Тема психічного здоров’я – доволі табуйована в Україні. Якщо про умовний грип несоромно розповісти рідним і колегам, то про психічні захворювання свої чи близьких люди зазвичай воліють мовчати. Звертатись до психіатра, а тим паче – лягати у стаціонар часом настільки страшно, що люди просто не отримують потрібної їм допомоги.
«З мене зроблять овоча», «Підсадять на ліки – стану наркоманом», «Мене психом називатимуть» - разом з директоркою Волинської обласної психіатричної лікарні Людмилою Юрко розбираємо головні міфи про психіатричну допомогу, а також з’ясовуємо, коли варто за нею звернутись та як діяти, коли підозрюєте хворобу у близьких.
Коли слід звернути увагу на своє ментальне здоров’я?
Тривалі переживання, страх, безсоння – привід задуматись про свій психологічний стан. Але, якщо при цьому найпростіші заспокійливі ліки дозволяють поспати, а наступного дня – піти на роботу і виконати свої обов’язки, найчастіше достатньо розмови з психологом.
Якщо ж переживання настільки сильні, що вибивають з колії – людина не може спати, працювати, справлятись з побутом, тут може знадобитись серйозніша допомога – амбулаторна або стаціонарна. Для початку можна звернутись до сімейного лікаря і почути його думку. Це, до речі, гарна ідея, якщо мова йде про рідних, які поки не усвідомлюють проблеми і можуть не сприйняти ідею звернутись до психіатра.
Коли потрібна термінова допомога?
Зазвичай в психіатричний стаціонар люди потрапляють тоді, коли вже не можуть продовжувати звичний спосіб життя. Вони можуть не спати по кілька діб поспіль, бачити галюцинації, марити, думати, що їх переслідують, прослуховують або хочуть вбити, коли це не так. При цьому люди відчувають сильний страх, не можуть робити звичні речі.
«Для цього непотрібно працювати на керівній посаді. Умовний вантажник може бути настільки заглибленим у свої переживання, що не зможе виконувати свої обов’язки», - каже лікарка.
Такі хворі потребують негайної допомоги, інакше вони можуть зашкодити собі чи рідним. Без професійної допомоги стан пацієнта погіршиться.
Людина усвідомлює, що в неї є психічний розлад?
Інколи так. Пацієнти з неврозами, спричиненими стресом, або з біполярним розладом, коли депресії змінюються маніакальними станами, зазвичай усвідомлюють проблему і приходять за допомогою самостійно.
Натомість пацієнти з психозом (гострий стан з галюцинаціями та маніями, який може супроводжувати різні психічні захворювання) рідко визнають, що їм потрібна допомога. Вони можуть розуміти, що з ними щось не так, але при цьому не вірять, що причина в психіці. Їх зазвичай приводять до психіатрів рідні. При цьому людина переконана, що дружина/чоловік/батьки бажають їй зла. Для них характерне твердження: «Здали мене, а я ж здоровий».
Людину можуть покласти в психлікарню примусово?
За статистикою, в близько 30% випадків ініціаторами госпіталізації є родичі, решта людей звертається до психлікарні самостійно.
При цьому, згідно з законом «Про психіатричну допомогу», госпіталізація в психлікарню добровільна. Тому часто психіатрам у приймальному відділенні доводиться вмовляти пацієнта залишитись. Якщо не вдається і при цьому зрозуміло, що пацієнт небезпечний для себе або оточення, є ще один варіант – звернення до суду.
В таких ситуаціях у лікарів є 24 години на те, щоб оглянути людину, поставити діагноз та звернутись до суду за дозволом на примусову госпіталізацію. На суді присутній сам пацієнт і його представники.
Бувають випадки, коли й суд відмовляє у госпіталізації, якщо доказів важкого стану пацієнта замало. Але таке трапляється нечасто. З 10 звернень приблизно один-два не завершуються госпіталізацією.
Хоча загалом цей метод в медзакладі практикують рідко. Наприклад, минулого року в луцьку лікарню поклали 3600 людей, з них через суд – лише 8.
«Зазвичай намагаємось все-таки вмовити самого пацієнта. Тим паче, що через 2-3 дні терапії він відчуває зміни і починає дякувати за допомогу», - каже Людмила Юрко.
Від ліків люди стають «овочами»?
Поширений страх у психіатрії – багато побічних ефектів від ліків. Серед них – загальмованість, апатія та звикання. Очільниця лікарні каже, що психіатричні препарати часто треба приймати роками, однак вони не викликають звикання. А щодо загальмованості – цей побічний ефект може бути. Однак є важливий нюанс.
Найбільші дози нейролептиків, заспокійливих та антидепресантів приймають під час лікування в стаціонарі (в середньому 20-30 днів). В цей період може бути сповільнене мовлення, рухи, гірша пам’ять, але людина не лежить весь час у ліжку. Вона може робити прості побутові речі і обслуговувати себе. При цьому, якщо доза препаратів підібрана правильно, цього побічного ефекту може й не бути. При потребі призначають додатково ліки, які знімають цей ефект.
Коли ж пацієнта виписують, дози препаратів знижують до мінімальних, на яких людина себе добре почуває. Попри те, що з ліками доведеться прожити кілька років, стороннім це буде непомітно.
Чого чекати в лікарні?
Пацієнтів у найбільш гострих станах у перші дні селять у наглядову палату з 24-годинним спостереженням медпрацівників. З неї виходити без супроводу персоналу не можна. В подальшому ж хворих переводять у відділення, де вони можуть вільно пересуватись.
