Рік тому в Луцьку дали життя новому пивному бренду. Були класні презентації, відкриття, вау-ефект, вау-смак, щось нове й цікаве. Так стартувала перша луцька реміснича броварня Luchan Brothers’ Brewery.
Від серпня до серпня ми стежили, як бренд росте, як він вчить лучан смакувати пивом інакше, ніж вони це робили раніше. А у промисловій зоні міста, на околиці, з’явилося місце, куди цікаво піти на екскурсію.
За кожним локальним брендом стоїть чиясь особиста історія. Ті, хто її знають, завше будуть бачити цей бренд інакше.
Бо хто знає, що історія цього бізнесу насправді починалася з палатки на Перемоги у Луцьку? Чи з 15 соток тюльпанів на колишньому хуторі в Підгайцях? Чи з радянського гастроному на легендарному луцькому ДПЗ, який у 84-му був єдиним і першим(!), де практикували самообслуговування, зробили для персоналу перукарню та їдальню й навіть дозволили продавцям... зняти ковпаки?
* * *
За брендом Luchan стоїть історія луцької родини Поповичів. Коли ми прийшли розпитати про це детальніше, то навіть не уявляли, що з цих родинних «сторіс» за столом можна зняти фільм про переломні 80-ті й 90-ті в Луцьку і біля нього. Або про те, як брати, які совали візок з бочками з пивом у 90-х від гаража до намету на проспекті Перемоги і назад щосвітанку і щовечора, стали засновниками луцької броварні, варять пиво і роблять це так, як ніхто до них у місті ще не пробував.
Це історія про життя на межі епох, про те, як мріяти, як ліпити родинний бізнес, як не програвати або переживати поразки. Про те, скільки насправді багато іноді може стояти за простим кіоском з пивом. І навіть про те, як поступатися грішми заради можливості щовечора одне одного бачити.
Отож, не про пиво.
простим кіоском з пивом...
«ТРОЯНДИ У НАС ЗА ТАТОМ». А ПОЧИНАВ ІЗ ТЮЛЬПАНІВ
Зустрічаємося у дворі Поповичів. Вони всі зав’язані на одній справі. Більше того, в одному дворі тут стоїть три будинки для кожної з родин: батьківської Василя та Любові Поповичів та двох синів: Олексія з дружиною Наталею та Валентина з дружиною Іриною. Вони навчилися не тільки вести спільний родинний бізнес і розвивають сімейний бренд, а й – найперше – жити в одному фактично дворі, так розділивши територію, щоби бути водночас і разом, і автономно.
Коли я запитую, як їм вдається вживатися разом, кажуть: бо знесли грушу))
Але про грушу потім.
А поки що ми добираємося маршруткою на околицю міста: нас зустрічає Антон на самокаті, під парканом уже бігає собака Лінда, яка теж, схоже, рада нетиповим для цієї садиби гостям.
Бджолиний будиночок, лелече гніздо, у кожного свої городи, троянди, малинник, трохи сосен на краю, навіть невеликий курник. Василь, Олексій, Валентин, Любов та Наталя Поповичі цього дня вдома. У великій бесідці, де над столом розкішна картина з «трьома Поповичами», подарована на ювілей старшині сімейства, над головами – величезний дракон із металу й у шкірі. Позаду – двері до затишної локації з каміном та лазнею. Це – улюблене місце для сімейних зібрань. Коли сидиш тут на інтерв’ю, то навіть смак мохіто не позбавляє відчуття, що тебе привели у святую святих))
Ми звертаємо увагу, що тут навколо все в трояндах. Наталія Попович «добиває».
– Троянди у нас за татом. А починав з тюльпанів… – каже.
Вони багато жартують. Ти розумієш: хто вміє відпочивати, той вміє і працювати. Поповичів легко уявити в полі на картоплі, на будівництві, на сінокосі – навіть якщо вони там давно не були.
– У кого димок першим іде, до того і йдем, – сміється Василь Попович, розповідаючи, що у кожної сім’ї в цьому дворі є своє місце відпочинку, але найбільше люблять проводити родинні гутірки таки тут.
