На гурманИ: історії навколо дерев'яної валізи з Сибіру. Духче. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Кожне село має своїх амбасадорів. Часто це люди, які давно вилетіли з цього села, але тримають його в серці. Коли «Перший» запустив рубрику «ТОМАЧІ», в якій ми розповідаємо про старі рецепти, збираючи спогади про страви минулого, засновник луцького бренду взуття «Ікос» Іван Ковальчук зізнався: то рубрика про його смаки минулого.

Він довго розказував нам про бабку з картоплі, про ліниві пироги, про… Розказував, як мама клала їх на бляшку, як смачила шкварочками. Аж поки ми не спитали, а де то так смачно. Він сказав: «Є таке село Духче…».

Іван Ковальчук був одним із тих фундаторів, які підтримали ідею зібрати гроші від читачів через Спільнокошт на серію репортажів від «Занесло в село» на сайті «Перший». Ми щиро вдячні йому та всім іншим нашим фундаторам за підтримку локальної журналістики.

І звичайно ж, поїхали в Духче. Пройтися смаками і стежками. Неочікувано історії від одного майстра взуття вивели на історію про іншого майстра. Майстриню. 

Її звали Текля. Усі випадковості - невипадкові. І це історія про циклічність смаків та традицій. 

 *  *  *

Поліщуки та Ковальчуки VS Маяковский

Духче завше було селом, яке ховалося в тіні гонорового сусіднього Сокола. Тим, яке колись називали «селом без сільради». Невелика громада, попри всі складнощі виживання подібних населених пунктів, зуміла втримати обабіч своїх доріг трохи більше хатів, ніж інші подібні. 

Просто наша молодьож не роз'їхалися, - пояснить це згодом хтось зі старших

Перше, що тут помічаєш, - молоко біля парканів. У банках. У бідончиках. Піщаними дорогами курсують вози із білими бочками. Це означає, що в селі багато худоби. А люди попри низьку вартість продукції, намагаються крутитися так, аби на цьому заробляти. 

Блокпост із прапором на в'їзді та виїзді. Добрі хати. Техніка у дворах. Нас здивують, коли скажуть, що в Духчі є люди, які тримають п'ять чи шість корів. Такі в інших селах традиційно уже відживають як мамонти. Тут же: «як колгосп розвалився, в селі бульш як 30 тракторів  стало». 

- У нас в Юри з дев’ять голів всієї худоби, певне. А Фєдя он женитися не може, хоч худоби багато тримає. Сам собі хліб пече і сам корови глядить, їх у нього шість… - розказують тут. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Святий Йосип плакав. Мельниця. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Сільська бібліотекарка Наталія Морозович найперше варить нам каву. Ми відірвали її від роботи: он навибирала з полиць чергову порцію російських книжок... 

Місцева книгозбірня - то дві кімнатки у сільському клубі. Всі в рушниках і книжках. 

І поки Наталія розказує нам, що то не перша духченська бібліотека, а була ще одна, яка працювала по війні, стояла в іншому місці, називали її хатою-читальнею, ми розглядаємо, який російський хлам у селі викидають на смітник історії. 

На вершечку гори з «вчорашніми» книжками лежить Маяковський… Багато серед книжок - банальної російської воєнної прози. 

Таке тут читали навіть діди, пояснить Наталя. На столі навпроти книжок портрети місцевих хлопців з війни. Під їх пильним оком книжки «лягають» у білий поліетиленовий мішок (з тих, в яких зазвичай купують цукор), списуються і здаються на макулатуру. Мішків - кілька.

- Мусимо додати акт на списання і гроші. Аякже, - пояснює господиня. 

Її саму, «корінну духчучку», каже, читати навчила мама - вчителька Ліза Гандзюк. Дід Лукаш, бригадир у колгоспі, колись любив книжки дуже.

- Дідо Лукаш був остарбайтером, знав польську і німецьку трохи. Казав, що в них там була дуже добра хазяйка, і на той час німці вже мали пральну машину… Вони дуже дивувалися, як та німкеня брала з вечора в них брудний одяг, а на ранок давала чистий. В нас же тоді ще треба було йти на річку і колотити ту одежу…

Усе село тут - як не Поліщуки, то Ковальчуки.

- Що у селі є?

- Клуб, школа, бібліотека… Ну, біля магазина бар такий хороший, - сміється Наталія.

