Квітень 2022-го. Ранок. На напівпорожніх алеях Центрального парку культури і відпочинку імені Лесі Українки у Луцьку – тепло й сонячно. Чекають на малечу працівники прокату дитячих машинок. Щойно прийшли на роботу продавці солодкої вати. Десь неподалік чути гул електроінструментів – то у літніх кафе готуються до початку сезону. Ніби все так, як завжди. Як минулого чи позаминулого року. Але ця весна – інша. Як несправжня. Якій майже нереально радіти. Щебет птахів якої у Луцьку розрізає гул повітряної тривоги, а в багатьох інших містах – вибухи чи канонада гармат. Бо моя країна другий місяць протистоїть росії, її кривавому божевільному антилюдському «міру».
Тут, у парку, ми зустрілися з начальницею медичної служби однієї з військових частин Національної гвардії України, капітаном медичної служби Марією Миронюк. Щоб у місці, яке жінка, як зізнається, дуже любить, де відпочиває душею, поговорити про її вибір та військову службу.
Марії Миронюк – 31 рік. Із них 8 вона – у Нацгвардії. Хоч і закінчила цивільний вуз, Національний медичний університет імені Олександра Богомольця, відразу пішла на магістратуру в Українську військово-медичну академію у Києві. Тож на початку розмови одразу уточнюю, чому саме таке рішення ухвалила.
«Скільки себе пам’ятаю, хотіла бути лікаркою»
– Коли я ще навчалася у цивільному вузі, то зрозуміла, що лише теорії малувато, потрібна якась практика. І я пішла працювати у головний клінічний військовий госпіталь Міноборони медсестрою. Багато чого надивилася. І так мені було жаль тих солдатів. Хотілося їх лікувати.
З теплом пригадую, що хлопці мені дозволяли на них вчитися. Вони ж розуміли, що я прийшла взагалі без досвіду.
Такого, що «ой, прислали мені студентку, дайте краще досвідчену медсестру», майже не було. І строковики, і контрактники, й офіцери – і молодші, і старшого віку – завжди казали: «То ж треба їй на комусь вчитися. Хай робить це на нас». І таке ставлення було для мене дуже важливим.
А ще завжди була в захваті від форми військових. Вона, як я впевнена, робить тих, хто її носить, і гарнішими та стрункішими в очах навколишніх, і додає впевненості у собі. Мені це подобалось.
Також неабиякий вплив на мене мало те, що ми якраз закінчували навчання у 2014 році. Це і Майдан, і війна. Був дуже великий конкурс до академії, багато моїх одногрупників теж вибрати цей фах, бо усі хотіли йти в армію, ставати військовими лікарями.
– Як у 2014-му цей вибір сприйняли рідні?
– Підтримали. Батьки мене завжди підтримували. Я закінчила школу із золотою медаллю. І то був перший рік, коли вступали за результатами зовнішнього незалежного оцінювання. Увесь випускний рік я готувалася, ходила до усіх можливих репетиторів.
Коли йшла у медичний університет, пропонували ще кудись документи подати. Але для мене тоді вибір був очевидним: або лікар, або ніхто. Хотіла білий халат, який зараз не ношу взагалі (сміється – авт.). І батьки це зрозуміли. Вдячна, що досі будь-яке рішення моє підтримують.
– А в родині є хтось, пов’язаний з лікарською справою?
– Ні. У мене взагалі в родині ні військових, ні лікарів. Проте, скільки себе пам’ятаю, на запитання «Ким ти хочеш бути?» відповідала: «Лікарем». А чому так, не знаю. От хочу – і все. Хоча потім зрозуміла, що так значно важче, коли немає наставника з рідних, який би міг у професії щось порадити, підказати.
«Усі розуміли, що мусить щось трапитися»
– Повернімося у 2014 рік. Як далі складалися кар’єра і доля?
– Як тільки підписала контракт із Нацгвардією, нас відкомандирували у військово-медичну академію. І там ми два роки вчилися. Але оскільки були бойові дії на Сході, нас випускали достроково. Я провчилася тільки півтора року, потім мене розподілили в Одесу. Поїхала туди з однією валізкою.
… Звичайно, було важко. Ні знайомих, ні рідних, нікого. Якось призвичаїлась. І тоді ж із нацгвардійцями поїхала в зону АТО. Але, щоб взяли, пішла до командира. Бо треба було медиків відправляти, але хотіли лише хлопців.
