Якщо попросити когось у селі Шкурат на Волині згадати, коли востаннє до них добиралася цивілізація, то вони згадають 88-й.
Тоді в Шкурат проклали дорогу. Радості було багато, бо пообіцявся їздити й рейсовий автобус.
Він звертав у село «днів кілька», а потім «як пойняв», що за кількома людьми палити стільки бензину не варт. На тому громадський транспорт свою історію у Шкураті й завершив.
Дорога принесла щастя в Шкурат двічі. Перед війною, кажуть тут, їм висипали дорогу «для покойнікув».
Лише на одній із двох живих сільських вулиць. Щебнем. Тепер нею зручно добиратися на цвинтар, «до покойнікув». Принаймні так міркують у хатах, де вікна з поліською різьбою і причілки з традиційним поліським сонцем в головах…
Так ми заїхали у те село на Волині, яке, на перший погляд, доживає. Але ми знайшли там тих, хто каже: то тільки на перший погляд)
Розповідаючи на «Першому» про найцікавіші волинські села і людей у них, ми реалізуємо медіапроект «Занесло в село», на який зібрали гроші завдяки внескам читачів на Спільнокошт та підтримці Європейського союзу і Міжнародного фонду «Відродження».
* * *
Нас у Шкураті найперше зустріла така собі «мама-Стефанія» у рожевій панамі. Нарешті звернули з «бетонки», (так традиційно на Волині звуть трасу з Києва на Варшаву, бо та викладена колись була бетонними плитами). Йшла собі дорогою жінка…
– Ми правильно їдемо у Шкурат?
– Так! (пауза…) А до кого то ви туди?
І рожева панама))
Тільки потім зрозуміємо, що з тим шкуратівським шаленим трафіком тут кожен заїжджий – дивина.
А потім під ноги нам викотився – десант дітвори з дерев'яними гвинтівками, пістолетами і навіть протигазом. На чолі – Радіон Чабан (але про це – потім).
– Ото вас занесло, – сміялися тут люди.
У кожній хаті, до речі, вони будуть питати: «... А ви з України?». Війна ж бо.
«А перша хата у нас, то Валєрика баба жила...»
Першою в Шкураті – біла хата з синіми вікнами, де колись жила баба Валерія Гонти, легендарного волинського кіборга, який двічі був у боях, а недавно – загинув. Тут будуть часто його згадувати у простих людських розмовах про життя, шануючи подвиг земляка.
Мало не навпроти тієї хати – колись школа, потім клуб, бібліотека, ФАП, а нині – пустка із синьо-жовтим прапором на розі.
Трохи далі єдиний напівдіючий об'єкт у Шкураті – магазин. На вигляд совєтський, зі старою вагою у вітрині, типовими металевими дверима та решітками на вікнах. На сходах – ящик із порожніми пляшками з-під пива. На дверях – замок. І побачене переносить десь у глибинку з 90-х.
Того дня продавчиня Олена нам відмовиться відкрити крамницю, щоб подивитися. Де-факто крамниця не працює. Олена ледве-ледве стягує кінці з кінцями і є єдиною, хто тут забезпечує людям наявність найнеобхідніших продуктів у селі.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: І Мона Ліза там - в рушниках. Хоцунь. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
– Хліб треба, щоб був у селі… Два рази на тиждень якось привозять. Та я казала: ще до зими дотягну, а далі треба десь в Польщу їхати. Тримаємо корови, свині, але то що? Заробила 2700 за місяць на молоці. Приймають за 6,50 – літра. П’ять років назал я могла б на це купити скільки соляри? А зараз? То корова - золота… Ще так рік, то здасть корови навіть той, хто ще тримає. Не видержить. Ото я дві тримаю, бо хочеться тримати. Я ж нікуди не піду. Якби автобус ходив, я поїхала б на роботу. А так – не находишся, – каже.
Олена мимоволі веде сумну сільську статистику. Каже, як прийшла сюди у 90-му (а прийшла за направленням на роботу в магазин), то мала 82 людини у списку. Звідки списки? Товари на той час тільки за списками видавали. Всі йшли «до Лєни».
– Ото так: хто не прийде, то як не Овадюк, Осійчук і Вовчик, а ще – Гонта . Вони мені всі на одне були! - перераховує типові місцеві прізвища.
«Обіцяли, як савєцька власть»
Був час, коли в селі, крім магазину, діяв ще один об’єкт: колгоспна ферма. Тепер то – мальовничі руїни. На водонапірній вишці - величезне лелече гніздо. А якщо спитаєш, де місцева дітвора проводиться час, то вам кожен скаже, що вони «граються на фермі».
