Заборона лихослів’я – це фактично той самий закон про українську мову, який допоможе очистити її. Адже традиційно в Україні не було матюків, а лише – вишукана, колоритна і багата метаформами лайка.
Думками на цю тему у блозі «Думки навздогін: закон про заборону лихослів’я – тема політична, філологічна чи морально-етична?» поділилася завідувачка кафедри теорії літератури Східноєвропейського національного університету, доктор філологічних наук Марія Моклиця.
Подаємо блог дослівно:
«Закон про заборону лихослів’я – тема політична, філологічна чи морально-етична? Важливо бачити, який аспект значення, в якому саме контексті використовується.
Розказувала бабуся, що у повоєнні часи у поліських селах не знали, що таке мат-перемат. Звісно, з’являлися зайди (колишні фронтовики, росіяни, зеки, словом, прийшлий люд з іншими звичками), які приносили лихослів’я, але до них і ставлення було відповідне: «Жодна порядна дівка не стане поруч з хлопцем, який матом лається».
А от щодо лайки. Пригадайте собі «Зачаровану Десну» Олександра Довженка: бабуся головного героя була лайливою. Але що то була за лайка! Переплетена прокльонами і розгорнутими метафорами, колоритна, яскрава, експресивна, до останнього звуку, лексично, синтаксично, фонетично й інтонаційно – питома українська мова. Мова, яка не перекладається. Зауважте собі – жодного матюка. Може, бабуся й знала їх (де дінешся від всюдисущої зарази), але не мала потреби вживати. Справді всіх негативних накопичень можна з допомогою такої лайки позбутися. Зауважте собі – бабуся лаялася хоч і голосно, але сама до себе. Чи в простір. Забарвлювала світ експресемами. Зрозуміло, в кого й внук вдався… Правда, внукові не вистачило сили й незалежності характеру, аби лаяти тих, кого варто було лаяти.
Я теж виросла у селі (шістдесяті роки, Київщина), студентські роки прожила у гуртожитку, двічі їздила у будівельні загони. Ясна річ, люди лаялись, і в селі, і в гуртожитку, і на будівництві: чути ж усім. Але без матюків! Я знала зо два слова чисто теоретично, так само, як пару фраз французькою чи латиною: фрагменти іншого світу. До речі, анекдот про будівельника Федю, який над головою іншого Феді щось зварює, розплавлений метал одному з них за шию капає, а той чемно каже: «Ти не правий, Федю!», ми знали ще тоді. Старий російськомовний анекдот, який виправдовує матюки за рецептом Уляни Супрун. Згадала, бо якраз цей бородатий анекдот зринув під час теперішньої дискусії про лихослів’я: найблискучіший аргумент на його захист. Новішого чи дотепнішого не придумали.
Так от, анекдот я знала, а от матюків – ні. Мабуть, радянські часи винні: суцільні заборони. Але шок (ініціація свого роду) мене чекав у ті ж радянські часи, після інституту, коли довелося за направленням працювати у Монголії і вживатися в громаду російських спеціалістів (не російськомовних, а таки натуральних росіян, з Росії привезених для допомоги монголам у будівництві соціалізму). Ці ніби інтелігентні, освічені люди, переважно інженерних професій, різного віку, обох статей, всі як один вживали в кожному реченні матюки. Коли поважна матрона, сорокарічна мама й господиня, вчителька, у кожному реченні вживала мат, мені відбирало мову. Мабуть, наставав знаменитий (тепер, не тоді) когнітивний дисонанс. Крім того, я шалено червоніла. Отож мою дивну (неадекватну) реакцію на матюки невдовзі ідентифікували, і я стала невичерпним об’єктом різноманітних дотепів. Такою собі аномалією, різновидом ненормальності. Годі було розказувати, що там, звідки я родом, матюки – це непристойність, яку іноді собі дозволяють сп’яну-здуру, але далеко не всі. Я була в їхніх очах комічною, смішною, вони навіть трохи дивувались, а дехто й співчував… Отже, йдеться не про виховання, освіту, індивідуальну звичку, не про культуру мовлення – йдеться про ментальну рису… Тому вихід один – обмежена комунікація. Втім, члени громади з часом почали мене жаліти: трохи стримувалися при мені і навіть іноді вибачалися.
Я тоді збагнула, що матюки входять у склад демаркаційної лінії, яка розмежовує росіян і українців. Хахол, який прагне понад усе дорівнятися до старшобратньої культури, мусить насамперед навчитися матюкатись. Без цього ніяк. Одразу запідозрять і діагноз поставлять. А потім виплюнуть, чисто рефлекторно.
У Франції з шістнадцятого століття дотепер регулярно з’являються державні закони на захист французької мови (останній – кілька років тому). Що їй загрожує, тій французькій? Від кого її захищає французька держава? А по-різному, залежно від історичних обставин. Зараз, для прикладу, надмірна популярність англійської мови шкодить повноцінному розвитку французької… При чому, англійці на заклики французів й вухом не ведуть, не зчиняють галасу про права національних меншин. У нас же будь-який закон на захист української розцінюється як замах на російську.
Заборона лихослів’я – це ж той самий закон про мову! Про українську, про її чистоту, тобто якість, яка плоть од плоті живого організму нації. Хвора мова – хвора ментальність. На що хворіє століттями українська нація? Підкажете? Колись Євген Маланюк висловився з цього приводу досить брутально (без матюків, щоправда), звертаючись до України: «Лежиш, розпусто, на розпутті…».
Справа навіть на у засміченні мови (лихослів’я, з якого боку не підійди, – це таки сміття, прояв/викид внутрішньої гнилизни), справа в україномовній картині світу. Поки наша картина світу буде творитися наполовину російською, зі значним доважком матюків, – доти не бачити нам незалежності. Запозичені з російської і прищеплені так міцно до української мови матюки – ознака підлеглості. Глобальної, глибинної підлеглості».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
