«Я залежний від луцького простору». Краєзнавець Котис. РОЗМОВА В КНИГАРНІ

Він любить стильні будинки, стильні під’їзди, стильний одяг і... стильні обкладинки книжок. У книжкових смаках – вибагливий. У розмовах про політичні вподобання та «міськрадівські» плани – обережний.

Недавно він неочікувано зайняв чиновницьке крісло у Луцькраді. Чи пішов би далі? Чи готовий, скажімо, балотуватися у депутати? Лучанин Олександр Котис, який легко збирає повні зали слухачів своїх краєзнавчих лекцій, цілі групи людей на свої цікаві екскурсії, так само легко зібрав би і добру когорту виборців. Запитую про це.

...Він взяв паузу. На кілька секунд замешкався, сидячи у сороміцько-червоному кріслі луцької Книгарні Є, де перед тим романтично розповідав про Фрейда, Вебера чи Забужко, і сказав: «Якщо в цьому буде сенс...».

Розмовляти в книгарні з лучанином Олександром Котисом – це грати на його території. Тут він часто читає лекції про модернізм, луцьку інтелігенцію, луцькі цукерні з молочарнями... І вже й сам міг би написати добру книжку про луцьких Кронштейнів. Але – ризикуємо.

 

 *  *  *

(Ранок понеділка. Різні люди у книгарню заходять по-різному. Хтось рвучко відкриває важкі двері. Мовляв: ось я. Хтось з порогу гукає: «Добриде-е-ень!». Хтось дивиться у підлогу і мовчки прямує між стелажі. Він заходить у крамницю тихо й наче обережно. Одразу скидає куртку, вже знайомим рухом примощує її на вішак збоку. І тут же береться до книжок. Ловлю момент – запитую про найсвіжіше, - авт.)

 

… «Як мені у Луцькій міській раді? Я там недавно, менше місяця, ще толком і не відчув. Але мені здається, що велику проблему складає законодавча сфера, яка в нас є. Вона настільки заплутана і невпорядкована, і неякісна, що дуже важко. Щодо людей, то не бачу, щоб Луцькрада відрізнялася чимось принциповим від будь-якого іншого місця, де можна працювати».

 *  *  *

… «Пропозиція працювати у міськраді народилася спонтанно. Просто спілкувався з однією людиною. «Ти займаєшся «Хроніками Любарта», це класно, а де б ти ще хотів себе спробувати?» – запитав він. Я відповів, що дуже занедбаною є пам’яткоохоронна сфера, особливо в Луцьку. Є певні іміджеві проблеми. Потім був дзвінок ще одній людині. Отак: 30% моєї ініціативи, 30% ініціативи другої людини, ще 30% третьої – і все, я пішов працювати».

 *  *  *

… «Я не виношував планів прийти в конкретне місце на конкретну посаду. А потім подумав: а чого б і ні? Давно хочу спробувати щось серйозніше зробити, ніж просто писати щось хороше про це. Ну, от написав я про цей балкон щось гарне (показує за вікно, навпроти – старезний столітній будинок на Лесі Українки, 37). Але він валиться…

Популяризація і просвітництво – це важливо. Але можна просвічувати від століття до століття, а балкона за років 10 не буде».

 *  *  *

… «Це не означає, що ніхто нічого не робив. Робив. Але мені як людині, яка довго пише про історію Луцька, було важливо самому зайти у цю сферу, побачити, як це працює, і зрозуміти, чому це не працює. І спробувати щось зробити навзаєм. А чи вийде – побачимо».

(Ми спиняємося біля першої ліпшої полиці з книгами)

… «Мені треба, щоб у книжки був запах. Запах і дизайн обкладинки. Мабуть, якось так.

Ну, оця наприклад (дістає з шеренги щось із «несмачною» обкладинкою і нею виявляється роман  про феодальну Японію голівудського сценариста Джеймса Клавелла «Гайдзин»).

Словом, я люблю щось мінімалістичне, коли немає розцяцькованих форм. Тоді приємно книжку тримати в руках.

І - дотик. Мені важливо, яка книжка на дотик. Ті, які розцяцьковані, часто надруковані на туалетному папері. От відкриваєш – і вона сіра, шорстка. А ця – інша. Те, що це добротніша штука, відчуваєш навіть на дотик.  Книга має бути така, щоб її було приємно тримати в руках».

 *  *  *

… «Усі нові книжки я нюхаю. Ця, наприклад  (киває на книгу Джорджа Орвелла на сусідньому стелажі), знаю, як пахне, бо я її читав.