Дмитро Вовчик був бригадиром у тому колгоспі. Застали його за одвічною роботою - складав дрова.
Пропонуємо поговорити про життя. Він дістає цигарку, прикурює, затягується і присідає на колоду. Ми - на траву навпроти.
– Воно було більше. Тут чоловік зо 200, зо 300 було. Повиїжджали то в Дніпропетровськ, то в Кривий Ріг, то в Луганськ - туда все, на стройку їхали, на шахти, на уголь. Колгосп був, то люди трималися. Колгоспа розвалили - і роботи нема. В 94-му я звільнився, десь в 96-97-му – вже всьо. Прийшли хазяї, інвестори, розбомбили тут все, та як Путін… А-а-а… Обіцяли, шо жизнь буде хароша… Так обіцяли, як і савєцька власть, - затягується димом.
Уточнює: «з ким маю честь?» і чи «не диверсанти?».
– Як ви думаєте, яке майбутнє чекає Шкурат?
Той піднімає голову, мружиться, дивиться так прицільно і мовчить.
– Не буде села? - намагаємося вгадати беззвучні слова.
Киває головою. Не буде.
Діти гасають тут велосипедами)
Медсестрою у селі довгий час була донька Дмитра Вовчика – Тетяна.
Нині її сім'я – одна з кількох «молодих» у Шкураті. І не жили б тут, каже жінка, якби не робота.
– Я лишилася тільки тому, що мені запропонували працювати на ФАПі. Була робота. Але згодом - реформи. І зрештою, наш медпункт закрили, – розповідає вона.
Це вона, кажуть у селі, зрештою «вибила» дітям шкільного автобуса, який би возив їх у Пісочне на навчання. Зізнаються тепер люди: і собі могли коли під’їхати кудись разом із дітьми. Бояться, що по війні муситимуть дітей возити по черзі до школи, як колись…
У Тетяни біля хати найгарніші сільські троянди…
Але ФАП згодом закрили
Шкурат на смак…:
«Мама варила нам волохаті галушки. Картопляні. Терли картошку, віддавлювали, їїчко вбивали, кульки робили. Молоко кипіло - і туди. З тим молоком і їли. Ми називали це «волохаті галушки». І це ввечері другий раз мама питає: «Шо варити?». «Мам, волохатих галушок!» – кажемо»… (Ганна Бутенко, 1951 рн)
(Увесь день нам здавалося, що хтось стер людям у Шкураті пам’ять про минуле. Так неохоче вони про це говорили. І тільки єдине змушувало згадувати швидко – смаки!)
Сонце на причілках
У баби Гані (а в паспорті – Ганни Бутенко) на хаті - синій причілок і жовте проміння сонця на ньому.
Сонце на причілку – таке традиційне поліське. Бідний на історичні спогади Шкурат (бо всі розмови про минуле тут закінчуються на тому, що «у війну нас то вивозили, а більш нічого») має хати з різьбленими віконницями, правда, переважно - пустки. Баба Ганя каже, що розмалював причілок її онук з Києва. А тепер не приїжджає, бо «бабушка, в тебе ж нема інтернету»...
Двері до кухні у баби Гані розмальовані квітами. Над столом у літній кухні висить вирізана із журналу картина Катерини Білокур…
Живе поміж квітів
– Тут був вишитий бузок, в Київ забрали. Я потім подумала, що треба ж щось повісити, знайшла в журналі Білокур, – пояснює.
Нині у Києві у баби Гані син, невістка та внуки. І сама вона все своє доросле життя там провела. Народилася у Шкураті, вчилася в інтернаті у Нововолинську, а потім одного разу поїхала в гості в Київ, так там і лишилася. Ганна Бутенко з 1971 до 2004-го працювала на заводі «Арсенал», каже, «оружиє робила»...
– Робила гальваніком і норміровщиком. Гальваніком - то покривати деталі. Прийшла на роботу, взяли учнем зразу, далі – розряд і вперед. Потім закінчила училище при заводі. І в 45 на пенсію відправили. В нас там хімія, тому ми йшли раніше. З 1971-го по 2004-й - в одном цеху. А далі завод став розвалюватися, – згадує.
От тобі й на!
Під старість вернулася на батьківщину, догляділа батьків, тримає їхню хату на світі й час від часу рятується від гіпертонічних кризів.
– А тут – як: треба в Ковель – значить, договарюйся з тими, в кого є машина і хто їздить на роботу. В нас два человєка таких. Один сутки робить, двоє вдома. Є ще з молодих – він каждий день вранці їздить. Просимо, а шо ж... Позавчора тільки встала, бо був гіпертоніческій кризис. скора сказала: ми на таке не виїжджаємо. Але медсестра прийшла з Пісочна, уколов наробила, та й…
Нарахувала нам Ганна тут, у Шкураті, зо тридцять родин. Це разом із тими, які приїздять сюди зрідка, на городи та провідати старі батьківські хати. Бо частина мешканців – то ті, кого тут називають «дачниками з Ковеля».
