Найпопулярніші луцькі місця для бігу – то центральний парк і два стадіони. Саме там ми провели кілька ранків, щоб зробити серію портретів про них. Про людей, які бігають. Бо бігти – це перемогти себе. А часто саме це багатьом із нас зробити у цьому житті найважче.
Отож, хто вони, луцькі бігуни? Ми розповідаємо, кого зустріли.
Вікторія. «Я бухгалтерка і взагалі… вже бабуся»
Вікторія Ольхович. Лучанка. 47 років. Повірити у її вік неймовірно складно. Але його варто назвати, бо інакше ця публікація не мала б сенсу. Вікторія – одна з тих, хто щоранку бігає в центральному луцькому парку.
Спиняємо її просто посеред доріжки в парку. Усміхається, знімає навушники. І переймається, щоб бути красивою на світлинах…
Направду, даремно хвилюється)), бо у відмінній формі.
- Я взагалі-то вже бабуся, - «добиває» Вікторія.
На питання, як давно бігає, каже: «Все життя». Ще зі школи Вікторія займалася легкою атлетикою. Останніх років 5 її майже кожного ранку можна зустріти у луцькому парку.
За професією – бухгалтер. Працює в регіональному інформаційному центрі управління освіти та науки Волинської облдержадміністрації.
- Прокидаюся, одягаюся, іду на пробіжку, - так вона описує свій типовий ранок.
Каже: не пробіжиться вранці, не побачить парк, то день псується. 6 чи 7-ма година – вона вже біжить. Пробіжка для неї – то «як павер-банк для телефону».
Старається пробігти від 5 до 10 кілометрів. І прекрасно встигає після того на роботу.
- А знаєте, дуже помітно, що в Луцьку останнім часом збільшилася кількість людей, які надають увагу своєму здоров’ю. Біг набуває популярності. Постійно, бачу, створюють групові заняття. Колись таких, як я, було небагато. Тепер на доріжках у цьому парку я зустрічаю все більше і більше людей. Ті, хто з огляду на похилий вік, вже бігти не можуть, просто ходять щоранку. Це класно, - каже Вікторія.
А за хвильку додає:
- І класно, що ви це пишете, - усміхається.
Навушники у вуха – все, побігла далі.
Іванович. «Мені вже 77. І тут є четверо старших за мене»
О 7-й годині ранку на стадіоні «Авангард» «нальоту» спиняємо сивочолого чоловіка.
- Для чого бігаєте? – питаємо.
- Щоб здоров’я було, - відповідає той, і погоджується розповісти про себе.
Дивишся на Володимира Ярликова - і одразу помічаєш навіть не сивину, а відмінну виправку вже поважного віку чоловіка. Ми не помилилися. Він військовий. Говорить більше російською, ніж українською.
- Хто я? Пенсіонер. Ярликов Володимир Іванович. Служив в армії тут, в ракетних військах. У 1987 звільнився і пішов на пенсію, а потім 20 років працював на авіазаводі майстром. Ну, і 10 років вже відпочиваю, - на слові «відпочиваю» всміхається.
Володимиру Івановичу… 77. Займатися бігом він почав ще у 1976-му. Коли заступав на бойове чергування і раптом почув: «Серце у вас вже негодяще». Ліг у госпіталь, там підлікували і порадили давати навантаження на серце, бо дається взнаки неактивний спосіб життя (відрядження, чергування і тд.).
- Я почав бігати. Спочатку в мене пухнули суглоби. Але через місяців 4 все минулося. Приїхав у Луцьк у 1980-му. З того часу на цьому стадіоні, коли не чергую, бігаю вранці. Колись бігав по місту, бо тут не було покриття. Зараз же доріжка є, бігати приємно, тому – тут. Зазвичай о 6.30 виходжу з дому, три кілометри пробіжу, потім підтягуюся, далі зарядка. Сина молодшого пробував сюди брати – не вийшло (сміється, – авт.). Внук у мене є, 15 років, побігав тиждень зі мною і каже: «Дєд, я буду около дома бєгать».
«Но многіє умірают», - каже він, коли запитуєш, чи всіх бігунів на цьому стадіоні він знає. Це він про сивочолих, звичайно. Просто стаж у Володимира Івановича – ще той. Це тепер, каже, у парку та на стадіоні бігає чимало молоді, а раніше то були «пєнсіонєри і воєнниє». Тому що дисципліна, тому що радянська виправка, режим і тд.
- Крім мене, тут є четверо людей, які старші за віком. Років на 3. Кілька людей трохи молодших. Ну, і маладьож, - сказав і побіг.
Закохані. Бігти для Надії
Вони бігли удвох. Удвох пробують бігти і по життю, бо – закохані. Андрій Достовалов і Надія Крисак. Він – лучанин, вона – із Білопіля на Локачинщині.
