Це просто про жовтень. Сусваль. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Насправді був вересень. Але чомусь багато людей цього дня говорило про жовтень.

Село, яке споконвіку звали Могильне, досі дуже мало знає про …свої могили.

Розказати історію про його будні, минаючи його могили, - не вийде. 

Нині село зветься Сусваль. Чоловік, який носить таке ж прізвище і батько сина, подвиг якого увічнили в назві населеного пункту, досі в розмові мимоволі зве його Жовтневим. Розповідає про «свої каліки» і свої війни. Здається надміру жорстоким до себе і часом до інших. Насправді просто багато пережив.

Тим часом у колгоспному саду на місці знесених хуторів земля віддає повстанські сховки з тризубами. Чомусь - саме зараз. 

 *  *  *

Якщо запитати у селян про життя у Сусвалі, то більшість з них говоритиме про минуле і шукатиме переваги саме там. Сусваль часто досі думками у ще радянській добі. Тут на кожному кроці згадують поствоєнний час, коли під селом збудували військову частину та аеродром. Згадують про «льотчиків, вертольотчиків», які ходили на танці у місцевий клуб, про «парашутистів і планеристів» у небі над хатами, про жваве життя, коли у селі було таким чином багато молоді. 

І частини, і аеродрому давно вже немає (у 90-х все пішло прахом), а у дворах можна бачити  її «фрагменти», яким господарі змінили призначення. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Олів'є» і люди. Затурці. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Чи могли розташувати військову частину в селі з назвою Могильне? Ясно, що ні. Ще у 1952-му (одразу по Другій світовій на західному кордоні СРСР нарощували військову міць та розставляли пропагандистські акценти) перейменували на банальне та ідеологічно правильне тоді Жовтневе. Зрештою, це село боляче віддавало свою назву під час перейменування на Сусваль, що трапилося у рамках декомунізації у 2016-му. І часом здавалося, що досі не віддало. 

Сусваль - одразу за Овадним. Зовні трохи сірий. Хоча, напевне, то враження від ще радянського штибу магазину в самісінькому центрі - під шубою і з написом «промислові товари». Село з різними церквами і живими ранами на тему патріархатів. Село з  «хатою, в якій бував Степан Бандера», «городком», гарним асфальтом, старим колгоспним садом і людьми, які трудяться, возять гарбузи, збирають яблука, догрібають поля. 

Саме з цього села родом чи не найвідоміша людина Володимирщини - нині покійний багаторічний мер міста Володимир Петро Саганюк. 

Займаючи посаду міського голови прикордонного міста дуже довго, він волів бути похованим тут, де коріння родини. 

«Там плити з тієї частини»

Сусваль починається з «городка». Так тут досі називають невелику територію з двоповерховим будинками, які звели для сімей радянських військових.

«У нас тут була льотна частина. Якраз у мене через город. Там колись був такий аеродром. А потім все розібрали. Ви біля сільради в Овадному їхали? Отам на дорозі плити лежать ще з тієї частини» , – директорка сільської школи Євгенія Саганюк - перша, хто почне розповідати про своє село саме з історії «льотної частини».  

Її школу зводив місцевий колгосп. Діти тут вчаться у споруді 60-х років. Заклад стоїть посеред яблунь, під ним - ровери. Поруч - був старий клуб і мав постати великий новий Будинок культури. Від старого клубу вже тільки місце. А Будинок культури до пуття не довели, розтягнули, «розібрали усі два поверхи». Згодом зуміли переоблаштувати на спортзал велику котельню, яка мала обігрівати всю сільську інфраструктуру, якби та пережила крах СРСР. 

Ранок. Вчителі у школі, проводять консультації для дітей та уроки дистанційно. У кращі роки тут вчилося 150 учнів, зараз - 83. У холі школи ікони поєднуються із синьо-жовтими кульками та рушниками. Євгенія Саганюк проводить для нас екскурсію і розповідає, як свого часу мусили робити з більших класів - менші, щоби вмістити всіх дітей в одну зміну. 

«Ми просто перегороджували великі класні кімнати».

Її школа - барвиста і затишна. Каже, що щастить на інвесторів. Насправді просто вміє їх залучити. Поки ми говоримо, телефонує син із війни. Мама кидає все.

«Синочку, тільки той кашель, ти дивись з ним…»

Дивимося спортзал, класи, коридори і просимо нарадити когось із місцевих, корінних, хто б показав, який він Сусваль насправді. Як багато де, тут теж кажуть, що спілкуватися про минуле цього села зі старожилами марно: «Нікого з таких вже нема».

