- Ох, все в Луцьку класно, але місце для мене – саме тут… - казав він, розглядаючи мотори старих АНів десь на закинутому луцькому аеропорту.
Кілометрів 15 за містом. На стінах вокзалу – мохи і сльози. Злітна смуга досі впирається у залишки вивіски «… в город». Аеропорт-руїна – ровесник Макса Кідрука. Злетів так само – у 1984-му. Тільки його політ давно завершився і був невдалим. А Кідрук нині – один із топових сучасних письменників в Україні.
Наша розмова з Кідруком, який нещодавно провів тиждень у Луцьку, несподівано закінчилася на межі двох областей: Волині та Рівненщині. У стінах споруди, що уже відірвалася від Луцька і не має до міста жодного стосунку, втім назавше прив’язана спільною совєтською історією.
Експромт на згадку і трохи несподіваний поворот в історії про Луцьк туристичний – в Луцьк апокаліптичний. Але не менш цікавий тим, хто шукає у цьому місті натхнення.
Проєкт стартував 17 травня і покликаний популяризувати Луцьк та його локації як мистецькі осередки. У рамках резиденції «Перший» публікує розмови з письменниками, які приїздять до Луцька. Кожна з них відбувається в іншій локації. Результатом резиденції стане збірка творів (оповідань, есе, новел), створених резидентами в межах резиденції та під її впливом.
Організатори: управління туризму та промоції міста Луцької міської ради спільно з творчою агенцією «Баляндраси» (м. Київ). Партнери проєкту: програмна директорка Litosvita Світлана Привалова, менеджерка культурних індустрій Ірина Плехова, менеджерка книжкових проєктів Юлія Лактіонова, видавництво «Комора», сайт Yakaboo, компанія «Типографія від А до Я», а також партнер-меценат міжнародна рекрутингова компанія Jobian.
* * *
За тиждень у Луцьку Макс Кідрук точно втомився від інтерв’ю. Наше було у нього другим, але далеко не останнім.
– Пристібайтеся, – кивнув автор «Ботів», «Жорстокого неба», «Де немає Бога» і численних культових книг для цілого покоління українців, щойно ми впали на заднє сидіння його автівки.
Дорогою він говорить про те, як для серії «Нові темні віки» досліджує висновки судмедексперта, який за 10 років після загибелі принцеси Діани з’ясовував причини її смерті. Розказує, що насправді у Діани відірвалася вена. І «якби вона була пристібнута», то жила б ще довго.
...Йому 37. Він у шкірянці, футболці, білих кедах. За планом, у нас прогулянка луцькими місцями і розмова про Луцьк туристичний, його європейськість, цікаві локації, що надихають (чи НЕ надихають). Ми зустрічаємося біля готелю «Україна», добираємося до кірхи, йдемо до будинку Голованя і там чекаємо катер, щоб здивувати того, хто мандрував мексиками та еквадорами і навіть дістався до острова Пасхи,… луцьким Стиром щонайменше.
Але нам вдається. За тиждень він скаже, що найбільше його у Луцьку здивував... наш парк. Бо небачено змінився від останнього «Бандерштату».
«Учора я не знав, де міськрада. Зате знав, де театр ляльок»
– Як вам луцькі дороги? – запитую я за кілька хвилин до розмови, знаючи що сам Макс Кідрук живе у Рівному іноді називає це місто «мій барліг», а порівнювати життя сусідів завше святе діло.
– Кращі, ніж у Рівному, - одразу відповідає Макс. А за мить додає: – І це не тому, що вони хороші, це тому, що в Рівному вони ще гірші. Там, де я їздив – все в принципі ок. Бруківка, як і будь-якого водія, дратує завжди. Але все решта ніби ок.
– Чи спробували ви проїхатися громадським транспортом у Луцьку і випробувати таку луцьку фішку, як електронний квиток?
– Ні. Ну, я ж автівкою, якщо треба їхати. А загалом – ходжу пішки. Але я думаю, що електронний квиток – це зручніше.
– Однозначно. Ви у Луцьку далеко не вперше. І, можливо, найбільш луцький з усіх 5-ти резидентів. Бо і географічно проживаєте найближче до Волині і маєте свою луцьку команду (менеджерка Макса Кідрука – то лучанка Елла Яцута, директорка і натхнениця літературного фестивалю «Фронтера», – авт.).