– А як хто не хоче, щоб ішли, то так тихее-есенько сидить… – віджартовується його дружина.
Однак про троянди – не жарт. У бізнесі старший із Поповичів – Василь Іванович – «комендант», засновник і опора. Вдома доглядає за трояндами, готує мацик, експериментує з наливками, а з того, який він пройшов шлях від продавця до бізнесмена, можна писати історію Луцька радянського і пострадянського.
...Уявіть собі радянський Луцьк. Чи пригадайте.
Культові гастрономи: на Плеханова (біля собору в центрі), на Київському майдані, на ГПЗ… Бочки з квасом і пивом. Багато зелені. Тролейбуси. ЦУМ. «Дитячий світ». «Знання». «Лакомка» на Радянській з її людьми, історіями і кавою. У центрі під вербами – фонтан із дельфінами.
...Уявіть Луцьк 90-х. Перші базари. Перші кіоски з товарами, зі снікерсами-марсами-баунті у вітринах. Перші маршрутки. Перші глянцеві журнали. У декого з нині відомих – прогорів чи вигорів перший бізнес, хоч бізнесом його тоді було назвати важко. Продавали все, що під рукою лежало. У перервах возили добро в Польщу, щоб щось вторгувати там.
...Уявіть Луцьк після 2000-го. Менше дерев – більше машин. Оновлений проспект Волі. Базари тримаються, але відживають. Бізнес впорядковується. Навколо поступово стає менше хаосу з магазинами і кіосками. Більше кави й аптек. Вітрини стають стильними. У дворах замінюють старі гойдалки і стелять бруківку.
У кожен із цих періодів пиво пили по-іншому. Коли Поповичі виношували ідею створити власну броварню, довго думали, як пригощатимуть пивом вони, яке це має бути пиво і яку історію воно має розповідати. Так у назві з’явилися слова brothers’ brewery.
Brothers, бо збудований ним у 90-ті бізнес його засновник Василь Попович успішно передав синам. Тому коли вони почали варити пиво (а до цього був квас), то стало очевидно, це пиво має розповідати і про родинні традиції.
Ви вже куштували їхнє пиво з лаймом? Тепер мусите. Luchan Brothers’ Brewery варить пиво з лаймом. Це такий літній варіант для шанувальників крафтових сортів, народжений тільки у цій броварні, за рецептурою тамтешнього пивовара Івана Вашкевича. 20 кг лаймів для приготування цього пива своїми руками начистили працівники компанії. Геть усі. Гуртом. Дружно. Тепер продавці та продавчині, які пропонують нам напої у фірмових магазинах Luchan, вже знають, що сказати, коли їм раптом дорікнуть, що «ніякого лайма там близько нема». Є.
Більше – на сторінці Luchan Brothers’ Brewery у Фейсбуці.
* * *
Найцікавіше у відвертих розмовах з виробниками – традиційне:
- чи їдять ковбасу ті, хто роблять ковбасу,
- чи споживають майонез ті, хто нас годує майонезом
- …і чи п’ють пиво ті, хто варить нам пиво.
Василь Попович пропонує скуштувати то мацика, якого сам готує (це такий традиційний поліський м’ясний делікатес, який у нас називають часто ще карухом, каруком, кнюшком), то місцевих (!) копчених равликів, які недавно з’явилися на торгових точках Luchan Brothers’ Brewery як закуска до пива. Поруч хтось хрумкає креветками. А моя рука сама собою тягнеться до миски з жовтими черешнями з їхнього садка.
Олексій із Валентином час від часу радять нам із фотографкою Іриною то одне пиво, то інше. Я тримаюся і сьорбаю мохіто. Люба Попович жартує і каже, що у цьому дворі на пиво підсадили навіть її. Під кінець розмови помічаю, що таки п’ю шварцбір. Здалася)) Але винен мацик))
Та був час, коли про пиво Поповичі й не думали. З чого все починалося?
ВІД ХРЕЩАТИКА – ДО ГПЗ. І БЕЗ КОВПАКІВ, БУДЬ ЛАСКА
директора вашого гастроному?)
