У міста і кави є своя історія. Вони не можуть існувати один без одного. У луцької кави – точно так само. Вона має свої локації, свої легенди і навіть свої обличчя.
Він називається мені «просто Діма». Я усміхаюся і кажу, що в серйозному тексті мені треба герой з прізвищем. Окей, каже бариста, він – Дмитро Коряк. Стоїть у самому серці Луцька на вул. Лесі Українки. Позаду - Шишко у сквері за столиком. Колись по праву руку від Дмитра і його кавової точки була легендарна кав’ярня «Лакомка», де у 80-ті зріли бунтарські думки, куди збігався весь бомонд як мінімум двічі на день: вранці і в обідню перерву і продавчинь якої досі впізнає пів міста. Збоку - свідка радянського модернізму магазин «Мисливець» якась вправна ремонтна бригада поволі перетворює на банк майбутнього.
Дмитрова велокав’ярня відгородилася від світу шматком пластику. І тільки маленьке віконечко знизу – для кави. Але крізь нього не видно усмішки. А без усмішок і очей ця кава - ніц не варта.
1 травня – десь колись то був день трудящих мас. На головній пішохідній магістралі Луцька, яку багато хто досі умовно називає «Радянською» - помітно людніше, живіше, голосніше. У багатьох крамницях та офісах або ще доробляють ремонт, або вже зробили якісь зміни. І ти і впізнаєш своє місто, і не впізнаєш… А ще – цього дня пом’якшили карантинні обмеження рівно настільки, що дозволили цьому місту пити вуличну каву…
…Біля кави на колесах відчутно мало людей. Продавець чи то нудьгує, чи навпаки тішиться можливості грітися на сонці. Йду до знайомого вуличного баристи спитати, як йому «сиділося» на карантині й з якими думками він готує каву сьогодні.
Так уже повелося: кожного, хто варив тобі каву десь поміж луцьких буднів більше, ніж разів три, ти вважаєш уже знайомим)) У Діми зручно піти каву в перерві сесії міської ради, він - поруч. Діма часто в буквальному сенсі на дорозі до різних журналістських подій. Тому він варив мені каву не раз, просто він про це не здогадується. Чи здогадується?..
* * *
… «Півтора місяця я був без роботи. Просто одного дня у наш робочий час Андрій (власник мережі вуличної кави лучанин Андрій Хоменко, - авт.) скинув повідомлення про те, що завтра на роботу не виходимо – карантин. Не те, щоби це було дуже неочікувано. Ми ж бачили ситуацію і розуміли, що відбувається».
* * *
… «Вважаю Луцьк рідним містом. Тут вчився в ЛНТУ. Тут лишився жити. Хотів мати диплом маркетолога. А потім подумав, що продавати каву – це теж свого роду маркетинг. Ще й який… Отак три роки поспіль я готую і продаю каву від Kava Avenue. По суті, це моя перша робота.
Раніше був собі фрілансером, та це ще до того, як це стало мейнстрімом».
* * *
… «Чим я займаюся? Та просто дуже обожнюю каву. Каву і дружину. Це те, що змушує мене прокидатися щоранку.
Є інші речі, які я люблю, але вони не заслуговують на те, щоби їх сьогодні вам згадувати (сміється, - авт.)».
маркетинг. Ще й який…»
* * *
… «Приходиш і з часом формуєш досвід. Вчишся чути людей, вчиш їх вподобання і вчишся смачно готувати. Якби каву було готувати просто і для цього достатньо було тільки знати процес, то вона б не була такою різною. А люди кажуть, що в різних людей – різна кава».
* * *
… «На карантині я намагався працювати. Працювати над собою. Старався «не деграднути» сильно.
Рішення про карантин не стало для мене ступором. Я думаю, що воно було правильним. Так треба було зробити. Пандемія не проходить сама собою, непомітно чи невідчутно для людей. Так не буває. Не вжити цих всіх обмежень – було б нерозумно. Я віднісся до цього свідомо».
* * *
… «Може, люди не пили каву і тому скучали за нею. Я каву пив вдома. Тому за кавою я не скучав.
Дуже скучив за людьми. Таке враження – ніби ти розучився спілкуватися з іншими і тобі раптом доводиться цьому вчитися наново. Але це не страшно, це – прикольно».