- Ми зідзвонюємося вранці: «Алло, вставай. Ну, що? Побігли?». Тоді зустрічаємося і – сюди. А якщо буває ранок, що не біжимо, то якось наче не так день почався, - каже Надія.
Досвід у них невеликий. Бо ідея з ранковими пробіжками прийшла тільки цього літа. Вирішили, що літо варто присвятити бігові. От і бігають щоранку. Фактично – на побачення))
- Я студент ЛНТУ, навчаюся на факультеті машинобудування. На життя заробляю ремонтом автомобілів. А ранками, щоб свіжіше себе почувати і легше день провести, біжимо. Правда, з іншого району Луцька, аж від 5-ї школи. Але нічого. Що тут дивує? Білочки, які доріжки постійно перебігають, правда? - киває до Надії.
Та скромно усміхається поруч. Теж фактично студентка. Тільки закінчила Луцький медколедж, проходить практику в міській лікарні.
- Нам біг – то щось нове. От собі таке придумали. Але цікаві враження. Місто інше, парк бачиш іншим. І день тоді якийсь навіть більше насичений, - каже Надія.
Отаке тут можна знайти і «мімімі»)
Олена. Колись вийшла на пробіжку після декрету, тепер бігає… трейли
ЇЇ застали на півдороги між меморіалом та «Авангардом». Там, на меморіалі, вона щойно бігала по східцях. У навушниках, з хвостиком і серйозним підходом до справи.
Лучанка Олена Яцук бігає трейли. Торік виграла серйозні змагання Ukrainian Trail League.
- Мені подобається бігати взагалі. А бігати в горах – то взагалі. З першого разу підкорили. Якось чоловік (а це, до речі, відомий луцький спортсмен Юрій Яцук, - авт.) сказав: «А давай спробуєш «Гуцул Трейл» - і все, пішло-поїхало… Потім він розповів мені про гірський біг на довгі дистанції.
Уперше вона вийшла на вулиці Луцька, щоб побігати… після народження сина 14 років тому. Вийшла, як всі. Коли зрозуміла, що треба повернутися у форму.
- Бог дав тіло, а ліпити його вже треба самому. Це всі дівчата знають, - усміхається Олена. – А потім втягуєшся.
Сьогодні Олена не працює. Колись трудилася в банку і відмінно поєднувала з роботою ранкові чи вечірні пробіжки.
Біжить в основному вранці. Каже, так легше. Зараз у неї то вже не просто пробіжка містом, а серйозні тренування. Тут, на луцькому стадіоні, з нею щоранку чимало людей, які зробили біг частинкою свого життя і насправді не просто починають ранок «з кросівок», а готуються таким чином приймати серйозні виклики: марафони, трейли і таке інше. Вона – одна з таких))
Назар і Тарас. «Найважче встати, але він мене будить»
Я думала, що написати про луцьких бігунів буде швидко і просто. Виходиш в парк – і #беринехочу… Ага…
- Ми хочемо познайомити читачів із луцькими бігунами. Розказати, як це класно – бігати.
- О, кльово. Але я побіг.
Таких діалогів було десятки. Найкапризніші – чоловіки. Ми зустрічали спортсменів, правоохоронців, пенсіонерів, студентів, барменів і бізнесменів. Але всі вони бачили фотоапарат – усміхалися і бігли. Ну, й хай))
Остання спроба. На горизонті помічаю двох парубків.
- Кабанова, - кажу Ірині, яка фотографує, - допомагай. Ми просто мусимо познайомитися. Треба вмовити.
Потім пауза. Хлопці добігають. Я усміхаюся. Назустріч біжить мій син, якого я просто не впізнала)) Торік він приніс додому 1-ше місце з луцького півмарафону. Мабуть, має плани на 2019-й.
Назар Колесник і Тарас Левчук – шкільні друзі. Щойно закінчили 9-й – і розбігаються по різних навчальних закладах, пробуватимуть штурмувати пороги коледжу бізнесу і права та педколеджу. Бігати у луцькому парку почали «з весни». Чому?
- Це щоб себе тримати у формі. Бігати легко, вставати тільки важко. Але він мене будить, - сміється Назар і киває на товариша.
Спершу вони зустрічаються десь у районі вул. Шевченка, разом біжать до парку. Тут, кажуть, найзручніше.
- І коли бачиш довкола людей, які теж так проводять ранок, то класно, - додає Тарас.
* * *
То нічого, що їм тільки по 15-ть.
У них просто більший запас час для того, щоб колись перевершити у «бігунському досвіді» хоча б… ракетника Івановича.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Ірина КАБАНОВА.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