– Так. Ну, хіба, окрім Оксани Забужко. Вона тут народилася (Оксана Забужко – теж серед резидентів і ще готується прибути на тиждень у місто задля творчості, - авт.).
– Як часто буваєте в Луцьку? Чи тільки задля презентацій і літературних проектів, чи, можливо, у приватних справах теж «грішите»?
– У приватних справах я взагалі рідко буваю у містах. Як правило, якщо їду Україною, то це робочі поїздки. На жаль.
– За час робочих візитів уже назбиралися якісь улюблені луцькі місця?
– Це точно парк. У вас класний парк. Це там, де «Бандерштат». Дуже крутий. І ці всі «генделики»... Коли спекотно, у них прикольно сидіти з друзями. А решту я мало що знаю. Тому що традиційно Луцьк для мене - то приїзд, готель, виступ. От я вчора не знав, де ваша міська рада (у рамках заходів резиденції Макс Кідрук зустрівся із заступницею міського голови Іриною Чебелюк, - авт.), зате я знав, де театр ляльок. Тобто вони буквально через дорогу один від одного. Я такий розвертаюся: оу, я ж майже тут…
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Луцька компанія ideil «оживила» книгу Макса Кідрука
Туристичні місця в Луцьку для мене це: однозначно Луцький замок, всім раджу, це парк, про що я казав, і будинок «з химерами» від луцького скульптора, який відомий всій Україні. Це те, що я назву, не замислюючись. Можливо, цей тиждень покаже мені ще якісь місця.
– Що ви вже встигли у Луцьку побачити? Зробити? Написати?
– Та поки що одні інтерв’ю. У мене резиденція співпала зі ще одним проектом, який я втілюю поза тим. Весь вільний час іде на нього. Завтра ще два інтерв’ю, а на 18-ту презентація у музейному дворику. Тому турист для промоції з мене так собі, але я такий завжди: у мене завжди у першу чергу – робота. На щастя, її вистачає.
– Вас часто «носить» містами. Що ви найперше помічаєте у кожному наступному місті? За чим оцінюєте міське життя?
– Я зараз буду говорити банальності. Бо коли у тебе в турі міста йдуть одні за одними, то ти найперше помічаєш, яка квартира, зала, оренда… Ти оцінюєш міста за співвідношенням ціна-якість. І йдеться навіть не про якість залів, наприклад, а про спілкування з тими, хто їх нам здає в оренду. Рівень сервісу за ті ж гроші дуже-дуже різниться. Це просто такий зріз міста та регіону, що навіть не передати. В якомусь місті ти даєш 3,5 тисячі гривень за двогодинну оренду зали – і за тобою бігають, ледь не каву приносять… А в іншому, ти отримуєш таке враження, ніби це тобі доплачують, щоб ти виступив.
Останні мої подорожі в міста – це поїздки до Києва у справах і перемовини з радіо. У Вінниці був на фестивалі. Тепер от у вас на резиденції.
«Дратує, бо Кінг – то насправді для мене приниження»
– Над чим працюєте на цей момент?
– Саме закінчую «Нові темні віки». Це перша книга з великого циклу. Якщо все буде гаразд, вийде наступної весни. Так виходить, що це вже майже трирічна перерва від виходу останньої моєї книги. Сподіваюся, нова того вартує. Є ще один проект, який ще не час анонсувати. Це проект для «Громадського радіо», ми робимо дещо разом…
– Оу, і Макс Кідрук буде говорити, так? Подкасти..?
– Поки я не можу про це розказати (сміється, - авт.), але - так. Учора мене розговорили під час одного інтерв’ю якраз на тему «Бота-3». Я пояснював, чому його не буде. Коли я кажу, що я реально про еволюціонував відтоді, коли писав «Бота», то це не є якась відмазка, а насправді я не хочу писати.
Я можу навести реальний приклад: проблема «Бота» не в тому, що це аж така погана історія, а в тому, що коли я його писав, у мене були інші стандарти роботи. На той час, добираючи фактаж, я набирав купу крикливих фраз, не перевіряючи їх достовірності. За сюжетом, зібралися науковці, хтось із них каже: «Ви знаєте, що людський мозок використовується лише на третину, і можливо, не варто лізти в решту?». Але це довбана маячня! Це псевдонаукова хрінь, бо людський мозок використовується на сто відсотків. От і вся історія будується на псевдонауковій дурні!
