«...Суд винес суровый приговор мне, а тем самым через год была репресированная моя семья, проживающая ныне в Кемеровской области. Маленькое их имущество: пасека, швейная машинка и корова конфискованные на месте жительства с. Вишнев Любомльського района. 9 лет прошло, и я сегодня не знаю, что послужило таким отягощающим обстоятельством в моем судебном процессе», – у 1955-му в засланні ці рядки напише рідний брат легендарного повстанського художника Ніла Хасевича – Федір. Напише у скарзі до генпрокурора УРСР.
Через 65 років нам вдалося знайти лише зовсім дрібну згадку про Наталку Хасевич на сторінках газети «Наші вісті», яка виходила у Любомлі в період окупації. І... купу дров біля скансену в Рокинях біля Луцька.
Це все, що лишилося від хати, з якої, найімовірніше, Хасевичів вивезли в сталінські табори. Наталки серед них не було. Кількома роками раніше її тіло разом із загиблими побратимами поховали серед села Гороховище Любомльського району.
Тамтешні старожили кажуть, що в роки війни то була
«попівська хата», де жили родини Мілітона Матусевича та Федора Хасевича
Федір Хасевич був священиком. Жив і служив у двох селах Любомльського району. Звідти був репресований з родиною. Цей репортаж – спроба роздмухати порох над написами на старих хрестах. Хрестах, якими списана наша історія. Бо особлива її сторінка – це хроніки репресій священиків, які служили Богу і Україні.
Знаєте, що єднає всі спогади про репресованих священиків? Їхні служби у храмах досі пам’ятають не тільки за звичним «хай святиться ім’я Твоє», а й тим, що вкінці кожної «співали про Україну». Ціна тому співу – Воркута.
ГОРОХОВИЩЕ. «Партізанка»
Гороховище ховалося в осінь. Мерзли паркани, голі дерева і хрести. Точніше – один хрест. Тріпотіли на вітру хризантеми в сусідніх садках. Ми вкотре приїхали в село на окраїні Любомльського району побачити могилу старшої доньки Федора Хасевича.
Так, донька Федора і племінниця Ніла Хасевича, оунівка та членкиня УПА похована на краю села Гороховище. Могила – в центрі села, на невеличкому майдані. Село попід лісом. У цих лісах у роки Другої світової було спекотно, тут стояла боївка УПА, через це Гороховище і нині звуть бандерівським. Місця повстанських боїв почали зринати на поверхню у 90-ті, коли можна було їх згадувати, означати і вшановувати. А могили й поготів.
На простому і вже трохи давньому хресті, що здіймається над гороховищенськими парканами, написано: «Полеглим за самостійну Україну воякам УПА. Леоніду Марчуку 1924-1943. Наталці Хасевич 1924-1943. Та їх побратимам».
Якщо запитати людей, хто в цій могилі спочиває, вони найперше скажуть, що тут «лежить партізанка». І що це «всенькеє село знає».
Хто та «партізанка»?
Наталка Хасевич разом із батьком Федором, матір’ю Зінаїдою Михайлівною 1902 рн. та двома молодшими сестрами Галиною (1928 рн) та Агнією (1932 рн) приїхала жити на Волинь, коли її батько, священик, отримав приход у сусідньому селі Гуща. Їй було 12-ть. Вчилася у Любомлі, в 1939 році закінчила тамтешню приватну гімназію. За спогадами старожилів, згодом навіть викладала у школі в Гущі Закон Божий. Активна учасниця підпілля ОУН. Загинула у 1943-му. Є версії, що була замордована у с. Переспа.
На той час її батько ще служив у Гущі. Але невідомо, чи навідувався він коли на могилу доньки. Селяни з Гороховища таких спогадів не зберегли. Однак розповідають, що поховали Наталку та її побратимів у Гороховищі самі ж повстанці з боївки, що стояла поруч. І місце обрали непросте.
Навесні 1942-го у відповідь на совєтську окупацію на Волині одну за одною насипають символічні могили українцям, що закатовані комуністами. Це були акції, організовані оунівцями та просвітянами-патріотами. Могили насипали високі, увінчували хрестами і обирали для цього знакові місця: роздоріжжя у селах, майдани, тощо. Освячували їх українські священики під синьо-жовтими стягами. Вже за кілька років совєти рівняли ці насипи із землею, щоби не нагадували про опір.