Баба Соня: «Читаю з отакеї»

Директор клубу косить під вікнами траву. Ми перебираємо в бібліотеці старі вирізки, старі світлини і старі книжки. За вікном Наталя помічає бабу Соню на ровері… 

- От ви питали, хто тут читає. Он, - киває, - вожу їм нові романи… От баба Галя в нас любить українських сучасних авторів, Світлану Талан читає, а їй вже за 70. Бабі Соні теж за 70, вона читає романи про лицарів… 

Софія Мороз, вона ж - баба Соня, паркує ровера під парканом. І каже, що читає «з отакеї», «з висьми років».

- Я вже стара, дівчата, - починає баба Соня, а сама сміється. 

Їй - 74. Колись недалеко біля її хати була ота сама перша духченська читальня. Там вона брала книжки. 

- Тоді я любила «Клуб кінопутішествій», Драйзера. А зараз читала, як Англія в 680-х воює… Коли читаю? Я вам так скажу: ага, от я подоїла корови, ше в мене трошки часу є - я сіла в кріслі, почитала трохи. Вечір - я знов поробила все, знову почитала, поки схочеться спати. А зимою вечір великий, то можна читати і читати… Я собі сама книжки вибираю. Вона совєтує (киває на Наталю, - авт.). Або ми з сестрою міняємося, - розповідає баба Соня. 

Ми просимо сфотографуватися з якоюсь улюбленою книжкою. Беремо щось із тих, де на обкладинці романтика і любов. 

- О нє-нє, - махає руками Софія Іванівна, шанувальниця романів про лицарство…

За трохи сідає на ровера і ховається поміж духченських доріг.

Жовтневу замінили на… Спортивну

Тут не тільки читають всі - від старого до малого. Точно так вони грають у футбол. 

Заходимо у сільський магазин, там на всю стіну - світлина місцевої команди ФК «Духче». 

Заходимо в другий - там поміж бочечок з пивом - «іконостас» із футбольних кубків (місцевий підприємець і власник крамниці Валентин Петров - серед футбольних фанатів та меценатів). 

А свою центральну вулицю Духче із Жовтневої перезвало не на Незалежності, не на Шевченка і навіть не на Свободи, як би звично просилося: вона тут - вулиця Спортивна… 

Футболом село фанатіє 10 років точно. Рівно 10 років тому ідея, що народилася у місцевих хлопців, виросла у щось більше, ніж ідею. Вони зробили посеред села футбольне поле. Там, де колись просто було порожнє місце і росла трава, тепер -  ворота, лавки, вбиральня збоку. 

За порядок на стадіоні і за всі матчі відповідальний у селі Женя - Євген Поліщук. У мирному житті він працює в Луцьку у сфері будівництва, увесь вільний час тратить на футбол у рідному Духчі. Каже, клуб стартував з ідеї його брата. До ідеї приєдналися підприємці. Частково хлопці фінансують свою команду самі.

- Якби не війна, стояли б тут трибуни уже, і лежала б газонна трава. Найперше ми зібрали команду, зробили стадіон, потім почали грати не тільки тут і виводити наш футбол на обласний рівень. Ви побачили б: на одній грі тут може бути людей з 500… - оглядається на стадіон Женя. 

Його ми зустріли у селі випадково: приїхав виміряти поле перед недільною грою. 

«... І може, буде шити бутси, а не берці»

Знайти духченських футболістів у селі і посеред будня-полудня виявилося не так і просто. Андрія Олінчука  відпрошуємо удома на кілька хвилин, відриваємо від роботи в полі. Він біжить перевдягатися у футбольну форму, сідлає мотоцикл і їде показувати нам стадіон.

- А ти куди? - помічає мама. 

Сміємося. 

То - Галя Олінчук (в дівоцтві – Ковальчук). Наймолодша із родини Ковальчуків. Саме тих Ковальчуків, з яких і бізнесмен та засновник бренду «Ікос». 

«Ікос» має духченську прописку. У селі живуть двоє із шести дітей Івана Ковальчука - Василь та Галя. Іван пас овець у колгоспі та мав п’ятеро хлопців і одну дівчинку. 

Ми застаємо Галину за роботою в полі, просимо чуть перепочити. Вона ніяковіє і зізнається, що не вміє гарно говорити, бо ніколи не доводилося спілкуватися з журналістами. Але раз треба сюрприз брату - то серце тане.

Виносить сімейні світлини. На них - весілля, хрестини, застілля. Родинні дати і родинні усмішки - в домашньому глянці. 

- Коли народилася, всі вже були парубки. От Іван мав літ 12-ть, а Толік вже й в армії був. То я не сильно й бачила, як він ріс. Усього добився сам. Спокойний такий. У нас всі в люди вибилися, ніхто нікому не допомагав, бо батьки не мали з чого, але кажни повистроювали хати. Хата у батьків така маленька була, на дві комнати. І два рази на тиждень пироги пекли… - тепло згадує сестра Галя. 

