Прямий ефір «Луцького радіо»

За кулісами волинського ПриватБанку, або Туди не беруть за хабарі. НА ОФІСІ

За кулісами волинського ПриватБанку, або Туди не беруть за хабарі. НА ОФІСІ

Помиляється той, хто думає, що банк – то гроші чи банк – то цифри. Банк – то люди. Ось чому в банкірів часто виходить бути прекрасними політиками і креативними менеджерами в різноманітних сферах життя.

Типовий ранок у головному офісі Північно-Західного регіонального управління ПриватБанку в Луцьку нагадує кадри зі старого фільму «Службовий роман».

За 20 хвилин 9-та. Всі поспішають. Тупають каблуками. Шарудять осінніми черевиками. Біля банкомата під входом у відділення вже людно. А на верхніх східцях лежить пес і не без туги дивиться кудись в напрямку проспекту Відродження. Просто за секунду він змінюється: очі горять, вуха вперед, хвіст дзиґою… Шалено радіє, бо десь внизу, в ранковому натовпі лучан помічає працівницю банку. Одна з тих приватбанківців, які колись його врятували, і з вдячності яким він стереже цей офіс день і ніч…

Пес Банкомат. Кава «в один клік». І ласкаво просимо на… поліграф

Пес, як виявилося, теж приватбанківський. Звати його Олексій Олексійович Банкомат. Олексій – на честь інкасатора, який його пригрів і тут поселив. Дружелюбний до людей. Банкомат – бо постійно спить під банкоматом. Живе тут давно. Недавно потрапив під машину, і його взялися рятувати мало не всім офісом. Врятували.

І це саме та історія, з якої можна відкривати для себе ПриватБанк. Установу, де – людяно і креативно. Хоч і надзвичайно дисципліновано.

Перший офіс ПриватБанку в Луцьку з’явився у 1993-му. Буремні 90-ті. Бізнес «накльовується», країна переходить на нові рейки, а люди вчаться довіряти банкам і технологіям. Сьогодні тут працюють ті, хто в дитинстві проїздив повз сучасний офіс банку на Відродження в Луцьку і мріяв бути одним/однією з цієї команди.

 

Із 1993-го й дотепер центральний офіс фінустанови у Луцьку – єдиний на два регіони, Волинь та Рівненщину. В обох областях діє фактично однакова кількість відділень. Усього в приватбанківській команді – до семи сотень працівників, у мідл-офісі – не більше чотирьох десятків.

ПриватБанк зсередини – цікавий просто з порогу. Людно. На першому поверсі діє одне з відділень. Банкомати. Термінали. У штучному басейні – рибки. Поруч напис: «Просимо монети не кидати». То для тих, певне, хто думає, що кинути копійчину хай і в невеличкий штучний басейник в банку – точно на гроші.

На весь поверх пахне кавою, від чого стає по-ранковому затишно. Тут кав’ярня. Для всіх. Називається так само затишно – «Кавуля». На видному місці навіть у кав’ярні – QR-код. Кілька невидимих рухів на мобільному – і ти з кавою. Тут звикли так – в один клік. І клієнтів до цього привчають.

Круті східці ведуть кудись під купол. Звідти розходяться коридори. Давно всім знайомі логотипи фінустанови навіть на підлозі. Попри очікування, що тут усе яскраво зелене, як хустинки в симпатичних касирок у відділенні, у коридорах – переважно спокійно-синьо. Суворі таблички на дверях. Відносно тихо. Бо п’ятниця, пояснюють мені. Найдинамічніше у цих коридорах – в понеділок.

Поліграф. Квест-кімната. Кол-центр і «Кавуля»...

«Але загалом наші керівники не завжди сидять у кабінетах. Тут всі мобільні. Я найбільше люблю в ПриватБанку його драйв», - поки ми рухаємося коридорами, прес-секретар банку Влада Жорняк ділиться своїм сприйняттям і цього офісу, і його команди.

Тим часом зі стіни «про драйв» говорить і промовиста табличка «На поліграф очікуйте тут, будь ласка». Поліграф! Як виявилося, персонал, який безпосередньо працює з великою кількістю готівки, проходить перевірку на поліграфі. І тут це не шоу, а буденність.

«Ми не такі. Ми – інші», – Юрій Войтенко

Він у цьому банку 16 років. Юрій Войтенко, директор Північно-Західного регіонального управління ПриватБанку. Прийшов у ПриватБанк рядовим кур’єром із дипломом інженера.

