Поки ми говорили з його бабою Мотроною про минуле Невіра, про сушений сир, карухи та евакуацію в білорусь, а далі «в Гарманію»..., 19-річний Андрій Сільчук сидів на сходах і уважно слухав. Потім спитав, чи ми так їздимо всією Україною, а чи тільки на Волині й де нас знайти.
І от він уже шукає нас у тіктоках та інстаграмах, а тим часом каже, що у свої 19-ть зрозумів: найбільше любить своє село «за річку».
Розлога широка і повільна Прип’ять визначає плин життя у невеликому селі Невір на краєчку Волині. Тут на човни кажуть «лодки». А лодками керують традиційно - стоячи, опускаючи весла у плесо то в один бік, то в інший. Андрій робить це так, як робив його батько, дід, прадід…
- Люблю Невір за річку. Бо все моє життя якщо згадати, то: був малим, ходив на річку… Он вона ж - за городом.
Старші люди тут називають річку поважно: рі-ка. І життя тут таке розмірене, наче водою пливе. Час від часу його збурюють хіба …війни.
Кажуть, усі свої старі сітки місцеві рибалки давно вже повіддавали на сітки маскувальні. А 24 лютого це село вперше від Другої світової знову мусило утікати вночі в ліс, боячись ворожого наступу. Запевняють, що місцеві рибалки тієї ночі помітили танки біля білоруського села Сваринь, яке зовсім поруч…
І тільки з Андрієм цього дня ми говорили не про війну.
Розповідаючи на «Першому» про найцікавіші волинські села і людей у них, ми реалізуємо медіапроект «Занесло в село», на який зібрали гроші завдяки внескам читачів на Спільнокошт та підтримці Європейського союзу і Міжнародного фонду «Відродження».
Ми зібрали кошти на серію репортажів про цікаві волинські села та людей у них ще задовго до 24 лютого 2022-го. Але вирішили писати ці історії - попри війну. Щоб розповідати про українське, утверджувати українське і нести Україну у світ. Щоб з кожним текстом доводити: нам є за що боротися.
* * *
- А давайте, я з вами! - якось написала Ірина Констанкевич, коли ми запитали у неї як в однієї з тих, хто донатив на мандри волинськими селами для «Занесло в село», про яку громаду на Волині їй би хотілося прочитати.
- Хм, нардепи теж люди. Їм теж часом хочеться в село «не по роботі»))) - подумали ми і погодилися.
Так ми уже їздили у село, про яке хотілося почитати нашому найвідданішому фундатору проєкту Анатолієві Матвіюку (і то Шкурат); в село, до якого завше хочеться вертатися іншому фундаторові Іванові Ковальчуку (і це Духче); цього разу був – Невір, який так далеко, що далі, ніж Ветли… І то оне із сіл в колоритному поліському окрузі народної обраниці Констанкевич.
Крайнє і колись глухе село на Любешівщині. Там можна наслухатися говірки, історій, зануритися в культовий поліський світ, де досі поклоняються ріці, не забули, як …сушити сир і плачуть, відрізані війною від безлічі родичів у нині вже ворожій, але такій сусідній-сусідній білорусі.
- То нЕвір чи невІр? - запитували чи не всі, хто знав, що ми їздили у НевІр.
Село з дивною назвою заховалося за Ветлами. До тих пір на Волині ходять історії про те, як у 80-х то був крайсвіту і сюди добирався тільки кукурузник.
2022-й. Кукурузники вийшли з моди. Доїжджаємо автівкою - від Люб’язя до Невіра - рівненька смужка асфальту, і це на самому краєчку Волині. Спиняємося на WOGівській заправці «на каву», провокуємо на селфі в дорогу, п'ємо кожен щось своє, робимо те селфі, далі сонце, ранок, курс на Полісся…
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ходіте покажу стопку, з якеї голєндри пили горілку». Забужжя. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Намагаємося допитатися у колишньої викладачки історії української літератури у луцькому виші, науковиці, а тепер депутатки Ірини Констанкевич про те, як їй було, коли її, міську інтелігентку, занесло вперше у ці села в ролі кандидатки у нардепи геть сільського округу на Волині. А вона у нас: що думаємо про те, якими б мали бути друковані медіа і чи взагалі мали б бути…
- Тоді було літо і цвіли маки, - згадуватиме Ірина Констанкевич. - Пам'ятаю: ми спинилися біля поля, мені кажуть: «Отут ми зробимо фото». Ну, окей. І було таке фото з маками…
Досі у селах (десь у сільрадах, клубах, фапах чи в літніх кухнях) можна побачити ті перші плакати з політикинею в маках.