(Антиутопія Орвелла «1984» саме у топі продаж Книгарні Є. Герой роману Вінстон Сміт, намагається жити і навіть кохати у павутині тоталітарного суспільства. 1948 – рік. Світ - це комбінація партій і вождів. Почуттями і прагненнями керує партія. У партії є три вічні гасла: про те, що війна – то мир, свобода – це рабство, незнання – це сила. Орвелл видав свою антиутопію ще у 1949-му. Нічого не нагадує?)

 *  *  *

… «Насправді я не так часто буваю в книгарнях, як може здатися. Зазвичай, найперше йду до художньої літератури. Йду, дивлюся, які книжки гарно виглядають, потім обираю, що мені з того цікаво почитати. У цій книгарні мені чомусь понад усе тягне на новинки. Як оце (киває на того ж таки Орвелла). Тисячу років про неї чув, поки не побачив тут, не прочитав. Купив, прочитав і був дуже вражений: книжка реально вартує свого.

 *  *  *

 *  *  *

… ««Роздуми про двадцяте століття» маєте? (За хвилину продавці знаходять і приносять нам «Роздуми…»)  

Якась товстіша стала. Це два дуже цікаві автори. Американський історик Тімоті Снайдер (його всі знають) та його колега, історик Тоні Джадт. Останнього не можна назвати британцем, французом чи євреєм. Бо він - і єврей, і француз, і британець. Крім того, має ще й польське коріння. Один із видатних інтелектуалів 20 століття.

Тут не йдеться про події чи факти (це є, але то – контекст). Тут – роздуми. Це щось посередині між філософією і політологією, між політикою та економікою. Вони дивляться, як ідеї 20 століття вплинули на розвиток. Беруть собі історію фашизму, наприклад, – і показують,  де і як воно спрацювало...

Інколи це непросто, бо тут багато розповідей людей, яких ти не знаєш. Читаєш і постійно думаєш: хто це? Тому деколи треба багато гуглити, щоб зрозуміти, про що вони пишуть. Але книжка крута».

 *  *  *

… «На книжки я можу тратити багато. Минулого разу купив тут «Роздуми про двадцяте століття» і «Ефект Люцифера», але я її ще не читав. Це щось про те, чому добрі люди роблять погані вчинки. Після Орвелла якраз те, що треба. Орвелл оголяє зло, але не пояснює причини його існування. Мені це цікаво, бо це можна накласти, спроектувати на Луцьк і багато що зрозуміти.…

(Відомий соціальний психолог Філіп Зімбардо у книзі «Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло» описує так званий Стенфордський тюремний експеримент, який він проводив ще у 1974 році в Стенфордському університеті. 24 добровольці поділили на наглядачів та ув’язнених і помістили у мови звичайної тюрми. Фахівці спостерігали, як наглядачі перетворюються на садистів. Експеримент зайшов так далеко, що його змушені були припинити раніше запланованих термінів.

Книга на основі щоденника експерименту, яка вийшла через 30 років після нього, стала бестселером New York Times. В українському перекладі її вперше видали у 2017-му у видавництві Yakaboo).

  *  *  *

(Запитую, яка книжка лежить у Олександра Котиса біля ліжка…)

… «Ні-і-і... Я в ліжку не читаю (сміється той). Я люблю читати в кріслі, увечері. І як правило, яка б то книжка не була, довше години читати не можу. Хіба то який небудь Ремарк, який просто тече як вода. Ну, і за цю годину я встигаю прочитати сторінок 20-ть.

Коли книги дуже глибокі, в них треба вникати, то я можу прочитати абзац, а потім 10 хвилин над ним міркувати. Прочитав – і маєш купу своїх думок одразу. Ти їх обдумуєш, знову до них повертаєшся, знову обдумуєш. Якщо мене щось вражає у тексті, можу поставити помітку на полях, а вкінці книжки пишу сторінку, де я її зробив. Щоб знайти її тоді, коли вона мені буде потрібна».

 

 *   *  *

(Від серйозних філософських трактатів, книг про психологію і світових романів-бестселерів ми звертаємо до полиць, де скромно стоїть українська класика і трохи зухвало - сучукрліт. Я чекаю, що він коментуватиме кожну книжку. А мій співрозмовник довго думає, що справді варте коментарів).

… «Дуже-дуже кльові романи – це ті, які ми читали ще в школі. Справді. У мене це «Собор» Олеся Гончара, «Тигролови» Івана Багряного, якби це не було банально. Правда, от Улас Самчук якось не зайшов...  (помітивши на полицях трилогію «Волинь»).