«Кров ревла»

Учителька географії Раїса Сьомка несе зелену папку і показує, як діти досліджували історію. Розповідає про могили серед села і про Могильне. 

Могильне - споконвічна назва, від якої чомусь тут дехто хоче відхреститися, щойно про це заходить мова. 

Учителька пояснює: назва ця справді тісно пов'язана з могилами. За селом у лісі є урочище Ревінь. У ньому досі - сліди вирв та ярів. То ніби і є сліди крові, яка тут «ревла». У часи нападу монголо-татарів в цьому місці був бій. Жертв було стільки, що «кров ревла». Земля - в могилах. Тому і село - Могильне. 

Совєти довго не думали: «перехрестили» його на Жовтневе. І напевне, якийсь парторг сміється на тому світі, коли чує, що в цьому селі досі заперечують, що це на честь так званого «великого жовтня»... 

«А приїхали в село молоді сім'ї військових, народжувалися діти. І не до вподоби було військовим, що у свідоцтвах їхніх дітей буде написано: «Село Могильне». Вони зверталися до влади, щоб перейменувати Могильне. Це якраз сталося у жовтні. Стояла така гарна осіння пора. Ліс поряд. І жовтіло гарне листя. Асоціація з тим і дала назву. Коли вже згодом всі хотіли мати якусь причетність до цього всього комуністичного, то ту асоціацію переробили: нібито село було перейменовано на честь Жовтневої революції. Але це зовсім не так. Очевидці кажуть: не так. Ми доводили це на зборах, але ніхто не хтів слухати», - тлумачить вчителька. 

Декомунізовували село не без бою. Парламент проголосував за пропозицію Інституту національної пам'яті - дати йому назву: Сусваль. І таким чином увічнити прізвище Петра Сусваля, захисника України, який загинув у вересні 2014-го, боронячи її від росіян. Так і є. Хоча проти був батько Петра,  бо його не спитали.

«50 літ правив», щоб зарости

Ми йдемо далі і довідуємося щораз більше про могили у Могильному. 

…На одній із сільських вулиць - прогалина у рядку хатів. Там пасеться кінь. В кутку в бур'янах - дві могили. Про них нам розповідають у школі. Мовляв, все що лишилося від місця, де колись була сільська церква. Марія Сусваль, яка живе поруч, каже, що то місце не тільки церкви, а й колишнього цвинтаря. Мовляв, он сусіди будували хату і розкопували навіть людські кістки. 

«Ще й дитячий череп, правда, Маріє?» – додає інша односельчанка - Марія Янець, яка чує нашу розмову.

Дві могили під самим парканом. На них падають горіхи, а метал та бетон закриває густа трава. На одній напис: тут похований священик Никифор Річинський 1885 року народження, який правив на приході 50 літ і помер у 73 роки. Друга - розкопана. Рештки плити і металевого хреста з розп'яттям Ісуса  вгрузли у суміш землі та каменю. Це теж поховання священика, кажуть жінки, але його більше десяти років тому розкопали посеред ночі. Грабували.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «То одна гба…», або «Колись ми так говорили, що всі сміялися». Велимче. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Церква на цьому місці була аж майже до Другої світової. десь у міжвоєння її перенесли в сусіднє село Попівка (тепер - Турія), бо тамтешня спалена в Першу світову. Однак під час боїв і ця згоріла. Разом із німцями всередині. 

…Коли після Другої світової совєти вирішують розмістити в Могильному військову частину, то місце для неї знаходять поруч з іншим сільським цвинтарем - тим, що був за селом. 

Однак згодом таке сусідство стає не на руку: на цвинтар постійно йдуть люди. Сільське кладовище розташовують у протилежному місці - перед селом, зі сторони Володимира. А це військові повинні зрівняти із землею. 

«Вже кладовище мали розвалити. Посадили в трактор якогось чоловіка із військових. Він тільки завівся, хотів рушити і не зміг.  Йому показалася людина перед трактором. Зліз і сказав: «Що хочете робіть, не поїду». Отак розказують», - згадувала  Марія Сусваль. 

І хоча старий цвинтар досі є у лісі поруч із місцем, де була колись частина, він заріс. Одиниці на проводи добираються туди чистити могили рідних. Нам радять не шукати кладовище, бо в зарослях «не помітите».

Остап, батько Петра

Через норовливий характер з Остапом Сусвалем у Сусвалі не кожен може знайти спільну мову. У 2014-му його син пішов на війну, загинув у бою. Петро - один із шести дітей Остапа Сусваля, наймолодший.

«Ось ми з ним на випускному», - батько показуватиме нам згодом світлину, де Петро перев'язані синьо-жовтою стрічкою, а сам він - поруч. 

