Архімандрит Константин Марченко, намісник Свято-Миколаївського жидичинського монастиря, пригадав чимало цікавих фактів зі свого дочернечого життя, розповів, яким був його шлях до Бога, поділився роздумами про призначення церкви, священників, ченців, православ’я загалом…
Про це та інше – в його інтерв’ю Релігійній правді. «Перший» вибрав найцікавіші висловлювання священнослужителя.
Про життя до чернецтва
«…був період, коли, подорослішавши, заробивши якусь копійку, мав можливість поступити в наш біотехнічний інститут в Луцьку… Вихідна професія мала бути або судмедексперт, або патологоанатом. Для мене був шок, коли нас на другому тижні навчання привели в місцевий морг, і я подумав: «Куди я поступив?». Я там недовго вчився, в мене незакінчена освіта в біотехнічному інституті»
***
«Побачив оголошення, що в одну з редакцій потрібен журналіст. А я з дитинства, ще зі школи, любив писати, списував цілі зошити, якісь твори писав, іноді були вірші... І я пішов туди просто випадково.
В редакції мені дали випробувальний матеріал написати до газети, і я це зробив. Заголовок навіть сьогодні пам’ятаю: «Чому тварини плачуть». Про те, як в Луцьку поводяться з бездомними собаками. І цей перший матеріал спричинив такий фурор, піднялася ціла буря, почалися розслідування. А потім довелося писати «Чому тварини плачуть-2». Так я зачепився в редакції».
Про те, як почала зароджуватися віра у душі
«Взагалі не був релігійною людиною. Така типова радянська сім’я. Але всі ці складності, з якими довелося зіткнутися в житті, мотивували думати: а де брати сили, а чого воно так, а не інакше. І отак потихеньку в мені народжувалася звичайна віра...
Був період, що я до протестантів заходив... І потім прочитав книгу їхнього історика Ерла Кернса «Дорогами християнства», і мені там сподобалася фраза: «Ми захоплюємося тим внеском, який православне чернецтво зробило в історії Церкви, і одночасно засуджуємо ці тенденції».
Я подумав: як так можна одночасно захоплюватися і засуджувати, щось тут не те. І мені дуже захотілося тих монахів, якими захоплюються і яких засуджують, почитати. Почав шукати літературу і натрапив на Іоана Златоуста, на Антонія Великого».
***
«Коли читав Антонія Великого, то розумів там мабуть відсотків сорок. А щодо решти було внутрішнє відчуття: я цього не розумію, але відчуваю, що це правильно. І от так я полюбив православ’я по цих книгах».
***
«…я почав знайомитися з місцевим священством, і спочатку був шок, бо я побачив трохи інше православ’я, не таке, як в книгах. Був навіть такий період, коли думав, що більше не буду туди не ходити. Але потім мені спали на гадку євангельські слова, коли і апостол Павло, і Христос казали: «Як тільки я від вас піду, прийдуть люті вовки і будуть рвати стадо».
***
«Я зрозумів, що хочу бути не просто мирянином, я хочу служити. І поступив заочно в місцеву семінарію, ходив на роботу та інтегрувався у це життя».
***
«Був період, що я ходив у російську (церкву, – ред.). Був знайомий зі священниками. І в мене з ними була дискусія. Вони знали, що я дивлюся не в той бік, і казали: «Дивися, це псевдоправослав’я». (Мали на увазі Київський патріархат.) Але, чесно кажучи, після тих всіх книг, які я вже на той період прочитав, для мене ці розмови про канонічне-неканонічне, це вже було другорядне чи десятирядне і абсолютно неважливе. Я на це не реагував, тому що розумію, що православ’я не в цих політичних штуках, а воно глибше і взагалі не торкається політики».
Про те, чому вибрав чернечий шлях, а не сімейне життя
«Планував сімейне життя і квартиру вже мав, де буду жити з майбутньою дружиною, і ремонт там зробив, але на якомусь етапі в мені народилися протиріччя. Я, надаючи перевагу тому самому Златоусту (любив його книгу «Про священство») побачив, що якщо жити і намагатися служити, то одруженому чоловіку це не вийде в усій глибині, бо ти ж мусиш дбати і про матеріальні речі».
***
«Два роки мене просто з середини розривало: я хочу служити, але служити священником і утримувати сім’ю у мене не вийде. У мене такі примітивні думки були, що доведеться заглядати в кишеню парафіянам, бо мимоволі як чоловік ти зобов’язаний забезпечити сім’ю. І тут я зрозумів: ні, я так не зможу».
Про монастир
«Біля Луцька є жидичинський монастир (власне, де я тепер намісником), ми колись з молодіжкою їздили просто біля вогника посидіти… І коли на ранок я побачив, у якому монастир стані, то запропонував тодішньому наміснику, теперішньому єпископу Марку Кіровоградському, що буду у вільний час приїздити щось тут робити. Він погодився. Я в п’ятницю відпрацьовував і на вечір їхав сюди. Виходило з п’ятниці на суботу вночі, і в суботу працював на ремонтних роботах».
