Кремезний чоловік з декількома татуюваннями. Хрипучий голос. Пронизливий погляд. Здається, ніби ніхто і ніщо не здатне його зламати.
Ми зустрілися у Волинському обласному центрі соціально-психологічної допомоги. Там він перебуває, бо все ж знайшлися обставини, які зламали його. Має більш як п’ять судимостей. Зараз переховується у притулку. Боїться, і це показують його очі. Про це мовиться між рядків. У нього немає рідних, житла, документів. Він просто чоловік, у якого з особистого – лишень ім’я, і те – не задокументоване.
У центрі йому вже допомагають: відновлюють документи, надали психолога. Кажуть, він роботящий: прибирає, готує, ба більше, піклується про сусіда, який не має однієї ноги. Додають, що за сварками з іншими його не помічали, агресії не проявляє, спиртним не зловаживає.
Чотири місяці він перебував у рабстві у межах України. Після того, як вчергове вийшов із в’язниці і почав зловживати алкоголем. Як пояснює, не розумів і не знав, як можна жити «поза тією системою». От тоді добрий товариш, побачивши, що чоловікові потрібна підтримка, дав візитку християнського центру, де, мовляв, і погодують, і прихистять, і допоможуть позбавитись залежності. Та й із Богом, кажуть, поруч буде. Тож мій співрозмовник поїхав туди.
«На вході відібрали усі документи і засоби зв’язку. Навіть не погодували одразу, але роздали роботу… У центрі здебільшого займався заготівлею кормів для тварин, чистив ставок. Ми також ходили в ліс по дрова, за худобою дивилися. Там було величезне господарство, цілі ферми з баранів, кіз, корів, коней, гусей тощо. Десятки гектарів засіяних полів. Ставок дуже великий, а риба - на всяк смак, не у кожному магазині можна купити таку. Там будинки - як фортеці, з машин - цілі автопарки. У будні дні з робочих питань власники цього центру їздять на звичайних автівках. Але я бачив, як вони часто виїжджають на шикарних іномарках.А вони самі розповідали відверто про свою нерухомість у Києві, маєтки за межами цього центру», - каже постраждалий.
Чоловік не просив грошей за роботу, хотів просто нормальних умов для життя та бути ближчим до Бога. Однак...
Його день розпочинався о 4:40 ранку. Він і ще 17 таких же зневірених людей прокидалися та йшли працювати. Вони виконували різні завдання до 10 години вечора, з двома перервами на молитви та їжу. Хоча, як уточнює, їх майже не годували.
«Голуб на вулиці більше їсть, ніж нам там давали. Ще два рази на тиждень влаштовували піст - у понеділок та п’ятницю ми не їли взагалі, пили лише воду. Казали: моліться, і терпіть, - Бог пошле. Хоча я бачив, як у них самих столи ломилися від харчів.
Після чотирьох місяців мого перебування там без зв’язку і документів приїхали правоохоронці. Усіх поклали, затримали, згодом, розібравшись, направили мене сюди, у притулок. Нас, працівників, розкидали по усій Україні.
Їм надійшло звернення про те, що тут незаконно утримують людей. Але такі звернення, я впевнений, були неодноразово. Деяким людям вдалось звідти втекти, попри посилену охорону території (бо ми навіть прогулятись не мали права, за нами постійно стежили). То вони, ймовірно, й надіслали заяву», - розповідає чоловік.
Пригадує: у центрі їх постійно контролювали. Навіть уночі, бо наглядачі спали з ними в кімнаті. У «головного» був телефон, але подзвонити комусь за паркан не дозволяв. Рідко робив винятки для тих, хто перебував у центрі понад півтора року.
«Там важко було витримати навіть кілька днів. За умовних три роки людині або зірвало би дах, або вона би померла від голоду. Ти там просто існуєш, а не живеш. Хоча спілкувалися вони з нами нормально, фізичного насильства не було. Просто «головні» думали на три кроки наперед. Діяли зі сторони хитрості, бо їм не потрібно, аби раби думали, як втекти. Якщо ображатимуть – людина захоче дременути. А деколи вони задіювали такі психологічні ходи, що самому здавалося – що мене тут не влаштовує? Ніби ж все добре.
Знаю, що тих, хто там довго був, вивозили через якийсь час. Куди і як - невідомо. Може, серед лісу лишали, може, ще що гірше… Це нікому невідомо. Я навіть не можу бути впевненим, що й зараз за мною не стежать», - додає чоловік.
Він розповідає, що потерпілих від утримання в цьому центрі – понад 300 чоловік. Кільком вдавалося втекти, але якщо їх знаходили – повертали у центр силоміць. З людьми, якими прожив пліч-о-пліч чотири місяці, підтримує зв’язок – усі вони відновили документи, декільком навіть вдалося знайти хорошу роботу. Йому ж з цим складніше – бо має судимості. Розповідати на те, скільки та за що, відмовився (до слова, дуже помітно, що у розмові чоловік доволі стриманий, але чи це особливість характеру, чи прояв асоціальності через численні ув’язнення, мені сказати важко). Лишень зазначив, що довго на свободі не перебував: після виходу з одного ув’язнення швидко «заробляв» інше.
«Сидів я за різне і багато разів. Роботу знайти, звісно, складно після в’язниці, але я навіть і не встигав оговтатись, як знову повертався за грати. Так складалося моє життя. Тут, у притулку, мені добре, чекаю на документи, пообіцяли соцвиплату, як постраждалому від торгівлі людьми. Тоді буду щось думати, аби відновити більш-менш нормальне життя. Дуже хочу цього. Родичів своїх шукав, навіть поліція допомагала, але безрезультатно», - підсумовує потерпілий.
P.S. З міркувань безпеки ми не можемо написати імені чоловіка та показати його обличчя. Він досі не має документів, але працівники Волинського обласного центру соціально-психологічної допомоги всіляко сприяють їх швидкому відновленню. Зараз, переконують вони, він у безпеці, має необхідні речі, їжу та отримує психологічну допомогу.
Текст: Юлія ГАЛЕЦЬКА
Фото: Ірина КАБАНОВА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