24-річний  Петро Сусваль був важко поранений 24 серпня 2014 року в боях за Савур-Могилу на Донеччині. Помер за кілька днів. Був солдатом 51-ї ОМБР ЗСУ. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню. 

Застали Остапа в одному з кількох гаражів. Чоловік від народження має інвалідність, вади ніг. Він дуже часто зве себе «калічкою» чи «калікою». У нього дім, гарний двір, кілька гаражів, він їздить ровером, він виростив шістьох дітей, нині живе з онуками - і тому в Остапа можна вчитися, як жити попри труднощі. 

Зізнаємося: хочемо говорити про минуле. «Точно?» - перепитує. Киваємо - так. «Чекайте! Треба зняти брудний одяг». Внучка усміхається. Каже: дід з характером, але любить гостей, а гаражів у нього - п’ять! 

Тим часом Остап Сусваль запрошує нас у невелику хатину (поруч із більшим будинком) у дворі, де - власне його хороми. 

Він більше говорить про минуле, ніж про сьогодні. На все має свою думку і, часом здавалося, стримує себе, щоб не сказати зайвого. Остапові Сусвалю - 83. Щоб ми розуміли, чому його син не утікав від мобілізації, пішов воювати і що пережило це село у минулому, починає здаля… 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Розвіяні між териконами. Русовичі. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Десь у кінці 19 ст на Маркелівку (село під Володимиром)  з Холмщини переїхала родина його баби  по батькові - Катерини Кулі (а на польський лад просто Касі) . Переїхали, бо вже тоді там було тяжко українцям порозумітися з поляками, каже він. Але, зауважує, «то українська територія, бо й навіть князь Данило похований у Холмі, а ми - природжани українці». Згодом бабин батько Куля купить їй та братові Іванові маєток на хуторі Черемха біля Могильного. 

Там у 1939-му і народиться Остап: «Вже не при Польщі, а в жовтні, коли тут «парядок наваділі». 

Діда ж Остап зве поліщуком, бо той зі Старовижівщини, із села Кримно. Гаврило Сусваль був муляром, прийшов у Могильне на заробітки, тут оженився на Касі з Маркелівки, жили на хуторі Черемха. Каже Остап, що правильно його прізвище колись звучало - Шустваль, а Сустваль - то вже місцева трансформація. 

Гаврила забирають на російсько-японську війну. Довезли на Далекий Схід - війна закінчилася. Назад сказали добиратися самотужки. У Першу світову діда знову беруть на фронт, потрапляє  в «австрійський полон» і 7 років там перебуває, аж до 1921-го. Приходить - говорить німецькою і французькою вільно. У 1941-му в німецькому полоні під Володимиром опиняється батько Остапа -  Василь. Дядько Іван теж воює. 

Досі Остап розповідає, як батька від смерті врятував «Отче наш». Німці щойно зайшли в Устилуг, дійшли до Володимира, море радянських солдатів опинилося в полоні. Вивезли всіх за місто. Відібрали євреїв, офіцерів. Інших пошикували, дали лопати і сказали копати яму. 

«Поставили рядочком. Ахтунг! Буде розстріл… Кому хочеться вмирати? Батькові було 33 роки. Тут хтось каже до німців німецькою: хочемо зговорити «Отче наш». Німці дали 15 хвилин. Моляться всі, навіть хто не вміє. Тут приїжджає машина і звучить: отставіть! Трупи в яму, а тих - в концлагєр женуть», - згадує Остап історію, яку чув з дитинства. 

З концтабору, за словами Остапа, батька врятував односельчанин, який служив у німецькій поліції. Сприяв, аби відпустили. 

Згодом, перед відступом, німці розстріляли дядька Івана, а в батька забрали все дерево, яке збирав на хату - на бліндажі. 

«Дід сам закопував»

Найстрашніший спогад з дитинства Остап Сусваль має з 1944-го. Саме тому слово патріоти, маючи на увазі українських повстанців, яких було чимало у цих околицях навколо Турії, він досі каже з притиском. Каже - і пильно дивиться в очі. 

Поруч із Сусвалями та Кулями на хуторі Черемха жили поляки Шевчуки. Між собою всі були кумами. 

«Дядько Іван мій десь рознюхав, що будуть погроми. Пішов і сказав їм, щоб тікали. То два їхніх хлопці Едік (Едуард Шевчук, - авт.) та Хіполько (Іполіт Шевчук, - авт.) втекли. А дівчата і стариї дід з бабою осталися. До них нам було метрув триста, - згадує Остап Сусваль. - Не знаю, як там було,але приходять тих хлопци до нас в хату і кажуть дідові та батькові, щоб брали городники і йшли полякув закопувати.