Саме до такого місця восени 1943-го після бою з червоними партизанами біля села Полапи привезли тіла двох повстанців та повстанки Наталки Хасевич і врочисто поховали просто в символічну могилу (серед загиблих був і провідник ОУН в Головненському районі Леонід Марчук). Поставили хреста, загородили парканом, на кожному кутку якого були вирізьблені тризубці. А вкінці 44-го двох місцевих жителів Івана Міщука та Іллю Васенька радянські партизани змусили зрізати тризуби та хреста з цієї могили. Відновили її у липні 2002-го, бо: в селі завше пам’ятали, що «тут лежить партізанка»; бо ті місцеві упівці, які вийшли живими з совєтського пекла і дожили до Незалежності, вважали справою честі означити цю могилу і лишити нащадкам імена тих, хто в ній спочиває.
Разом з тим: на жодному допиті, у жодному свідченні в кримінальній справі Федір Хасевич ні словом не згадав про свою старшу доньку. Її ніби нема.
Але могила є.
Любомль. 12 липня 1942 р.
ГУЩА. «Ідейниї»
За Польщі Гуща була центром гміни. Тепер це чимале село Любомльського району мало не на кордоні. Тут є добротний храм, будинок культури, діє ліцей. Першою з розповідей старожилів ще у 1991 році дослідила життєпис Федора Хасевича місцева краєзнавиця Ніна Середа. Це помітили у місцевому музеї і почали досліджувати тему глибше.
А згодом, під час поїздки до горовища, допомогла нам знайти сліди Федора Хасевича у цьому селі працівниця гущанської школи і хранителька шкільного музею Любов Кухта.
Не те, що сліди, а найголовніше – очевидців, які б його пам’ятали!
Ще частину гущанського життя родини Федора Хасевича описав політв’язень із цього села, уже покійний краєзнавець і дисидент Микола Коц. Свого часу він фактично вручну переписав в архіві справу Федора. Згодом надрукував ці матеріали та свої особисті спогади, бо і йому судилося зустрічатися із о. Федором у Гущі (публікація «Зразок комуністичного правосуддя» у зб. «Минуле і сучасне Волині та Полісся. Любомль в історії України та Волині» за 2007 р.). У цьому тексті Коц спростовує свідчення тогочасних жителів Гущі, закарбовані у матеріалах справи.
де була церква, в якій служив Хасевич
до знищення. Фото 30-х рр.
До Гущі Хасевич із сім’єю переїхав у 1936-му, ще за Польщі. Приїхав з Тернопільщини, де служив до цього. Став правити у сільській Преображенській церкві замість місцевого священика Андрія Козловського, який помер у 35-му.
Разом із родиною жив у «попівській садибі», ближче до с. Старий Опалин. Хазяював, бо тримав чимале господарство і пасіку. Кажуть, був хорошим столяром. Але в 1939-му, з приходом радянської влади священик мусив залишити служіння і навіть перебрався у сусіднє с. Перекірка. Мусив, бо, згадує Микола Коц, перед церквою представники нової влади влаштовували гуляння, щоб принизити вірян. А людей немилосердно обкладали податками. У Перекірці Федір заробляв тим, що займався столярським ремеслом.
У перший день війни в Гущі післі артобстрілу згоріла Преображенська церква. Як тільки совєти поступилися німцям і відступили – в Гущу повернувся і священик. Храм облаштували у центрі села, в тому ж приміщенні, де ще не так давно була …гмінна управа (нині там – клуб). Там він і служив. Був священиком Української Автокефальної Церкви.
У Гущі запевняють запевняє: єдиний старожил, який бачив о. Федора і не проти поділитися спогадами, - Микола Бутовін. Він з 1932-го. У 1944-му, коли Хасевичі виїхали з села, мав уже 12. Пригадує його ще з великодньої служби в тому храмі, який згорів у війну. І називає завше на місцевий лад: «Хасєвіч».
«Служба тоді памєтлива була, бо великодня. Дзвони били, гриміло – і ми з мамою ховалися під церквою. А він в церкві правив: молодий такий, чорнявий і худий. То і був батюшка Хасєвіч. Точно пам’ятаю двох його малих дочок. Ну, таких-во, як я. Ходили туди пуд ліс повз нашую хату все. Бо він мав хазяйство: дві пари коней, трохи бидла, пасіку. Послє, як село згоріло, то переїхав з тим пуд ліс, там де один з голєндрів жив, а він коло нього», – пригадує.