Василь Попович:
… «Просто в мене є риси вовка, а вовк повинен захистити своїх: свою вовчицю, своїх вовченят. Коли приходить час, чоловік зобов’язаний старатися заробляти і нести щось в хату, так? От і я так завжди старався. Це відповідь на запитання, звідки бізнес».
… «Я вчився з 5-го класу в інтернаті. Не тому, що у мене була проблемна сім’я, ні. Батьки прості: батько поранений учасник війни, мама – в ланці, у школу ходити – 8 кілометрів. Змалечку вирішив, що буду головою колгоспу. Він живе добре, він командує, машина в нього, коли треба грошей, кажуть «йди до голови» – це все влягалося у моє бачення доброї роботи. У нас було двоє дівчаток із села, які вчилися в інтернаті у Володимирі-Волинському. Ну, і я туди захотів з 5-го класу. Мама плакала, батько підтримав. Розумів, що єдиний шлях чогось досягти – добре вчитися. А ходити 8 кілометрів бездоріжжям – то яке це навчання? Вступаю потім до сільськогосподарської академії, мене завалюють на іспиті. Такий радий зараз, що не вступив і отримав ту трійку тоді, а то був би десь у колгоспі до цього часу.
Після армії вступив до технікуму, де познайомився з Любашею. Ми вчилися разом. Вона – на технологічному, а я – на товарознавчому факультеті. Познайомилися. Далі одружилися. Така студентська проста історія. Оскільки я мав червоний диплом, то отримав направлення на роботу в Київ та право обрати той район столиці, в якому працюватиму. Вибрав центральний – тоді Ленінський, а зараз не знаю як. Це той, де Хрещатик».
… «Взяли мене працювати в гастроном на Хрещатику. До року там попрацював, тоді ж вступив до інституту. Це був 80-й, якраз знаменита Олімпіада у СРСР. У нашому гастрономі завідувачами відділів працювали євреї, вони такі метикуваті: як почули, що через Олімпіаду гастроном мали закрити і переоблаштувати під кафе, то бігом повтікали в інший магазин. А комусь треба було допрацювати, так я став заввідділом».
Любов Попович:
… «У нас завжди був задум колись повернутися в Луцьк. Моя мама зі Східної України, з Дніпропетровщини, а опинилася у селі Підгірне Рожищенського району і завжди дуже сумувала, що живе далеко від своїх рідних та подруг й так і залишилася тут чужинкою. Мама казала, що хоче, щоб її діти були близенько, щоб вони приїжджали. І я постійно про це пам’ятала.
Коли ми з Василем повідомили мамі, що плануємо їхати в Київ, то їй не дуже цього хотілося. Вася це відчув і сказав: «От побачите: ми поїдемо в Київ, закінчимо інститут, отримаємо квартиру і поміняємося на Луцьк».
На той час то були дивні слова, бо так ніхто не робив. Так і зараз, мабуть, ніхто не робить».
ЧИТАЙТЕ НАШ РЕПОРТАЖ ІЗ БРОВАРНІ:
Здобуте з-під землі, вистояне під рок-н-рол. Як народжується перше ремісниче пиво Луцька
Luchan Brothers’ Brewery
Василь Попович:
... «Як ми повернулися в Луцьк? Через 4 роки я йду з вокзалу, сів у трамвай, бачу, що неподалік ходять люди з табличками. Я (як справжня дитина з Радянського Союзу) чогось зразу Зою Космодем’янську згадав: тоді були такі зображення, як її ведуть на страту, пригадуєте? Цікаво стало, вертаюся… Насправді це доля. Вийшов навмисне з трамваю, щоб подивитися. Глянув, а це табличка з оголошенням про обмін квартир. Було тоді таке квартирне обмінне бюро. Маклери зводили людей. Знаходжу табличку: «Міняю 4-кімнатну квартиру в Луцьку на жилплощу в Києві». А у нас комуналка, правда, в самісінькому центрі. Телефоную… Домовилися, що їх влаштує і комуналка, оформили ордер. Ось так і поїхали додому».