Це був такий шкільний період, коли ми мало що знали про такі теми».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Ми зробили бібліотеку в «Короні Вітовта». Ресторатор Олег Іванюк. РОЗМОВА В КНИГАРНІ

 *  *  *

… «Хоча я не великий шанувальник поезії, але мені дуже сильно зайшов Антонич з його віршами. Тут нема?».

(Принагідно погляд падає на книги Оксани Забужко. Я одразу згадую, що рік тому Оксана Стефанівна публічно охрестила Котиса «молодим луцьким хіпстером», побувала на його екскурсії і розповіла про це на всю країну. Запитую, чи читає цю авторку...

Той усміхається)

… «Кілька речей прочитав. Але не надто багато й осилив. Зо дві книги і кілька статей. Серед того – «Польові дослідження українського сексу», звичайно... (до рук потрапляє  сенсаційна колись книга, я згадую про описи луцької художньої майстерні у ній, про образ художника, який всі порівнюють з Миколою Кумановським...). Але коли я її читав, то ще не знав, що в ній стільки луцького контексту. Давно було. Треба буде якось перечитати під таким кутом».

Читати також: «У мене вуха в трубочку скручувалися» – Забужко про враження від екскурсії Луцьком

 *  *  *

(Ілон Маск? Черчіль? Перебираю очима популярні та розкішні біографічні видання про відомих).

… «Не ведуся на попсові теми. Якщо про попсове, то є така книжка з розряду: «як все встигати і як заробити всі гроші світу», але чуть серйозніша. Називається вона «Творча крива». З одного боку вона мені класна. З іншого – трохи з категорії Карнегі. Я думав, автор розкаже, як знайти натхнення, а він підходить до теми зі статистичного боку: розказує, що є крива, просто треба потрапити у певні тенденції, і тоді ти будеш успішним.

(Автор – американець Аллен Ганнет, засновник компанії TrackMaven, яка займається програмним аналізом і клієнтами якої є корпорації «Майкрософт», «Хонда», «Дженерал Електрик», написав книгу про те, що у кожного успіху і таланту є чітке наукове підгрунтя – і ніякого дива)

…Воно то так. Але якщо ти не твориш, якщо у тебе зсередини не йде, то тоді ця творча крива тобі до одного місця. Думаю, ти це знаєш».

 *  *  *

(Гортаємо книжку за книжкою. Серед іншого натрапляємо на Біблію…)

… «Я - не релігійний. Для мене релігія – то феномен, який дуже цікаво вивчати. Найцікавіший мені – протестантизм. І тут є гарний автор Макс Вебер з класною книжкою «Протестантська етика і дух капіталізму».

Автор шукає паралелі між протестантським світоглядом і світоглядом, який дозволяє людям розвивати економіку та багатіти. Тут, бачу, вона гарна і зелена (десь із верхньої полиці Олександр дістає книгу. Зелену...).

Оце те, про що я казав спочатку: береш книжку, а вона - мінімалістична і стильна.

...Я прочитав Вебера, і думаю, що, мабуть, все таки то питання про курку і яйце. Я про те, що було раніше: протестантська етика чи капіталізм і хто що породив».

 *   *  *

… «О, що я бачу… (за Вебером в руках Котиса опиняється Норман  Дейвіс і його «Європа. Історія»). Це був дурний тон з мого боку взятися прочитати книжку на півтори тисячі сторінок. Всю прочитав і найцікавіше, що не зайшла. А я витратив на неї купу часу (цю книгу британського історика називають мультимедійною історією, Нормен Дейвіс працював над нею 9 років і намагався викласти історичні події так, щоб це схоже було на цікавий історичний роман чи фільм).

То дуже відомий історик, але трохи заангажований у сторону поляків. Нам це добре, бо в цій книзі це означає, що він і в нашу сторону трохи заангажований... Але обіцяли розкішну книгу, а вийшла трохи енциклопедична. Збірка фактів, подій, точок зору. Дейвіс не вкладає читачу якесь розуміння ритмів історії і глибинної логіки подій. Хочеться знати не ЩО відбувалося, а ЧОМУ. Якщо ще додати до цієї його історію Польщі (Норман Дейвіс є автором книги «Боже ігрище: історія Польщі»), яку я теж прочитав, то думаю, що, мабуть, це все таки було даремно.

Або прочитав заради того, щоб потім сказати: ні, вам не треба її читати».