Зараз я працюю інакше. Я зі значно більшою відповідальністю ставлюся до того, що я пишу і як я пишу. Я не мушу повертатися до історії, за бажанням читачів, з якої я вже не викину цю псевдонаукову хрінь, бо в мене на ній сюжет побудований.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Бузок і НЕрадянська Леся. Мирослав Лаюк у будинку Косачів, розмова про Луцьк. #МІСТО НАТХНЕННЯ
– Чим «Нові темні віки» - принципово інші?
– Вони від початку – серія. Тому що я бачу, до чого це йде. Тому що історія велика: там п’ять сюжетних ліній. І це довбана «гра престолів», тому вона буде більшою. Але я чітко знаю, до чого я її приведу і як ці всі герої будуть еволюціонувати впродовж історії. Я віддав би цей «Бот» як франшизу, віддав би комусь під псевдонім, але сам – я не можу дописувати, бо це буде величезний крок назад і зрада всіх тих принципів, які я зараз поділяю.
– Вас іноді називають українським Стівеном Кінгом. Кідрука це ображає чи вам байдуже?
– Дратує, звісно. Дратує, бо Кінг – це насправді для мене приниження. У нього є хороші історії, але він не Девід Мітчелл (британський письменник, якого називають автором інтелектуальних бестселерів, - авт.).
Іноді у текстах Кінга є глибина. От тільки він не пише, а рубає рубанком. Нічого в цьому поганого немає.
Ну, але ви не зробите рубанком скульптуру Венери Мілоської. Не вистругаєте Венеру рубанком, якби не старалися. Ні, бо в руках – рубанок!
які Кідрук без вагань порадить іншим
Може, хтось вважає, що є підстави порівнювати мене з Кінгом, не знаю. Але Кінг ніколи не був для мене взірцем. Навіть на тих ранніх етапах, коли я писав першого «Бота», не дуже переймаючись. Але навіть тоді у мене взірцем були інші. Майкл Крайтон, наприклад (американець, який писав у жанрі наукової чи медичної фантастики, сценарист, автор відомого роману «Парк Юрського періоду», - авт.). Він не те, щоби великий стиліст, але історії у нього гарні.
– На яких книгах виріс письменник Макс Кідрук?
– Такого, щоби я ріс на якихось книгах, - немає. Я читав дуже багато. Я ріс на книгах у принципі. Можна почати від романтизму і пригодницьких романів 19 століття, закінчити класикою початку 20 століття і сучасною жанровою літературою чи постмодерном. Смаки змінювалися: в якийсь період це був О’Генрі, в якийсь – Марк Твен чи «Мартін Іден» Джека Лондона чи Луїс Ламур, автор вестернів, які я в 14-ть читав по книжці в день.
Зараз – це Девід Мітчелл. До речі, Остап Українець переклав українською його роман «Кістяні годинники», сподіваюся, до «Книжкового арсеналу» він вийде. Це дивовижний роман. Сам його рекламуватиму, бо це дуже крута книжка. Йдеться про стиль, про те, ЯК чувак пише, а не – ЩО. Коли ти будеш шукати історію в його романі (хоча вона теж хороша), ти цього не відчуєш. Як стиліст Мітчелл для мене взірець.
Якщо хтось мене колись порівняє з Мітчелом, я скажу: «О! Я таки досягнув чогось у житті». А з Кінгом – ні. І насправді у мене легке роздратування щоразу, як його ім’я спливає.
Можливо, роздратування і не було б, але, як правило, люди цю тему підіймають в контексті якогось епігонства. Я не заперечую сам факт, що в будь-якого автора, який працює на початках це так чи інакше проявляється. Тобто той самий «Бот» - це трохи розвинутий фанфік Майкла Крайтона. Але Майкла Крайтона, але не Кінга. Бо ніколи, ніколи Кінг не був для мене взірцем. Попри деякі непогані історії, у нього є й просто жахливі. Знаєте, як кажуть: якщо змішати кілограм лайна і кілограм морозива, то у тебе вийде два кілограми лайна. Оце десь історія з Кінгом. Тому коли мене з цим порівнюють, то я – ні, ну ні (сміється, - авт.).
– У вас більше читачів чи читачок?