***
«У якийсь момент, пам’ятаю, як сьогодні, що ми вночі вішали гіпсокартон, і я зловив себе на думці, що мені тут дуже добре, і я звідси не хочу їхати».
***
«Те, що ми маємо сьогодні, і що було колись – це просто речі неспівмірні. Я дивився, що люди вміють в таких умовах знаходити свої радості, не нарікати, не нити, як всі звикли. Це захоплювало».
Читати також: «А цього хреста розбили вже третій раз за рік». Репортаж із монастиря в Жидичині
***
«Монастир має мати стільки, скільки йому потрібно для забезпечення базових потреб і для служіння іншим. Бо коли вже є аж надто багато, з’являється спокуса цим неправильно розпоряджатися. Моє завдання як намісника: братія має бути нагодована, вдягнена і мати можливість служити і не думати, де взяти ладан і все інше, і ми маємо людей біля себе, яким маємо допомагати. Все. Більше нам не потрібно».
***
«У години пік добиратися до монастиря дуже важко, транспорт набитий... А люди їдуть на служби, тож ми вирішили привозити і відвозити наших вірян самі. Возимо по черзі – я і брат Сільвестр».
***
« З березня по травень ми з братом Сільвестром возили медиків з п’яти сіл. Локдаун, транспорт не ходив, медиків побоювалися брати попутні машини. Я побачив, що є проблема, і подзвонив заступнику міського голови, сказав, що в нас є автобус... Вони розробили два маршрути, у нас був автобус і бус. Ми робили шість рейсів: зранку, в обід і ввечері. Я потім жартував, що наш транспорт стільки накрутив, що вже собі Царство Небесне здобув».
***
«У нас своя господарка. Три гектари землі, ми її обробляємо. Весною він (трактор, – ред.) працює на полі, зимою чистить сніг».
***
«У нас в церкві нема такого поняття, як свічниця чи іконна лавка. У нас люди просто беруть свічки, хто хоче пожертвувати, той жертвує, хто не хоче, то просто бере».
Читати також: «Одна невеличка мрія збулась». У Жидичинсьму монастирі переклали і видали книгу
Про священників
«Я вважаю, ми маємо усвідомити, що такого класичного церковного життя, коли священник десь далеко, а люди десь далеко, не буде, сьогодні священник має бути з людьми».
***
«Ми абсолютно не відчуваємо браку людської уваги, тому що інколи в неділю тільки о другій годині дня можна потрапити до себе в келію: то в того питання, то в того».
***
«Коли ти людям приділяєш увагу, то й людей завжди буде багато. Достатньо приділити увагу комусь одному, і він завтра піде десятьом розкаже, що йому допомогли. Хоча ти насправді тільки вислухав, нічого не допомагав, просто вислухав».
***
«Не буває священника без людей. Це не церква. Священник завжди з людьми. Мені подобається, як Ісус Христос порівнював, коли плакав над Єрусалимом: «Скільки разів я хотів вас зібрати, як квочка збирає курчат своїх». От священник має бути тією квочкою, який буде вислуховувати, сльози втирати, казати: «Все буде добре. Вставай. Рухаємося далі».
Про ченців
«У нас дуже молоде чернецтво. По тих монастирях, де мені доводилося бути, середній вік нашого українського чернецтва, мені здається, десь років тридцять чотири. Тобто це переважна більшість».
Про молитву
«Сам факт, що вони (люди, – ред.) приходять у монастирі, – це дуже добре. Далі людина, яка намагається бути чесною з собою, щирою, вона обов’язково знайде свій шлях. Як от святі отці кажуть про молитву: «Хто має молитву? Той хто молиться». Молитва дається тому, хто молиться».
***
«Я зараз перекладаю книгу «Як навчитися Ісусової молитви», а саме розділ, в якому фактично всі святі отці говорять про одне й те ж: коли ти сьогодні відчуваєш в собі таку розсіяність, холодність, байдужість до молитви, то це той етап, коли Господь чекає від тебе подвигу, щоб ти змусив себе».
***
«Не треба накладати на себе непосильного молитовного правила. Хай воно буде меншеньке, але воно буде постійне. І завтра в результаті цієї постійності прийде розчулення в серці, обов’язково Господь його зігріє».
Про єдність церков, політику і патріотизм
«Повної, абсолютної єдності не буде як такої. А інше… Коли люди, ми, священники, ченці, будемо займатися власне духовною боротьбою, коли будемо читати не офіційні промови речників наших церков, а святих отців, тоді буде спілкування. І воно є сьогодні. Є священники російської церкви, з якими ми спілкуємося, це нормальний процес».
***
«Я ніколи не дозволяю, щоб у нашому храмі звучала будь-яка політична промова, принципово. Всі ці 15 років, відколи тут, я цього не дозволяю. На моє глибоке переконання, Церква повинна навіть не проповідувати патріотизм, це може дивно звучатиме з моїх уст, але Церква повинна виховати людину, виховати християнина».