 *  *  *

… «Є проблема в тому, що класні книжки про історію видаються невеликими тиражами. Втрапила в руки книжка Наталії Старченко «Честь, кров і риторика. Конфлікт у шляхетському середовищі Волині». Показує, що шляхта – то для нас не чужорідне явище і трактує три принципові речі, три стовпи, на яких трималася шляхта: от якраз - честь, кров і риторика. Якраз те, що треба».

  *  *  *

(Зрештою, вмощуємося у червоні крісла. Говоримо про дитинство, хто у яких дворах ріс. Пробую з’ясувати тим часом, чим краєзнавець Котис відрізняється від Котиса-чиновника)

… «Як я навчився в будинках бачити більше, ніж фасад? Навряд чи цьому десь навчишся. Це в принципі моя риса. Люблю спостерігати».

 *  *  *

… «У журналістику я прийшов чисто випадково. Коли закінчив університет, я повернувся в Луцьк, щоб тут жити і тут щось робити.

Я знав точно, що хочу жити в Луцьку. Просто шукав роботу на сайтах із пошуків роботи. Побачив «Репортер», вирішив собі, що це щось легке і набрав за вказаним номером. Це виявився телефон Тані Грішиної (нині журналістка видання «Конкурент»). Вона розповіла, що створюється сайт ВолиньPost.

«Приходь, спробуєш», - каже. Я пішов.

Класно, що ми стояли біля самих витоків цього сайту, це було цікаво. Там я почав писати про Луцьк і його історію».

 *  *  *

… «Критику я намагаюся зрозуміти. Є тут два аспекти: перший – це коли критикують люди, які довго цією справою займаються; другий – це коли критикують люди, які десь щось прочитали, нічого у цьому не тямлять, але щось кажуть. Потенціал бачу в тому, щоби працювати з людьми. Щоби пояснювати».

  *  *  *

… «Якщо зараз не підхопимо хвилю цікавості до модернізму, в тому числі радянського, точно зможемо втратити всі ті вітражі, мозаїки, розписи в інтер’єрах, барельєфи, безпосередню архітектуру споруд.

Думаю, ця хвиля спровокована і декомунізацією. Але переконаний, що це цікаво в принципі.

Читати також: У Луцьку з'явиться десять нових історичних пам'яток

Якщо це не підхопити, не популяризувати, не подати в реєстр пам’яток архітектури найкращі  модерністські споруди у Луцьку 30-60-х років – буде погано. Тому я намагаюся зараз робити все, щоб внести в перелік пам’яток ці об’єкти. Тема – дуже цікава, але людям неочевидно, чому це – гарно.

Навіть якщо не вдасться, то я бачу своїм завданням докопатися до найменших деталей і зробити ці деталі публічними. Постійно розказувати про них, показувати і намагатися донести проблеми до людей, через які певний механізм не працює».

 *  *  *

… «Йти в депутати? А я просто не бачу сенсу. Я не знаю цієї сфери, тому не бачу вигоди. Якщо я зрозумію, що це допомагатиме мені у роботі чи щось таке, то все можливо».

 *  *  * 

… «З книжками у мене – як з музикою. За рік 7-8. І всі - абсолютно випадкові. Я за книгами не полюю. Почитав анотацію – купив. Так само з музикою.

Люблю увімкнути транс і джаз 50-60-х років: бі-боп, кулджаз. Переважно музика корифеїв середини 20 століття. Сонні Ролінз. Майлз Девіс... Це музика яка вже відійшла від свінгових 30-х, але ще не досягнула якогось такого незрозумілого фрі-джазу 70-х».

 *  *  *

… «Є речі у цьому житті, які я просто люблю. Багато їжджу на велосипеді. На танці ходжу. На бальні танці (уточнює з посмішкою).

Не те, щоби я геть у бальних танцях «чайник»… Колись давно, ще в початкових класах, два роки з половиною ними займався. У 5-му класі півроку танцював рок-н-рол. У 8-му класі в школі упродовж року були сучасні танці. Зараз мене підбили на бальні. Ну, нічого так... Легко в’їжджаю. Мені подобається. Я сприймаю це як спорт.

Був час, коли я малював картини. Але думаю, що це вже відійшло. Інтимна така історія про те, як це все почалося: не скажу (сміється) деталей, але захопило. Намагався працювати у живописі, малював олійними фарбами, відпрацьовував графічну техніку. От чому зараз у книгарнях я люблю розглядати мистецькі альбоми».

 *  *  *

… «З простором усе складно. Колись мені дуже подобався майданчик біля луцького костелу. Там мені було особливо затишно. Чомусь. А тепер я сприймаю Луцьк як місце. Усі мої улюблені місця в Луцьку розчинилися в один великий простір».