«Ми з перших днів відрізнялися від інших. У мене як у менеджера проста задача: щоб усі тут сприймали роботу не як цифри, які від них хочуть, не як продажі, нормативи, показники... Вони є у всіх у будь-якому бізнесі. Але робота не має асоціюватися тільки з цим. Працювати треба командою, дружньою родиною. Тоді люди будуть роботою дорожити», - розповідає Юрій Олексійович.

Банк – то дійсно не гроші, каже. Це всього-на-всього сервісна компанія. Це коли люди працюють для людей.

«Я завжди кажу працівникам, що вам  плачу зарплату не я, не голова правління, не Кабінет міністрів, який сьогодні є нашим акціонером, а клієнти. Клі-єн-ти! Ті, хто зі своєю довірою йдуть у відділення або користуються послугами «Приват24», - наголошує.

У кабінеті директора Юрія Войтенка

Пригощає чаєм з лимоном. Іноді відривається від розмови на робочі моменти. Як і багато його колег, у банкінгу Юрій Войтенко – майже випадково. Хоча і його історія доводить, що немає нічого випадкового.

«Коли я вчився у харківському політесі, промисловість була мертва. Такий був час. Який інженер? Не було, на чому вчитися вже. А потім якось психолог у центрі зайнятості пояснила, що ми маємо найперше зрозуміти, чим хочемо займатися в житті – і тоді проблема роботи відпаде. Я так і зробив. Хотів у ПриватБанк, який тоді набирав обертів, бо мені це подобалося, і я туди пішов», - всміхається.

Бонуси. Конкурси. Є можливість заробляти солідні гроші: багато працівників мають зарплати вищі ринкових і бонуси більше 10-ти тисяч. Тут разом вчаться, читають книжки. Разом грають у футбол. Разом відпочивають. На полиці за робочим столом – креативне запрошення на корпоратив у стилі «Приват-мафія» і… словник Шекспіра. Книга то подарунок, каже директор, і – нове амбітне завдання вдосконалити англійську.

«Щоб переступив поріг – і «наш» назавжди»

Якщо комусь би судилося виписати чорним-по-білому обличчя ПриватБанку, то два слова точно судилося б писати з великої букви. І це навіть не Приват і Банк. Це – Клієнт і Персонал. Дві цінності, які тут для кожного є ключові. І це відчувається скрізь.

Вікторія Корнієнко (заступник директора і керівник напрямку роздрібних продаж) найближча до тих, хто чи не найтісніше комунікує з клієнтом. Вона знає, як з першого погляду побачити «наш» клієнт чи «не наш». Вона цьому вчить.

Сьогодні Вікторія керує-навчає-консультує дві соті спеціалістів та 25 клієнт-менеджерів. За першою освітою…  педагог, вчитель молодших класів. За другою – економіст. Сама починала колись працювати касиром і до сьогодні не може забути своє перше стажування у касі перерахунку:

«Ці гори готівки і - раз мільйон, два мільйон… А взагалі у цій роботі є постійний азарт. І не в мільйонах справа (сміється, - авт.). У нас  в банку система побудована так, що немає чітких планів, але завжди є гонка за лідером. Тут на місці стояти неможливо. Здається, тільки переміг, ось тут ти вже перший. А починається наступний місяць і треба знову рватися вперед, показувати результати. Ця робота неабияк розвиває», - ділиться Вікторія.

Зізнається: менеджери, які працюють за круглими столиками у відділеннях банку з порогу кожного клієнта ділять на «наш» чи «не наш». Важливо, щоб після першого знайомства з ПриватБанком клієнт став «наш» назавжди. Як це вдається її підопічним, дізнаються за допомогою опитування лояльності. Пригадуєте дзвінки з проханням оцінити роботу працівника банку? Оце воно. Кажуть, реально працює.

«Бо нам важливо, щоб клієнти любили наші відділення», - зазначає Вікторія.

«Тут не виходить працювати «по блату»

«Я це як сьогодні пам’ятаю: їхала маршруткою, дивилася у вікно і помітила ось цей офіс ПриватБанку. І раптом думка: «Боже, як би я тут хотіла працювати!». Я тоді працювала в іншому місці, не шукала роботу і навіть не замислилася над тим, чому такі думки у мене десь беруться… А минуло кілька років і я сюди прийшла», - розказує Наталія Жовнірук.

Сьогодні вона є керівником напрямку касового обслуговування. Знає все про наднепросту роботу касирів. Все про те, з якими іноді дуже неочікуваними проблемами люди йдуть до віконечка каси ПриватБанку і як там важливо не втратити пильність, спокій та впевненість.