Загалом будні у психлікарні мало чим відрізняються від перебування в інших медзакладах: прийом ліків, процедури, психотерапія, є можливість займатись творчістю, читати книги, дивитись телевізор. Щоправда, не можна мати колючих, ріжучих предметів, електричних приладів, а на прогулянку дозволяється виходити лише в супроводі персоналу. В середньому це 30-40 хвилин на день.
Щодо мобільних телефонів, то в перші дні їх можуть тримати у сейфі, а далі – повертають пацієнтам. Інколи це створює проблеми лікарні, бо хворі люблять телефонувати на урядові гарячі лінії і скаржитись. Заряджають гаджети на медсестринському посту.
Працетерапію в лікарні більше не використовують – це незаконно. Однак персонал може запропонувати пацієнтам допомогти з прибиранням території. Добровільно. Дехто погоджується, бо це спосіб зайвий раз вийти на двір і побути на свіжому повітрі.
Наприкінці лікування в стаціонарі хворим можуть дозволяти самостійно виходити з відділення.
Пацієнтів прив’язують?
Далеко не всіх пацієнтів психлікарні прив’язують до ліжка, однак, якщо вони агресивні і небезпечні, а ліки не допомагають, це можливо.
Прив’язування чітко обумовлене наказом Міністерства охорони здоров’я. Лікар, який вирішив його застосувати, повинен обгрунтувати причину, оформити протокол і вказати час початку фіксації. Через 2 години потрібно вирішити – звільнити пацієнта чи продовжити фіксацію (з поясненням причин). Максимально протягом доби можна тримати хворого зв’язаним 8 годин.
«Зараз ми дуже рідко застосовуємо фіксацію, тому що сучасний набір препаратів дозволяє впоратись з такими гострими станами. Звичайно, психологічно це складно, але іноді вкрай потрібно», - переконує лікарка.
На жаль, інколи трапляється, що пацієнти штовхають чи б’ють інших хворих, персонал. Таких випадків – один-два на рік.
Як з особистим простором в психлікарні?
У психіатричній лікарні немає жодного приміщення, куди не можуть зайти медики. Чи то туалет, чи то душ. Це в цілях безпеки пацієнтів. Також їх селять в палати та виводять на прогулянки разом з іншими хворими, тому шансів на усамітнення практично немає.
«Часто ми, здорові, вважаємо, що це дуже страшно, коли в палаті багато людей, коли немає власної території, але насправді людей, які погано реагують на колектив, дуже мало. Нерідко пацієнту, який виходить з стану психозу, пропонують перейти в меншу палату з меншою кількістю сусідів, а він каже: «Я вже звик до хлопців, мені тут добре», - каже Людмила Юрко.
Частина пацієнтів все ж не переносить товариство. Тоді, коли перебування в стінах лікарні, не йде на користь, а лише шкодить, хворих виписують і продовжують лікувати амбулаторно.
Епідемія коронавірусу і карантин вплинули на психіку волинян?
В психлікарні кажуть, що з початком карантину почастішали звернення від людей, які раніше ніколи не мали проблем з психічним здоров’ям. Вони скаржаться на паніку, постійний страх. Прийняти усіх в медзакладі через карантин не можуть, тому намагаються консультувати телефоном. Госпіталізують натомість тих, в кого стан найгірший і кому допомога потрібна негайно.
Також погіршився стан деяких пацієнтів, в яких раніше спостерігалось покращення.
Чи всі хто, спробував покінчити з життям, потрапляють до психлікарні?
Не всі. Це залежить від того, хто знайшов цю людину і перешкодив завершити почате – рідні, швидка допомога, поліція тощо. Якщо і сама людина, що хотіла скоїти суїцид, і її рідні категорично проти госпіталізації, цього не станеться.
Більше того – не всі, хто хоче покінчити з життям, мають психічні захворювання.
«Часто спроби суїциду здійснюються в стані сильного алкогольного сп’яніння, на тлі сімейних конфліктів і є демонстративними. Щоб витягнути людину з сімейного конфлікту, який і призвів до цього, ми залишаємо її в стаціонарі на якийсь час. Але вже на другий-третій день такі пацієнти зазвичай говорять: «Я ніколи більше цього не робитиму, я хотіла/в маму налякати або чоловіка провчити», - розповідає Людмила Юрко.
Нерідко через кілька місяців такі пацієнти можуть повторити спробу. Хоча знову ж таки – це не обов’язково є ознакою психічного розладу. З більшою вірогідністю потрібна допомога психолога, аніж психіатра.
Багато є недіагностованих психічних хворих?
Лікарка погоджується з думкою про те, що насправді людей з психічними розладами є набагато більше, ніж в офіційній статистиці. В першу чергу це через те, що не всі хворі усвідомлюють свій стан і звертаються за допомогою.
«Важко сказати наскільки, але хворих набагато більше ніж тих, хто перебуває у нашій картотеці. Це однозначно. Ми всі бачимо їх в тролейбусах, автобусах, інших закладах», - каже директорка психлікарні.
Як реагувати, якщо до вас чіпляється незнайома людина з ознаками психічного розладу?
Найкраще – знайти спосіб коректно припинити розмову і віддалитись. Наприклад, зробити вигляд, що поспішаєте або вам потрібно комусь передзвонити.
«Ні в якому разі не можна вступати в суперечки і переконувати людину в тому, що вона не права. Ви нічого не доведете, натомість можете викликати агресію, переслідування. Треба бути максимально спокійними. Не варто показувати, що вас ця розмова вибиває з колії і вам вона не подобається. «Вибачте, я не можу зараз розмовляти», - оптимальна відповідь», - каже Людмила Юрко.
Текст і фото: Віта Сахнік
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
