Жителя Любомля Володимира Іванчика, щоранку можна побачити на міському стадіоні, де він займається бігом та скандинавською ходьбою. Й ані дощ, ні холод, ні спека не є перешкодою для цього. Минулої весни чоловік відзначив 85-річчя. Відповідь на питання, що допомагає виглядати набагато молодшим - активні заняття спортом.
Про спортсмена писала Любомльська громадсько-політична газета «Наше життя», – передає ВСН.
Володимир Михайлович родом із села Сомин, що на Турійщині, де з’явився на світ 15 травня 1937 року. Зростав у багатодітній сім’ї, де окрім нього, виховувалися ще старша сестра і два молодших брати.
Згадуючи роки дитинства, Володимир Михайлович розповідає, що найбільше запам’яталася повоєнна розруха і напівголодне існування.
«Не раз ходили збирати на поле колоски, що лишилися після обмолоту, - каже чоловік. - Якось за цим заняттям мене й сестру упіймав голова колгоспу. Забрав торбу з колосками, а сестру дуже боляче вдарив нагайкою. Всяко було, та все ж вижили у ті злиденні роки».
Як багато ровесників, змалку пізнав селянську працю, коли потрібно було допомагати дорослим у колгоспі: буряки ралили, кок-сагиз пололи, іншу роботу виконували. Чи не єдиною віддушиною була можливість пограти з друзями футбол.
«Батько мій був чоботарем, із залишків шкіри пошив нам щось на кшталт м’яча, - з усмішкою згадує чоловік, - ми його наповнювали ганчірками і ганяли щосили. Це вже пізніше з’явилися м’ячі з камерами, а тоді виходили з того, що мали».
По закінченні школи у 1955 році він рік опановував спеціальність заготівельника у Луцькій торгово-кооперативній школі, по тому були три роки армійської служби, яку проходив у Німеччині, здобувши спеціальності механіка-водія танків і самохідних артилерійських установок, командира танка Т-34, Т-54, Т-55.
«Та мене все тягнуло в небо, хотілося бути льотчиком, - розповідає Володимир Іванчик. - Але з певних причин я не проходив на цей фах, тому вирішив здобувати спеціальність «експлуатація літаків та двигунів» в авіаційно-технічному училищі цивільного повітряного флоту у м. Виборг».
Після училища чоловіка направили працювати на Херсонщину авіатехніком. Щоправда, цьому передувало двомісячне перенавчання на спеціальність «конструкція і технічна експлуатація вертольотів» у Кременчуцькому льотному училищі.
«Працював спершу з вертольотом «Ка-15». Вони добрі для обприскування садів, виноградників, рису. Голови колгоспів і радгоспів, де вирощували по 500-1000 гектарів винограду для винних заводів, інших культур, брали нас, як мовиться, нарозхват, - пригадує Володимир Михайлович. - Ціле літо доводилося обробляли поля з вертольота. Сонце ще тільки сходить, а ми вже в небі: командир за штурвалом, а я збоку. Кропимо до 11-ї ранку, потім сідаємо, бо стає спекотно, а через це втрачається потужність двигуна. Обідаємо, далі до 16-ї години - відпочинок. Поливаєш водою розкладачку, щоб не було так жарко, і лягаєш спати. О 16-ій - підйом, і до заходу сонця знову літаємо».
Але, зізнається чоловік, завжди тягнуло на Волинь. Тож півстоліття тому, після десяти років праці на Херсонщині, вирішив повертатися назад - зрештою, постійна робота з отруйними речовинами здоров’я не додавала…
По приїзді на рідні терени влаштувався працювати на завод «Світязь» у Любомлі. Спочатку десять літ був майстром, потім - старшим майстром. Мав у своєму підпорядкуванні близько сотні людей. На заслужений відпочинок вийшов у 1998 році, відпрацювавши на заводі чверть століття.
Власне, працюючи на цьому підприємстві, Володимир Іванчик проявив себе не тільки як сумлінний трудівник, а й спортивний активіст. Регулярно організовував різноманітні легкоатлетичні змагання. Пригадує, що завжди мав у цьому плані підтримку з боку тодішнього голови заводської профспілки Рената Курамшина, який не тільки посприяв у придбанні форми, а й завжди допомагав в організації спортивних заходів, залученні працівників заводу до участі в них.
«Я завжди був прихильником спартанського способу життя: спав на жорсткому, накривався тонкою ковдрою, - розповідає Володимир Михайлович. - Прокинувся, швиденько одягнувся і - на пробіжку до Куснищ. Прибігаю, роздягаюся, тазик або відро холодної води на себе, витерся - і швиденько на роботу. Дехто підсміювався, жартував, мовляв, обливається гарячою водою - а з мене ж пара йшла насправді. Загалом бігаю ще, вважай, з дитячих літ: змалку у футбол ганяв, про що вже розповідав вище, у школі в нас завжди культивувався біг, а взимку ще й лижний спорт… В армії, певно, жодного разу не обходилося без пробіжки на півтора кілометра перед походом у їдальню. Коли навчався в училищі, теж бігали, - аж до лінії Манергейма. Та й на Херсонщині знаходив час, щоб «намотати» кілька кілометрів».
Чоловік був не тільки активним учасником різноманітних змагань, а й здобував нагороди на них. Наприклад, у 1979 році, маючи 42 роки, Володимир Михайлович став другим призером районного легкоатлетичного кросу, у цьому ж році здобув «бронзу» на обласних змаганнях.
А ось нагорода, датована 1989 роком: наймужніший учасник легкоатлетичного пробігу до Дня перемоги на приз нашої газети, яка в ті часи називалася «Радянське життя». Тоді понад тридцять спортсменів пробігли маршрутом Любомль - Машів - Вишнів - Скиби - Бірки - Любомль і поклали квіти до пам’ятників та обелісків солдатам, які полягли у Другій світовій війні (див. ілюстрацію).
«Все життя я біжу, - каже чоловік, - як не позаймаюся - немов бракує чогось. Зазвичай прокидаюся о 4-ій ранку, помолюся Богу приступаю до вправ. Починаю з піднімання тулуба, потім — «повзання» на спині, впираючись ліктями стопами, вправи для хребта тощо. Загалом виконую 5-7 підходів по 10 разів. Також виконую розтяжку. По тому беру палиці для шведської ходьби і прямую на стадіон».
Там Володимир Михайлович пробігає щонайменше п’ять кіл, у сукупності це 2 кілометри. Зізнається, що крос на 3-5 кілометрів ще зміг би подолати без проблем… Та й стометрівку у свої 85 може ще за 20 секунд пробігти.
Для порівняння: світові рекорди, як ставлять молоді професійні спортсмени, «гуляють» між 9 і 10 секундами.
Крім бігу, чоловік вже понад 20 років займається скандинавською ходьбою.
«Регулярні заняття, і, найголовніше - віра у Бога, дотримання Його заповідей - от і всі секрети.Й наостанок скажу таке: маю дві військові спеціальності - танкіста й авіатехніка, але, на жаль, певні проблеми із зором не дозволяють взяти зброю. А так я обов’язково попросив би відправити мене до війська, щоб допомогти нашим хлопцям здобути Перемогу, яка, впевнений, неодмінно настане».
Сергій МАРИНЬОХА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