Є один-єдиний спогад, через який Микола Бутовін до цих пір міцно пов’язує священика Хасевича із повстанцями з партизанської боївки, що стояла в лісах за Гущею, ближче до с. Рогові Смоляри Любомльського району. Чоловік називає їх «повстанці з Галіції, які прийшли в УПА з СС «Галичина». Так-от: щоранку ті повстанці шикувалися і «співали ту саму пісню, яку наш Хасєвіч у нашуй церкві співав».
Микола Бутовин наспівує: «Боже єдиний, дай Україні силу, і славу, і честь...». І трохи помиляється у словах, які закарбувалися в його пам’яті з дитинства. Стрілецьку і платівську пісню на слова і музику Романа Купчинського «Боже великий, творче всесильний» називають «бандерівським гімном». Тоді на Волині її чули у багатьох місцях. «Боже Великий, Творче всесильний, На нашу рідну землю споглянь! Ми були вірні Твому завіту, Вислухай нині наших благань. Люд у кайданах, край у руїні, Навіть молитись ворог не дасть... Боже Великий, дай Україні Силу і славу, волю і власть», - йдеться у тексті.
...«Навіть молитись ворог не дасть», - співали після служби у тимчасовому храмі в Гущі.
З другим приходом на Волинь радянської влади у тих стінах розмістили прикордонну заставу. Свято-Преображенський храм у селі звели тільки у 1996-му (!) майже там, де стояла збудована у 1876 році і зруйнована у 1941-му церква, в яку прийшов служити о. Федір. Не лишилося сліду й від великого церковного садка та садиби священика, бо з початком радянського життя вони опинилися на прикордонній смузі й були знищені, пише Микола Коц.
Сам же Микола Бутовін історії про бандерівців у їхньому селі не надто любить перевідати. Бо були, мовляв, такі, що наробили чимало гріха. Але от ті, що з боївки «пуд лісом» були, каже, «наччі, бо ідейниї». Ніхто інший, як Микола Бутовин був серед тих активних селян, котрі взялися відбудувати церкву в Гущі на місці тієї, в яку й прийшов колись служити священик із с. Дюксин на Рівненщині. Чоловік зізнається: дуже довго мріяв відновити церкву такою, якою вона була до війни…
храм, в якому «правив» Хасевич.
Тут він завершував служби бандерівським гімном!
Як життя Хасевича в Гущі у 1941-1942-му зафіксовано в його кримінальній справі?
Найперше – подячний молебень німцям. Що це таке? Є свідчення, що у перший день війни (очевидно, напочатку літа) в Гущі селяни організували святковий обід для німців, яких нібито вітали як визволителів. Натомість Микола Бутовін згадує хіба святковий молебень на Спаса. Каже, напочатку літа у них ще не служилося. Треба не забувати, що церква в селі була Преображенська, а це означає, що на Спаса там – празник. У такі дні завжди святкова служба у храмі, та й обіди для прихожан – досі не рідкість.
На допиті, проведеним слідчим слідчого відділу УМДБ лейтенантом Цибульком 1 червня 1946 року, на запитання «Как вы встретили немецких оккупантов?» о. Федір скаже: «Официальных встреч немцам я не устраивал, однако вторжением немцев на советскую територию я был доволен». Якщо вірити документам НКДБ.
Микола Коц у своїх публікаціях теж згадує про святковий обід та молебень, на який на Спаса нагрянули двоє німців, один із них навіть мав фотоапарат. За майже 80 літ по тому ця історія зрине нагору несподіваною знахідкою в Любомлі… (про це згодом)
Друга подія сталася весною 1942-го. Федір Хасевич проводить молебень над насипаною символічною могилу жертвам червоного режиму в центрі Гущі, недалеко від гмінної управи та тимчасової церкви. Як і в Гороховищі, совєтські партизани зрізали хреста на тій могилі у 1944-му.
символічну могилу жертвам комуністів
«Летом 1941 года в первый день прихода немецких оккупантов в церкве отслужил благодарственный молебен в честь немецкой армии, где выступал с призывом к населению выдавать в руки оккупантам советский и партийный актив и оказывать всемерное содействие немцам. Весной 1942 года на освящении символического памятника в честь украинских националистов, выступал с антисоветской речью, восхвалял фашистов, называл Гитлера «посланником бога» (з постанови на арешт від 20 травня 1946 року).