Я заходжу до командира й кажу: «Дозвольте, я поїду». А він: «Ти взагалі думаєш, куди ти хочеш їхати? Ти розумієш?» «Розумію», – відповідаю. «А чого ти туди рвешся?» – «А як? Я ж начальник служби. Як можу людей інструктувати, давати якісь вказівки, якщо не уявляю, що там робиться? Хочу туди поїхати, сама пройти цей досвід, щоб його далі передавати комусь».
Отак вони мене й відпустили, так я поїхала в зону проведення АТО. Була в Маріуполі. Але тоді такого там не відбувалося, як зараз. Далеко десь чула звуки війни, але місто не було гарячою бойовою точкою. Та й ми, тобто Нацгвардія, стояли на другій-третій лінії оборони на Сході. На першу не закидали.
– Але ж все одно привозили поранених і важко поранених?
– Так. І там трапився момент, коли зрозуміла, що я для себе не так військова, як лікарка. Приїхала саме зі своїми бійцями до госпіталю, а вони хто з температурою, кому рентген зробити. Якраз була у приймальному відділенні. Туди зателефонували, і я почула, що у дорозі до них – кілька машин із пораненими.
І от я тільки взяла каву з автомату, а їх везуть на ношах. Стою і думаю: «А що я роблю тут, у коридорі? Я хочу бути там, в операційній, рятувати, допомагати». Але…
У мене як начальниці медичної служби руки зв’язані. В армії при частинах медицина не так розвинена, як у профільних закладах. Тож кваліфікованою медичною допомогою займаються у госпіталях. А єдиний мій досвід у госпіталі – то, як уже казала, медсестрою під час навчання. Як лікар працювала тільки в частинах. Спочатку в Одесі, потім тут, у Луцьку.
– З того маріупольського періоду які моменти найбільше запам’ятались?
– Навіть і не знаю. Але коли є довга розлука, якось сильніше починаєш цінувати життя, рідних. Більше задумуєшся про це.
– Бачачи ситуацію в зоні АТО ближче, ніж ми, мешканці мирних територій, чи мала тоді розуміння, що ця війна може перерости в це криваве протистояння на нашій землі, яке триває зараз, після вторгнення росії 24 лютого?
– Так. Саме там прийшло розуміння, що не може тривати так постійно. Має бути якесь завершення. А щоб це трапилося, мусить статися якийсь поштовх.
Бо ж як було? Раз «бах», другий раз «бах» – прилітає з окупованих територій. А ми не можемо наступати і їх витісняти. Бо ж нам забороняли зброю використовувати.
Усі розуміли, що мусить щось трапитися, що дозволить нам вдатися до більш рішучих дій. Хоча саме такої війни я, звичайно, не уявляла.
– Уже є безліч доведених фактів, що схід і захід – то той поділ, який придумали політтехнологи. Але мусимо визнати, що народ на це повівся. І пропаганда рф у Східній Україні діяла. Ти, поки жила і працювала у Маріуполі, спостерігала ці явища: тягу частини населення до росії, неприйняття українського?
– Так, це відчувалось. У мене навіть була дуже неприємна ситуація, пов’язана з такими настроями. Одного разу я завітала в супермаркет у формі. І підійшла там до відділу готової продукції, де утворилася велика черга. Нарешті достоялася. Звертаюся до працівниці. А вона – повний ігнор і вже до наступних покупців питає: «Що вам?».
«Ну гаразд, – думаю, – може, якісь знайомі». Але ні, вона обслуговувала усіх, крім мене. Врешті лише я залишилася. Починаю: «Хочу оце й оце, дайте, будь ласка…» А вона – знов жодної реакції, ніби я порожнє місце.
Ще кілька хвилин постояла, подивилася навколо. А продавчиня – наче мене й не існувало – розвернулася й пішла. Хоча, хоч як би там, я – клієнт, мене б мали обслужити. Але чи форму мою побачила, чи почула українську мову, чи те й друге. Не знаю, що її спровокувало, але мене вона просто проігнорувала, щоб принизити.
Це так вибиває... І мене теж вперше змусило запитувати саму себе: а що ми тут робимо? А кого тут захищаємо, якщо наші громадяни налаштовані проти нас?
Рятували від таких думок, вселяли оптимізм протилежні ситуації. От, наприклад, ідемо по місту, а до нас люди підходять, дякують. Таке теж було часто.
А загалом за ті два місяці багато чого набачилася, чимало речей переосмислювала. І після Маріуполя знову повернулася в Одесу.
У Луцьк – за сімейними обставинами
– А як потрапила сюди, у Луцьк?
– За сімейними обставинами. Дуже сильно просилася додому, бо на той час уже виховувала донечку. І так склалося, що самій мені було важко з нею. Наприклад, виїзд на полігон – раненько, садочок ще закритий. Шукаю вихід. На роботі затримуюся – дитина з охоронцем чекає. І я добивалася, щоб мене перевели сюди, у Луцьк. Бо тут поруч у селі батьки.
