Вона досі пам’ятає, як пахнуть фарби у художній школі, до якої… ніколи не ходила. Коли нині відома вишивальниця, авторка унікальних вишитих ікон та лялькарка лучанка Юлія Токарська була школяркою, дуже хотіла вчитися в художній школі. В «художку» її не віддали, тому ходила туди слідом за подружкою, яка там вчилася. І просто годинами сиділа поруч.
«То було неймовірне щастя, коли мені дозволяли посидіти на цих заняттях. Бачити це старезне приміщення на території собору, ці мольберти, нюхати ці фарби. А іноді її вчитель казав: «Дитино, бери малюй…» - згадує нині.
І мабуть, саме тоді десь глибоко-глибоко у тоді ще дівчинці-школярці народилася майстриня. Хтось такий, який дуже тонко і ніжно відчуватиме кольори і відтінки. Через багато років вона відкриє в собі оте затамоване в дитинстві чуття свободи кольору. І воно вразить світ…
* * *
Її ікони не подібні на жодні інші. Над однією Юлія Токарська може працювати мало не рік.
Вечорами зашиває гладдю пережите, передумане – в пишні ризи якогось святого, чи в усмішку Марії Магдалини... Грається барвами. Вчитується в історії тих чи інших своїх героїв. Вдивляється в їхні образи у різних музеях світу, бо дуже любить подорожувати.
А потім кількома рухами голки з шовковою ниткою передає біль, смуток, радість, ніжність, розпач, милосердя… Вдихає у лики святих якусь незриму українськість. Бо ікона, каже майстриня, мусить не просто бути гарною картиною. Бо ікона – це те, що говорить до тебе в особливі моменти.
Коли хочеться драйву, коли хочеться, щоб світ довкола сміявся, вона береться за чергову ляльку. Шиє її щиро, наче готує щось смачненьке дітям. Заплітає лялькам коси. Вишиває їм грайливі усмішки і рум’яні щічки.
І то вже інша сторона Юлії Токарської.
Тієї дівчинки, яка росла поміж буднів радянської доби, у школі говорила російською, виховувалася у родині військовослужбовця і звикла бачити за вікнами дитячої кімнати суворі пейзажі то одного військового містечка, то іншого.
«Поки не вийшла заміж, говорила російською, а тоді як приїхала до свекрухи…»
Сьогодні Юлія Токарська не просто авторка чималої кількості вишитих унікальною технікою ікон та ляльок. За плечима – кілька гучних та успішних виставок. Нині вона – член Національної спілки іконописців України й охоче ділиться досвідом навіть з іменитими художниками та майстрами іконопису. Бо одна справа – лики святих малювати фарбами, інша – голкою і гладдю.
Вона зовсім схожа на образ звичної нам української майстрині-вишивальниці. Такої сивочолої вже жінки, у вишитій сорочці, з натрудженими руками і теплими зморшками довкола очей, в якої десь в селі у шафі гори рушників, сорочок, скатертин, доріжок та подушок у барвах на будь-який смак…
Стильна. Молода. Красива. Успішна. Постійно працює над собою. Багато подорожує і багато читає. Бездоганно виховує дітей і має щиру, глибоку віру в Бога.
«Насправді починалося в мене все банально. Як у більшості тогочасних дітей. Тато - військовий. До речі, він гарно малював, хоч ніколи і ніде це не застосовував, а просто іноді робив це для себе. Мама – вчитель. Народилася у Вінниці, хоча її й не бачила, бо одразу переїхали в Білорусь. Я добре знаю, що таке часті переїзди і військові частини. Живеш собі: закрита територія, всі один одного знають, сторонніх нема – таке собі цивілізоване село. Ми переїхали в Луцьк, коли мені було майже вісім. Нове місто, нові люди. Але через ті переїзди я дотепер завжди легко змінюю помешкання», - каже Юлія Токарська.
Вчилася у тоді російськомовній 9-й школі. Говорила російською. Надворі – Радянський союз. У доньки військового – інших шансів не було.
«Коли я вийшла заміж за свого чоловіка (а він в мене такий львівянин, націоналіст, патріот, і вся його родина - теж), все змінилося до навпаки. Пригадую: приїхала на Львівщину, до свекрухи. Вони як зі мною заговорили… І то була така їхня, колоритна мова, яку я майже не розуміла. І тут – невістка, з її російською. Я потрапила тоді в таку Україну, де ніколи раніше не була і якої ніколи не чула. І дуже швидко вивчила мову й собі стала говорити винятково українською. Вони мене зарядили своїм патріотизмом.