І хоч сама на посаді касира ніколи не працювала, каже, що час від часу «сідає на касу», аби розуміти роботу ближче.

Специфічна робота, однак… «Я знаю, як це лікується», - сміється Наталія.

Жартує. Але в кожному жарті доля правди: за першою освітою Наталія Жовнірук – фармацевт. Має ще дві, бо і дипломований юрист, і землевпорядник.

«Коли людина потрапляє до нас, вона відчуває шалений ритм. Я завжди кажу людям: то одна з небагатьох компаній, де є прозорий кар’єрний ріст. Тут все у твоїх руках. Тут все можливо. І тут точно  не беруть на роботу за хабарі. По блату – не виходить», – зазначає Наталія.

120 касирів на два регіони. Щодня різні люди з різним настроєм. Хоч тут надійне і сучасне обладнання, від людського фактора ніхто не застрахований.

«Ти колись щось порадила, і це вже твоя людина»

Одна зі 120-ти – Аліна Подолець. Касир-операціоніст.

Аліну не можна фотографувати на робочому місці. Бо її робоче місце – каса. І так уже 9-й рік поспіль. Усередині – мінімум особистих речей, хіба кружка з водою. Максимум зосередженості. За чималий період напруженої роботи з людьми вона навчилася розуміти навіть найвибагливішого клієнта, звикати до нього і вітатися з ним навіть… на ринку при зустрічі. Усе з усмішкою. Щодня на роботі – за дрес-кодом.

Є ті, з ким вона працює по той бік віконечка приватбанківської каси роками.

«Ти колись щось порадила, і це вже твоя людина. Іноді візьму день відгулу і вже чую: «А ми приходили, вас не було». Хоч багато часу кожному вділити нема як, бо черга ж», - сміється.

Її не втомлює одноманітна робота. Бо це щодня – різні люди і різні історії.

«А бувають випадки драматичні чи й навіть кумедні. Приходить якось клієнтка, дістає торбинку, а в ній обпалені гроші. У розпачі. Сума немала. Сиділи у кімнаті з чоловіком, діти на кухні дістали гроші, випадково їх намочили, а тоді, щоб батьки не сварилися, вирішили їх висушити. І гроші – у мікрохвильовку, а ті почали горіти. От що врятували, те й принесли в банк. Прийшли, щоб ми допомогли. Ми взяли ці кошти на дослідження, пройшли всі процедури, клієнтці все вернулося. Вона була дуже задоволена, а я тепер часто згадую цю історію», - каже Аліна.

І виперуть гроші, і випрасують... Часто трапляється, коли люди приносять на обмін в касу таку валюту, якої в очі не бачили, а знаходять її у кишенях вживаного одягу в точках продажу гуманітарки.

Запитую, чи є різниця бути касиром саме цього банку, а не іншого.

«Є. А знаєте чого? – відповідає Аліна. - Спілкуюся з колегами і бачу: в нас гарне обладнання, хороші програмні комплекси, тут дбають, щоб касиру було зручніше й швидше прийняти клієнта. Тому ПриватБанк – це престижно. Навіть ті ж планшети біля каси – це вже великий плюс».
 

«У нас такі, як Саша Коваленко»

Тим новим людям, які заходять у її кабінет, вмощуються у крісло навпроти, Антоніна Зарубайко найчастіше пропонує… заповнити анкету на працевлаштування. Таких дуже мало, каже вона, хіба ті, хто вирішить випадково сам зайти у офіс та знайти керівника напрямку трудових ресурсів.

«А взагалі зустрічі й розмови – це рідко, у нас давно все в електронному форматі. До мене просто потрапляють резюме. Я не прошу людей приходити сюди. Дивимося резюме. Вираховуємо так званий «бал кандидата». Потім тестування на особливості характеру. І тільки тоді – співбесіда з керівником», - розповідає.

Антоніна практично одразу бачить, чи людина вже «наша», чи вона не працюватиме в ПриватБанку за жодних умов. У її «картотеці» - десятки, а той сотні успішних історії цікавих людей, які знайшли себе саме в цих стінах. Як, скажімо, про 22-річного Олександра Коваленка. Хлопець спершу працював у кол-центрі. Він вразив, щойно прийшов на роботу.

