Юлія Вусенко – депутат, яку більше знають як колишнього секретаря Луцької міської ради часів Миколи Романюка.
З однієї сторони – тендітна молода панянка з блиском в очах, а з іншого – вибухова суміш емоцій, вольова і подекуди доволі різка.
Хтось недолюблює її за надмірну впертість і принциповість, хтось захоплюються тим, як вона впевнено протистоїть стільком політичним опонентам.
Так, вона – політик, та, передусім, вона – жінка.
Інколи вона дозволяє собі відкрити душу і поговорити про океан і китів, катання на слонах, дітей, відносини з чоловіком і про роль прекрасної половини людства в політиці. Поділитись досвідом і просто розповісти про свої внутрішні переживання. Але це буває не так часто.
І до останнього моменту я думала, що ми будемо спілкуватись про життя-буття міста, господарку і боротьбу за владу. Але вона прийшла зовсім інакша….
Не така, якою її зазвичай бачать у міській раді. Взяла каву і розказала те, про що ми навіть не думали питати.
– Чому ви пішли в політику?
– Я в політику не йшла. Просто настав такий момент, коли я зрозуміла, що можна просто сидіти, дивитися і нарікати, або йти і пробувати робити щось самому. Тому я пішла в громадську ініціативу, де мені було цікаво. Були поруч люди, і я розуміла, що можу чимось допомогти і бути корисною.
А ще мене до цього підштовхували події 2014 року, коли зі сходу почали їхати люди. Я не могла на це просто дивитися, бо серед них були люди, яких я знала до цих всіх конфліктних ситуацій. Не доведи, Боже, опинитися в такій самій ситуації, коли ти мусиш зібрати речі, елементарні документи, своїх дітей і покинути власну домівку.
У мене було саме так, лежали готові паспорти, а на руках була чотиримісячна дитина. Я усвідомлювала, що нам теж може доведеться кудись виїздити.
Тому ці всі події призвели до того, коли я зрозуміла, що депутатський мандат – це один з інструментів вплинути на ситуацію. Лідер нашої партії Андрій Садовий часто любить повторювати, що якщо ви хочете кимось бути – будьте. Ви можете бути представником будь-якої державної гілки влади, і сьогодні я розумію, якщо ти хочеш бути депутатом, вставай і роби.
Ти завжди знайдеш людей, які зможуть допомогти з реалізацією, форматом роботи і підкажуть механізми. Але головне – це захотіти щось робити.
– Чому «Самопоміч» і які у вас стосунки з лідером партії Андрієм Садовим?
– У мене дуже гарні відносини з Андрієм Садовим. Я дуже поважаю цю людину і ціную нашу співпрацю та дружбу. Взагалі багато речей, які він інколи говорив, я спочатку не розуміла. Було багато моментів у моєму житті, коли після якогось телефонного дзвінка я розуміла, що очікувала не таку відповідь. Але з часом я усвідомлювала, що він мав рацію.
Навіть той момент, коли Луцьк лишився без міського голови. Андрій Садовий знав, що Микола Ярославович у лікарні, що він хворий… і він допомагав з лікуванням, шукав провідних світових лікарів, щоб врятувати людину.
За той час, поки Микола Ярославович був у лікарні, ми жодного разу не говорили про ситуацію в міській раді. Бо є більша цінність – життя. І я за це його поважаю.
І коли вже так сталося, коли ми усвідомили, що міський голова помер, запитала, що робити. На це почула просту відповідь: «Зроби так, щоб ти потім могла спокійно спати». Тільки зараз я розумію, наскільки це була хороша порада. Це було найцінніше, що можна було сказати в той момент.
– Ті події у міській раді болюче вдарили по вас?
– Болюче вдарили? Ні. Я б не сказала, що вони були болючими, бо для мене не було боротьби за посаду, для мене це не стояло проблемою, що я лишаюсь без роботи і це кінець світу.