- Якщо чесно, до тієї першої виборчої кампанії я ніколи туди не виїжджала. Про «бетонку» (так традиційно на Волині звуть дорогу, яка з’єднує Київ та Варшаву, пролягає через поліські райони Волині й колись була викладена бетонними плитами, - авт.) знала тільки від батьків, які з Луцька їздили «на бетонку» за грибами. З Луцька ми якщо й вибиралися, то або кудись в Київ чи на море з батьками. Тому, коли сталося так, що треба було йти на цей округ, я вивчала географію з книжок, - сміється професорка. - У нас були паспорти громад, я в них вникала, а тоді їхала. Це була несподіванка з одного боку, але з іншого - у нас із цих сіл вчилося багато студентів. Я вже потім почала таку реконструкцію через студентів: той з того села, той - з того. У кожному селі не один, а часто кілька моїх учнів. Тому я досі часто чую в глибинці: «О, Ірино Мирославівно, це ви? А ви не змінилися!».
Але загалом було стресово. То була критично коротка виборча кампанія: за неповних два місяці ми провели десь 140 зустрічей, 5-7 на день. Як взула сандалі, так і… Отаке моє «занесло в село». Пізніше вже я зрозуміла, що таке проблематика сіл - коли побувала практично скрізь. Люди ображаються і вважають, що треба бути у селах постійно. От недавно казали: який же ви нардеп, коли ви в нас тільки три рази були? В одному селі за п'ять років - три рази. А їх 200 з лишком.
Чесно кажучи, це такий контраст із міськими жителями. Вони прагматичні. А тут - інший світ. Тому мені певним чином довелося у Києві бути й адвокатом села. Ставлення держави і центральної влади до села - достатньо цинічне. Вони керуються тим, що світ зараз урбаністичний, а село відживає і зважати на нього не треба, треба перелаштовуватися на урбанізацію. Натомість - це не просто території сільські, де живуть люди. На села треба дивитися у такому геополітичному аспекті, бо якщо ці люди тут живуть, то вони і є нашими прикордонниками. І лише тепер війна показала, як це працює. Якби ми не мали цих людей там на сході й тут на заході, все було б інакше.
На цих словах ми ставимо крапку, бо скоро Невір.
Чим ближче до кордону, тим суворіші блокпости. Навколо багато військових, присутність яких усюди ти помічаєш просто з вікна машини. Чим ближче до Невіра, тим більше край доріг табличок із написом: «Небезпечно. Міни».
* * *
Клуб у Невірі - за великими ялинами. Він тут директором (о люди!) - 48 років.
Бачить автівку, бере віника біля дверей і хутко змітає розкішні шишки, що нападали на стежку з високих ялин. Микола Мельник потім розкаже, що ці дерева висадили «на якомусь комуністичному суботнику» в цьому селі. Але ялини пережили всі червоні суботники, тепер біля них тріпочуть синьо-жовті прапори, бо з одного боку - будинок культури, з іншого - школа.
48 років він робить приблизно так само, як у його клубі - чи заходи, чи гості: змітає шишки з доріжки. У нього шестеро дітей, він сам себе називає «батько-герой» і вже й не проти комусь передати посаду директора, але «вся молодь в Польщі» і немає кому.
У приміщенні - незвично тихо. Він заводить нас у залу, сідає на краєчку сцени і усміхається в камеру. Сцена вбрана у штори, на них – метелики, перед нею – шеренги стільців, на вікнах – гардини, поруч – нехитра сценічна апаратура. ...Робота - то його життя.
- У листопаді оце буде 48 років, як тут працюю. З армії зразу, десь з 74-го.
Зараз воно дико, але я закінчив учебку в Москві. Може, не казати такого?..
Був командиром взвода і старшиною роти в Архангельській області, на Сєвєрі. Мав поступати у воєнне і пообіцяв їм, що вернуся, а приїхав сюди, щось тут… Да-а-а закохався, ни хтів уже назад. А грав на гармошці, танці треба було робити і шось потягнуло, потягнуло й не поїхав.
