Родина Седловських – двічі переселенці. У 2014-му вони поїхали з Донеччини. Через вісім років війна «наздогнала» їх в Ірпені.
Рятуючись від ворога, приїхали на Волинь. Тут їхньою домівкою стала …амбулаторія у Благодатному.
Кабінет, де мали б робити ін’єкції, перетворився на кухню, а кімнати для огляду пацієнтів – на спальні.
Два подружжя, Володимир та Євгенія з донькою Тетяною і її чоловіком Федором, живуть у медичному закладі з березня.
Свою історію вони розповіли «Першому».
Не хотіли здавати житло, бо «донецькі»
«Ми – переселенці з досвідом», – каже про свою сім’ю Тетяна Седловська.
Вона – графічна дизайнерка. Її чоловік – музикант, займався також ремонтами. Тато – пенсіонер, все життя працював шахтарем. Мама безробітна, а раніше змінила кілька робіт. Була швачкою, лаборантом, вчителькою початкових класів, працювала в паспортному столі.
Вперше Седловські покинули рідний дім у 2014-му. Тоді жили в місті Торецьк Донецької області.
«Наше місто далеко від лінії розмежування, тому не постраждало. А от Сніжне і Шахтарськ, які поблизу нас, були більш пошкоджені. Там були жорстокі бої, – пригадує Тетяна. – «Боїнг» впав недалеко від нас (збиття Boeing 777 біля Донецька 17 липня 2014 року – акт знищення збройними силами рф цивільного пасажирського літака компанії Malaysia Airlines, що виконував регулярний рейс МН17, унаслідок якоко загинули всі пасажири та екіпаж (загалом 298 осіб) – авт.). Тоді ми були ще вдома. Пам’ятаю, як підскочило ліжко…»
Через Торецьк у Донецьк заходила російська техніка. Самих боїв у Донецьку родина не бачила, лише на виїзді з міста.
«Їдемо автобусом по дорозі, а справа й зліва від нас вибухають снаряди. Це так поетично виглядало – як квіти з землі. Було дуже страшно», – згадує дівчина.
Їхали не самі – з трьома котами. Відразу зіштовхнулися з проблемою: не могли знайти житло для оренди.
Тоді було багато оголошень на кшталт цього: «Здаємо квартиру. Без дітей. Без тварин. Жителям Донецької та Луганської областей не турбувати».
«Коли ми телефонували за номерами, вказаними в оголошенні, нас питали: «Донецькі? Ні-ні», – ділиться Євгенія Седловська.
«Відношення було напружене. Потрібен був час, щоб довести, що ми нормальні люди, а не сволота», – додає її донька.
Спершу поселилися у Черкасах. Там вдалося знайти квартиру «не за всі гроші». Згодом переїхали в Ірпінь, де прожили останні три роки перед вторгненням росіян.
Обживалися. Призвичаїлися до нового житла. Будували плани. А потім розпочалась повномасштабна війна.
У «тривожній валізці» – коти, корм і книга про Гаррі Поттера
Перших вибухів Тетяна Седловська не чула. Про початок війни дізналась від сусідки. Не повірила. А потім виглянула у вікно. Почула вибухи. На горизонті побачила дим.
У першу чергу поїхала купити корм для котів. Розуміла: люди можуть протриматися якийсь час без їжі, а тварини – ні.
«У мене було відчуття, що така мала земля, що від росіян нема куди сховатися… Було дуже страшно. Думала, що день-два і все закінчиться. А воно он як…» – згадує Євгенія Седловська.
Жили в підвалі. Іноді спали в будинку в коридорі. З харчами допомагали сусіди. Один із них – поліцейський, особливо турбувався про сім’ю. Після зміни привозив продукти.
«Коли ми виїжджали з Ірпеня, то зателефонували, щоб повідомити про це сусіда. У нього був сумний голос. Мене не залишало відчуття, що ми його кинули. Він нас захищав, а ми поїхали», – каже Тетяна.
Перша спроба виїхати припала на 3 березня. Колону розвернули, оскільки попереду велися бої. Наступного дня вдалося евакуюватися. Це був останній шлях для виїзду, який ще через день перекрили.