– Читачок у принципі більше. Але й читачів вистачає, бо очевидно, що я не пишу жіночі романи. Я намагаються робити їх більш рельєфними у плані якоїсь соціалки – і це привертає увагу читачок, але це не жіночі тексти. Втім, дівчата реально читають більше: чотири до одного.
(Ми оглядаємося на катер, який трошки спізнюється. Цього разу він стартує з пристані біля будинку Голованя навмисне для нас.
Я зізнаюся, що ніколи не каталася катером на річці. Максим, мандрівник з неабияким цікавим досвідом, каже: «Я теж. Я навіть не знав, що у вас є така можливість». Такі прогулянки стали можливими не так і давно.
За хвилину на горизонті зринає катер. І «той, хто повернув Луцьку річку» Олег Кербалай (директор річкового порту «луцьк») особисто вмощує нас у човен. Разом поринаємо у нетрі Стиру, які зовсім не нагадують нетрі…
Тут є можливість бачити міське закулісся, заріччя навіть. Річка цього міста дивує Кідрука чистотою).
«Я терпіти не можу замовні тексти»
– Чому ви зголосилися на луцьку резиденцію?
– Поясню. Я терпіти не можу писати замовні тексти. Бо у 99% випадків вони є гіршими, ніж ті, які ти сам захотів написати. Але я погодився на резиденцію насправді з великою радістю.
Чому? Коли ти працюєш, у тебе іноді виникають якісь задумки коротких історій. На відміну від романів зараз їх продати кудись неможливо. Ніхто їх не друкує на комерційній основі. Якщо роман навіть у цій країні, де читають дуже мало, ще може вийти за підсумком років на дуже хорошу цифру, то коротка проза – без варіантів. Але попри те вони з’являються, я ці історії занотовую, вони лежать як склад ідей.
Подібна історія у мене була три місяці тому, коли мені запропонували написати історію для «Форбс», я взяв одну з тих своїх ідей, під форматував під «Форбс» - і вийшло класно, бо я вважав, що ця історія реально крута, тільки я не міг її ніде показати.
Так само і з резиденцією. Я розумію, що у мене є крута ідея, я давно думаю, що написав би її із задоволенням, якби хтось за це заплатив. Тому я міг би цю історію написати саме тут, в Луцьку. Це буде прикольно для всіх.
– Якщо означити те місце, де закопана пуповина Кідрука, то це Рівне чи щось інше?
– Це містечко Володимирець. Була така штука, яка напружувала мене тривалий час. Я не знаю, хто і за яких обставин це писав, але у Вікіпедії дуже довго було написано, що Кідрук народився у Рівному. Стаття у Вікіпедії про мене жахлива не тому, що погано написана, а тому що там купа флуду. Може, я когось ображаю, бо напевне ж, хтось старався. Але з 20-ти абзаців там треба лишити три.
Тому – ні, пуповина не у Рівному, а у Володимирці, але я звідти виїхав у 5 років. І тільки у 2017-му, коли мав перший великий тур, вперше повернувся до Володимирця. Мій батько з Ромейок, це село поруч. А з мамою вони познайомилися на Кіровоградщині, це моя друга батьківщина. Згодом жили у Володимирці, де батько працював у районній газеті. Перед самим розвалом Союзу вони отримали квартиру в Рівному і встигли виїхати.
Я не знаю, де б я був, якби не цей переїзд 89-го року. Бо я був біля будинку, де вони жили, коли приїхав у Володимирець, – мені стало сумно, що люди так живуть.
– А писати ви почали, бо пішли татовими слідами? (батько Макса Кідрука – журналіст за фахом, працював у районній газеті, рівненський письменник-гуморист Іван Кідрук, - авт.)
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Луцьк мені відкрив Покальчук». Любко Дереш. Розмова на залізниці, якої… нема. #МІСТО НАТХНЕННЯ
– Він ніколи не давав мені настанов на кшталт: «Сину, ти маєш писати». Він радив книжки, які почитати. Підказував правильні книжки у правильний час. І це, напевне, зіграло значно більшу роль. Удома була велика бібліотека, мені не треба було десь шукати книжок. Ніколи не був записаний в бібліотеку: всі книжки, які треба, були у квартирі.
– Я вже встигла помітити, поки ми їхали автівкою і розмовляли, що Макс Кідрук дуже детально любить розбирати, як що працює. У Кідруку, мені здалося, живе такий собі умовний Фіксик, фізик… Навіть якщо не читати романів, а просто пройтися поруч і послухати, це видно.