І от знаєте, не вбижаюся на свою роботу. Тут був старий клуб. А це все ми робили своїми силамі, багато спонсорів нам помагали. А зараз треба інтернет, бо зовсім по-інакшому культура тепер живе, - ділиться насущним Микола Мельник.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Святий Йосип плакав. Мельниця. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
* * *
За будинком культури - школа. У холі - коробки, в які невірці складають допомогу для військових, найчастіше - харчі, смаколики, які печуть у своїх печах та готують на своїх кухнях.
Про те, з якою щирістю поліщуки годують військових, які чатують спокій у селіх уздовж усього волинского кордону із білоруссю, ходять легенди.
У коридорі школи, який уже на всю мав би готуватися до 1 вересня, стоїть «риштування» для плетіння маскувальних сіток. Каркас не виносять. Директорка каже, що всі сільські рибаки з початком війни які старі рибальські сітки мали - «віддали на війну», згодом вони з колективом плели ті, які закупили у громаді. Й ладні плести ще, скільки треба.
На той момент ми ще не знали, що 1 вересня навчання у цій та подібних сільських школах Волині у межах 50-кілометрової зони від кордону з рб не розпочнеться. Точніше - триватиме онлайн.
Усі розмови про життя громади у Невірі так чи зводяться до теми війни та співжиття із сусідньою білоруссю.
У ніч на 24 лютого селяни змушені були втікати в ліс через можливий наступ. Саме за Невіром по той бік кордону, розказують тут, стояли ті військові рф, які згодом чинили звірства на Київщині. А позаяк хати у Невірі у переважній більшості - над дорогою, то лишатися в них було небезпечно. Більшість людей уночі, зачувши про танки, мусили залишати все і до ранку перебути в місцевому лісі.
На ранок вийшли,бо «треба було порати»... На щастя, найстрашніше минуло Невір.
* * *
- Страшно. А во напрамую два кілометри. Видно озеро, за озером - вони вже. Там багато таможнікув. Ну, живем, а де дітися. Кормимо військових по черзі. Невір невелике село, але дружнє. Співуче таке. У мене дівчата вже мають по 70 років і не відмовляються, йдут співати...
Мимоволі Микола Мельник від війни переводить тему на пісні та мирне сільське життя. В рб у нього живе дві доньки. І так у кожного в цьому селі. Як не доньки, то сестри чи брати, тітки чи дядьки… Спілкування сьогодні із ними обмежили. Кажуть: зв'язок глушать, а якщо й контактують, то кілька слів і не про війну.
У дворах тут, розповідають, правоохоронці та військові проводили обшуки. Перевіряють хати, хліви, телефони.
- Приїжджала поліція, дивилася, питалася, чи є родичі. Шо я скажу, шо в мене дві дочки там не живуть чи шо? Живуть. Мої дочки війни хочуть чи шо? І шо тут робити: йдіть ловіте Путіна, в’єжіте та стрілєйте, - каже Микола.
Утім, якщо раніше родичі з рб часто говорили, що вони знають правду, черпають інформацію з інтернету і все розуміють, то чим далі «у війну», тим більше закидають рідним в Україні, що ті від них щось приховують, тим більше вірять у виплекану російською пропагандою версію про те, що це Україна готує напад на білоруські терени.
- Там нашого народу, мусить, більша половина, ніж бєлорусів. Бо бєлоруси вже тепер хитриї, не така молодьож, шоб вставалася. А наших людей хватає, і то ше більш біда… - зітхатиме у розмові 82-річна Мотрона Сільчук.
Через війну місцеве населення не пускають збирати чорниці біля тамтешнього озера, що близько до кордону. Потерпають і через це, бо звикли заробляти «на ягодах».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Кози, масниці і ...«жесть». Хорлупи. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
* * *
У цьому селі не тільки ягід цьогоріч не збирали так, як завше. Стихли весілля. Їх звикли проводити гучно.
Мова заходить про весілля - і поліщуки поринають і спогади про те, як було. За спогади вони нині тримються більше, ніж за сподівання. Бо сподівання дуже тривожні.
- Знаєте, як батько дарував землю? Загін звався, грядка така. Один загін - то десь півтори сотки. Як дасть три загони дочці, то вже багатий батько, а як два чи один… От як в меї баби було п'ять? Але вижили. Дав Бог, і живуть люди непогано. Хати наші бачили?
