Їдемо в Малі Голоби. У руках - книга спогадів волинян про літо 1943-го. До 43-го у цьому селі українців жило мало, більшість поляків. У Василя Шумика поляки вбили батька. А потім саме він став тим чоловіком, хто через кілька років отримав несподіваного листа з-за Бугу.
То була довга дружба у листах та листівках, у поїздках один до одного в гості ще тоді, «коли до теї Польші нихто не їздив на сизони».
То - історія про те, як Василеві та Харитині Шумикам вдалося знайти у своїх серцях ту саму формулу примирення, яку досі шукають обидві держави на рівні істориків та чиновників.
І про те, чому 88-літня Харитиня Шумик, яка вже поховала свого чоловіка, досі береже старі листівки з Різдвом польською мовою…
* * *
На городі під хатою сидять дві старші жінки. Ріжуть картоплю. Дві рідні сестри. Поруч - дві хати і два обійстя. Обидва вже порожні. «Одні но вони» лишилися. У селі Малі Голоби Камінь-Каширського району людей нині негусто.
- То но старики…
Саме бубнявіють вишні. Хтось виправ хустки і розвісив між яблунями.
Ми говоримо з цими жінками про війну. Вони пережили фактично дві війни. Точніше – другу ще не пережили.
«Кругом були поляцкії хати»
Це на їхніх очах з села Малі Голоби напередодні літа 1943-го виїхала добра половина людей. Чому? Все просто, бо «полякув у нашому селі було бульш, як мужиків (українців тобто, - авт.)».
- Кругом отуто були поляцкії хати, - показують жінки довкола себе.
Влітку 43-го село раптом спорожніло. Дехто виїхав трохи раніше. На Волині назріло польсько-українське протистояння. Одні били інших. Треті – писали сценарії і потирали руки… Шумик Харитині було 12. Її майбутньому чоловікові Василеві Шумикові - 14.
- Харитина? – уточняю є.
- Харитиня, - виправляє мене бабуся, сидячи на соломі біля гірки з картоплею.
У 42-му тамтешні поляки зарубали сокирою Василевого батька Остапа Шумика. Він став сиротою. Але не озлобився через це на всіх, хто називав себе поляком. Із сусідами, такими ж хлопчаками, як і сам, Феліксом та Юзиком Цебриками, крепко товаришував. Гасали малими поміж хатами, на вигонах біля худоби. Але Цебриків доля 43-го не минула. Як і більшість тамтешніх поляків, їхні батьки зібрали швидко речі й подалися за Буг. Подалі від біди.
Після того, як вони змушені були виїхати з України, стали писати Василеві листи. Це виросло у гарну дружбу між родинами.
- Ми до теї Польши їздили, коли ше ніхто й не їздив на тії сизони, - нині згадує Харитиня Шумик.
Їй 88. Василя Шумика вже нема. Але у майже порожній хаті у Малих Голобах (де тільки стара Харитиня і кіт) у торбинці з документами та старими світлинами досі вона досі береже польські листівки, котрі зі своїм Василем отримували колись чи не на кожне свято.
Зберігає, як щось дуже важливе.
«Стико людей на Бузі полєгло, що не лижили, а стоїли у воді. Мертвиї»
- …Почалося та й почалося. Ай змилуйся, де я знаю, як воно почалося? А типіро вже которий рік українці з Росією воюють, де й хто знає, як воно шо. Так і тоді. Але ж тоді гет усіх чоловіків позабирали. Ни було в силі никого, - так Харитиня Шумик згадує, як же сталося так, що її село опинилося у вирі польсько-українських протистоянь.
Поруч із нею - її молодша сестра Василина Войчук. Обидві живуть хата з хатою. І хазяйнують, як можуть. Василина розказує, а поміж тим вправно ріже картоплю, бо саме весна і скоро її садити. Каже, от вона свою хату (а хата за спиною) якраз і на «польському місці» й побудувала колись.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Для неї 1943-й пахне суницями, або Баба Янка - донька поляка. СВОЯ ІСТОРІЯ
Харитиня сидить на мішку. Гріє на сонці старі і втомлені роками ноги. Не ріже.
Неохоче говорить про війну. Хоча добре події пам’ятає.
- Та їх повиганєли! Почали бити, видстрилювати, і вони почали втикати. Потім розказували нам, що як почали звідси втикати, то на річці Буг, де вже польська границя, поляки звідти їх стали не пускати. Стико людей ричці Буг полєгло тоді, що не солдати ни лижили отако, а стоїли у воді. Мертвиї, - каже.