Зараз доні вісім. І батьки досі щодня мене підстраховують з дитиною, підтримують, допомагають. Навіть зараз, коли почалася війна, я спокійна, що дитина з ними. Знаю, що вона у безпеці, все добре. І я можу спокійно працювати.
– Донечка вже щось говорить про вибір професії?
– Теж хоче бути військовим лікарем. Вона вже грає у лікаря, бере у мене одноразові халати, шапочки, рукавички, бахіли. І починає усіх лікувати.
– А мама що на це?
– Якщо це буде її свідомий дорослий вибір, нехай йде. Звичайно, знаючи, що це таке, я буду дуже переживати. Але підтримаю і допоможу – однозначно.
– 24 лютого застало вдома? Який був той ранок?
– Вдома була. Спала. Подзвонили, що бойова тривога. І я просто підірвалася в секунді. Тривожну валізу вже давно наготувала – знала, що такий момент колись настане. Вдяглася, взяла сумку, сказала «Йду» – і в частину.
– Що у тривожній валізі військової медички?
– Особисті речі. Бо розумієш, що ти їдеш, але не знаєш – на день-два чи на місяць-декілька. Одяг, засоби гігієни. Усе потрібне для роботи – то не тривожна валіза.
– Чи готуєшся до відправки ближче до ліній зіткнення?
– Залежно від того, як буде розвиватися ситуація, усе можливо.
«Переступаю поріг КПП, а вони вже стоять і мене чекають»
– Наскільки я розумію, жінці у ЗСУ, образно кажучи, доводиться виборювати своє місце під сонцем. Як, наприклад, було з твоєю відправкою в зону АТО. З власного досвіду – зараз у Нацгвардії є якісь такі моменти?
– От чесно – ні, немає. До війни іноді траплялися моменти. Було, просиш щось хлопців допомогти, де фізично важко, а вони жартують, щоб робила сама. Мовляв: у нас гендерна рівність. Звісно, що це жарти, всі завжди допомагали.
Але зараз цього немає. Натомість, навпаки, – відчуваю мовчазну чоловічу підтримку. Жінкам намагаються дати довше відпочити, щось роблять не через прохання, а за замовчуванням, більше піклуються про нас.
– Розкажи трохи про особливості роботи лікарки медичного пункту у Нацгвардії. Який твій звичайний робочий день?
– Зазвичай, і це не жарт, найважчий день – понеділок. Бо після вихідних стільки хворих! Я просто переступаю поріг командно-пропускного пункту, а вони вже стоять і мене чекають.
Йду до місця – і всі за мною, дорогою розповідають про свої болячки. Кажу часом: «Хлопці, ну я ж іще навіть до роботи не дійшла! Розумію, що лікар, а це 24/7, але ж дайте хоч усвідомити, що я на роботі». Заходжу – і за мною натовп, і в медпункті: «А ми вас чекаємо».
А до кінця тижня усе йде на спад. І в четвер-п’ятницю хворих майже немає.
– Хто ще працює в медчастині?
– У нас є фельдшери, санітарні інструктори, начальник аптеки.
– Чоловіки чи жінки?
– У нас в медичній службі тільки дві жінки – я і санітарна інструкторка. Решта – чоловіки. Як уже розповідала, намагаються більше брати хлопців. Це аргументують безліччю причин: що, мовляв, і в будь-який момент виїхати треба, і ненормований робочий графік, і декрети та діти... Тож наразі – нас двоє.
– А в інших областях у військових частинах Нацгвардії твої колеги-медики теж чоловіки?
– Є і чоловіки, і жінки. У нас дійсно багато жінок керують медичною службою.
У жінок є багато питань до форми та броні
– А як у медиків із фізичною та бойовою підготовкою, вмінням стріляти?
– Так само, як усі нацгвардійці зобов' язані вміти надавати домедичну допомогу (бо ж є усякі випадки під час патрулювань, іноді у затриманих бувають конвульсії чи поранення), так і медики мусять здавати нормативи та стріляти нарівні з усіма бійцями частини.
І щодо мого вміння влучати в ціль, то зараз усе нормально. А от перші рази, коли щойно прийшла на службу... Не потрапляла взагалі. Був страх. І думки, як я маю взяти зброю в руки, якщо моє покликання – рятувати, лікувати. Довго не могла себе опанувати.
Але врешті переконала себе, що у мене зброя – не для нападу, а щоб захистити своє життя і поранених. Тоді й змогла потрапляти в ціль.