«Тривожні валізи» були невеликі. Взяли дещо з одягу. Тетяна прихопила книжку про Гаррі Поттера. У решті пакунків був корм, лотки, наповнювач для туалету та інші необхідні речі для котів.
Жили в спортзалі, ночували в машині
У пошуках нового житла сім’я об’їздила чимало міст.
«Де ми тільки не були, – жартує Євгенія Седловська. – Їхали від міста до міста».
Цього разу вже ніхто не питав, «донецькі» чи ні. Вже більше людей були готові взяти з тваринами. Але ціни були непосильні для сімейного бюджету. В деяких містах вартість оренди починалась від 1000 доларів. У Седловських такої суми не було.
Було, що жили у спортзалі. Якось ночували прямо в машині.
А одного дня приїхали на Волинь. У фейсбуці знайшли оголошення про житло. Зателефонували. Виявилося, що пропонували прихисток в амбулаторії у селі Благодатне, яка належить до Нововолинського центру первинної медико-санітарної допомоги.
«Нас вже не дивувало, що це амбулаторія. Приїхали подивитися, які умови. А тут просто рай», – сміється Тетяна.
З «райського» – окремі кімнати для пар, кухня, ванна, туалет, пральна машина.
Згодом провели інтернет, привезли телевізор та ще один холодильник, плиту, посуд, шафу «з кришталем» тощо.
Керівниця Нововолинського центру ПМСД Ольга Попіка рік тому в амбулаторії організувала капітальний ремонт. Тоді вирішила зробити душ для персоналу. Тепер ним користуються переселенці. Їм віддали одне крило на другому поверсі. Всього там мешкає до двадцяти людей.
Кімната, яка мала бути маніпуляційним кабінетом, обкладена плиткою, тож стала кухнею. Решта приміщень слугують як спальні.
Ненависть до друзів, які поїхали в росію
«Про нас дуже турбуються тут, – каже Тетяна, усміхаючись. – Ми у різних містах жили, але здається, що на Волині найбільша концентрація добрих, відкритих людей».
«Тут такі добрі люди – і сусіди, й колектив амбулаторії. Приємні, привітні, допомагають», – додає Євгенія Седловська.
Седловські за можливості допомагають армії донатами. На всі важливі покупки скидалися: байрактар, супутник, ловця «Шахідів». Плетуть маскувальні сітки.
Показують котів. Усі тваринки колись жили на вулиці. Мітя, Мартишка і П’ятниця. Остання прийшла до їхнього дому в п’ятницю, звідси й кличка.
Тваринам постійні переїзди далися нелегко. Змінилась поведінка, стали більш боязкі.
Вже у Нововолинську котяче сімейство поповнив кіт Степан. Знайшли біля сервісного центру МВС.
«Степан плакав і чіплявся за ноги. Чіплявся за життя», – згадує Тетяна й жартома додає: «Всі обростають майном, а ми – котами».
Взагалі Євгенія з донькою багато жартують. Зізнаються: це захисна реакція від стресу.
«Треба жити, треба триматися. Позитив – це захист. А на серці біль, ненависть, бажання справедливості й помсти», – Тетяна говорить і витирає сльози.
Пояснює, що ненависть і до ворогів, і до тих, з ким були близькі стосунки.
«Багато наших колишніх друзів переїхали в росію. Коли війна почалася, у них була та сама пісня: «Нічого не розумію. Політикою не цікавлюсь. Ви перебільшуєте. Ви нічого не розумієте, ми вас спасемо», – згадує з болем. – Хочеться додому. Хочеться перемоги. Тільки освоїлися – і знову треба їхати. А роки ж ідуть… Хочеться жити, народжувати дітей…»
«Ми дуже сумуємо за домівкою. Чекаємо, коли звільнять нашу область. Ми там виросли, там поховані наші батьки. Діти нас навчають: «Треба жити там, де ти зараз». Тому зараз наша домівка там, де родина, – каже Євгенія. – Головне, щоб була перемога, а все інше буде».
Текст: Наталя Хвесик
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