… «У Луцьку мене відправляють на Плеханова – м'ясо продавати. Заходжу, а там такий продавець колоритний: як правило, завжди був неголений, у брудному халаті… Як тільки його побачив, кажу: ні-ні… Став старшим продавцем у гастрономі на Відродження, колись то Карла Маркса. А потім треба було директора на час відпустки замінити, жінки не хотіли цієї роботи, став я. Той місяць гарно попрацював – призначили директором гастроному навпроти обласної лікарні.
Я вже кандидат у члени партії, то ж без цього було – нікуди, і все мрію потрапити у новий магазин: хотілося колектив організувати свій. Кличуть мене на засідання партійного бюро і кажуть: «Василю Івановичу, ми вас призначаємо директором гастроному на ГПЗ». Зараз то «Салют». Я собі думаю тихо: «Господи Боже, ти шо почув мене?». То нічо, що в партії))».
… «Так я прийшов на ГПЗ. А тоді цей район міста якраз розвивався. 1984-й. Стає на ноги завод. Зводять будинки. Це перший гастроном у Луцьку, де було самообслуговування. До нас прийшло аж 32 дівчинки з технікуму. Це був дуже потужний колектив. Ми там організували перукарню для працівників, їдальню. За рахунок окладу продавця приходив кухар, за пів окладу – перукар».
… «Я сьогодні згадую це як щось неймовірне, бо ми робили класні речі. От наприклад, ковпаки. Тоді ж треба було продавцям бути у ковпаках, так? А я казав дівчатам: в кого зачіска, той може бути без нього. Бо навіщо робити зачіску і ховати? А в кого щось не в порядку – одягай. І навіть якщо приходили перевіряти магазин, то це була вже моя проблема. «От гляньте, – говорив, – ця дівчина світиться. Як їй одягнути оце? Причесана, гарна ж».
«ВЗЯВ ТРАКТОРА – ПЕРЕОРАВ ТІ ТЮЛЬПАНИ»
… «Згодом початок 90-х, всі починають їздити в Польщу з тими сумками. Якось я один лишився в гастрономі, всі заввідділами в Польщу поїхали, аж тут заходить чоловік і каже, що хтось йому мав ящики допомогти дістати. Зголошуюся я, раз така справа. Їдемо, а дорогою розпитую, нащо ж йому ящики. Він каже: розсаду вирощує, тюльпани. Питаю: «А що ж ти на тих тюльпанах маєш?». «А тако, – каже, – на 8 Березня до восьми тисяч рублів». Прикинув собі: я, директор гастроному, мав 500, ще партійні, ще профспілкові, чуть проп’ю (сміється, – авт.) – і додому несу десь 300 з лишком.
Подивився потім, де він тюльпани вирощує: тепличка така невелика. Каже: нема в Україні цибулинок для вигонки тюльпанів, ніхто не продає. А кожна цибулинка коштує рубель, і купують їх аж у Прибалтиці.
Вирішив: дай-но я тут теж щось спробую. Буду цибулинки тюльпанів вирощувати! На той час уже був цей шматочок землі. Колись тут стояв простий хутір, посеред нього – стара столітня хата, а навколо – колгоспні поля. І от на 15 сотках просто отут, де ми зараз сидимо, я взявся садити тюльпани».
… «А то ж якраз 90-ті. Біднота конкретна. В людей хліба нема в хаті. Які там квіти? Все. Я побачив, що нічого не буде, взяв трактора і переорав усі ті тюльпани».
- Ті тюльпани ще в нас довго сходили. Навіть сьогодні отам вгорі, біля бджолиного будиночка, їх навесні можна побачити. Кожного разу, як дивимося, що зійшли, згадуємо цю сімейну історію, – каже Наталія Попович.
… «Була ще одна кантора – фірма «Фея». Ми відправляли до Росії сільськогосподарське обладнання. Там у мене рідний дядько, створили у Москві фірму «Фея» і постачали їм техніку для тваринницьких ферм.
Їздимо, возимо – всяко бувало. Бо ж саме і бандитизм, і те все. А потім сільське господарство (і виробництво з тим) занепало. Вже ясно, що нікому то не треба, розвал. Мій приятель з Ковеля каже: «Василю, та продавай он пиво! Я їжджу в Радехів, продаю пиво – і бач: нормально».