І поки 88-літня Харитиня Федорівна мовчить, бо, здалося, уявляє той страшний Буг, її сестра Василина згадує своє.
- Даже деякі як виїжджили, то землю брали в бумагу. Зі свеї теї хати. Так нам потім поляки розказували. Тож, видно, тут їм добре було, - зітхає.
«Подумали, що буде грабувати по тих пустих хоромах»
Під час німецької окупації в Малих Голобах було неспокійно.
- Тут не война була, а банда ходила велика. Грабили людей. Моя мати розказувала, як батько йшов на фронт. Забирали їх з Гриви (село на межі Маневиччини та Камінь-Каширщини, яке по війні совєти ліквідували, а людей просто виселили, - авт.). Те й уже там давали кухвайки, нове обмундірованіє. Мати провожала. Взєв батько нову кухвайку і дав їй, а сам одівся в стару, щоб йти на фронт. Прийшла і в матрас ту кухвайку вшила. І зразу вночі прийшли і забрали її, - згадує Василина Войчук.
Хто – свій, хто – чужий, місцеві селяни не розуміли тоді. Здається, не розуміють і досі.
Спогади Василя Шумика 1929 рн про те, що коїлося у 42-43 в Малих Голобах, можна знайти у книзі дослідника з Волині Івана Пущука «Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Про те, що батько - ройовий УПА, мені розказали журналісти», - донька вояка з Волині. СВОЯ ІСТОРІЯ
Вони – короткі, але промовисті.
«Мій батько, Шумик Остап 1900 року народження, в 42 році поїхав по дрова. Я був малим, не хотів з ним їхати коровами. Пас їх тоді. Батько поїхав коровами. Мав наздогнати його конем небіж. (…) Там, перед тим, за км 5 жив поляк-осадник, в 40-му році вивезений. Батько остановився коло тих хорім і ждав племінника. Поляки з нашого села йшли з німецької роботи «на метрах» з сокирами. Подумали, напевне, що батько буде грабувати по тих пустих хоромах. А ще ж батько був глухуватий. Хай би й кричєли йому, не почув би. Взяли за горло, щоб шуму не було… Бо недалеко ще інші поляки було. І забили його сокирою. Дали сім ударів у голову. На другий день ми пішли – знайшли. На тому поляки з села вибралися. Осталося троє. Їх оунівці половили, забрали, повезли десь», - згадував чоловік.
Оскільки у період Другої світової Василь був підлітком, а в 45-му мав всього 16-т літ, то на фронт не втрапив. Пішов у «стрибки» охороняти щойно створений радянський колгосп. Кажуть жінки, хоч і малим був, але «вінтовку» дали і «охраняв».
Усе життя потім Василь провів у селі. Працював на землі і в тому ж таки колгоспі обліковцем.
«Маю їх кала сотні»
Через кілька років після 43-го Шумики з Малих Голобів несподівано отримали листа. Як виявилося, писали Цебрики, сусіди, які виїхали з села, коли там стало небезпечно і якимось чином таки перебралися через Буг.
«Наші голобські поляки мене дуже добре знали: ми ходили разом до школи. Як вибралися, жили в Любліні. Прислали до мене письмо. Я пригадав трохи по-польськи. Написав їм. Визвав у гості. Приїжджали машиною. І мені дали визов. Я поїхав туди. Гостилося. Цебрик Фелікс жив у Любліні. Його брат – Цебрик Юзик. Їздили до тих і тих. Тепер пишуть пісьма. Маю їх кала сотні», - розповідав автору книги Василь Шумик.
де колись у Малих Голобах стояла хата Цебриків
Його рідні дотепер згадують, як разом їздили до Польщі на запрошення Цебриків, як приймали їх тут, пригощали голубцями і водили показувати рідні їм місця…
- Ми їздили в Польщу ще вперьод, ще раньши, ще ніхто туди ни їздив. Вже років двадцять пройшло. Навіть бульш! Там були Фелік і Юзеп (88-літня Харитиня Шумик називає імена колишніх односельців на свій лад, - авт.). Кажни Паски нам поздоровлення потім слали… Дужи добре вони там жили. Тут же хазяйства всі покидали, но там так само пуселилися на покиданих, тико на нимецьких. Там німцюв повиганєли. Водили нас по Майданикови і скрізь і та-а-а-ак угощали. Як сказати? Привєтствували. Так повольно говорили і все понімали, - згадує жінка.
Але давно були...