Хоча попри те, що я говорила російською в свої шкільні роки, всі правила з української мови знаю дуже добре і до сьогодні. Коли вже в мене з’явилися діти, я їм ці правила потім видавала», - розказує майстриня.
Приховувала, що… вишиває
Юлія зізнається: чимало років просто соромилася розповідати на загал, що вишиває. Бо здавалося, що тут такого: кожен же собі вдома має якесь захоплення до душі. От тільки рідні не давали спокою.
Чоловік - відомий і авторитений луцький бізнесмен Василь Токарський. Діти - Настя та Василь, - нині студенти. Завше були і є її найближчою опорою, підтримкою і, очевидно, найбільшим натхненням.
Ніколи не думала, що колись проводитиме виставки. Мистецтво, каже, коли вона ще починала вишивати, було тим, чим серйозні люди не займаються.
«Це був такий час. Тоді питали: «Чим ти займаєшся?» - «Малюю» - «А робота в тебе якась є?». Тому багато років я приховувала, що вишиваю. Ніхто про це не знав. Соромилася зізнатися комусь сторонньому. А тим паче не думала, що колись це буду показувати на публіку. Мені здавалося: всі щось вдома собі роблять, щоб розслабитися, а воно ось у що переросло», - всміхається.
Коли був саме той переломний момент, після якого Юлія Токарська зрозуміла, що вона вже не домашня скромна майстриня?
«То була певна життєва ситуація, коли хотілося щось змінити. В собі, довкола себе. Чоловік, діти постійно до того підштовхували. Казали: «Мам, давай щось зробимо, давай щось покажемо…». Але цей сором внутрішній не дозволяв. Та в один момент все змінилося. Підтримала мене в першу чергу сім’я, друзі – й почалося.
Пригадую першу виставку в Луцькому замку. То була, чесно кажучи, виставка для своїх. Прийшли всі рідні, всі друзі. Я розуміла, що ніхто тут мені не скаже нічого критичного. Навпаки: «Класно! Ти молодець!». Було весело, сонячно, всі у вишиванках... Було багато знайомих, які навіть не мали запрошень, а просто почули – і прийшли. І то справжній кайф», - згадує пані Юлія.
«Уявіть: лавра, трапезний собор, де щонеділі править Онуфрій, і там… українська ікона»
Мало хто знає, але вже сьомий рік поспіль на Великдень родина Токарських освячує свої, вишиті Юлією, ікони у Луцькому Свято-Троїцькому соборі. Для них то особливий факт, дуже трепетний. Трепетне і ставлення цієї родини до Бога.
«Я не експерт у церковних питаннях. Та й скептик. Але тут я настільки хочу і прагну тієї незалежної української церкви! От дивіться: я можу сьогодні подорожувати, з кимось можу стрічатися, з кимось - ні. Мені моя родина, мій чоловік, мої діти, дають можливість спілкуватися тільки з тими, з ким мені цікаво і приємно. Я маю таку свободу. Але не у всіх є така змога. Тому я розумію, наскільки важливо для держави бути вільною. І навіть у вірі.
Віра має бути в серцях. Ми маємо прийти до церкви, поставити свічку і знати, що та свічка залишиться в Україні. Залишиться в цій церкві. В нашій душі.
Мені не хочеться, наприклад, приходити в церкву і слухати там «за здравіє Кіріла». Для мене це як вбивство моєї держави, яку я надзвичайно люблю, якою тішуся і прагну, щоб мої діти її любили і нікуди звідси не їхали. І вони мають амбіції лишитися в Україні», - зізнається жінка.
А відтак особливою Юлія Токарська вважає виставку в… Києво-Печерській лаврі, що відбулася торік.
«Уявіть: Києво-Печерська лавра. Трапезний собор. Там щонеділі служить Онуфрій. І в цьому соборі – українська ікона. То була така нотка чогось волинського у тих стінах. Всі в українських вишиванках. Виключно українська мова. Отець Павло (настоятель Києво-Печерської лаври) говорив українською. То була взагалі друга виставка у трапезному храмі, раніше там подібних заходів взагалі не було. І це ж дуже не просто її провести: треба дозвіл міністерства, треба експертний висновок, що твої роботи чогось варті... Це для мене був дуже великий виклик.
