Андрій Бондарук із села Княгининок на Волині робить усе можливе, аби відродити й популяризувати традиційну українську іграшку. Чоловік не лише вивчає її історію, а й майструє вироби самотужки, у маленькій майстерні в гаражі. Спочатку він виготовляв іграшки лише для друзів, але згодом почав робити їх і на продаж.
Він ділиться історією української іграшки, організовує майстер-класи, знайомить аудиторію з роботами дослідників-етнографів, а також представляє Україну за кордоном, – пише Ukraїner.
Андрій та музей
Андрій Бондарук очолює музей історії села Княгининок. Закладу всього кілька років, натомість його директор вже понад десятиліття відроджує та популяризує українську дерев’яну іграшку, перетворивши юнацьке захоплення народними ремеслами на справу життя.
— Я багато років займався популяризацією народних ремесел, зокрема виготовленням писанки. Мені стало цікаво, що таке можна придумати, щоб було актуально круглий рік, тому що писанка — це більш так, сезонно: тільки перед Великоднем. А ось іграшка цікава дітям і влітку, і взимку. І ось я почав гортати етнографічну літературу, десь шукати колекційні зразки і почав сам відтворювати іграшки.
У 20 років Андрій здобув малярську освіту в художньому училищі. Через десять років почав опановувати фах історика, аби вивчати українську іграшку на науковому рівні. Маючи дві освіти, Андрій зрештою розпочав створювати музей у рідному селі.
Зараз майже весь час майстра поглинає робота у новоствореному музеї. Андрій Бондарук знає історію кожного експоната, ділиться описами технік, у яких виготовлена та чи інша іграшка, і піклується про майбутнє експозиції. Для краєзнавця важливо, щоб музей був цікавим:
— У другому залі формується постійна виставка, а в цьому залі ми виставки міняємо для того, щоби для відвідувачів завжди було щось нове і цікаве. Щоб не було так: «А ми були в музеї, ми там вже все бачили».
Серед експонатів музею — іграшки, яким понад сто років, і зразки середини ХХ століття. Найдавніша іграшка — брязкальце — датована 1894 роком. Вона вирізняється мініатюрними розмірами, аби немовля могло її втримати.
У музеї Княгининка також представлені предмети, які є традиційними не лише для української культури:
— Один із самих цікавих експонатів — це традиційний возик, які були в Україні у XIX столітті поширені. Такі возики характерні для всієї Європи. От, наприклад, у Німеччині в нас є родичі, і вони сказали: «А це — як кіндерваген» (нім. kinderwagen — дитячий візочок. — ред.).
Загалом возики використовувалися не лише для дитячих ігор. Дуже часто в них перевозили дітей. Дерев’яні возики були надійним транспортом, бо їхні колеса могли витримати великі навантаження.
Експонати для музею Андрій знаходить у різний спосіб. Щось можна купити в інтернеті, деякі речі приносять односельці, інші доводиться позичати для музейних експозицій. Разом з іграшками їхні власники іноді віддають і старі фотографії.
З-поміж експонатів представлені й вироби Андрія. Він не лише відтворює іграшки. Майстер досліджує їхню історію, вивчає стародавні інструменти, за допомогою яких виготовляли традиційні дерев’яні іграшки. Чоловік використовує нове обладнання, проте техніка виготовлення залишається незмінною
Сам майстер вже давно не грається іграшками, проте про кожну свою роботу розповідає з особливим теплом. Серед експонатів музею — човник, грабельки, молоточки, качалочки, вуркало та багато інших забавок. Усі вони зберігаються у відкритій вітрині, яку дуже люблять діти:
— Ця вітрина в нас улюблена для відвідувачів музею, бо основна частина відвідувачів — це дітки. Вони приходять — і тарабанять, стукають, граються.
Найулюбленіша іграшка маленьких відвідувачів — кільце з кулькою, яку в музеї називають «попадалка»:
— Ми їздили за кордон на різні фестивалі, то це така міжнародна мова гри. Інший варіант цієї іграшки — це є чашка з кулькою. Один із французьких королів навіть під час державних прийомів такою іграшкою бавився. Тобто це є міжнародна іграшка, характерна для різних народів Європи. Українці кажуть: «Це наша давня іграшка», десь французи можуть казати: «Це наша іграшка». Європейська назва (на французький манер) — більбоке, українська — чашка з кулькою.
Дружина Андрія Ірина Сардак-Бондарук — художниця та ілюстраторка. Разом із чоловіком вона організовує у музеї майстер-класи з виготовлення та розпису дерев’яних іграшок. Зазвичай на таких заходах цікаво не лише малечі, а й батькам.
— На майстер-класах діти малюють іграшку — просту, лаконічну — і плюс вони ще потім на свій ґаджет її знімають. Поруч з іграшкою вже комп’ютеризованою все одно дерев’яна буде цікава, бо вона тепла, ручна, натуральна. Це діло живе і, я думаю, воно буде жити. Дерев’яна українська традиційна іграшка.
Види народної іграшки
Один із експонатів волинського музею — молоточки, виготовлені у 70–80-х роках минулого століття. Принцип роботи дуже простий: вони по черзі опускаються на середину іграшки. Особливість виробу у тому, що він виготовлений одним тільки ножем без будь-яких інших інструментів. Вся конструкція тримається на маленьких клинках, вбитих ззаду. Вистругав іграшку з молодого дуба чоловік для своєї донечки. І хоча зроблена вона з сирої деревини, молоточки й досі тримаються купи.
Ще один вид іграшок — машинки. Одну до музею передав чоловік, який ще дитиною знайшов її у посадці. Відремонтував і приніс Андрієві. Іншу машинку, разом із возиком, виготовив у 30-х роках для своїх дітей мешканець Буковини. Видно, що автівкою бавилося не одне покоління малечі: дно виробу затерте і зашліфоване, колеса мінялися не один раз.
Більше – у відео.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