Дуже скучив за людьми»
* * *
… «Мені подобається ця локація, бо за нею цікаво спостерігати. Тут гарніше, ніж в інших місцях на цій вулиці. Саме тут я стою 2,5 року. Я знаю, що он там (киває за плече, де за кавою завмер колоритний луцький шістдесятник Кость Шишко, точніше – його пам’ятник, - авт.) – Кость Шишко. Я знаю, що він активіст і письменник, більше – нічого».
* * *
… «Є зо дві сотні людей, смаки яких я впізнаю. Вони приходять, а я знаю, що їм маю зготувати і просто відразу віддаю їм готове замовлення. Принаймні так стараюся. Бо я думаю, що це і є сервіс. Це ж класно. На місці цих людей я хотів би саме цього: отримати своє замовлення, навіть не замовивши його».
* * *
… «Так, за цей час нам не платили зарплату. Ми самі на те пішли. Самі писали заяви, щоб її фактично не отримувати. Протесту не було. Все було зрозуміло».
* * *
… «А потім одного дня, так само в чаті, ми прочитали, що виходимо завтра на роботу. Це теж не було несподівано. Просто встали і пішли готуватися до роботи.
Я свою велокав’ярню прибирав ще звечора. За час стояння і півторамісячного очікування вона добряче припала пилом.
Ми маємо роздруковане рішення міської ради. Можемо показати кожному, хто поцікавиться, на яких підставах ми вийшли торгувати кавою».
* * *
… «Чим мені особливий цей день? Людей мало. Незвично працювати в масці і в щитку. Особливо в щитку. Незвично мити руки після кожного разу, коли ти береш гроші, після кожної кави. Ми й раніше ретельно прибирали і дотримувалися чистоти. Але оця необхідність щоразу повертатися до дозатора з антисептиком – як мінімум незвична. І це постійне миття рук нагадує тобі, що ти не просто вийшов на роботу і знову торгуєш кавою. А що це все відбувається в якийсь особливий час і є в тебе особливі обставини».
* * *
… «Лучани люблять американо. Моя кава – то кава-альтернатива. Вона готується вручну через воронку, фактично фільтр-кава, але то фільтр, який ти готуєш не з машинки, а сам. Я довго любив каву з машинки, але зараз то скучно. «Не впирає». Альтернатива щоразу виходить різна, її можна досліджувати на смак. Вона – крафтова, а це – цікавіше».
* * *
… «Найбільше дратує в людях, які приходять за кавою, банальна невихованість. Але більшість – люди хороші. Для нехороших – ти просто видаєш замовлення, емоції тримаєш при собі».
* * *
…«Я ріс у Нововолинську під териконами. Моє дитинство пройшло біля шахти, ми гуляли на териконі, й у місті мого дитинства не було вуличної кави. Було різне: катався на лонгборді (це класно, цікаво і змушує відчувати тебе живим), колись музикою займався, колись книжки любив читати, дивитися серіали…
З кавою я познайомився в Луцьку».
* * *
… «Батьки кажуть своїм дітям не пити каву, бо це садить серце, а це неправда. Так не треба робити. Треба дитині давати пробувати. От якось я спробував смачну каву в Kava Avenue – і пішов працювати саме сюди, коли прийшов час шукати роботу».
* * *
… «Мої батьки - не за і не проти, щоби я варив каву на вулиці і був вуличним баристою. Кожним батькам має подобатися, якщо їхня дитина має роботу, яку любить. Але я готую мамі альтернативу, а вона каже, що це фігня і їй треба просто накидати каву в чашку і залити кип’ятком».
Щоби пригостити мене кавою, Дмитро мусив кілька хвилин розігрівати свою кавову машину. В режимі карантину, коли весь світ «на паузі» - і вона нікуди не спішить.
Тішило навіть не тепло цієї кави. Не те, що бариста вивів на шапці з піни сердечко. Навіть не аромат.
Тішило банальне відчуття паперової філіжанки в руках. Цей дотик, який ти уже навіть призабула, просто і вперто натякав на те, що в це місто поволі повертається життя.
А в твоє життя – вулична кава.
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