- У Феліка є три сини: Казік, Кшисик і Павелко. А в Юзепа була дочка Маруся і син Ізбішек. Син такий хазяяка був, але їхала машина, а він ззаду лєгковею, та й прицеп від машину відірвався – і його вбило. Таким молодим. До нас і діти колись з ними приїжджали. Але посля смерти батьків – вже ні. Пізніше то тільки мій син Федір як їздив на полуницю, то до них заїжджав. Але то но один раз в Польщу їздив: гарно поспілкувалися, - каже Василина Войчук.
Повиростали діти. Посивіли друзі. Вмерли адресати
Йдемо в хату. 88-літня Харитиня довго шукає торбинку зі старими світлинами. Розв’язує вузлик незграбними руками (бо вузликом зв’язана). Знаходить єдине фото поляків, де вони разом із її Василем стоять на місці колишньої їхньої садиби у селі. Потім фото її Василя (вибирає де хорішче).
Одну за одною показує старі листівки. Там польською мовою короткі вітання то з Різдвом, то з Великоднем. За 1983, 1991, 1992 роки. Це – тільки маленька дещиця з тієї сотні, про яку згадував Василь Шумик.
Де інші?
- Або я знаю? Мо, десь є… - міркує Харитиня.
З часом листування стихло. Не стало головного адресата. Посивіли друзі. Повиростали діти.
- Все прервалося, - скрушно хитає головою дружина Василя Шумика.
«Там, де був костел, дотепер не будуються»
І хоча поляків у цьому селі було «бульш, як мужиків», Шумики – єдина родина, яка тримала зв’язок із тими, хто виїхав звідси у 43-му. І це чи не єдина світла історія про 1943-й і Малі Голоби.
А є й багато сумних. Одна з них – про вбитого місцевого ксьондза. У селі був великий мурований костел Святого Антонія. Служив там ксьондз, який знався на медицині.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Поляка Гната Вовчика у 43-му спас український священик із села на Волині. СВОЯ ІСТОРІЯ
Харитиня Шумик розказує його історію і дивиться ген кудись далеко, ніби бачить перед собою вершечки костелу, якого давно вже у її селі нема.
- Забила його банда. Ох, він був добрий! Ходив по людях, лікував усіх. Він ни мав разниці, шо польська людина прийшла, шо мужицька людина прийшла. Йшов до всіх і помагав. Жив тут у силі. Тутка прєвив у тому костьоли. І взяли забили! Їхали десь з Пнівна. Підійшли й забили. Наши люди пушли й побачили, поховали…
Через трохи жінка додає.
- Там, де був костел (а він згорів же), до цих пір, дитино, не будуються, бо там був похороняний ксьондз. Хтіли викопати його, приїжджили поляки якогось то року. Копали-копали і трошки но ризи знайшли. Сказали: акацію рвіте, може, де черепа знайдете. Не стали вже рвати.
Прощаємося у хаті старої Харитині. Піч. Лава. Вікно з фіранками. Килим, розмальований квітами. Кіт на лавці. На столі – старі листівки і фотографії. Дві сивочолих жінки думають про війну.
Історія Василя Шумика – одна з тих, які сьогодні можуть бути ключовими для порозуміння між обома народами. У його родині досі зітхають, коли чують про 1943-й. Про українця Остапа Шумика, вбитого поляками. І про поляка ксьондза з Малих Голобів, убитого українцями. І про землю « в бумазі».
Але після цього вони навчилися любити, а не ненавидіти.
P.S...
Розворушили їм спогади. Зачепили рани. Бо ми думали про одну війну, а наші героїні – про іншу. Нинішню. Бо війни – то завжди біди і запитання, відповіді на які часто шукають вже наступні покоління.
- Син у мене був, 37 років, якийсь інфаркт став, і він вмер. Два хлопчики всталися. Ми годували їх, як могли. І хлопець одбув армію, кончив інститут, пушов на роботу і принесли зразу йому бумагу… Хто ж тоді утикав? Нихто ж зразу не утикав. І забрали його бідного. Попав в той Іловайський котьол і в 25 років похоронила. О… - раптом зважується розповісти про свій біль Василина Войчук. - Їздили хлопці по больницях, по моргах. Ни схотіли їм його дати. А послє по ДНК знайшли: в Дніпрі був похороняний. О…
- Як його звати?
- Він Войчук Олександр. Віте, з Луцька? Може, віте були коли на тий алеї? Він – там. Скіко там молодих людей! Бо я їздю, але щоб часто, то ни маю сили…
Війни – то завше знаки питання.
Олена ЛІВІЦЬКА, Іван СИНЮК
Фото Ірини КАБАНОВОЇ
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