І от собор. Прийшли люди. У переважній більшості ті, кому близька творчість. Ти їх не знаєш. Ти знаєш, що зараз будуть критичні зауваження… І тут підходить одна людина і звертає твою увагу на ікону Казанської Божої Матері. Каже, «це - світовий рівень»… Або старенький монах, років під 90. Монах, який в тій лаврі все життя, мабуть. Тихо так, без пафосу бере потримати мої руки - і: «Боже, дитинко, як це гарно…». І вам не передати, що ти після такого відчуваєш», - розповідає майстриня.
Цього року, каже Юлія, вона теж підготувала ікону, яку планує освячувати на Великдень у луцькому соборі.
За плечима – та сама ікона. Жінки-мироносиці. Дуже ніжна барвиста гладь. Дуже тонко, але яскраво.
«Вона про жіночність. Ми, жінки, не зрадимо, якщо любимо. Ми не відмовимося впродовж трьох днів… Правда ж? Така тема мені дуже близька і зрозуміла. Мені здається, що вона нерозкрита в іконописі, в культурі загалом. Я не феміністка. Я про інший рух жіноцтва.
Можливо, зі мною не погодяться, але я вважаю, що ми маємо гордитися тим, що є жінками. Ми матері в першу чергу. Ми слабші. Чому ж ні? Але в той же час ми надійні, принципові.Ця ікона прийшла сама. В один момент. В один вечір. От вона про це. Мені дуже захотілося – і в мене вийшло. Я дуже вдячна за це Богу», - наголошує майстриня.
«Недавно зробила ляльку для олімпійської чемпіонки»
Як у неї народжуються ідеї? Все просто, каже Юлія Токарська. Є тема. Ти носиш її в голові. А потім в один момент пробуєш, чи вийде ескіз.
«І він або йде, або не йде…» - задумується.
«Он жінка, - показує на одну з мироносиць. - Вже тільки коли вишила, то побачила, що вбрання у неї таке синьо-жовте… Тому поруч вже напросилася писанка з гербом. А шила і не думала про ці кольори. Я думала про те, що жінки тут мають бути різні, бо з різних земель, з різних родин.
Є люди, які розглядають ікону як художній твір. Вони шукають перспективу. Дивляться, як того добитися. А є люди, які відчули – і зробили. От і я роблю, як відчуваю.
Захоплююся шовком. Коли ти накладаєш шовк, розумієш, що темно коричневий поруч дає особливий відтінок, і білий біля нього вже інший білий… От недавно порахувала, що в мене одного коричного більше 40 відтінків».
Її ніхто ніколи не вчив шити. Вона не закінчувала курсів. Не працювала з тканинами. Просто якось дуже схотіла спробувати змайструвати ляльку. А всього, що вона хоче, звикла добиватися наполегливою працею над собою.
Усміхнулася. Взяла в руки голку, нехитрий крам – і… Так народжувалися її берегині, козаки, козачки, волонтери з волонтерками….
«Я дуже люблю пожартувати. Не знаю, чи всі розуміють, правда, - сміється Юлія. - Тому ляльки у мене веселі. Найчастіше на них реагують усмішкою. І це класно. Значить, людям подобається. У нас навіть є таке правило: йдемо на день народження, я можу зробити людині якусь приємність своїми руками».
На запитання, чи вишивала або ж майструвала ляльки для зіркових особистостей, Юлія Токарська дипломатично… усміхається.
«Недавно зробила ляльку для олімпійської чемпіонки Марини Ткаченко. Вона моя кума, я її дуже люблю. Правда, ляльки вона ще не бачила. Думаю, що на свій день народження я їй її подарую», - додає.
«Сидиш, малюєш їм в школу, а вони потім приносять… сім»
Направду майстриня в Юлії Токарській – з дитинства. І любов до кольору – теж.
«Я дуже хотіла ходити в художню школу, але не ходила. Вона була платна. Треба було піти, записати туди дитину… Якось в моїх батьків це не склалося. Але я спілкувалася з дівчинкою, яка навчалася в художній школі, і ходила туди з нею. Якщо мені вдавалося побути там на уроках, це було неймовірне щастя.
Художня школа тоді була на території нинішнього собору. У такому старому приміщенні над дорогою. Одне це місце вже було особливим. Воно заряджало.