Сам Хасевич на допитах стверджував, що влітку 1941-го не був у Гущі, бо поїхав в Дюксин, звідки повернувся тільки в серпні.
Згодом старший оперуповноважений УМДБ Зайченко у приговорі Воєнного трибуналу військ МВС Волинської області в Луцьку засвідчить таке: «Весной 1942 года Хасевич посвящал могилу убитых бандитов ОУН-УПА и выступал на их могиле с антисоветской речью».
Очевидно, історія про символічний насип замордованій сільській молоді (а такі були, і згодом Микола Коц відновив навіть їхні імена) не дуже пасувала вироку, тому її «трансформували» в історію про могилу «вбитих бандитів».
Пройшло багато літ – і селяни, більшість із яких вже й не здогадуються про існування символічного насипу, який освячував Федір Хасевич, майже на тому місці поставили хреста-фігуру в стрічках та рушниках.
ВИШНІВ. «Підвода»
Село Вишнів – при міжнародній трасі на МПП «Ягодин». Громада – заможна, активно розвивається. Цей добробут вгадується за зовнішнім виглядом адмінспоруд та установ, читається за парканами місцевих обійсть. Тут шанують свою історію. Але свого часу нам довелося витратити чимало часу, щоб знайти того чи ту, хто пригадає о. Федора і матушку Зінаїду з двома доньками.
Галина Федончук знає у Вишневі кожного, з огляду на посаду часто спілкується зі старожилами. Вона – заступник голови ОТГ з гуманітарних питань, але ніколи не чула ні про Хасевича, ні про «Хасєвіча», як його називав Микола Бутовин у Гущі.
«Може, то другий Вишнів який? Може, то Вишнівка, в нас є таке село, але воно пізніше так названо?» - знічено піднімали плечі селяни.
Але ні. У справі Федора Хасевича ця локація вказана чітко і не один раз. Бо саме тут арештували священика у 1946-му. На той час НКДБ ще не зуміло піймати легендарного художника УПА, його рідного брата, якого побратими нарекли «Бей» чи «Зот». І який тримав зв’язок з братом увесь цей час, бо не могло бути інакше.
До Вишнева Федір з дружиною та двома дівчатками Агнією та Галиною перебрався із Гущі у 1944-му. Місцевого настоятеля храму Кузьми і Дем’яна Мілітона Матусевича вбили, його могила і досі біля церкви.
Мілітона Матусевича. Той жив з ними у «попівській хаті»
Єдина, хто пригадала священика Хасевича у храмі, який і досі діє у Вишневі, то Марія Матчук. Їй більше 90. Всередині 40-х вона щонеділі ходила до церкви.
«Я тоді все до церкви ходила, то як зара його помню. Не тілько його, а й як матушку на підводі вивозили… То був молодий священик. Геть недовго правив в нас. При ньому в нашій церкві завше після молебню співали за Україну», - згадує жінка.
З її слів, спершу у Вишневі арештували Федора, разом із ним забрали до Любомля і сина священика Матусевича, той жив із Хасевичами в одній хаті.
Через два місяці після арешту Федір Хасевич був засудженний Воєнним трибуналом військ МВС Волинської області за ст. 54-1 «а» КК УРСР (зрада Батьківщині) та ст. 2 Указу ПВР СРСР від 19.04.1943 р. на 15 років каторги, 5 літ позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна.
Джерело фото: Цензор. НЕТ
Проти священика свідчило кілька односельців з Гущі. У матеріалах справи чорним по білому записали, що у червні 1941 р. Федір Хасевич у місцевій церкві, хоча її вже тоді не існувало, бо згоріла, «призывал население молится богу и помогать немецкой армии». Мовляв, саме Хасевичем «вислано в Германию 33 человек». Ніби він особисто піймав єврея-аптекаря і здав його в комендатуру поліції, а дочка Хасевича Галина працювала в Гестапо перекладачкою (станом на 1942-й їй було тільки 14-ть, тому її могли сплутати з Наталкою, а слідчі, схоже, так і не ідентифікували Наталку Хасевич, як ще одну доньку Федора, що дивує).
