«Здравствуйте, мои самые дорогие люди на свете. Пишу вам сообщить, что я жив-здоров и у меня все впорядке. Нахожусь в плену на территории Российской Федерации. Знаю, какие вопросы вас волнуют больше всего: относятся к нам хорошо, кормят хорошо (3 раза в день), не болею, дают нам читать литературу, прогуливаемся на свежем воздухе… 02.06.2022. Климович Дмитрий Вадимович»
На листі, написаному на звичайному аркуші в клітинку, штамп: «Проверено. Инспектор по проверке корреспонденции».
Із маленьким згортком, у якому був її син, Валентина Климович стояла на порозі пологового будинку. Її прийшли забирати родичі та друзі. Однак свято появи нової людини, на яку вона так чекала, було сумним. Найбільше у світі зараз хотіла б, щоб з будинку, де на світ з’являються нові люди, її забирав чоловік. Але він був там, де зв’язок з’являється лише час від часу. Під кулями. Ракетами. Бомбами. У Маріуполі.
Пропонуємо своїм читачам історію про полоненого офіцера з Волині, опубліковану Громадським.
Останні дні в Маріуполі перед великою війною
Востаннє вона бачила Дмитра 23 лютого. Забіг в обід додому. Вимучений. Вже два тижні весь екіпаж пошуково-рятувального судна «Донбас» чергував на кораблі. Додому на ніч їх не відпускали. Тоді як по телевізору оцінювали ризики вторгнення росії, старший помічник командира Дмитро Климович розповідав дружині про диверсії, що вже стаються, але заспокоював: усе буде добре. Валентина наготувала чоловіку їжу, прийшла і лягла поруч із ним. Почала ридати. Від її схлипувань Дмитро прокинувся. «Ти чого?» — спитав спросоння. Вона ж виплакувала страхи: «А раптом війна, а раптом тебе заберуть, що мені робити, а як же наш син?» Валентина була на 9-му місяці вагітності.
Дмитро заспокоїв її, зібрав лотки з їжею і вискочив із хати. Завжди, коли приходив із роботи чи йшов, цілував, а того дня — ні, навіть не попрощалися до пуття. А вже о 5-й ранку він зателефонував і наказав збирати речі: «За тобою заїдуть мої хлопці». Валентина взяла сумки й документи, що були наготовані для пологового, кота помістила до переноски і з 9-місячним животом викотилася з їхньої маріупольської квартири.
З Маріуполя виїжджала в машині знайомих. Хотіла зупинитися в родичів у Запоріжжі, щоб повернутися додому за кілька днів. Бо як же інакше? Вони з Дмитром усе спланували — народжуватиме в третій лікарні. Партнерські пологи. Він має побачити, як з’являється на світ його гарбузик. Дмитро ж кричав у слухавку: «Ніяке Запоріжжя, їдь до батьків на Волинь!»
Далі раз на кілька днів телефонував: «Ми тримаємось. Ми прорвемось. Усе добре». А Валентина читала новини з Маріуполя і розуміла: доброго там нічого нема. 9 березня світ облетіли кадри обстріляного пологового будинку при лікарні № 3, де Валентина працювала лікаркою і де збиралася народжувати сина. Жінка дуже розхвилювалася, написала Дмитру, переживала за знайомих колег. Він відписав, що всі вціліли — сховалися в підвалі. А вже наступного ранку Валентина передчасно народила. У Володимирі — за 1300 кілометрів від розбомбленого маріупольського пологового, де на світ мав з’явитися її син у присутності батька.
Нині Тимофійку пів року. Він точна копія свого тата, якого вже навчився кликати. Перше дитяче «тата» лунає на всю кімнату, але «тата» для хлопчика — чоловік на фотографії. Син і батько ще не зустрічалися.
Абонент поза зоною досяжності
12 березня Дмитро вийшов на зв’язок і Валя повідомила про народження первістка. 17-го скинула перші синові фотографії. 21-го Дмитро зателефонував востаннє. Бадьорим голосом розповідав, що вони дуже ситно пообідали і що скоро матимуть підмогу. Пізніше Валентині розкажуть, що в ті дні вони на п’ятьох їли одну консерву із сардин. А саме 21 березня Дмитро взагалі її не їв, сказав: «Пацани, я не голодний, їжте самі». Їй же телефоном укотре говорив: «Прорвемось, усе добре». А далі зник. 29 березня Валентині зателефонував невідомий чоловік і повідомив, що Дмитро в полоні.