– Так. Але це якось так органічно виходить. Я - інженер за освітою. Тут спрацювали хороші гени, бо я ніколи не мав проблем з математикою чи фізикою, все легко давалося. Але це абсолютно другорядне. Я читав. Я хотів бути тим, ким я є.
(Ми сідаємо у катер. Розглядаємо чистий Стир. Макс Кідрук згадує річки у Рівному та зауважує, що в його місті такі проекти ще, певне, попереду. Минаємо верхівку синагоги, замку, стіни Луцької тюрми, а колись монастиря бригідок, луг, де традиційно триває «Бандерштат», сходимо в луцькому парку…
Якби не старі атракціони, він би й зовсім подумав, що то парк десь у Європі, каже Макс Кідрук, щойно ступив на нову бігову доріжку, яка відмежовує парк від річки. Навколо – рух. Лучани активно «юзають» паркову зону для занять спортом. Під луцьким сонцем я згадую про ковід і запитую, чи не пише Кідрук про пандемію…)
нам за відкривача луцького заріччя
– Насправді у «Нових темних віках» події починатимуться після завершення однієї з найбільших пандемій від початку століття. Це перша половина 22 століття. Але це я придумав задовго до коронавірусу. Напевне, років за два. Не тому, що я передбачив, а тому що до цього йшло.
Якщо ви візьмете розумні книжки розумних людей, то побачите, що вони з початку 2000-х попереджали про спалах чогось подібного. Дехто говорив і про один із коронавірусів.
Чому вони є? Дуже неправильно думати, що «якийсь китаєць з’їв кажана» - і все почалося. По-перше, тому що це нетолерантно. По-друге, тому, що чорт – вони їли кажанів споконвіків! Проблема у тому, що ми, люди, все більше експлуатуємо природу і винищуємо природні ареали для певних видів. Ці види змушені мігрувати. Коли вид, який упродовж усієї своєї еволюції жив на певному ареалі, зміщується, там стикається з іншим видом, то на цей перший вид переходять пандемічні віруси, для нього незнайомі. Ці віруси починають, як пожежа, ширитися цієї популяцією і мутувати.
Ось там з’являються мутації, які передаються від тварин до людини. А це пів кроку, щоб сталася ще одна мутація, і вони почали передаватися від людини до людини. Цей процес триває десятиліття. Вчені попереджали, що є купа вірусів, які навчилися передаватися від тварин до людей, і що врешті один із них змутує.
(Лишилося дочекатися «Нових темних віків» і побачити, що ж, за версією, Кідрука, буде ПІСЛЯ найбільшої пандемії століття.
У цій історії буде луцький слід, тому що частина «луцьких справ» Макса Кідрука поза резиденцією стосувалася саме підготовки до промоції потенційно нового українського бестселера. Кідрука вважають письменником, який вміє продати те, що створив. Одним із найуспішніших у сучасному укрлітбізнесі. Але це тому, що він багато над цим працює. І рубанком не береться до Венери Мілоської.
...Мандрами Стиром того ранку не обмежилися. І йому, авторові чи не першого роману про українську авіацію «Жорстоке небо», ми якось мимоволі розповіли про існування занедбаного луцького аеропорту. Дивна сталкерська мека з 80-х. Зі спорудами, що непрохано нагадують про Схід і війну. І з АНами, які досі піднімають у небо окремі ентузіасти.
«А поїхали!» – скаже Кідрук і повезе нас за місто…)
* * *
Наостанок, уже постфактум, традиційно запитую, що у Макса Кідрука лишилося після Луцька.
– Якщо про місця і враження, то найсильніше для мене особисто все-таки про закинутий луцький аеропорт. Може, ви, непевне, не будете здивовані цим. Це місце, яке я для себе відкрив, не знав, що воно існує на межі Волині та Рівненщини.
Приємно вражений тим, як розбудовується місто і як, зокрема, змінюється парк. Це круто. Це вже не парк з «генделиками», як я казав раніше.
І класно, що були зустрічі з людьми. Я дуже відчув, що всі засумували за такими заходами за майже два роки карантину.
Не маю Луцьку в чому дорікнути. Все на рівні.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Ірина КАБАНОВА