Як я в хаті Шевчуків опинився, хтозна. Мабуть, за матерою прийшов, але я вже побачив, що батько лежав на полу, а мати ложку йому в губу пхала, щоб опритомнів. Дід Гаврило стояв на колінах біля батька. Хатина була, як наша: земляний пол в кухні, в кімнаті - дерев'яний і поріг. Чого я запомнив? Бо кров через поріг із побитих тіл текла і аж перетикала. Два хлопці їхні десь у Польщі так і зосталися. Тоді в селі забили 40. Ні, десь 60 людей. Дід сам закопував всіх тих поляків. Я приблизно ще пам'ятаю, в якому місці».

Каже Остап, що дуже любив того Хіполька. Бо той садив малого на плечі, давав ложку горілки і просив співати. І він співав. 

«От як тиї виродки різні, я був. І то мені не обіда, не думайте. Я був такий, шо не відчував, шо мона зробити, шо - ні. Міг вилізти на хату і стрибнути звідти».

«Дивись: воно ходить!»

Остап вважає, що різким його зробило непросте дитинство. Бо в те, що він житиме, не вірив ніхто. 

Мати побачила, що дитина народилася без ніг фактично - не «давала йому цицьки». Баба Каська прийшла, насварила,забрала до себе і годувала квачем із житнім хлібом (кулька з марлі з хлібом всередині - замінник їжі для немовлят у ті часи, - авт.). Потім матір якось прийшла в себе, змирилася і ростила малого. Поляк, який був фельдшером у сусідньому селі, сказав, що «ніц з нього не бенде», вмре скоро. Повірили. Одна баба Каська вперто думала, що ноги в малого ще виростуть. І тільки сестричка бігала до нього, гралася і шкодувала.

А якось Остап почав повзати. А потім і став та й пішов уздовж ліжка. 

«Степко, йоб твою мать! Дивись: воно ходить!» - щасливо сказав батько. 

40 літ Остап відпрацював у колгоспі. Хату, каже, йому поставив перший секретар райкому Ростислав Чап’юк. Додає: «За мої гроші». 

На питання про війну з Росією Остап Сусваль показує світлини. Он його Петро, який загинув у 2014-му, то на випускному, то в армії ще. Не говорить про назву села - ні слова. Але з великою теплотою - про дітей. І з гордістю про війни, які пройшли чоловіки у його родині. 

Сусвалі загартовані війнами. Вони в різних обставинах воювали. Нині, каже дід Остап, воює троє його найрідніших: онуки Оленка, Колька і зять Вітя. 

Історію про кров за порогом на хуторі Черемха він, зізнався Остап, боїться розказувати досі. Звик говорити далеко не все, що було на очах за життя. З міфів вибиратися дуже важко. 

Недалеко від його хати, на роздоріжжі у селі стоїть хрест. Його поставили поляки, щоб вшанувати пам'ять убитих українцями земляків. Написали на ньому цифри. Вони замальовані фарбою, бо - не узгоджені з українською стороною і не відповідають дійсності. 

Але кров лилася. Причому з обох боків. 

З-під купи гною - до церкви

Розповідь Сергія Панасевича, яку ми чули того ж дня у Сусвалі, - про інші могили та інші події одного і того ж часу. 

Дід Сергія Панасевича, теж Сергій Панасевич, був у цьому селі старостою у роки окупації німцями. Мав п’ятеро дітей. Онук - голова Оваднівської тергромади, а Сусваль - його рідне село. 

Ми зустрілися у дворі місцевої церкви. Поки та синіми банями підпирала небо, а за парканом возили гарбузи, розглядали могили під храмом. 

От стоять три пам’ятника рядком. Між ними - плита, на ній - 12 прізвищ, серед них - Панасевич С.І. 

Історію свого діда він знає з батькових слів. 

«То був 1944-й. Сільські чоловіки зібралися їхати до млина. Сіли на підводу, взяли збіжжя і подалися. Далеко не заїхали: у Владіміровці (колонії, що поруч) їх чекали поляки. Спинили, сказали, що треба зареєструватися, а далі можна їхати до млина. З собою чоловіки мали гвинтівку. Зброю їм сказали лишити. Зареєструватися вони мали в хаті. Зайшли - поляки тут же оточили хату. По одному виводили звідти українців. Коли селяни зрозуміли, що то їхня смерть, стали чинити опір. Але сили були нерівні. Їх катували. Наприклад - виривали вуса.  Усіх вбили. Закопали у гній. Довгий час у селі не могли знайти, де поділися чоловіки. Коли стали шукати у навколишніх селах, місцеві підказали, що сталося у Владіміровці», – розказує голова громади.