«Так яскраво це пам’ятаю: одне з перших навчань у кол-центрі. Тренер цікавиться, в кого є запитання. Тут Саша піднімає руку і видає: «Скільки треба працювати, щоб мати 10 тисяч?». Він тоді шокував тим, що точно знав, що хоче у своєму житті. Ставить ціль і до неї йде. Сьогодні Олександр Коваленко керівник одного з відділень, успішно працює, на останній нараді ділився своїм досвідом з працівниками з інших областей щодо програм для малого і середнього бізнесу. Бо він перший в Україні.

От у нас такі – як Саша Коваленко. У нас не можна «якось там» 20 років сидіти на одному місці. Тут нема такого: ти щось там собі робиш весь місяць, а вкінці місяця отримав свій оклад. У нас всі отримують стільки, скільки заробили: є ставка і бонусний фонд», - переконує.

 Це колись, каже Антоніна, люди під час працевлаштування в останню чергу запитували про зарплату. То було табу, яке озвучували наприкінці розмови і то тихенько. Сьогодні, особливо у молоді, то одне з перших запитань, бо «людина має йти на роботу, щоб заробляти». Як Саша…


«За 11-й рік у ПриватБанку не вигоріла. Бо це нереально!»

Ми витягнули Марію на хвильку в кав’ярню, щоб записати інтерв’ю. Каву пити ніколи. Бо витягнули просто із відділення, де такі ж, як вона спеціалісти з обслуговування клієнтів, одночасно  і подекуди одним порухом руки вирішують масу буденних людських проблем: заблокувало картку, роздобути кредитку і так далі…

Заступник керівника відділення Марія Мікула – із тих працівників компанії ПриватБанк, які безпосередньо контактують із пересічними лучанами. Щодня кілька десятків людей. У так званий «платні періоди» до півсотні й більше.

«Іноді й клієнти бувають складні. Для прикладу, відносно недалеко тут психіатрична лікарня. Є серед її пацієнтів категорія тих, хто визнаний дієздатним і отримує пенсію. Ці люди мають у нас пенсійні карти. Специфічні клієнти. Але якщо бути спокійним і впевненим, то можна домовитися будь з ким. Не треба боятися людей. Питання не в тому, який клієнт до тебе прийшов, а як ти до цього ставишся», - наголошує Марія.

Задача таких, як Марія, допомогти людині здійснити ті чи інші операції з карткою і розказати про послуги, які, можливо, в цей момент їй і не треба, але колись зможуть знадобитися.

Вона теж каже, що її робота  - то її мрія. Вперше у відділення ПриватБанку зайшла разом з татом, ще школяркою. Цей візит підштовхнув потім піти в комп’ютерну школу і вчити іноземні мови.

Каже, найчастіше клієнти запитують її, чи вона… говорить вдома. Мовляв, за день тут можна так наговоритися.

«Я відповідаю, що мені пощастило з професією, бо я щебетушка за характером, мене вистачає і на роботі, і вдома. Я там, де треба. Бо іноді є втома, але нема вигорання. За 11-й рік у ПриватБанку не вигоріла. Ну, слухайте: тут же це нереально!».

***

Майже у кожного з тих людей, з якими довелося зустрітися в один зі звичайних робочих днів центрального офісу ПриватБанку як мінімум дві вищі освіти. Часто за першою професією це фармацевти, вчителі, землевпорядники… Багато хто працює і вчиться. І це доводить, що прагнення постійно рости у ПриватБанку тільки вітають.

В один голос кажуть, що якби судилося описати свою компанію і свою роботу одним словом, то це було б слово «драйв». Разом з тим тут не ділять персонал за віком. А клієнтів - на добрих і не дуже. Кожен крок, кожне рішення – просто клік: усе технологічно, сучасно і навіть, які книжки сьогодні читають у мідл-офісі, вони обирають рейтинговим голосуванням.

Разом із тим тут вміють трепетно ставитися до традицій, до особливих моментів. У кабінеті директора Юрія Войтенка – все майже так, як тут було при Миколі Романюку. Шануючи пам’ять про цю людину, тут принципово нічого не змінювали: ні меблів, ні книг у шафах, ні золотих купюр у рамці над столом, подарованих на один із ювілеїв.

«Він 15 років тут працював, він заклав цей фундамент і саме ним було створено позитивне ставлення до банку в регіоні. Пишаюся тим, що був з ним знайомий… Тому я тут змінювати нічого й не хочу. Бо для мене є певна душевність у цій обстановці», - каже Юрій Войтенко.

І не помиляється.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА (Перший)

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина На Волині відновлювали легендарний Лесин ліс. ФОТО
Наступна новина Під Луцьком з’являться нові креативні зупинки
Останні новини
Схожі новини