Далі Валя дізналася, як усе було. Дмитро з товаришами багато днів у Маріуполі перебували в оточенні, боєкомплект закінчився, командири ухвалили рішення прориватися. Вони вдягли цивільний одяг, який роздобули, розбилися на групи. Та прорвалися одиниці. Дмитро Климович потрапив до рук росіян.
Кілька місяців Валентина жила наче в тумані. Поміж годуваннями сина і зміною підгузків шукала чоловіка. Спершу його сліди знайшли в Бердянській колонії № 77, далі — то вже розповіли товариші, яких звільнили з полону, — її чоловік був у Севастополі. У місті, де він навчався.
Нахімовець, який не зрадив присязі Україні
Тоді також була весна. Весна-2014. У Криму з’явилися зелені чоловічки. 18-річний Дмитро Климович був другокурсником Академії військово-морських сил імені адмірала Нахімова. Торік хлопець із Володимира-Волинського успішно склав ЗНО і вирішив вступати саме сюди — завжди мріяв про військовий виш, бо батько в нього військовий. Успішно склав спортивні нормативи — у школі займався боротьбою і плаванням — і став нахімовцем.
Коли росіяни захопили академію, усіх курсантів викликали до себе. Не лякали й не били. Навпаки — заманювали пряником. Обіцяли вдесятеро вищі стипендії та одразу поліпшили харчування. Хлопці з Криму погодилися перейти на російський бік. З материкової частини — хто як. Дмитро навідріз відмовився.
У день, коли окупанти влаштували офіційне свято переведення академії на російські рейки, відмовлянтам наказали сидіти в приміщенні й не висовувати своїх носів надвір. На свято покликали відставних моряків, пенсіонерів. Курсантів вистроїли в шеренги. Спочатку зняли прапор Військово-морських сил України. А коли стали знімати синьо-жовтий, сценарій росіянам зламала зграйка курсантів, котра вийшла на вулицю і на повен голос стала співати гімн України. Серед них був і Дмитро Климович. Ті кадри тоді облетіли всі медіа. Українці захоплювалися сміливими курсантами.
Далі Дмитро продовжував навчання вже в Одесі. Якось приїхав до рідного міста Володимира й познайомився з Валею — студенткою Тернопільського медичного вишу. На слова, що він моряк, Валентина посміялася: «І де ти плаваєш, на нашій річці?» Але вже за півтора року вони одружилися, згодом Валя переїхала до Маріуполя. Туди випускника Одеської академї скерували на роботу на корабель «Донбас».
Лист, написаний 2 червня, дійшов до родини 29 серпня
Від дня, коли Валентина востаннє чула свого чоловіка, минуло пів року. Весь час вона моніторить усі можливі телеграм-канали, переглядає відео, але даремно — росіяни ніде не згадували ні словом, ні кадром про її чоловіка. Те, що Дмитро Климович дійсно в полоні, підтвердив Червоний хрест. Це означає, що чоловік точно живий.
29 серпня родина отримала першу звістку від Дмитра — листа. Його він написав ще 2 червня. Валентина тоді довго порівнювала кожну букву зі старими Дмитровими прописами — чи дійсно листа писав він? Адже Дмитро не дуже знав російську і ніколи нею нічого не писав. Почерк трохи відрізнявся від його «до полону», але лист точно був написаний рукою її чоловіка. Ймовірно, листа Дмитро писав під диктовку і цензор не лише перевіряв написане, а й контролював сам процес.
Пів року Валентина не розповідала про полон чоловіка. Її запевнили, що це може йому нашкодити, адже він офіцер. Але тепер жінка вирішила розповісти, щоб не тільки вона знала про те, що її чоловік у полоні.
4 жовтня Дмитру виповнилося 27 років. 22 жовтня день народження святкуватиме Валентина. І найбільшим її бажанням є обійняти чоловіка.
«Мені шкода і його, і свою дитину. Ви не уявляєте, як він чекав на сина. Більше за мене. З роботи приходив кожен вечір і синові розказував, ще в животику, як у нього день минув. Каже: “Я так хочу його поцілувати, вже так не хочу цілувати твій живіт”. Планована довгождана дитина. І тут так прикро, що він не бачить, як дитина росте».
Текст: Христина Коціра
Читайте також: Всередині мене щось загинуло, – рятувальниця з Донеччини, яка втекла від війни на Волинь
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
