Сімейна лікарка Ксенія Волкова з Приморська, що в Запорізькій області, завжди була впевнена в тому, що великі зміни в суспільстві розпочинаються із себе. Саме тому після закінчення навчання вона повернулася додому, щоб показати, що і в невеликому місті можлива якісна медицина. Протягом восьми років Ксенія не тільки лікувала жителів Приморська, але й волонтерила. Вперше побувавши в Луцьку у 2019 році, лікарка подумала, що добре було б колись пожити в цьому місті. Бажання несподівано здійснилося в 2022 році, коли Ксенія разом із батьками була змушена покинути Приморськ. Медикиня розповіла про свій підхід до лікування пацієнтів, життя в окупації та волонтерський масаж для родичів військових у Луцьку.
Про медикиню-переселенку пише Анастасія Бойченко в матеріалі «З окупації – на Волинь. Як сімейна лікарка рятує сільську медицину в Піддубцях» для ШоТам.
Ксенія Волкова розповідає, що стала лікаркою, тому що їй важливо бути корисною суспільству. А ще хотілося бути серед людей. «Тож вісім років тому я закінчила Запорізький державний медичний університет і повернулася в рідний Приморськ», – каже лікарка.
Окрім роботи у Приморському районному центрі первинної медико-санітарної допомоги, Ксенія займалася і громадською діяльністю, зокрема реабілітацією людей з інвалідністю.
«Мені було важливо підтримати їх, тому що я й сама маю інвалідність. Коли у 2014 році почалася війна, я розуміла, що нашим військовим потрібна була допомога. Усі вісім років відправляла на фронт посилки з необхідними речами. А ще захисники зверталися до мене як до лікарки, наприклад, через пневмонію або гастрит. Я часто стикалася з тим, що ти лікуєш-лікуєш, а нічого не працює. Спочатку не розуміла, чому ж так, нібито все правильно роблю. А потім виявилося, що річ не тільки у фізіології – у них був посттравматичний синдром», – розповідає медикиня..
За словами Ксенії, на війні існує тільки чорне й біле. А в цивільному житті не так, і потрібно допомогти військовим якось адаптуватися й жити далі. Тож Ксенія разом зі знайомою організовували для військових після АТО психологічні тренінги.
«У своїй діяльності я застосовую холістичний підхід – це коли ти насамперед бачиш людину в цілому, а не лікуєш якусь конкретну хворобу. Організм – це не тільки тіло, а ще й дух і душа. Не можна нормалізувати тіло, якщо на душі коти шкребуть», зауважує Ксенія.
Коли почалася повномасштабна війна, Приморськ окупували майже одразу. Ксенія розповідає, що виходили на мітинги й висловлювали свою позицію. Однак коли в місті росіян стало більше, це вже робити було небезпечно: раптом почали зникати громадські активісти й патріоти.
«Я до останнього ходила на роботу. Окупанти декілька разів приходили до мене додому й говорили, що я «неправильно налаштована», маючи на увазі мої погляди. Наші військові, з якими я підтримувала зв’язок, сказали мені, щоб я збиралася й виїжджала, бо буде біда», – пригадує Ксенія.
Ксенія з батьками поїхали до тітки, там збиралися пересидіти два дні й повернутися додому. «Коли хтось стукав у двері, думала, чи то за мною прийшли, чи це сусідка хоче попросити солі. Зв’язок зник, радіо просто шипіло. Ми не знали, чи буде організована евакуаційна колона. На щастя, у мене була заправлена машина, тож ми просто помолилися, сіли в авто й помчали», – розповідає Ксенія.
Також Ксенія розповідає, що російські військові відправили їх тією дорогою, де йшли бої, доводилося об’їжджали міни, тож шлях був небезпечним.
«Пам’ятаю, як мама мені говорила перед блокпостами: «Тільки не дивися на них – у тебе по очах усе видно, просто сиди мовчки». Коли ми доїхали до Запоріжжя, на українському блокпості попросили показати наші документи. Ми почули рідну мову й заплакали», – пригадує Ксенія.