 *  *  *

… «Про історію луцьких книгарень я знаю мало. Навмисне не досліджував… Деякі луцькі видавці поштових карток у 20-30 роках мали невеликі крамниці, де продавали і книги.  Згадується Мечислав Орлович, який мандрував Східною Європою і написав багато путівників. Має він окремий путівник по Волині, у Луцьку був у 20-х роках і називає кілька луцьких книгарень.

Юзеф Крашевський був у Луцьку в 30-х роках 19 століття і так само згадує про книгарні. Це взагалі цікаво, бо 19 століття – щось дрімуче, давнє, занепад Російської Імперії, в якій Луцьку не дуже добре жилося – і тут приїздить Юзеф Крашевський і бачить у місті… книгарні. Серед тих книжок, які там продаются, знаходить свої книжки. Причому книжки були не застарілі, а новинки».

 *  *  *

… «Моє найкрутіше? Може, Кронштейни. Але як «найкрутіше»?.. Фішка в тому, що я з ними познайомився. Це хороша штука, яка мені вдалася. Взяти хоча б Йозефа Кронштейна, який у 1952-му здійснив замах на Аденауера. Людина, яка отут (киває за вікно) ходила, бувала  у луцьких цукернях і молочарнях. Не те, щоби замах - це круто. Це просто доля людини з Луцька, яка увійшла цим в історію».

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Вілла власниці луцьких діамантів і театр у... виконавчій службі. Слідами Кронштейнів у Луцьку

 *  *  *

(У книгарні стає гамірно. Наостанок – про сокровенне…)

… «Книжка дитинства? Та то були якісь пострадянські віршики. Пригадуєш, була така збірочка «Дятлик школу відкриває»? Ну от: її мені малому батьки і читали найчастіше».

 *  *  *

… «Тато мій – напівлемко. То значить я – на чверть лемко. Він у нас любить цим пишатися, говорити про лемківське коріння... От звідси і прізвище Котис. А на Волині родина опинилася просто: бабуся по татові – ветеринар, у 70-х її сюди направили на роботу.

Прабабуся по мамі в Луцьку з 20-х років. У мене від неї ще зберігся вішачок для одягу, на якому написано «Poznański Dom Odzieży» («Познанський будинок одягу»), тому що в Луцьку в 20-х роках просто була філія цього виробництва. Вона була служницею. Працювала спершу в євреїв, а потім у якихось адвокатів. І я собі думаю, чи то часом не Юрій Черевко міг бути. От хто його знає…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Таємниці дому луцького адвоката Черевка, або «Не називайте її... синагогою». СВОЯ ІСТОРІЯ

Мама – інженер, працювала на автозаводі у відділі, який робив фарби. Тато - теж інженер. Зараз займається виготовленням сучасних вікон. Я? Я спершу трохи був таким собі шкільним хуліганом. Не те, щоби дуже грішив... Але бував у компанії таких собі.  Правда, то було недовго».

 *  *  *

… «Та нема нічого особливого: Котис ріс біля «Лучеська». Був собі дворовим хлопцем. Ми собі ходили, іноді курили в кущах потай. Билися. З рогатки стріляли. У футбол грали. Моє дитинство пройшло у нетрях луцьких районів. Колись, пригадуєш, було модно бути гопником і забивати стріли? То я навіть стріли забивав. Один раз. Своєму однокласнику з якоїсь дурні. Вони прийшли, наших було трохи, але «бабки» з сусіднього двору всіх розігнали. Пригрозили поліцією.

От і всі пригоди. То ще було до філософії і всього того іншого, про що ми тут наговорилися».

---

---

Олександр Котис виходить із книгарні, позираючи на годинник. Витратити годину на розмови в книгарні – то чиновницька розкіш... Треба звикати до нової «кабінетної» філософії життя-буття))

Спиняємося на порозі. Оглядається на балкон навпроти. Той самий, про який згадував щойно, сидячи у червоному кріслі поміж книжок. Той, що валиться...

Я запитую, чи складно йому було б замінити Луцьк на Київ.

«Переїхати? Ні-і. Я залежний від луцького простору. Я дивлюся на це все – і воно мені натхнення приносить. Я себе з цим асоціюю. Поїхати в Київ – це взяти свою шкіру і вивернути її назовні. Хіба – тимчасово», - зізнається.

А за мить додає: «І то ця тимчасовість супроводжувала б мене якоюсь ностальгією. Сидів би весь час на луцьких сайтах і дивився б, що тут…».

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Ірина КАБАНОВА.

---

• #Олександр Котис
• #розмова в книгарні
• #історія Луцька