… «Почали ми їздити за тим пивом. Спочатку працювали спільно з партнерами. Коли стало зрозуміло, що новий бізнес потребує вкладень, які невідомо коли повернуться, і чи повернуться взагалі, мене не підтримали. Тоді я вийшов із фірми і почав працювати самостійно. Без конфліктів. Отак і почали. Це вже кінець 90-х. А сини Валентин та Олексій саме вступили у вуз».
Наталія Попович:
… «Ми вчилися з Олексієм разом. Вся наша тусовка знала, що через день ми гуляємо дуже близько до проспекту Перемоги. А все тому, що одного дня там Валентин був черговим, а іншого – Олексій. Їм треба було бочки зібрати ввечері, погрузити на тачку, завезти в гараж. Це не робив хтось, це робили вони самі.
Біля історичного стояв такий тентовий намет, як на ринку. Звідти все треба було зібрати з бочками, з наметом, зі столом – на тачку і через проспект Перемоги в гаражі у дворах те все поставити. А ми ж хотіли швидше. Часом усі разом те все добро збирали. А о шостій ранку хлопці те все назад везли».
Олексій Попович:
… «На Перемоги – наша власна перша торгова точка. Через дорогу орендували гаража і там все зберігали. Так ми совали все років два. Сусіди, бувало, ображалися, казали: «Ті Поповичі самі не сплять і нам не дають», бо вже о 6-й ранку ми тарабанили тими бочками, а в 23-й ще тарабанили в літній час.
Не знаю, чи ви пам’ятаєте, а я точно: на вокзалі у Луцьку був такий візок із тракторцем, який тягнув за собою всі вантажі, посилки. А саме ж все розвалювалося, і там теж. Ми купили там цього візочка. А за тракторців були самі».
Любов Попович:
… «Було, що хлопці соромилися, бо ж студенти, хочеться кудись піти, а тут – з бочками. Вони працювали зі студентських років. Мусили економити, тому старалися робити все самі. Але тоді наш тато казав: «Я от інститут закінчив, працював у гастрономі на Хрещатику директором, тут уже працював директором – і я не соромлюся совати бочки. І ви не соромтеся».
Він завжди привчав серйозно ставитися до роботи. От, пригадую, зібралися якось вони на Світязь, треба ж гроші якісь дати. Василь каже їм: «Треба, то треба – пишіть заяви на відпустки, будуть відпускні».
Василь Попович:
… «Пригадуєте, як в Луцьку бочки стояли? Кривицькому це не подобалося, він вирішив, що треба їх забирати. А я тоді ще совався з тим возиком. Просік ту тему, іду до архітектора Матвіїва, він мені і спроектував наші ракети-кіоски.
Невеличкі наші кіоски, в яких ми продавали пиво і квас, шестигранні з дашком вгорі, у вигляді ракети. Тоді вже заробили якісь кошти і на літо поставили сім таких торгових точок. Квас ми брали спочатку на Володимирській. Вони закрилися. Поїхали в Ківерці. Вони теж потім закрилися. Потім у Маяки (тепер Княгининок, – авт.). А потім вирішили спробувати самі варити квас».
… «Там, де зараз стоять наші цехи, був пустир. Почали будувати з нуля. Справи йшли добре, тоді було простіше нарощувати торгові точки. Втім, зараз роблять розумно: не можна все позаставляти кіосками. Зараз у Луцьку немає хаосу. Є комплексна схема, і ти вже не всунешся десь несподівано, бо тобі так хочеться. Все прозоро. Якщо ти знайшов місце – будь ласка, можеш просити дозвіл. Створюється аукціон, можливо, ще хтось знайдеться, тоді – змагайся. На мою думку, це впорядковано».
«ІДЕЯ З МІСЦЕВИМ БРЕНДОМ НАЛЕЖИТЬ МОЛОДИМ»
За столом у них демократія. Лінда іноді підходить звернути на себе увагу. Кішка випрошує креветки. Розмова крутиться і виходить на той рівень, коли ми вже відставляємо убік вазу з трояндами, щоб раптом не розбилася. Про прості ролі у своїй родині Поповичі говорять жартами.