Через рік кадебісти приїхали вже й за матушкою. Самі виносили з хати і грузили на підводу її речі. З дітей Марія пригадує на підводі молодшу доньку Агнію. Доля доньки Галини далі губиться. Бо у сталінські табори з мамою поїде тільки Агнія.
«Я саме картоплю возила на поставку, то її бачила. Така підвода коло хати стояла, на ній матушка з дитям меншим, вєщі, які там у них були… І повезли до Любомля», - пригадує жінка.
Отак дружина Федора Хасевича виїхала із Вишнева. Згодом опинилася у засланні в Кемеровській області.
«Через год была репресированная моя семья, проживающая нине в в Кемеровской области. Маленькое их имущество: пасека, швейная машинка и корова конфискованные на месте жительства с. Вишнев Любомльського района» (із листа Федора Хасевича зі сталінських таборів до прокурора УРСР з проханням про помилування).
Марія Матчук із Вишнева розповіла, що жили Хасевичі у добротній хаті в центрі села. Будинок був розділений на половині. Менша була «для прислуги». Це «попівське» обійстя, де до нього мешкав Мілітон Матусевич. Як і в Гущі, Федір не просто правив у церкві, а й гарно хазяював. 90-літня жінка запам’ятала, що батюшка привіз із собою пасіку. Вулики стояли за хатою у садку.
Після того, як Хасевичів вислали в табори, в «попівській хаті», каже пані Марія, зробили школу «на два чи три класи». До неї ходили ще довго ходили діти з Вишнева. Згодом в селі звели нову. А будинок колишньої школи, який, очевидно, пам’ятає Хасевичів, тільки недавно розібрали і вивезли… Гучно заявивши, що – в музей.
Вишнів Любомльського р-ну
Щоправда, в історії сільської школи, яка була відома і описана дотепер, чомусь – ні слова про те, що в цьому будинку у війну мешкали священики. Однак: практика використовувати добротні оселі репресованих під освітні заклади для совєтів така типова, що спогадам Марії Матчук та її односельчан віриш однозначно більше, ніж написаному ДО.
За що арештували сільського батюшку, а потім матушку з дітьми, Марія Матчук достеменно не знає. Нічого злого в цьому селі він не зробив. Та й не прийнято було тоді про таке розпитувати і говорити.
Історію й так «замовчали» настільки міцно, що спогадів майже не знайти.
ЛЮБОМЛЬ. Сліди…
У Любомлі – один з кращих краєзнавчих музеїв Волині. Там не може не бути свідчень, світлин чи якихось артефактів, що так чи інакше пов’язані з перебуванням братів Хасевичів на Волині у 40-ві роки. Директор закладу Юрій Фініковський каже: є дві людини, які найбільше дослідити цю історію – покійний дисидент Микола Коц (його матеріали ми вже цитували) та колишній директор, а нині працівник музею Олександр Остапюк.
…Олександр Остапюк, гуру краєзнавчої справи на Волині, виносить за сховку пакет старих світлин. За трохи дістає нам оригінал фотографії Ніла Хасевича, який тривалий час ревно берегли у стінах місцевого колишнього відділу КДБ. На тильній стороні – напис: «Установка. Хасевич Нил Антонович «Бей» связь с. Вишнів». Тільки від думки про те, хто, як і з якими думками тримав колись це фото у папці якоїсь справи чи просто в шухляді старого робочого стола – страшно. Але таки – тримав.
могилу Наталки Хасевич
Музей насправді має унікальну колекцію світлин зі справ любомльських повстанців, саме у цьому фотоархіві Олександр Остапюк і знайшов нам світлину Ніла Хасевича.
Архів має особливу історію: напочатку 90-х Остапюк працював на заводі, який знаходився недалеко від відділу тоді вже СБУ. Якось помітив знайомого чоловіка, котрий там працював, за дивним заняттям: той палив папери у дворі. Зрозумів: спецслужби знищують свої фонди. Як виявилося – це фотоархів зі справ бійців УПА, які діяли у навколишній місцевості, на Любомльщині. Саме тоді директору (а на ту пору просто небайдужій до краєзнавства людині) вдалося випросити частину світлин, щоб лишити їх фондах музею. Й нині – це неоціненні кадри.
Разом з іншими світлинами повстанців Олександр Остапюк
зберіг його від знищення
Втім, жодної фотографії зі священиком Федором Хасевичем на цих світлинах нема.