Шкурат на смак...:
«Теєво варили – джур! Житня мука. Вода кипить. Тоді пудбивали житньою мукою. Кидаєш у воду її і мішаєш. Кислинка буде, бо то жито! Так, щоб не вельми густо було, риденьке таке. І засолоджували потім. І тоді пили, а як густіше, то ложкою їли. Холодним. Подібне на кисіль.
То я ще помню, як баба наша варила, а я їла. Кажеця, й зара би з’їла, такий добрий був, коб баба була наварила. Рецепту доброго не взяла. Навєрно, муку просівали. Я все колись казала: «Мам, наваріте джуру...» (Галина Вовчик, 1951 рн).
До 65-го світла не було
коли тут не було світла.
Електризували Шкурат лише у 65-му
І якщо у 88-му, кажуть всі тут, у це село востаннє їздив автобус і то було, запевняють, останнє, коли сюди прийшла цивілізація, то у 1965-му вона прийшла …вперше.
До 1965-го у Шкураті не було світла.
– Якраз я в армію йшов. Отоді вже трохи мона було жити, – прицмокуватиме колишній бригадир, поки складатиме дрова…
Одна із найстаріших мешканок Шкурата - Ліда Осійчук побачила світ у 1944-му в сусідній Мар'янівці, а в Шкурат вийшла заміж у 62-му, саме перед тим, як тут з'явилося світло. І коли ми кажемо, що це село, певне, споконвіку було мале, вона зразу заперечує, бо «та велике було: багато людей і три табуни худоби, три очереді й ферма, де я дояркою 30 літ робила».
– ...А як прийшла, то перше літо тут копали торх (торф, – авт.) машинею. Ми перекладали його і сушили. А тоді пушли в кулгосп. Зразу дялку бураків й мені надилили, - згадуватиме.
Ми попросимо бабу Ліду винести з хати старі фотографії. Там у хаті доживає її чоловік, який втратив зір ще 25 літ тому. Тому своє життя баба Ліда називає словом «мучуся».
Гортаємо світлини зі невеличкого згорточка. Серед «карточок» раптом вилітає на коліна зображення Леніна.
– А… То лишила навмисне! Мене якось питали: «Нащо ти тут його тримаєш?». А я кажу: «Хотіла внукам показати, який то у нас вождь був», – сміється….
Окрім цього «вождя» поміж світлин з «бульш як столітньої хати» баби Ліди ще є передвиборчі знімки двох інших «вождів»: експрезидента Ющенка та ексголови парламенту Литвина…
Аж раптом – Радіон Чабан
Діти у Шкураті граються з протигазами та гвинтівками
У цьому селі ми знайшли єдиного, хто думає, що село буде. І навіть у цьому не сумнівається. Радіон Чабан. 11 років. Ровер, гвинтівка, протигаз… Поки ходимо від хати до хати, Радіон їздить за нами ровером, а іноді й присідає послухати, що старші кажуть.
Він у Шкураті від початку війни.
Приїхав, каже, з Маневичів, до баби з дідом, як тільки у його гімназії навчання стало дистанційним. І йому в Шкураті «геть не скучно».
Ми находилися поміж пустками, як раптом 11-річний школяр просить нас до себе «на хутор».
– Як хутір зветься?
– Ніяк. Хутор!
Йдемо за село, минаємо поля, заходимо в ліс. Він тим часом розказує, що цей ліс садила його мама, і брат, і тато… Що баба «робила піцу», а взагалі-то він любить бабин червоний борщ, бо той «аж солодкий». Що протигаза йому тато дав, і це, схожа, в його хлопячих канікулах – дуже важливий фактор. Що він, буває, разів зо п’ять за день гасає на хутір в назад (а між ними більше кілометра). Що у них є стіл і лавка біля груші, де «тягне» інтернет. Що на дорозі буде написано «Обережно, злий пес», «то не бійтеся», але пес – є. Аж два і злих. Що в нього – своя майстерня, і там він лобзиком вирізає собі гвинтівки.
І Радіон, як ніхто інший, вірить, що у Шкурат ще будуть їздити його діти, на той самий «хутор».
Шкурат на смак...:
«Зара ни так. А раніше, якщо свиню закололи, значить пів села збирається, бо – свіжина. Пів кабана з’їдять! Тоді в нас і юшку варять. Так і кажуть: «юшка». Всього там трошки: грудинка, м’ясо, почки – таке… Без картоплі. Та й дають їсти.