Ти приходив, сидів там… Ти нюхав ті фарби, бачив ті мольберти – і так хотілося це все взяти, спробувати. Але в тієї моєї подружки були гарні вчителі. Пам’ятаю такого старшого чоловіка, який завше казав: «На от, дитино, бери малюй…». І вам не передати, що це для мене означало», - ділиться спогадами жінка.
У школі у Юлії теж був особливий вчитель малювання.
«Олексій Максимович, крім того, викладав ще й історію. І на його уроках ми слухали предмет, як казку. Інтелігент. Завжди в костюмі, завжди той пензлик у нього правильний, справжній… Не такий, як у нас, дітей, з рядового канцелярського магазину. Нас було більше 30-ти у класі. Але з них троє-четверо оцю атмосферу відчули, вони щось з того взяли…» - каже.
А через трохи років Юлія Токарська вже допомагала виконувати шкільні завдання з образотворчого своїм дітям. Жартома згадує: втомлювалася з року в рік Луцький замок малювати.
«Дітям моїм вже теж набридало це робити. Мусила я. І так образливо, коли ти сидиш увечері, малюєш, а вона приносить потім… сім», - сміється.
Щиро дивується з того, як можна оцінити вміння чи невміння малювати.
«Заходжу, а вона тим рушником руки витирає! В мене серце стало»
Разом з тим вся родина Токарських дуже трепетно ставиться до творчості. Чи то це від маминого захоплення, чи то вже в генах…
Удома Юлія з Василем зберігають не тільки вишиті ікони і ляльки, а й колекцію старих рушників. Історія її появи теж – особлива, згадує моя співрозмовниця.
«Коли я приїжджаю в село, мене там завжди чекають старі рушники. Всі вже знають, що я їх збираю і зносять. А почалося все з ремонту в будинку мами мого чоловіка. Щось там робили, заходжу на кухню – а там мама вишитим рушником руки витирає. У мене серце стало. Я за той рушник, а вона: «Та шо ти там? Та в мене того добра там на горищі…».
Лізу на те горище, а там - рушники її прабабці! Старезні, квіточками. на них роки вишиті. Вони вже з дірочками. Забрала я ті рушники. Випрала їх. Випрасувала. Кажу своїм: «Як буде весілля, у нас рушники вже для тих, хто коровай розносить, є», - розказує.
Відтоді у Токарських з’явилася традиція збирати давні вишиті рушники. Щоб не розгубити сокровенне.
Цього літа лучанка Юлія Токарська стала заслуженим майстром народної творчості. Звання вручали урочисто, з нагоди Дня незалежності. Сама ж майстриня до нагород ставиться філософськи.
Не те, щоби дуже їх прагнула. Але якщо вже є, то хай будуть. Не для неї, зазначає, радше – для дітей і внуків.
«От, може, колись мої внуки відкриють сімейні альбоми…. (а я з кожної виставки роблю альбоми, а ще маю таку книгу, в якій вже тривалий час люди, які приходять до нас додому пишуть якісь свої відгуки, емоції – і потім це дуже приємно гортати і згадувати минуле) – і глянуть, хто ж то така та бабуся. Душевно ж.
Мрію, щоб внуки мною гордилися. Щоб вони знали про мої виставки. Про те, чим я жила. Оце цінно, а звання, мабуть, вже тоді не будуть такими актуальними. Пориються десь (може, вже й не в інтернеті, а десь глобальніше), почитають, дізнаються, що й таке було. І може, їм буде приємно», - замислено.
* * *
І родина статусна. І роботи унікальні. І традиції гарні… Навіть сьогодні є дуже багато охочих купити роботи Юлії Токарської. З ляльками вона прощається легко. З усмішкою. З іконами і картинами – навпаки: не готова.
Кожна робота – шмат пережитого і передуманого.
«От наприклад, ця ікона, - вдумливо дивиться на своїх мироносиць. – 11 місяців роботи. У мене за цей час син вступив до університету, донька вступила до магістратури… Стільки вечорів. Кожного дня приходила додому, переоцінювала свої вчинки. Думала. В той час вишиваючи… І дивишся тепер на картину – а перед очима не рік, а події. І дуже важко продавати… події. Важко продавати свої спогади».
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото: Павло БЕРЕЗЮК.
Локація: культурний центр Passage Interdit, вул. Набережна, 42, м. Луцьк.
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