Кажуть, за «коменданта» – Василь Іванович. Вимогливий і вдома, і в бізнесі. Наприклад, коли доводилося контролювати продавців на торгових точках, то традиційно приїздив туди о 7.32 (а на роботу люди виходили на 7.30). Найбільш надійним методом перевірки у Василя Поповича була фраза: «А постукай по кегові». Саме так він контролював присутність на робочому місці телефоном. Звук бочки з пивом (кега) він упізнає будь-де. Якщо чув цей характерний стукіт, значить – ок, люди на місці. Саме тому уранці він міг просто розвозити записочки по всіх 25-ти точках у Луцьку зі словами: «З приходом на роботу прошу зателефонувати»…
Валентина Поповича тут називають «сірим кардиналом» бізнесу, батько ж каже, що він «директор бази». Бо все знає, всіх контролює і бездоганно володіє ситуацією у колективі. Це дуже цінно, бо на його досвід і висновки можна опиратися, приймаючи рішення, що стосуються долі людей, які тут працюють.
Олексій Попович – за словами батька, «рушій прогресу» у компанії Luchan Brothers’ Brewery. Саме він ініціює всі технічні рішення у броварні, відповідає за обладнання і все те нове, що тут відбувається.
Подарунок батькові на 60-ліття
* * *
Валентин Попович:
… «Перші експериментальні пивоваріння були ще два роки тому взимку. Це 50-літрові варки. З наступної осені ми вже стали їздити броварнями, цікавитися, консультуватися, дивитися. Після Нового року від жартів і думок про завод ми перейшли до справ.
Це було складно, адже в Луцьку вже є пиво «Земан». Пиво з історією, зі своєю когортою шанувальників. Маючи це поряд, треба було знайти своє. Варити щось таке ж – не варіант, екстраординарне – ризиковано».
«Пригадую, Олексій повернувся з чергової поїздки і каже: «Я знаю, яку ми будемо робити броварню»… І все. Почалося», – згадує Наталія Попович.
Олексій Попович:
… «Для себе ми зрозуміли, що крафт – це не обов’язково про пиво з помідорами чи бананами. Крафт – це про невеличкі об’єми, які дозволяють контролювати кожен етап. Про чесність і відповідальність. Ну, і про експерименти.
Тому вибрали кілька звичних для споживача сортів і зробили їх максимально класними. А тих, хто вже був ближче знайомий із крафтом, потішили більш цікавими смаками».
Наталія Попович:
… «Ми вже можемо собі дозволити робити так, як би ти робив для себе. Нам хочеться так робити. І щоб гарно, і щоб комфортно. Маючи за плечима історію з візочками, бочками, палатками, вже прагнемо відійти від цього всього і створити щось нове.От, власне, це й відбувається.
Був час, коли миючі засоби ми купували у великих пляшках, а з дому приносили всі можливі маленькі пляшечки і баночки від шампунів і такого різного, аби розлити ці засоби і поставити у кожній точці, щоби здешевити хоч тих кілька копійок. То ж коли з’явилися кошти, якими ми могли розпоряджатися, то було велике бажання витратити їх на такі речі, на приємні деталі. У нас це сімейне: ми йдемо в гості чи на день народження, завше купуємо такий дарунок, який би хотіли собі. Цей принцип перенесли і в роботу».
… «Але скільки разів треба пересаджувати квіти, ви не уявляєте… зелень постійно зникає. Ми стараємося не розчаровуватися і вперто садити нову, бо віримо, що це спрацює. Загартувалися, садимо те, що легше відновити. Але садимо».
… «Чи виходить навчити лучан якось по-іншому смакувати пивом? Виходить! Ми бачимо, що з’являються люди, яким зайшла ця тема, які захопилися цим, які стають нашими амбасадорами. Є ті, хто їде за межі Луцька і везе з собою це пиво, бо воно «наше» і бо воно добре. Так, хай їх поки небагато, але вони є і, ми думаємо, їх буде більше».
Валентин Попович:
… «Містом ціле літо ходять історії про те, що наше виробництво «німці викупили». Мовляв, у Поповичів усе геть сумно: вони всі свої місця продали. І ото прийшли німці й почали будувати магазини. Що нам лишається в цій ситуації? От сміємося, як згадаємо...».