Зараз знаю і пістолет Макарова, й автомат Калашникова. І на час ми стріляємо, і виконуємо різні види вправ: стоячи, лежачи, з коліна, на різних відстанях мішені. Нормативи ж однакові для усіх. Але …
Є багато питань до форми та броні. Нічого не пристосоване до особливостей жіночої фігури. І коли чоловіки можуть «підігнати» під себе каски чи броніки, то жінки у війську мають з цим проблеми.
Буває навіть, що каска на очах, бронежилет – під носом. І стріляй, як хочеш. А це ж впливає на результативність. Коли на стрільбах виходиш на вогневий рубіж, уже нічого не можна поправляти. Такі правила.
Форма теж універсальна. Наприклад, куртка – є розмір «S». Але рукави такі довгі, бо ж пошита під чоловіка. Берці – так само однакові, хіба що менших розмірів, починаючи з 35-го. Є нові зразки форми, але я їх ще не бачила.
Це ті проблеми, які потрібно буде вирішувати. Форма мусить «сидіти» зручно та гарно, а засоби захисту – захищати, а не створювати незручності.
– У частині жінки – лише медики? Чи є на інших посадах?
– Як почали говорити про гендерну рівність, то крім медичних працівниць чи зв’язківців, жінок почали брати на звичайні бойові посади, стрільцями. Вони теж ідуть на поле бою.
– А до пенсії скільки років відслужити треба?
– Колись – 20. А тепер 25 років вислуги необхідно мати. У мене вже є 8. Ще ого-го скільки (посміхається – авт. ).
– Понад 60 днів війни. Були у тебе вже ненормовані робочі дні і з чим вони були пов’язані?
– Зараз ми довше працюємо, не так, як завжди. Якщо чесно, то взагалі мали б у казармі сидіти. Але до нас лояльно ставляться і відпускають додому. Бо сім’ї, діти. Коли з шостої, коли з восьмої, коли з десятої вечора можна піти додому на ніч. Але мусимо бути на зв'язку, щоб у разі чого – одразу в частину.
– Частина у Луцьку – то на скільки часу постійне місце служби?
– На керівних посадах у Нацгвардії можна служити п’ять років. Далі людину треба переводити. Я тут уже чотири. І йти на підвищення у Луцьку немає куди. Тож наразі так. А далі треба буде думати.
«Інколи буває бажання зникнути»
– Чи «доганяє» фах вдома? Це я про те, чи звертаються по допомогу сусіди, друзі, знайомі?
– Такого багато буває. І прибігають додому, і телефонують. «Ну ти ж медик. Прийди, подивися, полікуй».
Одного разу навіть трапився такий випадок, коли вибиралися з кумою на концерт Ірини Федишин. І тут вона телефонує: «Що робити? Я йшла. Сусід впав, трусить, піна йде з рота». Я її консультувала, як допомогти людині.
– Про роботу поговорили. Але, крім військової медичної служби, є ж у тебе й особисті захоплення?
– Якщо чесно, на особисті часу не вистачає взагалі. Дім – робота – дім. Навіть дитина каже: «Мама, ти за своєю роботою мені мало часу приділяєш. У тебе все служба, служба, служба».
– А якщо вдається з дитиною провести час, що любите робити?
– Якщо це літо, любимо гуляти на природі. Це заспокоює, насичує своєю позитивною енергією. То в ліс, то десь до річки виїжджаємо. Взимку ходимо у дитячі розважальні кімнати.
А особливе місце для мене – наш парк. Дуже люблю тут бувати. Є вільний час – їдемо сюди.
Коли відпустка – повністю присвячую себе сім'ї, донечці. Постійно десь подорожуємо. А намагаюся брати її влітку, щоб і в Карпатах, і на море. Сонце, вода – то моє. На лижах ще не стояла. І навіть боюся пробувати.
– А які у тебе улюблені місця в парку? Любиш каву пити чи просто прогулюватися?
– Люблю прогулюватися. І бажано такими стежками, де менше людей. Якось хочеться відпочити від всього і побути просто наодинці з природою. Інколи взагалі буває бажання зникнути, вимкнути телефон, закритися від усіх, щоб нікого не було поряд, і хоча б деньочок не говорити навіть.
– І таке буває?
– Не буває, але хочеться (сміється – авт.).
– Думки мають здатність матеріалізуватися. Ти вже уявляла день перемоги над ворогом?
– Ні, не думала про це детально. Але дуже хочу, щоб ми перемогли якнайшвидше. Як і всі українці.
Текст: Ольга Булковська
Фото: Людмила Герасимюк та з особистого архіву Марії Миронюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
