У Парижі з’ясовують, чому спалахнув Нотр-Дам де Парі. У соцмережах ще гаряче від передвиборних дебатів.
У луцьких храмах моляться і сповідаються. І зовсім не чекають на мене. Іду туди не молитися. Не сповідатися. Перевіряти… чи є вогнегасники.
Які шанси врятувати ці споруди, якщо станеться пожежа? А якщо це станеться на Великдень, коли у церквах будуть сотні людей?
Як виявляється, щоб з’ясувати це, у деяких церквах потрібне благословіння, цілування ікон, записка за здоров’я та рожева хустка.
Собор святих Петра і Павла: майже без свічок, але з кадилом
Біля собору багато людей у чорних рясах. Чути розмови польською. У храмі – поодинокі віряни. Не відразу вдається знайти настоятеля Павла. Згодом я дізнаюся, що прийшла невчасно. Отець просить прийти по обіді.
Коли я приходжу сюди вдруге, тут уже стоять вказівники «За таблички не заходити». Але я заходжу, бо мені конче треба знайти якщо не отця Павла, то бодай вогнегасники.
Знаходжу. Спершу вогнегасники – їх кілька по всьому соборі. Потім настоятеля.
«Це пам’ятка архітектури національного значення. Споруда величезна. Грубі стіни… Самих предметів, які можуть спричинити загоряння, є небагато. Є декілька свічок. У нашій західній традиції ми їх дуже рідко запалюємо. Але ніколи не залишаємо їх на ніч, бо поки триває богослужіння, не всі встигають згоріти», – каже.
Додає, що вогнегасники спеціально поставили поближче до свічок – щоб не треба було далеко бігти.
«Чогось більшого за вогнегасники нема, оскільки сама протипожежна система безпеки коштує дуже дорого. Наша релігійна громада не прибуткова і не може собі це дозволити», – зітхає отець Павло.
Додає, що такі системи для храмів не завжди й доречні: під час служби палять кадило, тож датчики часто реагували б на дим.
Ходимо собором. З усіх сторін на нас дивляться статуї святих. Тільки зараз я помічаю, що свічі біля них справді переважно електричні. З електрикою проблем нема – каже отець. Щороку перевіряють.
Крім нас тут є ще жіночка, що продає книги та хрестики. Це чергова.
«Тих, хто чергує, навчили, що робити в разі пожежі. Щоб не розгубились і нікуди не втекли. Якщо є люди, щоб відкрили двері – аварійні виходи, аби всі без перешкод вийшли», – додає співрозмовник.
Тільки потім я зрозумію важливий нюанс. Це єдиний храм з п’яти, в яких я була, де не треба далеко бігти по вогнегасник.
Лютеранська кірха: дядечко з тачкою і Новий заповіт у подарунок
«Що це за красуня до нас іде?» – гукає дядечко, який іде подвір’ям з тачкою.
Йому вже йде сьомий десяток, але він допомагає у кірсі робити ремонт. Тачкою підвозить якісь матеріали. Доки чекаємо завгоспа, він встигає розповісти, чому в цій церкві не використовують свічок, чому колись почали хрестити немовлят та як пережив клінічну смерть і зрозумів, що багато років жив не так.
«Заземлення у нас ідеальне», – це вже завгосп Євген Борщ. Він водить мене кірхою і розказує, який тут мають захист від пожеж.
Тільки тут є протипожежна система, яка реагує на дим.
«Свічок у нас нема, відкритим вогнем ми не користуємося. Пожежні крани працюють. Вогнегасників є багато. Система захисту ідеальна, всюди є датчики диму, спрацьовує сигналізація», – каже Євген.
Додає, що пожежники постійно все перевіряють, але ще жодного разу не знаходили порушень.
Я вже йду в інший храм, коли мене наздоганяє дядечко з тачкою. Дає мені маленьку книжечку, розміром з долоню. Новий заповіт.
«Оця книжечка… Я в лікарні її читав. Відкрив, а на тій сторінці було Євангеліє від Луки. Прочитав його. А потім Євангеліє від Івана. А тоді весь Заповіт з початку. 10 разів перечитував цю книжку…» – каже він.
Беру її і ще довго не можу усвідомити, яким треба бути добрим, щоб віддати незнайомці книгу, яку 10 (!) разів перечитував у реанімації.
Свято-Покровська церква. 7 кіл благословення
Перше коло. Свято-Покровська церква закрита, а служба в сусідньому Пантелеймонівському храмі вже завершилась. Священика вже нема.
