Володимирчанин Андрій Сапіга на війну пішов добровольцем. Він не став чекати на повістку, а у перші дні повномасштабного вторгнення вирушив до військкомату, бо вважав захист рідної землі чоловічим обов’язком. А вже у вересні рідні отримали страшну звістку про його загибель. У нього залишились дружина і троє дітей.
Історію воїна розповіло видання ВСН. Дружина Руслана поділилася спогадами про чоловіка і розказала, яким Андрій був у житті.
2022 рік став для Андрія та Руслани радісним та водночас трагічним. Напередодні війни, у яку ніхто не вірив, одружився син Назар. Влітку у них із дружиною народився первісток. А у вересні стала на рушничок щастя донька Анастасія. Щасливим батькам залишалося жити та радіти життю, тішитися дітьми та онуками. Але клята війна зруйнувала усі мрії та щасливу родину, відібравши у неї коханого чоловіка, батька, дідуся.
Вони познайомилися 22 роки тому. Руслана родом з Тернопільщини. На Волинь, у село Житані, де проживав Андрій, приїздила у гості до бабусі. Хлопець навчався у Володимирі в електромеханічному технікумі (агротехнічний коледж) на механіка. Молоді люди одразу сподобалися один одному, між ними виникли почуття, і за деякий час вирішили одружитися.
«Андрій молодший за мене на п’ять років, але я не відчувала цієї різниці. Попри молодий вік був не по роках мудрим та мав золоті руки. За роки, прожиті разом, ми стали одним цілим, навіть думали однаково. Першим на світ з’явився син Назар, за кілька років народилася донечка Настуся, а у 2012 році – наймолодший Микитка, - розповідає дружина загиблого воїна Руслана.
– Коханий був із тих, хто не ділив домашню роботу на жіночу та чоловічу. Якщо було потрібно, міг вечерю зготувати, і з дітьми уроки повчити. Пам’ятаю, як після народження Микитки потрапила до лікарні, і чоловіку довелося взяти на себе усі обов’язки по дому, разом із тим, він щодня приходив до мене у лікарню, і жодного разу не поскаржився на те, що йому важко».
Розповідаючи про Андрія, Руслана не стримує сліз. Жінка не може змиритися з його втратою, і зізнається що готова все віддати, аби чоловік був живим.
«Я завжди думала, що сильна. Та коли його не стало, зрозуміла, що сильною була лише з ним. Він завжди умів підтримати та розрадити, ніколи ні на що не скаржився, і знаходив вихід з будь-якої ситуації. Улюбленим заняттям була риболовля.
Тому, як тільки випадала можливість, їхав на рибу. Навіть на війні знаходив місця, де б можна було посидіти з вудкою. Кілька років тому ми придбали старий будинок, який він власноруч відремонтував і добудував другий поверх. Я не раз пропонувала найняти майстрів, Андрій відмовлявся, хотів усе зробити сам. І коли сьогодні дивлюся на ошатну оселю, де все зроблено його руками, серце крається».
Андрій Сапіга працював на різних підприємствах міста, але грошей, за які б можна було прогодувати сім’ю та довести до ладу будинок, не вистачало, тому доводилось їздити на заробітки за кордон. Допоки не почалася клята війна.
***
«Напередодні війни, 14 лютого, у родині відбулася радісна подія – одружився син Назар. Весілля планували святкувати у кафе наприкінці лютого, але згодом вирішили зробити це вдома у колі рідних та близьких.
23 лютого, напередодні синового дня народження ми поїхали у справах до Нововолинська. По дорозі розминулися з машинами, які перевозили військову техніку. На душі якось стало тривожно, і я ще тоді сказала Андрію, що коїться щось недобре. Та він заспокоїв, запевнивши, що її везуть на полігон.
Наступного ранку подзвонив хлопець доньки й повідомив про початок війни. А за кілька днів чоловіку зателефонували з військкомату. Спочатку ніс службу у роті охорони, згодом водієм у складі 14 ОМБР відправився у зону бойових дій. Про те, де перебуває, не говорив, казав лише, що у нього все добре, і щоб ми не переживали. Та якось зізнався, що перебуває на Харківщині, і що їм там раді. Люди усіляко підтримують та допомагають. Та додав: якби вони були у сусідньому населеному пункті, їх би здали, бо там проросійськи налаштоване населення.
***
Так сталося, що на рушничок щастя за кілька місяців після братового одруження вирішила стати Настя. І хоч Андрій у розмові з Русланою пропонував не поспішати, все ж перечити не став. «Ми не маємо права втручатися у їхню долю», - були його слова.
18 вересня відбулися заручини, весілля планували відгуляти після повернення Андрія. Єдине, на чому наполягав наречений, - якнайшвидше офіційно зареєструвати стосунки. Тому вирішили скористатися послугою «Шлюб за добу».
Знайомитися Андрію з майбутніми сватами довелось телефоном. Та через поганий зв’язок розмова була короткою, і, як виявилось, останньою. Після неї він більше не виходив на зв’язок. Чоловік сподівався приїхати на реєстрацію шлюбу, але його не відпустили, бо не було ким замінити. Урочиста дата була призначена на 22 вересня. Однак день, який мав би стати найщасливішим, став днем смутку і горя. Зі сльозами на очах молодята поставили підписи у журналі реєстрацій, і пішли готуватись до останньої зустрічі з батьком.
«21 вересня православний світ відзначав Різдво Пречистої Богородиці. Донька з нареченим пішли до сповіді. А я не знаходила собі місця від хвилювання через те, що два дні не могла додзвонитися до Андрія. З надією отримати хоч якусь інформацію, написала у групу у соцмережах. І отримала відповідь від однієї з дружин військовослужбовця, яка повідомляла про втрати.
До останнього сподівалася, що коханий просто не виходить на зв’язок. Та чомусь від цієї думки на серці все одно було неспокійно. А за якийсь час подзвонили з невідомого номера. Тремтячими від хвилювання руками взяла слухавку, плекаючи надію на добрі новини. Та коли почула: «Прийміть співчуття», - земля пішла з-під ніг», - згадує той страшний день Руслана.
***
Від хлопців, з якими служив Андрій, Руслана дізналася, що машина, у якій крім чоловіка перебували ще двоє військовослужбовців, підірвалася на міні, коли їхали на бойове завдання. Враховуючи, що він зменшив швидкість, побратими лишились живими, хоча отримали різного ступеня важкості поранення. Руслана не стала чекати поки тіло коханого привезуть, і поїхала по нього сама. Всю дорогу телефоном її супроводжували його побратими, які надали усю необхідну допомогу та підтримку.
Поховали героя у рідному селі Житані. Йому було сорок років. 28 грудня 2022 року у гімназії, села Хмелівка Зимнівської громади, де навчався Андрій Сапіга, були встановлені пам'ятні дошки йому та ще одному воїну Ігорю Хомюку.
Жанна БІЛОЦЬКА.
Фото з архіву родини Андрія Сапіги.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Найважче видаляти номери загиблих воїнів», – волонтер Віталій Гладун
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
