Волинська волонтерка Алла Сачук з перших днів допомагає ЗСУ. Її чоловік Руслан Сачук - майор одного з підрозділів вже два роки рахується зниклим безвісти, а донька від початку повномасштабного вторгнення стояла на захисті повітряного простору України.
Тож жінка як ніхто розуміє і знає усі потреби військових, і їй дуже болить усе, що відбувається навіть не з 2022 року, а з 2014, відтоді, як російська армія нахабно порушила державний кордон, який охороняв її чоловік, перебуваючи у лавах ДПСУ, – пише ВСН.
Для чоловіка на першому місці завжди була Україна й побратими, а вже потім - сім’я
«Мій чоловік - кадровий офіцер, який чимало років прослужив у прикордонних військах, згодом перевівся до 14 ОМБр імені князя Романа Великого, де на посаді командира роти брав участь у захисті східних рубежів. Але навіть тоді, коли військові дії стали менш активними, казав, що росіяни просто так не відступлять. І як тільки наприкінці 2021 на українсько-російському кордоні з’явилось скупчення російських військ, і в повітрі витав запах неминучої війни, разом із хлопцями у гаражі почав виготовляти буржуйки. Для нього завжди на першому місці була Україна та забезпечення воїнів, вже потім – сім’я та інше.
Я приймала його позицію, й усіляко підтримувала та допомагала. Завдяки їй він здобув авторитет та повагу серед побратимів. Навіть зараз, коли ось уже другий рік рахується у списках зниклих безвісти, вони постійно згадують його теплим словом. А для мене усі стали рідними. Ми постійно на зв’язку, і коли розмовляємо телефоном чи зустрічаємось, завжди повторюють: «Ти – наша, пам’ятай про це».
На початку повномасштабного вторгнення Алла долучилася до волонтерської діяльності. Спочатку організовувала допомогу для підрозділу чоловіка, згодом запитів ставало більше, але вони вже були від військовослужбовців з інших бригад, яких зустрічала дорогою. Розпочинала діяльність з Київської області, згодом дісталася й східної частини України, куди перевели Руслана.
У розмові зізнається, на початку були величезні запити, але на той час люди несли й везли все, що могли, - від харчів до наметів і двигунів для машин, словом, усе, крім зброї та важкої техніки. Разом із тим вона знаходила людей, які допомагали на постійній основі та більших розмірах, зокрема у придбанні автівок, палива, військової амуніції. Також надходила гуманітарна допомога з-за кордону.
Однак запити щоразу зростали. Була потреба у плитоносках, бронежилетах, касках, тепловізорах, старлінках, мавіках, зарядних станціях, ліхтариках, ліках, павербанках тощо. Усі ці потреби жінка намагалась закривати. І як тільки вдавалось все зібрати, разом з Андрієм Дем’янчуком та Ярославом Савосюком кількома автівками доставляла все у підрозділи.
Донька прикривала небо над батьком
Одного дня зателефонувала донька й повідомила про те, що їхні позиції розбили, в результаті чимало загиблих та поранених, крім того, все згоріло. Тим, хто вижив, вдалося відійти на безпечну територію. Кілька днів переховувались у лісосмузі, їли суху мівіну, ділячи її між собою. Згодом натрапили на закинутий завод, на якому, на щастя, збереглося енергопостачання. Зарядивши телефони, змогли додзвонитися до рідних і повідомити про те, що сталось.
«Мамо, у нас нічого не залишилось. Мені потрібна твоя допомога», - сказала донька.
Вікторія служила на посаді операторки-планшетистки у зенітно-ракетному полку. Вона проходила навчання, як почалася повномасштабна війна, і її відправили на Луганщину. В обов’язки входило своєчасне виявлення і якісний супровід локаційних цілей: ворожих літаків, гелікоптерів, ракет та безпілотників. Це цілодобове спостереження за українським небом, іншими словами, вона була його очима, й права на помилку не мала, оскільки від цього залежало життя людей, серед яких і життя найріднішої людини – батька, позиції якого знаходились на іншому напрямку, і з яким вдалося зустрітися усього лише один єдиний раз.
З її розповіді, найважчими моментами були ті, коли летіли ракети у сторону його позицій.
«Мамо, якби ти знала, що доводиться відчувати у ці хвилини. Єдине, що могла зробити, - вчасно виявити ціль і сповістити координати, щоб її якнайшвидше збили», - говорила вона Аллі.
«Я стала збирати допомогу. За порадою людей, звернулася у волонтерські організації, серед яких «Крила матері», волонтерські фонди «Bee Safe», «Матвіївські відьми» та «Самооборона». Потрібно було чимало й у найкоротші терміни. І коли все було готово, вирішили відправити потягом, задля цього навіть збиралась викупити купе. Але начальник потягу пішов на зустріч і дозволив завантажити усе безплатно. Тож коли вночі потяг дістався потрібної станції, хлопці мали що розвантажувати, а головне – вдалося забезпечити усім необхідним. На жаль, через постійні обстріли та загибель провідників скасували маршрут».
З часом відбулися зміни, пов’язані з пропуском волонтерів на територію, де ведуться бойові дії. Для того, аби проїхати, потрібні були волонтерські посвідчення. І тоді Алла долучилася до волонтерського фонду «Bee Safe» та продовжила збирати й возити допомогу, співпрацюючи з іншими волонтерськими осередками.
«Ви б бачили, як хлопці чекають на нас, щоб просто обійняти і поговорити»
Розповідаючи про волонтерську діяльність, Алла зізнається, історій настільки багато, що можна книгу писати. І кожна з них по-особливому щемлива, бо у кожній переплітаються події та людські долі. Зокрема долі військових, які за роки війни стали для неї рідними.