Спогади про маму лишилися у спогадах про їжу. 

- Мама пекла кишку. Кишку Іван дуже любить! А ще - бабку, яку їли зі шкварками чи сметаною… - сміхається Галя.

Її Андрій за ту пору добирається до стадіона. І гордо сідає навпроти воріт - нам «на камеру». Як і багато хто тут, він у футболі - зі школи, привчив - Віктор.

- Он тієї неділі ми 9:1 виграли в Копачівки.

- А в якого місцевого клубу в цій окрузі виграти - це достойно? 

- Як в якого? В Духча!

Йому - 17. Він саме думає, ким стати більше толку: автомеханіком чи столяром. І от-от поїде з того Духча, щоб приїздити сюди на футбол. Вірить, що прийде час, коли його дядько, крім звичного зручного взуття, буде шити не військові берці, а футбольні бутси, бо війна буде - вчорашнє…

Ковальчуком тут гордяться. На кожному кроці розказують про його родину. І про волонтерство. І про те, що клас у них був такий, шо всіх хлопці хороші, а «двоє з них Іван Ковальчук та Вітя Мартинюк як пішли на тую взуттєву, так і шиють взуття дотепер». 

Ми вертаємося з мовчазного стадіону. Він дуже пахне літом. І рум’янком з полином. Нам радять приїхати у неділю і побачити, скільки людей тут з’їжджається на футбол. І «кіоск виїжджає», «торговля йде», а діди 80-літні приходять навіть з іншого краю села.

Життя тут тече від корів до голів...

Текля. 15 років – за молоко з гладишки

Неля Яцюк знімає з горища і несе у двір стару мамину валізу. 

Ну, як - валізу… Щось схоже на збитий дерев'яний ящик. Насправді з такими валізами верталися зі сталінських таборів. У ній Текля Ковальчук із села Духче везла додому всі свої речі і навіть трохи гостинців. Удома на Волині на неї чекав маленький син. Він народився у таборі під Сталінськом.  Місто у серці Західного Сибіру. 

Іван Свінтуховський купив у Духчі хату і тримає її тут за дачу, зовсім поруч із Нелиною хатою. Навколо наставив вуликів і слухає бджіл…

Іван - Теклін син. Це йому вона діставала гостинці з цієї фанерної валізи з Сибіру. Він добре пам'ятає, коли з таборів повернулася мама. І «велику валізу» - теж. Її, каже, очевидно, майстрували такі ж сталінські в'язні таборів, якою 15 літ була його матір. Українці вчилися виживати навіть в Сибіру. Багато із них лишилося там. 

Текля Ковальчук на засланні навчилася ремонтувати взуття. І коли вернулася в село, виживала за рахунок цього вміння. 

- Десь на горищі я бачила і мамину «лапку» для взуття. Таку підставку для ремонту, - згадує Неля. 

17-річну Теклю запроторили у повоєнні роки, коли з хуторів навколо села Духче і в самому селі намагалися «викурити» повстанський дух. Дівчина дала напитися молока упівцям, які прийшли до їхньої хати. За трохи за нею прийшли з НКВД. 

Тоді, у 47-му, всі її хатні пішли на весілля в Мильськ. Матір пішла, сестра Женя теж, брат Коля пішов. А Текля лишилася на хазяйстві, бо - старша ж. Під ранок у хату, не питаючи дозволу, раптом зайшло шість чоловіків. У гражданському. 

- Дайте шо поїсти! 

- Шо я вам дам їсти, нема шо. Є он гладишка молока, беріте пийте!

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Кози, масниці і ...«жесть». Хорлупи. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Один із чоловіків взяв ту гладишку і надпив з неї чуть молока. Небагато. Не більше склянки. Далі «гості» пішли до сусіда. У тій хаті жив двоюрідний дядько. Усі його хатні вже були на полях, а він вдома сам. Просили «поїсти», але взяли тільки «пампушку табаку» і пішли з Богом. 

- Говорили, що один із тих хлопців, які молоко просили, був з-під Переспи. І, певне, то який кагебіст. Бо видав птім всіх, до кого заходили. Отак матері дали 15 років, - каже Іван.

Текля опинилася в Луцькій тюрмі. Там її «мордували, катували, пальці в дверях затискали, голки за нігті пхали». А потім  відправили у Кемеровську область. 