«Правда, не так уже давно нам випадково принесли у музей одну світлину. Подивіться, там напис: «1941, с. Гуща. Подячний молебень». Впевнений, що на цьому фото саме той святковий обід, який закидають у справі Хасевичу і про який згадує Коц. Але впізнати Хасевича на цьому фото трудно», - каже Олександр Остапюк.
На невеличкому знімку – стіл з нехитрими стравами, навколо нього священики, жінки у святечних білих хустках. Діти. Дуже схоже на обід з нагоди храмового свята. Хтозна, може, автором цієї світлини є один із тих двох німців, який завітав з фотоапаратом на святкову службу, і про якого згадував Микола Бутовін із Гущі.
Зберігають у музеї і єдине фото юної Наталки Хасевич. Як виглядала ліцеїстка Наталка Хасевич, донька о. Федора і племінниця «Бея», Ніла Хасевича, можна побачити на одному зі стендів в експозиції.
Вона єдина з Хасевичів, яку Волинь не відпустила…
святкового обіду у Гущі 1941 р.
Ймовірно, обід після молебню, про який згадують у вироку Хасевичу
але Олександр Остапюк каже: то помилка.
Ідентифікувати священика тут не вдалося
Нещодавно, отримавши можливість попрацювати з електронними копіями сторінок газети «Наші вісті», що виходила в Любомлі під час окупації, ми натрапили на ще одне скромне свідчення про період служіння у Гущі священика Хасевича.
19 квітня 1942-го в рубриці «З листів до редакції» газета розкаже, що парафіяни та священик із села Гуща Головнянського району дякують часопису за великодній номер видання:
P.S. Із Воркути
У 1991-му серед в’язнів совєтського режиму, реабілітованих прокуратурою Волині, був і Федір Хасевич.
На ту пору його уже не було серед живих. Через три роки після облави на криївку в с. Сухівці Рівненського району (а саме таким було сплановане спецслужбами вбивство Ніла Хасевича у 1952-му) священик Федір Хасевич напише листа «прокурору УРСР». Себе називає «проситель Хасевич Ф. А.». Зазначатиме, що важкохворий.
Комі АРСР. Воркута. Лаг. отделение №66. В’язень сталінського режиму Федір Хасевич доводитиме прокурору, що на Волині він був всього-на-всього священиком.
...«1946 года 25 мая я был арестован в селе Вышнев Любомльського района, Воынской области М. Г. Б. И препроводжен в г. Луцк. Следствие и допрос производились в течении двух месяцев. На допросе свидетелей обвинения я не присутствовал и с их показаниями я не согласился потому, что они были явно ложные и действительности не отвечали. Свидетели обвинения жители села Гуща Головнянского района, места моего жительства и работы с 1936 до 1944 года. Все они продивали при немецкой оккупации на местах в одинаковых условиях с остальным населением данной местности, в таких же условиях рядом я проживал, исполняя свои прямые обязательства священника».
Любомль. 19 квітня 1942 р.
...«Жизнь моя к концу подходит, 30 лет я был православным священником, судимость моя 1-ая, изменником перед родиной я не был...».
...«Сужден я как большой преступник, предатель и контрреволюционер, а поэтому судом применен Указ 1943 года, которым судимость моя по ст 54-1 «а» увеличена до 15 лет. Преднамерение злого умысла в данному случае не доказано мне, но строк довольно большой».
...«От принудительной евакуации при отступлении немцев все мы скрывались в лесах и землянках разом. Подвергались обстрелам, бомбежкам, облавам со стороны немцев одинаково. При оперативных действиях советских партизан оказывали все одинаково помощь. За что немцы сожгли часть села и хуторы той местности».
...«Кроме советских партизан действовали периодически и отряды польських партизан, которых нужно било зорко беречься всему украинскому населению, так как они ни в одном месте производили расправу огня и меча, как в старину».
...«Некоторое время при оккупации действовали отряды бандеровских войск, им так местное население было обязано в исполнении их требований. Таким образом доставалось населению немало горя и слез, тревог и лишений жизни на этом втором фронте. Соблюсти все правила идеального гражданина-патриота в таких условиях верно удавалось немногим».
...«В приходе моем было 7 населенных пунктов с численностью населения до 5 тис. душ. О моей деятельности за весь этот период времени народ не мог высказаться отрицательно ни тогда, ни теперь».