***
«Патріотизм має виховувати школа, громадські організації, а ми повинні вирощувати людину. Бо коли Церква починає займатися політичною проповіддю, вона сама нищить свій авторитет».
***
«Ми повинні проповідувати ідеали, які приніс нам Христос. Тоді якщо ти народився в Україні, і ти справді християнин, ти не будеш на біле казати чорне, а на чорне – біле. Якщо ти будеш бачити, що твій сусід на тебе напав, ти не казатимеш: «Это братоубийственная война», а «Це війна».
***
«Церква повинна виховувати християнина. І тоді цей християнин буде найкращий поліцейський, найкращий суддя, найкращий президент. І це буде людина, бо вона буде мати правильні цінності, буде розуміти що є що.
Про календарну реформу
«Я спокійно на неї дивлюся. Для нас важливо, як казав апостол Павло: «Перевіряйте самих себе: чи в вірі ви. Пізнавайте самих себе: чи Христос у вас». Відповідаючи на питання, ми б розуміли самі для себе, що не існує ніякого питання календаря. Тобто, він є, але його нема, для мене він неважливий. Якщо завтра Церква скаже – соборна Церква, не хтось окремо взятий, що ми робимо новий календар, ну і слава Богу. Сьогодні служу так, і так слава Богу. Ми ж не число святкуємо, ми святкуємо подію, яка дуже важлива для кожного з нас».
Про те, як зробити правильний вибір
«Взагалі з Богом не треба торгуватися. Просто треба навчитися бути уважним. Ми живемо, ми завжди кудись біжимо, шумимо. Ми насправді боїмося тиші і боїмося бути уважними. Та Господь буде не завжди давати ті відповіді, які ми самі собі запрограмували».
Про лінь і молитву
«Треба бути чесним з самим собою. Дуже люблю Антонія Сурозького, в одній із бесід він так класно сказав, що бувають моменти, коли ти дуже стомлений і не хочеш, грубо кажучи, навіть молитися, і він каже: «Не починай свою розмову з Богом із брехні, скажи Богові прямо: я так не хочу зараз із тобою розмовляти…»
***
«Чому ми деколи не любимо молитву? Бо беремо молитовник абсолютно розбиті, абсолютно холодні і читаємо: «Зі смиренним серцем йду до тебе припадаю». От розумієте, в нас життя одне, реальність одна, а ми читаємо слова молитви зовсім інші, які нас не стосуються, і в нас внутрішньо, десь глибоко-глибоко, виробляється таке ставлення до молитви, що вона не про мене, це не стосується мене».
***
«До всього, що нас не стосується, ми втрачаємо природній інтерес. Щоб такого не було, треба завжди починати, як мене навчив Антоній Сурозький, розмову з Богом з правди: «Господи, я реально стомлений, от така й така пустота в мені». Вже коли ти після цих чесних слів береш молитовник, ти вже навіть по-іншому читаєш. Бо ти признався перед Богом, ти не сховав себе в якусь шкарлупу, ти такий, який є».
***
«Ми думаємо, що молитва – це ще один ґаджет, якийсь додаток, бо ми ж християни, ми ж повинні молитися. Ні, трошки не так. Це наш спосіб себе наповнити, наш спосіб відчути Бога, присутність Бога в своєму житті, відчути його любов, його турботу. І коли ти це відчуваєш, ти живеш по-іншому, говориш по-іншому».
***
«Можна молитися і лежачи. Про це пишуть і святі отці. Є ж різні люди, хтось може стояти, а хтось не може стояти. Не обов’язково йдеться про старших. Ну і знову ж таки, це десяте питання. Коли я служив у Німеччині в православних громадах, там всі сиділи. У нас є багато православних помісних церков, де всі сидять. Це питання звички, традиції тієї чи іншої Церкви. Це взагалі не проблема».
Про милостиню
«Нема нічого гіршого, коли ми переводимо щось духовне в рамки обов’язку. Повірте, це вже трагедія. Це має бути поклик серця. Я хочу це робити, і я буду це робити, мене Господь кличе».
***
«Милостиня – це екзамен для кожного з нас, чи є в моєму серці любов, співчуття до ближнього. Не суть в тому, що я залишаюся вовком, але зате я заплатив милостиню в церкву і мені це нібито зараховано. Знаєте, це такі якісь кооперативні відносини намагаються запровадити в церкві. Я категорично проти цього».
***
«Ми православні деколи хочемо перетворити свою живу віру в язичництво. Ми думаємо, що чим більший жмут свічок ми ставимо, чим більше ми щось зробимо, ніби цього нашому Богу буде достатньо. Не достатньо. Йому треба одне – наше серце».
Про піст
«Піст – це період, коли ми трішки акцентованіше намагаємося повернутися лицем до Бога, який нас любить. Це повернення до батька, друга неділя про блудного сина. Це радість. «Ми віримо в Бога якого? Всюдиприсутнього. Всезнаючого. Бога, ім’я якого є любов».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