Їх висадили у місті Сталінськ, яке після 53-го перезвали на Новокузнєцк, і повели  в тайгу. До місця, в якому полонені мали осісти, йшли понад місяць. Пішки через непрохідну тайгу. Їли ягоди. Іноді просто з літака їм скидали мішки з крупою, бо приземлитися літаку було ніде. Тоді в’язні збирали крупу руками. Коли дійшли до визначеного місця, побачили прорубану галявину. Отут і мали вони самі собі збудувати табір…

- Почали копати землянки, а потім - бараки… Там були всі: і мужики, і жінки. І українці там були, і білоруси, і чеченці - різні. А вже коли обжилися, їх і розділили. Отам, в тому лагєрі я й народився. Там сидів один чоловік, я так і не зрозумів, хто він був: чи піп, чи хто… Мати не розказала. Його відправилу по етапу далі, й більше вони не побачилися, - згадує Іван.

На ньому - червона футболка із написом: «Удар». Вона пасуватиме його суто чоловічому гаражу з різним реманентом. В Івана у генах – господарська жилка.

Іван дуже схожий на свого батька Івана. Все, що лишилося від батька, - табірне фото, яке той зберігає удома в Рожищах. Жодного разу в матері за життя ніхто з дітей чомусь не спитав прізвища чоловіка, від якого у теклі на засланні народився син. Іван живе з думкою, що той і вмер - у таборах. А не питали, бо не хотіли тривожити рани.

А Теклі було важко. Після табору їхати працювати кудись вона не могла: селянам не давали на руки паспортів. От пішла доїти корови у колгоспі.  Вийшла заміж за Іларіона Ковальчука, вдівця з 4-ма дітьми. Народила йому ще п’ятеро. А заміж хотіла вийти, щоб змінити прізвище і позбутися табірної історії. Бо в селі були й такі люди, які вважали, що раз її совєтська власть відправила в Сибір, то було за що.

Правду про табір матір розказала синові вже десь у 68-му. Сама ж повернулася із Сибіру в 57-му. На той час Іванові було 8. Коли Іванові стало три (а весь цей час він жив у таборі, при якому був дитсадок для таких же дітей бранок режиму), начальник табору запропонував Теклі віддати їй сина на всиновлення, бо був бездітним. 

Тоді Текля вирішила будь-якою ціною передати його в Україну. 

- Там одна жінка з Ковельського району освобождалася на Волинь, їй було десь 24 роки, вона везла звідти поїздом шість дітей. От вона й довезла мене в Ківерці. Мусила робити там пересадку, всі інші діти поїхали з нею далі, а мене вона там віддала в міліцію. Один чоловік із Духча робив тоді там в міліції, матира він не знав, але знав діда і бабу. Він забрав мене до себе в Рожище, а там переказав моїм - і вони мене забрали. Прийшли за мною баба, тьотка Женя і тьотка Юхимка, мамині сестри. Несли звідти мене весь день. Правда, я нічого з того не пам'ятаю, - каже Іван Свінтуховський, Теклін син. 

Ми фотографуємо вулики. Тут, у Духчі, він поміж бджіл відводить душу.

- Бандеровкою маму тут ніхто в очі не називав, та вона і не була нею, – додасть чоловік. 

Війна. «Да ти чьо?»

Неля - Іванова сестра по матері. Донька того самого Іларіона. Той пройшов Другу світову. 

Брат і сестра у Нелі нині живуть в Росії. Коли якось вона сказала сестрі, що є книжка про упівців, де матір згадують, то «може, вислати» - почула: 

- Да ти чьо, я сваім і гаваріть нє буду. Как? Атєц - гєрой і воєвал, а мама - бандєровка?.. 

Коли рідні з України кажуть рідним, які живуть у Росії, правду про війну, то чують, що їх тут “звільняють”.

- Це жах. Якщо мій чоловік і мій племінник зустріне там їхніх дітей, це буде найстрашніше, що є. Слава Богу, їхні поки не воюють, - тихо каже Неля. 

Мамина валіза із Сибіру порожня. Вона зібрала в собі багато пилу і сонця, що пробивається крізь покрівлю горища. Вона тримає в собі спогади 17-річної юнки з хутора на Волині, яка одного ранку просто не боронила незнайомому чоловікові пийнути з гладишки молока… Та й чи могла боронити? 

Луна війни дістає кожну з духченських родин. Поки ми готували цей текст до друку, в боях на Донеччині село втратило Героя - Анатолія Мартинюка.

У кожній хаті тут печуть і готують щось «хлопцям на війну». 

Ірина Петрова виносить із дому банки з фірмовою духченською тушкованкою. До неї додому позносили автоклави. З такими ж, як сама, місцевими господинями, тут напрацювала смачний рецепт. І крутять, крутять, крутять… 

Вона показує нам повідомлення з месенджера.