ЧИТАЙТЕ НАШ РЕПОРТАЖ З ЕКСКУРСІЇ:
«Якого еля ви тут робите?!». Репортаж із першої екскурсії луцькою ремісничою броварнею LUCHAN
Прошу Поповичів розказати про факапи в бізнесі (fuck up – сленгове, так означають провали і програші).
– Факапи в нас – це коли жінки починають займатися бізнесом. Пухові одіяла пам’ятаєте? – мружить очі Валентин і повертається до мами з Наталею.
– Але ми їх швидко від справ відсторонюємо, – і собі ховає посмішку Олексій.
– На Старому ринку ми мали дві точки. Втім, хоч то і наш бізнес, ми поступилися і не конфліктували з міською радою. Наш шматочок бізнесу там пропав, так, але не шкодуємо про це. Прибрати ринок у тому випадку це нормально. Нам як лучанам теж хочеться там якогось порядку, – вертає тему в серйозне русло Василь.
– Ну, чого? – Люба таки згадує хлопцям про... пухові одіяла. – Я дуже хотіла, щоб наші люди, які працюють на торгових точках сезонно, мали роботу взимку. Бо ж ті, хто підуть восени, можуть не повернутися навесні. Ці люди для нас на вагу золота. Відтак була ідея запропонувати їм іншу роботу, яка б давала зарплату взимку. Спробували шити пухові одіяла – не вийшло.
– Ану-но, Олексію, розкажи, як ти рибою займався… – вмить спрацьовує жіноча солідарність, і Наталя додає перцю.
– Ну-у, як. Два роки з кумом очерет над ставком покосили, дві зими дупи поморозили, а потім зійшлися і кажемо: «Що, куме, крапка? Крапка!». Буває і таке, – сміється на це Олексій.
– Були ще три машини і міжнародні перевезення. Теж «темка». Добре, що товариш у нас їх потім купив. Правда, продали удвічі дешевше, ніж купували. Сила, – іронізує Валентин.
– Якось ми поїхали з сином у Нікополь. Надумали там купувати приміщення під завод і варити квас. Бо ж і літо там довше та спекотніше, і продукту подібного на ринку нема. І вже ніби все. Вже «по руках вдарили». Повертаємося назад і цілу дорогу говоримо собі з Олексієм, як то буде, плануємо. Я вже кажу, що доведеться мені на якийсь час переїхати туди, жити там, щоб все поставити, бо так толку не буде. А ви вже, мовляв, самі тут. Їдемо, думаємо про це. А потім Олексій: «І що це, тату, і пива не буде з ким тепер увечері вдома випити?». Я так глянув: «Ні, – кажу, – буде». Тієї ж миті ми обидва зрозуміли, що не буде у нас заводу в Нікополі. Бо є речі, які дорожчі. І не шкодую зовсім, – зізнається Василь Попович.
Але останнє насправді – не про факап.
* * *
Як робити родинний бізнес так, щоб він був успішним? Найперше – знести грушу, кажуть вони.
Я думаю, жартують. Груша, Кайдашева сім’я, і все таке. А потім і справді чую, що груша була.
- Коли діти задумали будуватися, нам було цікаво: як вони оберуть тут свій куток, де хто житиме? а раптом їхні дружини захочуть одне й те ж місце? За класикою, посередині росла груша, – розказувала господиня дому Люба Попович, весело поглядаючи на Олексія з Валентином.
Найперше Поповичі знесли грушу. А далі вирішили: хай буде лотерея.
Не дійшло до лотереї. Якось зібралися всі за столом, ще ДО історії з пивом Luchan – і одна з невісток каже: «Я хотіла б, аби мій дім був отам». А інша: «Як добре, бо я – отам». І киває на куток навпроти.
Вони й досі ділять двір на три, бізнес на три. А найстарший онук Василя Поповича вчиться на пивовара. Дід буде розповідати йому про гастрономи на Хрещатику, на Карла Маркса, ковпаки на ГПЗ, тюльпани на старому хуторі, бочки на Перемоги… Бо за смачним пивом завжди є смачні історії.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Ірина КАБАНОВА