, мов попіл над линівськими полями.

Ті самі поля грузнуть в кольорах пізньої осені. Навколо багато коней. 

«Коні – то її слабкість», – хтось десь казав того дня. У сенаторки змалку була особлива пристрасть до коней. А в її доньки Ірини – до котів… 

...Галина Іванівна ріже гарбузу в дворі своєї хати. На дверях її клуні – підкова. За бабиним гарбузовим таїнством дивиться сірий кіт… Десь на лавці чорніє ще серпневий соняшник. 

Їй 86. І згадує так, наче кришить гарбузові нутрощі. Ох і наслухалися ми. Про те, як одного 12-го липня (!) вона з батьком ховалася у пшеницях від наступу. Нібито німців. Як батько ховав сусіда-поляка у садку його хати під грушею, «біля студні». Як палили то українські хати, то польські у 43-му. 

– Колгосп створений у 47. В 48-му почали дехто по трохи записуватися туди. Викликали по їдному в сільраду, забирали воза чи борони, чи плуга, чи коня… – монотонно.

Як перші «тухлі» мала тільки на весілля у 50-му, і то позичені. Як всі покидали хутори і перебиралися у село, «бо так сказали». Як зовсім юною садила колгопну картоплю, не вміючи її правильно кинути у рядок. Як «найкраще жилося перед перестройкою», бо … «вийшли всі на роботу, пороблять – отдихають, співають і ніхто не свариться, як типер». 

– Вже як в школу пішла, то типіро стали про них говорити. Раньше я їх ни знала, ми далеко жили, нам було штири кілометри до церкви. А тиї Левчанівськиї не бачила до тої пори… – казатиме баба Галя. 

На багато що вона просто каже: «Того ни знаю». А знає чи ні, лишається тільки здогадуватися.

Йдемо далі. Все є в Линеві, скаже нам спершись на калітку Надія Никитюк, все. Для повного щастя селу треба дві речі, переконує:  дорога і школа. Їй майже 80, і вона на все життя запамятала, як з непокірних і самостійних хуторів зганяло линівців у село. Батько Надії був добрим хазяїном, не взяли на війну, а мав жорна. Ті батькові жорна багато родин рятували…

– Заплющу очі і бачу: десять хур! То везуть нашу клуню в колгосп на коровники. Клуня була велика, везли те дерево, а я вилізла на черешню, дивилася і плакала. Як йшли в колгосп, то коня продали. Дід Андрій продав коня, щоб хоч гроші були. Нас повиводили малими. Сивий кінь стоїть. І ми його, того коня,  цілували…, і сльози бігли (плаче). Колоти свиню – треба ховатися і смалити в хаті. Щоб ніхто не бачив, бо інакше шкуру забирали на податок, а батько ни хтів віддавати… – згадує жінка.

З цих історій і зітканий життєпис Линева. Але люди тут досі розповідають далеко не все. 

– Це зараз усім – сенаторка! Левчанівська! просвітянка! А в радянські роки про Левчанівську всі мовчали. Я малою часто пасла корови і любила слухати, що дорослі говорять. То от коли вони раптом помічали, що я слухаю, то говорили одне: «Нікому не кажи, бо бабцю й маму заберуть в Сибір». Здавалося б: чому саме так? – пригадує Олена Никитюк. 

День у Линеві ми завершимо за селом. Провідавши гарно прибрану церкву, де вінчалася Левчанівська і яка, схоже, переживає вже третю війну в Україні, не зможемо минути цвинтар. 

Про те, що мовчать люди, «говорить» висока насипана могила перед парканом цвинтаря. З цього насипу видно все село. І ставок, і Свято-Михайлівську церкву, і каштани Гродзінського, які чи не єдині дожили і є тепер мало не живими експонатами. І колгоспний садок на місці панського. І акуратні кольорові хатки линівців. 

На надгробній плиті селяни викарбували 26 імен вбитих совєтами у Луцькій тюрмі. Всіх, хто загинув у роки червоних репресій. 

Якби існував маршрут слідами родини сенаторки у Линеві, він би теж закінчувався на цвинтарі. Тут є кілька могил з прізвищем Гродзінський. Найперше вам люди розкажуть про те, де «похований Костик». 

Костик був онуком Карпа Гродзінського, нащадком його позашлюбного сина Дмитра. Карпо не відцурався сина і навіть поставив йому хату в Линеві, над берегом, за церквою. Згодом у тій хаті нібито й була… перша линівська сільрада. Під час німецької окупації 20-літній Костик був перекладачем у німців (тому що знав іноземну), але згодом таки ними ж розстріляний. Тіло Костика знайшли і поховали. Батьки його втекли до Львова, скільки жили, стільки приїздили на цю могилу, поховані обабіч сина.

В іншому кутку цвинтаря – ще один хрест. З новіших. Зблідли квіти на досить скромній могилі, на хресті тріпочеться рушник із тюлю. Олена Никитюк підводить нас до краєчку і каже, що от вона - могила Карпа Гродзінського. Хрест тут недавно. Місце ймовірного поховання Олені Никитюк показала її матір Надія Никитюк 1945 рн. Десь поруч у цій же землі, переконують старожили, лежить прах його доньки Людмили. Тут же заповідала себе поховати Олена. Але це не збулося. 

*  *  *

– Яка вона була, Ірина Левчанівська? – запитую в Олени Никитюк, поки ми добираємося від порепаних каштанів до порепаних могил. 

Учителька то вірші свої розказує. То щось про місцевих людей. Стільки віри у ній у своє, в линівське, стільки натхнення. Почула, що запитую, стихла. 

– Ви знаєте, яка… – дивиться на останні хризантеми за парканами. – У неї очі юної людини. От сама похилого віку, а очі – юної. З таким бажанням жити і творити. Я дивилася, як Леся Шваб приходила, перемотувала їй ті ноги… А потім ми в останній раз бачили її живою в Милушах, коли Леся Косаковська забрала її до себе навіть з котом Лариком. Сіли за круглим столом у неї на кухні й говорили про все на світі. 

Доживала Ірина Левчанівська  у своїй луцькій квартирі в старому будинку на вулиці Глушець. Померла в 2011-му. До пенсії торгувала книжками і газетами у кіоску та магазинчику. Часто продавала на ринку берети ручної роботи. Аби жінці не довелося їхати в геріатричний, лучанка Леся Косаковська поселила її у себе вдома. Навіть там її провідували небайдужі знайомі, друзі, земляки. 

Сотні лучан чули її ім'я. Її старі світлини – сьогодні луцькі раритети. її малюнки з луцьких вулиць - безцінні. Її життєва історія проситься в підручники з історії цієї країни. Ім'я сенаторки, яка мала сміливість у 20-х роках минулого століття добиватися автономії Західній Україні.  А її милі дрібнички, її родинні раритети – за кілометрами дірявих асфальтів, у Линеві. 

Вам не здається, що по смерті Ірина Левчанівська прагне протоптати дорогу до Линева для більшої кількості людей? 

– А якщо раптом хто схоче це все отак, як я, побачити, покажете?  – запитую. 

– Дзвонять до мене, домовляємося, я приходжу, відкриваю школу і  покажу все. Це мусять люди бачити, – сміється Олена. 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Юлія КОЦЮБА та Олена ЛІВІЦЬКА

---

• #Своя історія
• #Занесло в село
• #історія Волині
• #село Линів
• #Олена Левчанівська
• #Олена Никитюк
• #Локачинська ТГ