«Хлопці вам дякують. Тушонка класна. Сухарі ще є, бережемо. Хліб іноді привозять, а коли нема, сухарі розмочуємо і їмо»...

Це пишуть з війни. Їм у селі кожне таке слово - дуже дороге. 

- Перші тушкованки ми пробували. Зараз - хай ліпше та дитина з’їсть. Я не хочу їх торкатися. От хіба є відходи, не буває так, щоб без них обійшлося. Он вчора варили - чуть банка тріснула. Варимо їх у нас, але то все - не ми. Дуже багато робить село. Хто несе жир, хто качку, хто лопатку з кабана. Ліда Приймачок, напевне, побила всі кролі. Зараз то, може, люди вже й не мають стільки всього. Бо вже трохи повіддавали. Тепер ми скидаємося грішми і закупляємо все, що треба. У школі постійно печуть, що треба. Дуже довіряємо фермерові Русланові Хомичу. Усе, що ми туди передаємо через нього, доїжджає. Він координує всю цю роботу. Телефонує, наприклад: машина проплачена, нема що везти. Оп, а в мене 150 банок тушкованки вже стоїть, - розказує жінка.

Духченську тушкованку роблять із крупами. Хлопці на фронтах хваляться, що кидають її в казан і мають смачний суп. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: І Мона Ліза там - в рушниках. Хоцунь. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

- Хлопці так і кажуть: «Вона класнюча». Рецепт дати? Жир є, зажарка з цибульки та морквочки є, м’ясо є, крупи є - вперед. Ми кладемо в баночку до 200 грамів м’яса, три столові ложки будь яких круп. Зажарку з моркви та цибулі шарами після м'яса і після круп. Потім перчику, приправи, ложечка менша солі й обов'язково ложка жиру, – усміхається Ірина. 

Чергова порція тушкованки з Духча їде на Схід. 

ГурманИ

Одному із найстаріших духченських дядьків - 90. Григорій Ковальчук хвалить, що ото був в лікарні і там йому казали, що на 90 він не виглядає.

Це він першим у селі «поставив хату з кірпіча», бо після армії вернувся аж з Моноголії  і саме «калхоз начинався», тому будував тут ферми. 

Каже, совєти встигли в 39-му «тілько овес посіяти, а вже інших восені збирали», бо «отаке получилось, що вони помагали Гітлєрові поляков гнати». Розповідає, що ні німці, ні українські повстанці Духче не зачіпали. От тільки бандерівці спалили полякам костел у сусідньому Соколі, то за це «було трохи бойні». Але в селі вбили тільки одну родину. 

Біда йому, зізнається, «жінка померла молодою». У 59. Сидить у хаті під її рушниками.

Відтоді, каже, життя не має смаку. Він дуже часто згадує минуле саме у смаках. Сир солений у дерев’яних бочечках, перекладений маслом. Кнюх під дахом. Бабку зі шкварками на бляшці…

- Зара такого ни роблять! Якось розказував, да питаю: «Дівчата, ви хоч знаїте, що таке гурманИ да бАбка?». «Нє», - кажуть. Ех… 

Тако я кажу: брали трохи вареної картоплі, трохи сирої тертої і ліпили такі великі пироги, гурманИ такі. На бляшку їх, в піч. Вони підпечуться, знизу пуджаряться і зверха пуджаряться, то такі вкусни були, шо ну. 

А нас було штири хлопці. Мати нам: «Беріте тріте картошку, як хочте, то напечу бабку». Да з яйцем вимішає. Бабку клала на бляху.  Отаким слоєм примєрно отакеї грубини. І в піч! Вона там пеклася. Виймає і ріже тако квадратами. У миску, шкварками поллє і їли. 

Я колись поїхав у Кіровоград на роботу, то мені там чудо було. Тут я знаю, шо мати все варила. А там - суп і борщ, більш нічого. Ни вареника, ни пирога… Думаю: «Ото-то тут да…». А тепер в нас - так само почті, – робить висновок Ничипорович.

Тим часом на підвіконні у його кімнаті мирно відраховує час годинник із написом «Україна»…

 *  *  *

Духче не вимирає. Духче запекло працює. Тепер Духче має смак фронтової тушонки, фронтового печива і молока, яке все ще стоїть в бідончиках край дворів удосвіта та в обід. Але на пироги тут ми таки натрапили. 

Чомусь упевнені, що й ви б натрапили, якби заїхали. 

А, може, й на гурманИ… 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

 

---

Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

• #Занесло в село