«Вони неймовірні, щирі, добрі, позитивні, не дивлячись на те пекло, у якому живуть, і труднощі, які долають. Коли ми їдемо з допомогою у якусь бригаду, дорогою заїжджаємо в інші підрозділи лише для того, аби побачитися і передати гостинці. Ви б бачили, як хлопці чекають на нас, щоб обійняти та порозмовляти. А як готуються до нашого приїзду! Для них є важливим – пригостити нас. Кожна з таких зустрічей закарбовується у пам’яті й ти вже не можеш не заїхати наступного разу й не обійняти кожного з них. А ще відмовити у допомозі.
Тому я всіляко намагаюсь достукатись до людей, щоб долучались до зборів, адже від їхньої допомоги насамперед залежить життя хлопців. На жаль, у порівнянні з 2022 роком рівень підтримки у рази зменшився. У жодному разі нікого не збираюсь осуджувати, бо допомога – справа добровільна. Та без неї захисникам дуже важко, а запити щодня зростають, до того ж є чимало випадків, коли привозимо автівки або іншу допомогу, а за годину все перетворюється на попіл. І тоді знову доводиться просити у людей гроші, щоб зібрати на нову.
Серед тих, хто від початку повномасштабного вторгнення донатить на мій рахунок, - друзі, знайомі, однокласники. Також є люди, з якими навіть не знайома, є ті, з котрими упродовж волонтерства познайомилась, і вони стали моїми донатами. А ще серед благодійників чимало тих, яких бачу у себе на сторінці у Фейсбук у друзях, які постійно допомагають, довіряючи мені.
Натомість намагаюсь надавати звіти щодо коштів та фотозвіти з поїздок. Тому вкотре звертаюсь до кожного: допомагайте нашим титанам, щоб завтра не довелося зустрічати їх на щиті. Розумію, усім непросто, і люди втомилися, але хлопцям і дівчатам набагато важче, та вони не скаржаться, і продовжують нищити ворога».
З-під руїн зруйнованого ворогом будинку хлопці дістали казан з іще теплим борщем
Волонтерська діяльність потребує чималих зусиль, до того ж вона є небезпечною. Йдеться про поїздки у зону бойових дій. У розмові Алла зізнається, на початку діяльності отримала інструктаж, як себе поводити під час обстрілів, і що при собі мати. Але є ситуації, коли від тебе нічого не залежить, і тобі нічого не лишається, як покластися на долю.
Якось під час однієї з поїздок їй довелося ховатися у льосі разом з дівчатами військовослужбовицями, які жили там, і спали просто на дошках, вкритих мохом. Вона зайшла до них з гостинцями, як поруч пролунало кілька потужних вибухів. Вже згодом дізнались, що влучили у зерносховище та кілька будинків неподалік.
«Крім розвідувальних дронів, у виявлені наших позицій нерідко «допомагають місцеві ждуни». На жаль, їх багато, здебільшого у тих населених пунктах, які знаходяться ближче до кордону з росією. Траплялися випадки, коли ми везли допомогу, а вони кидали у нас палками й сипали погрозами та прокляттями. Якось пригнали автівки для нашої «чотирнадцятки», це було перед Великоднем, і зупинилися у будинку, у якому проживають люди з інвалідністю.
До них завітали не з порожніми руками, а зі смаколиками, переданими небайдужими людьми. Переночувавши, стали збиратися в дорогу, як на подвір’ї помітила незнайомця, який ходив біля наших машин. Мені видалась підозрілим його поведінка, і я зателефонувала хлопцям. З його пояснень, його зацікавили автівки, яких він ніби ніколи не бачив. Чоловік виявився координатором окупантів. Я довго тоді відмовлялась розуміти: нехай наші життя він ставив під загрозу, але до чого тут ці нещасні люди, які від народження мають проблеми зі здоров’ям, і які зі сльозами на очах просились поїхати з нами»?
Був також випадок, коли хлопців та дівчат, які проживали у підвалі двоповерховому будинку, хтось із місцевих здав. І одного дня над ним з’явились два гвинтокрили та почали обстрілювати. Били доти, допоки будинок не згорів ущент, а разом із ним все, що у ньому було. Утім числі й бронежилети, документи та уся військова амуніція. Найбільшим щастям було те, що у цьому пеклі військові залишились живими. Опинившись на руїнах, що догоряли, хлопці намагались врятувати хоча б щось. І якоїсь миті один із них радісно вигукнув: «Володимировичу (йдеться про майора Сачука), а борщ то залишився!»
Посеред зруйнованого будинку стояв військовий із казанком ще теплого борщу, який встигли приготувати у підвалі, і який дивом залишився.
«Можна багато розповідати історій, яких за майже три роки назбиралося сотні. Але моєю метою є – достукатись до людей, щоб вони долучались до зборів і допомагали хлопцям, які не просять зайвого, а лише те, що рятує їхні життя та нищить ворога. Здебільшого, потребують тепловізори, дрони, мавіки, РЕБи. Хоча є потреба в елементарному, починаючи від вологих серветок - до запитів, пов'язаних з облаштуванням нових позицій: скоби, цвяхи, цупка плівка, утеплювачі, лопати, сокири, кірки, бензопили, буржуйки. Загалом, список можна продовжувати, оскільки від цих, здавалося б, елементарних потреб залежить і наш із вами спокій тиша та ранкова кава. Допомагайте хлопцям донатами, а я робитиму все від мене залежне, аби забезпечити їх усім необхідним».
Номер картки, на яку можна перерахувати кошти для потреб військових: 5168 7520 8702 0098 Сачук Алла Василівна, карта Монобанку на збір MAVIK 3t 5375 4112 1811 2675.
Жанна БІЛОЦЬКА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