Я загони не давав, я - дівчатам «стєнки», а хлопцям - ну коня, наприклад…
А ще в нас таке є, що то не дівка, якій батько на весілля не подарить корови Хоч - продавай потім. Вони зразу на другий день хучій продають і все! А хоч - держи. Но такий закон ше тримається, даровизна зветься. А потім молоді йдуть забирати на другий день, та й ше ручника вишитого, того, шо сват носив, корови на роги завязують, шоб вже всі бачили, шо батько дав, - каже Микола Мельник.
Старожилка Мотрона Сільчук ностальгічно згадує платИ.
Прикрашені паперовими квітами, півнячим пір'ям та стрічками головні убори, які вдягали свашки (дівчата від молодого) на місцеві весілля.
- Такі платИ робили з кокошамі півнячимі всякі. Берут пір'я півня, крашене у всякі кольори. А тут така коробочка ше наверха вдягається. На ній - пацьорки, а ззаду лєнти. І українську форму вдягали. Кожна дівчина своє мала. То свахи на сватьбу таке вбирали. Дівчата від родини молодого. Ооох як тоді гуляли і гуляли. А типер… Більше сліз стало. Дідо дорогейкій помер. А без діда бабі тєжко. А ше двоє діток похоронила, то вже мені… А там в бєлорусії…
Плаче.
* * *
«Більше сліз стало». У білорусі у баби Мотрони жило двоє дітей, які вже померли і там поховані. Від внуків баба Мотрона, каже, що не має звістки і дуже переживає, щоб і вони «не повмірали». Або щоб не прийшов той час, коли родичі муситимуть йти вбивати родичів.
Це її друга війна. У першу вона втікала ховатися від німецьких снарядів у боби за хатами, де ховалися тоді всі сільські малі діти. А потім окупанти евакуювали село, а низку сімей повезли на роботу в Німеччину. У бабиному виконанні, то звучить як «Гарманія».
- Але перед тим, 14 серпня 1943-го, якраз на Маковея, «німець спалив село зовсім».Усе винищив туто. То но три хати всталося. Тоді всі тікали в білорусію в наймити і там переховувалися, - пояснює Микола Мельник.
Уже в 44-му тих, хто був в селі, змусили його залишити.
- Німці забірали і всіх візли на бєлорусію. Пішки в Дорогочин йшли, хто віз воламі, хто йшов. Батько, мати, я і сестра, старша трохи за мине, опинилися в Гарманії. І найстарша з дівчинкою з нами ще була. А тиї всі мої осталися в бєлорусії. Повтікали і були в людей в наймитах. Вони там робили, і там їх кормили. Отаке моє дєцтво. Вернулися: тут мало хатив було. Али стали строїти і молодиї люди началися…
Із людей, які повернулися в Невір після Німеччини, лишилося у селі двоє: баба Мотрона та її кума.
- Топірика, топір мені ця война не дає спати, повірите чи нє? Двоє дітей жило на бєлорусії, вже повмірали, вже нема. Всьо думка, бо внуки там єсть. Не спілкуємося, нема топірка связі. Повідключали все. Кажуть, воєнний час. Переживаю, шо й повмірали…А тоді бєлоруси людей приймали. Зразу приймали.
А нас в Гарманії звільняли американці, пропонували, щоб ми лишалися там. Але ни схотіли, перейшли на свою землю. Ото шо тємлю. А топір хто його відає, як дальше. Ся война ни дає мині спати. Вусімнацєть внукув, вусімнацєть вже правнукув… Семеро дітей, - глухо каже вона.
Вона тут же згадує карухи, але каже: свій вже давно з'їли, бо тримали його на Петрівку, на косовицю.
Карух - то автентичний місцевий делікатес: заправлене м’ясо, підсушене і прив’ялене у вичищеному шлункові свині. З особливого у Невірі - печена у печі капуста, яку заліплювали в ній глиною на цілу добу, а тоді смачили олією, часником, розсолом і подавали «на празник», точно така – коронна і в Смідині на Старовижівщині. Або ж - сушений сир, розтоплений у печі в маслі.
- Наб’єш сира, положиш пуд камінь, він злєжиться, а потом його присушиш. Ну, а во в пичі можиш… На бляшку такими пампушками поробити і поскладати. Висушити. В полотняний мішечок складали і тримали. А тоді береш і ріжеш кусочками масло, сир в мисочку з тим маслом - і в піч. Сир має бути такий, присоляний. Шоб на вкус. І воно запечеться, прив’єне. Таке особо робили, як в піст було багато молока, а його ж не їли. То весь піст сушили сир. І сир зберігався довго-довго. Рік. Як карух! Мніго-мніго такого було, - згадає та.