Заглядаю крізь прочинені двері. Біля підсвічників хазяйнує якась жіночка. Світлана.
«Зайдіть, приклоніться до ікон, – каже мені, коли дізнається, чого я прийшла. Натякаю їй, що поспішаю. Та й без хустки прийшла, в штанах. Не по-церковному якось.
«Якщо Боженька покликав, то не треба поспішати, – відказує. – Давайте до ікон підійдете, а тоді сходите візьмете благословення, як вам правильно все зробити?»
Зазирає мені в очі. Каже так щиро, що боюсь відмовити. Редакційне завдання мушу якось виконати.
Тільки тут потрібне благословення, щоб побачити, чи є вогнегасники.
Друге коло. Світлана веде мене в Свято-Покровську церкву. Сюди з непокритою головою, мабуть, вже не можна, бо жіночка приносить цілу торбу хустин. Червоні, білі, жовті… Обираю рожеву.
Виявляється, тут багато ікон Божої Матері. У кожної своє ім’я. Біля тої треба молитись за печалі, біля тої просити заміжжя і дітей… Стою біля чергової з них і вже й не знаю, чого мені ще треба.
Вогнегасники хоча б знайти та й усього. Над підсвічниками помічаю витяжку.
Третє коло. І ось мене ведуть до тих вогнегасників. Це я так думаю. Бо Світлана раптом пропонує написати записку за здоров’я. І знову цей щирий погляд. Ну що ж, здоров’я мені не завадить. Пишу.
Четверте коло. Світлана згадує, що я ще не поцілувала ікону в передсінні Пантелеймонівського храму.
П’яте коло. Мене ведуть в якесь приміщення. По благословення. Там дають номер до прес-служби єпархії, мовляв, дзвоніть – і вам все розкажуть.
Шосте коло. У прес-службі обіцяють знайти телефон до священика. Але щось пішло не так і контактів я так і не отримую. Лише ввечері приходить повідомлення з вибаченнями.
Сьоме коло. Продавчиня свічок зі Світланою знаходять ключ від комірчини, де стоїть вогнегасник.
«А ви благословення отримали?» – питають. Киваю, хоча й не зовсім розумію, чи отримала. Якщо дали контакти в прес-службу – це благословення чи ні?
Хрестовоздвиженська церква: план евакуації… під замком
Тут не треба благословінь, щоб подивитись, чи є вогнегасник. Він навіть не замкнений у комірчині.
«Є план евакуації, але зараз не можу вам показати, бо ключ у сейфі», – каже отець Василь. Доведеться повірити на слово.
Священик додає, що в церкві з пожежною безпекою все добре. Мовляв, вогнеборці постійно перевіряють, проблем ніяких нема.
«Пожежники вам краще розкажуть», – додає.
Тільки тут питають, чи все добре в інших церквах.
Свято-Троїцький собор: «Приходьте після Великодня»
Тут пекельце з комунікацією повторюється. Цілувати ікони не треба, але знайти людину, яка розкаже про пожежну безпеку в храмі, непросто.
Подзвонити на номер собору, дізнатись, що коментар треба брати в отця Володимира. Прийти після служби і вже не застати його.
Поговорити з двома жінками, які продають свічки. Не отримати від них контактів до отця. Почути як по телефону він скаже одній із них: «Хай прийде після Великодня».
Шукати отця Миколу. Дзвонити у прес-службу єпархії. Прийти вдруге перед вечірньою службою.
Знайти вогнегасник у відділі, де продають свічки. Дізнатись, що ще один є у вівтарі, але жінкам туди заходити не можна.
Постояти біля свіч, намагаючись хоч трохи зігрітись: сьогодні дощить, тож я добряче змерзла.
Врешті отримати номер до Володимира. Почути, що тільки в цьому храмі конструкція даху оброблена спеціальним розчином, щоб не горів.
Спитати, чи всі знають, що робити при пожежі.
«У нас є люди, які старші 70 років. Вони той вогнегасник навіть не піднімуть. Але молодші знають, що робити», – почути у відповідь.
Полегшено зітхнути і йти в редакцію. Шкодувати, що не забрала на пам'ять рожевої хустки – у церкві хотіли подарувати.
Відкрити маленький Новий заповіт від дядечка з тачкою. Ще раз перечитати Євангеліє від Луки.
Текст та фото: Наталя ХВЕСИК
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