Сільській церкві у Сусвалі - 130 років, збудована у 1890-му. Переховати убитих українців, тіла яких знайшли у гноєві, насмілилися саме тут. 

«Дехто мені хотів дорікнути, тим, що дід був старостою, – додає голова громади. –  Але я кажу: покажіть мені, що на дідових руках є кров. Ніхто й нічого не покаже» 

За Радянського союзу історію замовчували. Не дуже говорили, щоби діти не несли її в люди: боялися наслідків. Два роки тому на спільній могилі біля храму, де серед інших пований і його дід, навели лад. 

Хата, в якій бував Бандера?

Досі у селі стоїть дідова хата, яку перевезли сюди з хуторів. 

Заразу ній ніхто не живе, бо поруч родина поставила іншу. Батько Сергія Панасевича розповідав, що саме у цій хаті, коли ще та стояла на хуторі, «сам Степан Бандера проводив нараду з хлопцями». Мовляв, був малим тоді у хаті і він. 

«Я чув про це від батька. Він стверджував, що сам це бачив. Як і за яких обставин, коли саме - невідомо, бо він тоді був малий, а діда вбили у 44-му…» - згадує Сергій Панасевич. 

Хата як хата. Добротна. Біла з синіми вікнами. Вікна назавше заховали за собою повстанську таємницю з хуторів над Турією. 

Люди у Сусвалі - трудящі, каже голова громади. А те, що здається, що вони ніби тужать за радянським часом, коли тут була військова частина і село звалося Жовтневим, - то вони, мовляв, просто тужать за робочими місцями. Бо направду це село ховає цікаву історію і має багато що розповісти про минуле. Трохи інакше, ніж розповідали у роки СРСР.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: А на Великдень підуть «гріти мертвим ноги». Смідин. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Просто із Сусваля є дорога на Вовчак, село, де була одна з перших баз УПА. Тепер там туристична локація. 

Сергій Панасевич каже, що мріє про такий туристичний маршрут, який би проліг через Сусваль, бо і в Сусвалі є багато біля чого спинитися і подумати про минуле. 

«І це абсолютно різні місця. От вам казали, що у нас в лісі є місце, яке звуть островом? – запитує. – На острові стояв жіночий монастир, який нібито у 17 ст. заклав Адам Кисіль для своєї матері. Припускають, що він має сполучення із Зимненською обителлю. Років три тому в Овадні на городі чоловік випадково натрапив на провалля. Можливо, то його сліди…»

 *  *  *

Ми завершимо мандри Сусвалем у старому колгоспному садку. Сад як сад. Старий і порепаний. Навколо – поля. Діти гратимуться із собакою. Хтось рватиме грушки. Десь тут, на городі, що зараз на місці хати Василя Шуби, не так давно випадково знайшли стару пляшку. У пляшці - документи. 

Повстанські квитанції господарчого кущового «Пчоли», декалог українського націоналіста, набраний на друкарській машинці. І - унікальна гравюра, наймовірніше - робота легендарного художника УПА Ніла Хасевича.

Василь Шуба відсидів 25 років за участь в УПА. За що саме, не знають його онуки та правнуки. Він повернувся у село десь на початку 60-х. 

«Я не знаю, в який я клас тоді ходила, коли він повернувся. Мій батько і його сестра менша поїхали в Серпухів до тітки. І десь в Києві чи у Москві  зустрілися з ним у дорозі, то вже мені сестра потім розповідала. А як він прийшов, то я за хатою гралася. Став собака гавкати -  вибігаю: йде якийсь дядько з вусами, з чемоданом. Кричу: «Мамо! Мамо! До нас якийсь дядько йде! А мама вибігла з-за хати і каже: «Ой, тато прийшов, тато…». Це дід вернувся з тюрми», - згадує Валентина Прогонюк. 

Шуба був «вредний» дід. Працював сторожем у тому  колгоспному садку біля своєї хати. Гонив дітей із яблунь та груш, міг вдарити батогом навіть онуку, коли дітвора лізла красти у тому колгоспному садку фрукти. Ті «мстили» дідові, і як тільки він йшов на обід, бігли на поля з помідорами, теж колгоспними… Незадовго ослаблений засланням вмер.

Історію Шуби та документів, які у 2022-му віддала земля, ми ще розкажемо, коли дослідимо. 

Але вона підтверджує, що Сусваль - то не тільки про жовтень. Саме тому, очевидно, і став колись Жовтневим… 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

• #Занесло в село