Навіть нині навряд чи є хто в Невірі, аби не куштував за життя розтопленого у печі сиру. Чи каруха.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: І Мона Ліза там - в рушниках. Хоцунь. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
* * *
На все село - три магазини. Не раз про це повторюватиме нам Микола Мельник, підкреслюючи, що добре живе віддалений і колись глухий Невір. Ми будемо пити в магазині каву з кавомату і говорити про пісні та будні. Вкотре помітимо на фасаді сільської крамниці рекламний плакат одного з мобільних операторів зі словом love.
Місцевий фольклорний колектив - тамтешні зірки. Усіх їх 13. Бережуть пісні бабів та дідів, виступають з ними. А звуться: «Пацьорки». Так на польський лад називали намистинки з бісеру та блискітки, якими прикрашали камезельки та інше вбрання.
У ту ніч, 24-го, зізнається нам потім Микола Мельник, коли «людям сказали, що будуть танки йти», він поховав у льох і коробки з новенькими костюмами для учасників своїх виплеканих «Пацьорок». Саме так зветься колектив.
Довго тримав костюми у льосі, але вже дістав. І їх шкода.
Галина Бухвал і Софія Мельник випадково зазирнуть у крамницю, але просто там заспівають нам коронну пацьорківську «Ой, журавко, журавко».
- Вона дуже сьогоднішня, бо про те, шо роз'їхалися по чужині, важко жить. І вона мене згадує, «як вечерять сідає», гето мати згадує дочку. Всім ложки роздає, «одна ложка лишня є, десь у світі дочка є». Заробітчанська, - пояснює керівник колективу.
Поспівають і скажуть, що «гето» - як нині, коли у матері всі діти біля неї, а одна дочка - десь у білорусі, і її ложка вільна…
- …Я відкрито кажу: у мине на білорусі і дві сестри, і брат, і двоюрідні. Спілкуємося, але і вони бояться, і ми боїмося. От сестра моя каже: «У мене син в срочній армії, ви зі мною не говоріть шось такого».
- …У мене сестра у Феодосії. От умер її чоловік в цю неділю, то вони не могли дати до нас знати. Хоч знати! Ми ж не поїдемо туди. То вона вийшла на Польщу, там знайома в заробітчанах, і так нам через Польщу дали знати.
- …А моя дочка каже: «Мамо ми все бачимо, бачимо все в тому гуглу».
За іронією долі, тут, в серці Волині, у Софії хата зі смоленського дерева. Смоленськ - місто на межі рф та рб.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: На гурманИ: історії навколо дерев'яної валізи з Сибіру. Духче. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
У 70-х чимало молодих місцевих родин змушені були їздити заробляти дерево собі на хати в російські ліси. Попри те, що живуть у дуже лісистому краї й сьогодні на брак дерева не скаржаться.
Софія Бухвал із чоловіком поїхала заробляти дерево аж в Калугу. Додому за рік приїхала з вагоном лісу і 2-місячним дитям.
- Там ми заробили лісу і дитинку звідти привезли. Чоловік був там трактористом, а я на заводі фанерному працювала. Назад ми їхали поїздом у купе, а вагон лісу за нами і так до Каменя-Каширського. А тоді ще треба було наймати машину, аби його довезти в село. Дороги не було, і привезти той ліс сюди було дуже важко, - згадує вона.
Стоять волинські хати з смоленського лісу. Хати дожили до того часу, коли зі Смоленська йдуть війною на їхніх господарів.
- Я тако ляжу і вночі считаю: 27 хат у Невірі з дерева з того лісу, шо зі Смолєнска привезли. 27…
Це Микола Мельник, який 48 років директором будинку культури у поліському Невірі, який вивчив назубок всі старі пісні, глядить невірські «Пацьорки» та їхнє вбрання, - про війну.
P. S...
Ми вертаємося із Невіра і більше мовчимо, ніж говоримо.
Чомусь думалося не про автентику. А про те, як різко історія однієї ночі це село повернула в 1943-й, як відгукується йому тепер 1973-й… і 90-ті, коли всі масово повибиралися «на бєлорусію».
Про циклічність. Про сумні «пацьорки війни» з присмаком сушеного сиру.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.
завше ховають обабіч не менш колоритні села
забрали од людей все: і хороми,
і хліви, і клуні...»
будує хату в Невірі. І нікуди не їде звідси
збирають допомогу на армію
Отака іронія долі
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