Уперше в Луцьку Ксенія побувала в 2019 році, коли приїжджала на конференцію. Їй місто сподобалося, тоді вона ще подумала: «Було б добре колись тут пожити». Тепер розуміє, що не треба було так говорити, тому що бажання можуть здійснюватися зовсім не так, як ти це уявляєш.
«Спочатку ми досить довго жили у моїх друзів. Думали, що ще трохи – і повернемося додому. Визначали собі дати: спочатку планували поїхати після травневих свят, потім – на татів день народження, далі – на день народження двоюрідної сестри в серпні. Стало зрозуміло, що все затягується, і ми орендували квартиру», – розповідає Ксенія.
Ксені розповідає, що має нині три роботи: у центрі здоров’я «Вел.Ю» в Луцьку, в амбулаторії в селі Піддубці, бере учать у благодійному проєкті, заснованому Академією сімейної медицини.
У рамках цієї ініціативи Ксенія з колегами їздить по віддалених селах і надає медичну допомогу внутрішньо переміщеним особам і не тільки. У Волинській області є такі села, до яких дуже складно дістатися, а тамтешнім жителям інколи потрібні медикаменти, які можна купити тільки в Луцьку. Тож лікарі консультують людей і безкоштовно надають їм ліки на 10 днів.
«І у «Вел.Ю», і в Піддубцівській амбулаторії у мене прекрасні колективи, які дуже добре зустріли мене. У Піддубцях давно не було сімейного лікаря, який би приймав і дітей, тож там зраділи моїй появі. А у «Вел.Ю» я була вражена підтримкою своїх колег. Річ у тому, що я з тих людей, хто звик більше давати, ніж приймати. Ще з 2014 року я допомагала переселенцям, пропонувала їм пожити у себе, коли було потрібно. І раптом опинилася сама в такій ситуації. Людині, яка більше давала, дуже незвично щось брати самій. Якось медсестра в медичному центрі сказала мені: «Заїдьте до мене додому – для вас є закрутки». Я подумала, що там одна-дві банки. Виявилося, що там для мене приготували пів хати закруток. Потім хтось із колег приніс светр, хтось – інші речі. Я розумію, що тут люди є різні, як і всюди. Але мені пощастило: траплялися тільки щирі, відкриті й такі, які знімуть із себе останню сорочку й віддадуть тобі», – ділиться Ксенія.
Ксенія пригадує, що коли після університету почала працювати лікаркою, то дуже хотілося показати, що підхід до клієнтів може бути інакшим, не таким, як зазвичай. «Я сімейна лікарка, яка працює як із дорослими, так і з дітьми. З дорослими можна налагодити контакт і без яскравих картинок, а малюки, коли приходять до кабінету, роззираються навколо, часто губляться. Я ненавиджу, коли батьки говорять своїм дітям: «Зараз тьотя зробить боляче», адже лікар – це насамперед турбота й допомога. Як це донести до юних клієнтів? Це вдасться тільки в тому разі, якщо дитина потоваришує зі мною. А довіриться вона лише тоді, коли їй буде комфортно приходити в мій кабінет. На моєму робочому місці у Приморську обов’язково були різні наліпки та розмальовки. На Новий рік у нас стояла ялинка, ми з моєю медсестрою клали під неї подарунки, і діти їх брали за те, що зробили щеплення. Я на роботі проводжу більшу частину життя, тож і у своєму новому кабінеті я оздобила стіни візерунками, зробила так, щоб дітям на прийомі було цікаво», – каже Ксенія.
Крім роботи сімейною лікаркою, Ксенія робить масаж родичам військових: дружинам, донькам, сестрам.
«Не можна говорити людям, які переживають важкий період: «Ти сильний, ти впораєшся». І що далі? Як впоратися – незрозуміло. Інколи й не потрібно нічого казати – слід просто бути поряд. І людина вже сама вирішить, чи розповісти щось, чи поплакати, чи помовчати. А ще в українців такий менталітет, що вони рідко звертаються до лікарів і запускають захворювання. Необхідно піклуватися про себе та не соромитися звертатися по допомогу і до психотерапевта, і до психіатра, і до друзів – завжди варто шукати вихід», каже наостанок Ксенія.
Читайте також: Боєць «Мультик» прийшов у бригаду волинської тероборони з мачете
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
