«Брат може не бути другом, але друг - завжди брат». Саме цими словами видатного американського діяча Бенджаміна Франкліна хотілося б почати новий цикл публікацій на сайті ІА «Перший».
З нагоди Дня захисника України, Перший підготував серію матеріалів про тих, хто пройшов війну, хто був готовий віддати життя за незалежність, за волю, за свій народ. Герої фотопроекту – не просто захисники. Це бойові побратими. Ті, кого познайомила і назавжди пов’язала війна. Вони не завжди охоче розповідають самі про себе, не завжди можуть говорити про свої почуття і думки відверто. Тому ми попросили про це їхніх друзів.
Вони сиділи на лавці біля військового госпіталю на Сенаторки Левчанівської і про щось теревенили. Два молодих, підтягнутих хлопчини. Це було літо 2015-го. Спекотне літо. Та ще спекотнішим воно було для них торік, 2014-го. Десь там на сході, під Савур Могилою. А потім була зима. Пекельна зима під Дебальцевим. Вони пройшли війну від самого початку і до… До того моменту, коли в бетонне перекриття на позиції не потрапив снаряд.
Павло Ковальський - 28 років, лучанин.
Попри завершення вузу і строкову службу у внутрішніх військах, за першого поклику прибув у військкомат. Мобілізація, поспішні збори, мінімальна підготовка і… війна. На війну він потрапив у складі 51 ОМБр. Повернувся – у складі 128-ї ОГПБр.
«Війна це той етап у житті, коли знаходиш не просто друзів, не просто побратимів… ти зустрічаєш людей, які назавжди лишають слід в твоєму житті. Саме там, щира дружба і відданість, готовність покласти життя один за одного і попри усе – ти ніколи не ступиш кроку назад, поки поруч стоять вірні друзі», - переконаний Павло.
Вірним другом і побратимом він називає Валерія Голентюка. Раніше їхні шляхи ніколи не перетинались: Павло мешкав у Луцьку, а Валерій у Гіркій Полонці. Раніше… до війни.
Валерій Голентюк – 28 років, інвалід війни ІІІ групи.
«Валерій дуже веселий, молодий, амбітний, харизматичний і товариський. Це людина – душа компанії. Ці риси мені відразу у ньому сподобались. Він завжди на позитиві. Навіть у критичні моменти під час війни. Він ніколи не опускав руки і оперативно знаходив вихід з будь-якої ситуації», - розповідає Павло про свого побратима Валерія Голентюка.
«В той день, коли на нас пішла масова атака ворога і піхота, і механізованим способом, БТР, танки, БМП… Валерка не втратив пильності і бадьоро тримався. Він стрімко взяв зброю і почав працювати на відсіч. Нас понад тиждень обстрілювала артилерія, потім виявилося, що боєприпасів немає і багато техніки нашої знищили.
Нас було близько 20 людей на позиціях. Постійно жили в окопах і в підвалах. Зв’язку майже не було, навіть телефони не можна було десь зарядити і закінчувалось пальне. Нас все сильніше і сильніше затискали в кільце. Дороги були заміновані і навколо стояло багато засідок. Лишалась одна дорога на Артемівськ, яку символічно назвали «дорога життя».
Того дня, 31 січня 2015 року, був наш найважчий бій. Масово наступала піхота. Я був в передньому окопі. Ми стримували навалу щільним вогнем. Вони були позаду і вели вогонь з-за бетонного загородження. Там було маленьке віконечко, з якого відстрілювався Валерій. Зліва між мішками з піском сидів координатор, який підказував що й куди.
Одна з куль поцілила Валерці в праву руку, якою він тримав автомат, і відсікла йому пальці. Вони тримались на шкірі. Ми почули крики. Прапорщик Андрій швидко затягнув джут і забинтував руку, хоч Валерій по-просту хотів їх відірвати, бо пальці тримались лише на шкірі. Ми тримали опорний пункт ще близько 2-х годин. Оцей хлопчисько, з майже відірваними пальцями, якось умудрявся ще стріляти, навіть з пораненням, він не випустив зброю з рук.
З нашого боку було багато поранених і 5 200-х. У тому запеклому бою найпершим загинув командир блокпосту "Віталік" Олег Довгий та отримав смертельне поранення лучанин Сергій Шкредь. Вбили навіть нашого командира.
А потім було пряме попадання в бетонне перекриття. Чи то з міномету, чи з танку… одразу на місці загинуло двоє – Михайло Григоришин і Сергій Матусевич. Вони стояли втрьох поруч. Вижив лише Валерій. Його накрило бетонкою і ці шматки бетону досі лишились в його тілі. А хлопці обабіч… ні. Не вижили. Це було найважче...
Валерія вдалось через трохи часу евакуювати. Нас активно і рясно накривала артилерія, за 10 метрів падали гради і розривались. Повезло, що по нам ще не працювали снайпери», - пригадує найпекельніші дні під час боїв під Дебальцевим Павло Ковальський.
Каже, що пекло тривало не довго, просто в пам’яті закарбувалось на все життя. А ще дякує Богу за те, що звів його з гідними людьми. З тими, з ким не страшно знову повернутись на війну, з ким за честь піти у бій.
Валерій - це людина, яка не боялась прямих атак, стрілкового бою. Була б можливість – він пішов би й в рукопашку. З автоматом і в бронежилеті він дуже прудко рухався по позиціях. Худий, вправний, легкий на підйом. Я ніколи не бачив у його очах навіть натяку на якусь паніку.
Чіткий і впевнений. Це мене дуже вражало у ті критичні моменти, в яких ми бували разом. Справжній захисник. Мужній, запальний, веселий. Якщо прийде такий момент і доведеться йти на війну, то я вже знаю з ким стану в окопі поруч. З ним можна йти у будь-яку розвідку, бо на нього можна дійсно покластися і довірити йому своє життя. Це не просто людина, це – боєць, товариш і брат. Брат, якого не кожному дарує життя»….
Отакою є їхня дружба. Для Валерія війна завершилась завчасно. Потрапив у госпіталь, де сяк-так, лікарям вдалось скласти до купи кістки руки. З уламків, з обривків. Подекуди у нього відсутні шматку фаланги пальців. У тілі досі лишилось кілька бетонних осколків. Кілька операцій з відновлення не дали очікуваного результату. Та й належну ІІІ групу інвалідності він отримав лише через півтора роки. Лікарі все казали – «розробляй». Тим не менше, після війни і поранення, Валерій не втратив оптимізму. Зустрів гарну дівчину Антоніну, з якою торік побрався. Нині вже став татом.
Війна лишила неабиякий слід у його житті, десь сумний і трагічний, болючий і пекучий, та місцями – наповнений позитиву від того, що саме там, у боях він зустрів справжніх друзів.
Текст: Еля КОРОТИНСЬКА
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ.