Депутат Волинської обласної ради Микола Буліга у політиці – не новачок. Має чималий досвід не лише у громадсько-політичній роботі, а й у бізнесі. Створив не одне підприємство у сфері надання послуг із теплопостачання з альтернативних джерел енергії. Однак ситуація в країні змусила Миколу Булігу знову спробувати безпосередньо впливати на політичне життя, як мінімум, на Волині.
Сьогодні в облраді Микола Буліга працює у складі фракції Радикальної партії Олега Ляшка, від якої, власне, і був обраний до представницького органу в рідному йому Ковельському окрузі. Крім того, очолює одну з найважливіших комісій облради – майнову.
– Миколо Миколайовичу, Ви прийшли в облраду з бізнесу. Що, власне, спонукало до цього тоді, у 2015-му?
– Був час, коли я зрозумів, що стомився від політики. До цього мав за плечима досвід активної роботи у виборчих штабах, керівництва виборчим штабом “Нашої України” на Волині у 2010-му, позачергові парламентські вибори... Потім був бізнес. Споруджував котеджі, освоював нові енергоощадні технології, що згодом привело до діяльності у сфері надання послуг з теплопостачання з альтернативних, тобто відновлюваних, джерел енергії. Створив кілька підприємств, які працюють у цьому напрямку.
Волинь має чималий потенціал розвитку і впровадження нових енергоощадних технологій. Зважаючи на природні багатства, на зручне географічне розташування займатися цим, як кажуть, сам Бог велів.
Згодом змінилася суспільно-політична ситуація. І це, чесно кажучи, спонукало до роздумів. Переломним моментом у прийнятті рішення була, напевне, Революція гідності.
– Ви – історик за фахом. Чому свого часу так і не лишилися в школі?
– У дитинстві я себе в майбутньому чомусь бачив винятково у військовій формі. Навіть коли у школі дітей запитували: «Ким хто хоче вирости?», говорив не про космонавта чи пілота, а про генерала. Тому спершу вступав до Києва у вище зенітно-ракетне училище. Проте підвели іспити з математики, то був крах мрії, яку виношував багато років.
Потім служив у Самарканді, іще рік – в Архангельську. Армія розвалювалася на очах. Усе розкрадалося і продавалося. Честь офіцера для багатьох стала порожнім звуком. Тоді я (хоча мав направлення на вступ до військового вишу) назбирав якнайбільше підручників з історії, аби після повернення додому знову спробувати вступити до вишу, тільки вже на мирну професію. Тим паче, що моя мама теж була вчителем. Обрав історію. Те, що до душі. Хоча ніколи не бачив себе у сфері педагогіки, радше – науки.
Однак, коли закінчував навчання, вже був одруженим, і ми чекали народження першої дитини. Тобто: хочеш не хочеш, а мусив думати, як прогодувати сім’ю. Після п’яти років роботи у школі, де викладав географію, історію та правознавство, відклав свій диплом у “довгу шухляду” та вирушив на заробітки.
Довелося опанувати будівельні спеціальності в Чехії та Словаччині. Освоїв фактично всі будівельні професії. Тамтешні колеги дуже дивувалися, зустрічаючи «чорноробочих» українців із вищою освітою. Але тоді ми так потоваришували, що хороші стосунки підтримуємо до цих пір – тобто ось уже 20 років.
Відверто кажучи, чим би я не займався, – кожну справу маю “пропустити” крізь себе. Байдужості до того, що роблю, не було ніколи. Чи то вчителювання, чи то політика, чи то громадська діяльність. Я вдячний долі, що це все було у моєму житті. З кожного етапу виносиш новий урок.
Продовження – читати далі.
#БудьПершим – підписуйся на нас у соцмережах : facebook instagram telegram youtube
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