Матеріали справи Федора Хасевича свідчать, що навіть на величезній відстані його брат, легендарний художник УПА, графік світової слави Ніл Хасевич знаходив можливість допомагати йому матеріально, передаючи допомогу через сторонніх людей!
Під кінець 1955-го Федір Хасевич опиниться у пос. Явас Зубово-Полянського району Мордовської АССР (відомий серед політичних в’язнів як «Темлаг» чи «Дубравлаг» на р. Явас і донині один із центрів пенетенціарної системи Росії). Звідти, вже в грудні 1955-го, напише ще одну скаргу – генпрокурору УРСР з проханням застосувати до нього указ про амністію від 17 вересня 1955 року. Відтак у справі Хасевича є такі рядки: «Освобожджен 23.01.56 года. По ст. 2 Указа ПВС СССР от 17/9-55г. Со снятием судимости и п.п. и убил ст. Паласовка Паласовский район. Сталинградской области».
Помер Федір у 1957-му. Від повторного інсульту. На чужині.
Ще два роки після звільнення Федора матушка Зінаїда та донька Агнія перебували в ув’язненні в Кемеровській обл. Зі сталінських лещат родину Федора відпустили тільки у 1958-му.
* * *
Продовжуючи пошуки слідів Хасевича на Волині, вдалося дізнатися трохи більше і про долю його хати.
У 2017-му у Рокинівському музеї-скансені гордо розповіли: Вишнівська сільрада вирішила передати закладу стару школу, яка нібито збудована ще перед 1939-м Стояла вона у центрі села, біля сільради. Музей планував школу зібрати, поставити у себе на так званій Січі. Директор закладу Олександр Середюк розповідав, що витрати на екпедицію оплачував зі своєї кредитки. Деталі можна почитати – ТУТ. Закликав волинян скинутися коштами, щоби школу можна було бачити в Рокинях.
Ми її знайшли. Це купа дров, які заросли бур’янами.
Балки, рами, двері, які гниють біля скансену «бачили» обшуки 1946-го.
Звідти малу Агнію Хасевич брала на руки мама і садовила на підводу.
Чи не мама... Сумно.
Федір після звільнення повернувся до дружини та доньки Агнії у Кемеровську область. Повернувся у тій же рясі, в якій його вивозили просто з церкви у Вишневі. Хотів ще служити, але не мав як. Віддав цю рясу іншому священику. За рік помер. Там же померла і його дружина Зіна. Обоє поховані у Кемеровській області, донька Агнія поверталася шукати їхню могилу, але марно… Лише у 80-х Агнія приїхала в Україну. Працювала вчителькою математики у Вишгороді. До 92 року – ні слова не розказувала своїм донькам, з якої вони родини. І тільки коли раптом почула по радіо щось про Ніла Хасевича, зібрала доньок, посадила навколо – і розповіла все. Два роки тому Агнії не стало. Її донька Світлана Кожебаткіна у суді з кагебістом Стеклером, який вбив Ніла Хасевича, захищала честь своєї репресованої родини.
Середня донька Федора Галина ще на Волині після приходу радянської армії на Любомльщину познайомилися із офіцером і виїхала з ним у Росію. Таким чином вона уникнула заслання. Мала двох синів. Сини хотіли стати військовими, пробували вступити вчитися до Києва, але спецслужби не дали. Відтак закінчили військові виші десь на Півночі Росії. У Федора Хасевича багато онуків, але всі вони в різних куточках світу.
У роки війни на Волині вони ховали у себе в хаті багато людей, яких переслідували. Видали Хасевича двоє євреїв, які у нього під дахом і рятувалися. Самі ж у цьому і зізналися, бо приходили просити пробачення: таким був світ… А у внучки Федора досі зберігають ікони, якими у 1922-му в Дюксині вінчали її діда та Зіну з священницької родини Боруцьких…
За словами уже екс-директора Любомльського музею, а віднедавна голови Рівненської ОТГ Юрія Фініковського, лише у 2020-му Олександр Профорук сконтактував із музеєм у Любомлі. Таким чином про могилу Наталки Хасевич на Волині вперше дізналися нащадки о. Федора. Вони хочуть побачити ті місця, де жили їхні рідні до страшних репресій. Місця, за які уже можна ...молитися українською.
Комусь – просто дошки, рами, дрова...
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.
Фото автора та Ірини КАБАНОВОЇ.