І кров у нас жарили. От цибулю різали, на сковородку, піджарювали, лили кров і ото жарили так. Солили, перчили. На жирови. Вона скипалася – і така, як каша. Їли її з хлібом. Але це ше в дєцтвє» (Ганна Бутенко, 1951 рн).
ЧИТАТИ ТАКОЖ:
«Такії бецьови вареники варили з сиром». Про старі рецепти. ТОМАЧІ
Увесь день ми намагалися проговорити з місцевими людьми минуле цього села. Всі згадували про 88-й і дорогу, про автобуса і пустки, про інвесторів, які розікрали ферму, але не глибше. Так, наче хто стер цьому селу пам’ять.
Пустки дивилися на те, як щебеневою дорогою гасають діти з автоматами і пістолетами, і мовчали. Аж поки Радіон не познайомив нас зі своєю бабусею.
А тепер – хутір Міново
Наталія і Федір Чабани живуть тут років 30-ть. Кажуть, хутір звався Міново. А зараз вони просто пишуть скрізь, що живуть у Шкураті на Польовій, 1.
– Отут жили люди до радянської влади. Прийшла радянська влада - їх всіх загнали в село. Кого в Шкурат, кого в Пісочне, кого в Мирин. Ще була жива жінка, яка тут жила. Ми на її місці і сидимо. Така Ліда Щуриха. Її рідний дядько був упівцем. Може, то й прізвище у них було Щур?.. Вона навіть сварилася трошки з нами перший рік, бо казала, що ми «захопили її бАтькувщину». А тоді фермерам давали землі запасу. Це була така перша хвиля приватизації.
Вони й не дуже добрі ті землі. На них нема особливої врожайності. Але ми вже закріпилися, та й живемо. А колись жили в Нововолинську, мали трикімнатну квартиру біля заводу СТО, дача була, машина була, гараж був… Союз розвалився і завод став занепадати – отак все пішло. Ми приїхали сюди і сіли на це місце. Отам ще (киває на хату, що видніється через лісу навпроти, – авт.) – брат чоловіка рідний живе, він робив в обкомі партії, жінка - лікарем, вони теж все покинули і сюди… Тоді з Нововолинська всі кинулися в Польщу. Ну, а ми з тією землею вже 30 років маємо справу, – розказує Наталія Чабан
До речі, вона – молдаванка, яка приїхала в Україну за часів СРСР і говорить українською на рівні з корінними. Каже: забула російську.
Поки Радіон йде відкривати нам свою майстерню, Наталія показує горішник за подвір'ям.
Запевняє: і з одного боку їхнього двору «лежить повстанець», і з іншого.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Кози, масниці і ...«жесть». Хорлупи. ЗАНЕСЛО В СЕЛО
Там, у гущавині горішника, десь досі похований дядько тієї самої Ліди Щурихи, на місці якої «сидять» Чабани. За ним енкаведисти прийшли до хати, тут же й розстріляли. Довго не давали батькові поховати тіло. Потім, зрештою, той уночі закопав у городі і позначив металевим прутом. Якось Наталія наштовхнулася на той прут і розказала про це бабі Ліді… Родина повстанця не перепоховала. Спершу – думка про це викликала холодний піт. З часом – усі вже розбіглися світами або дуже постаріли.
– У 90-х приходили хлопці з тої їхньої організації, обіцяли, але затихло.
Під липами на іншому кутку обійстя лежить інший повстанець із хуторів. За ним теж прийшли з НКВД, але він встиг застрелитися. Поховали місцеві люди, між деревами: щоб якось позначити місце.
– Без хрестів, без нічого, так і люди лежать…
P. S...
Отак 11-річний Радіон Чабан на ровері і з гвинтівкою мимоволі розповів про те, чим жив Шкурат до того часу, коли тут провели світло.
...До Поворської тергромади входить 11 дрібних сіл. Це – площі чотирьох колишніх сільрад. На території немає підприємств, які б забезпечували цим населеним пунктам надходження до бюджету. Люди тут живуть винятково з власних господарств і тільки одиниці можуть добратися на роботу за межами села. У Шкураті немає жодної установи з робочими місцями. Тільки пустки, дачі, продавчиня Олена, яка возить хліб двічі на тиждень, і діти, які виростуть і мусять щось у долі цього села над «варшавкою» змінити.
А ще – історія, про яку їм досі хочеться більше мовчати, ніж говорити.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК
* Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety . Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу».
* This publication was produced with the support of the European Union and the International Renaissance Foundation within the framework of the EU4USociety project. Its contents are the sole responsibility of of the authors and do not necessarily reflect the views of the European Union and the International Renaissance Foundation.