У мене не було внутрішньої паніки чи істерики. Через певний життєвий досвід це не було для мене критично, я пройшла період переосмислення реальних цінностей.
Посада для мене не є головною ціллю в житті чи якимось самоствердженням. Це не є щось таке, за що я дуже сильно тримаюся.
Тому ці події були для мене важкими не стільки у моментах якогось падіння кар’єри, як у форматі переоцінки людських цінностей. Оце було важко. Це було незрозуміло.
Я не розумію, як особиста вигода, амбіції та якийсь потенційний ріст може коштувати менше, аніж домовленість зі своєю совістю і розумінням того, що ти чиниш незаконні речі. І все це при тому, що це робиться виключно на замовлення.
Якби ти там не розправляв хвоста, що це робота команди, насправді ти реально розумієш, хто за цим стоїть, і ти дуже добре знаєш, хто дає «відмашку». Для мене це дико.
Отримати мандат депутата – це величезна відповідальність. Найперше це робота над собою, втрата свого часу, який ти мав би витратити для своєї родини і своїх дітей.
– А вас до цієї боротьби хіба не підштовхувала ваша політична сила?
– Напевне так склалось, що я саме в такій політичній силі, де бачу перспективу. Але найбільш для мене важливо розуміння того, що я для них, насамперед, людина. Тому у будь-яких ситуаціях вони відштовхуються від того, чого хочеш ти, а як вважаєш ти.
Тут завжди будуть зважати на твою думку і твою позицію. Вони ніколи не зроблять щось, не порадившись. Тому жодного разу за весь цей період часу, який я працюю з цією політичною силою, в мене не було ситуації, коли я йшла на щось з примусу, бо так велить партія.
– Які висновки зробили для себе після тих всіх перипетій, які ви пройшли за останні півтора роки?
– Я людина послідовна. Коли відбулася ця наруга над нормою закону і місцевим самоврядуванням, я вийшла і сказала: «Я йду в суд, я вам доведу, що ви вчинили неправильно. Ви хочете мене зняти – зніміть мене правильно і законно, але не робіть тих речей, які в подальшому стануть прецедентом».
У нас в країні немає прецедентного права, але у нас в країні всі розуміють: якщо комусь вдалось один раз обійти норму закону, він це зробить вдруге, а третій раз він це буде робити з максимально більшою вигодою для себе.
Тому це був дуже тривожний дзвінок, і я знала, що згодом це призведе до певних наслідків. Тепер, коли люди приходять під стіни міської ради відстоювати свою позицію, я ставлю собі питання: «А хіба тоді ви не розуміли, що якщо вони таким чином добиваються влади, займаються політичним рейдерством замість того, щоб прийти до неї чесно, вони не будуть й надалі зважати на закон?»
Тому все те, що відбувається сьогодні, я вважаю є наслідком того, що ми і громада допустили їх до влади. Якби всі однозначно піднялись і сказали, що це неправильно, що є закон один для всіх і всі повинні цього дотримуватись, усе було б інакше. І місто сьогодні цілком логічно працювало б з новообраним громадою міським головою. Така була моя ціль. Такий шлях бачила я.
Тому я ще раз наголошу: я не тримаюся за посаду, знімайте мене, але знімайте згідно закону, проведіть комісії.
Щоправда всі розуміють, що для того, щоб зараз мене зняти з посади, треба мати 2/3 голосів депутатського корпусу. А в них є лише половина.
– То коли вже буде виднітись фінал цієї судової тяганини?
– Я казала і кажу, що буду відстоювати свою позицію в суді. Я виграла 2 інстанції, зараз ми очікуємо на Верховний Суд. Буде третій розгляд судової справи. Зараз призначили нового прокурора і перше, що я зроблю, я прийду з ним поспілкуватись. Все, що стосується цієї справи і поновлення мене на посаді, в прокурора лежить на столі. Багато залежить від його дій. Попередній прокурор фактично нівелював те, що він має цю інформацію.
– Жінка в політиці... Якою вона є і якою вона повинна бути?
– Я хочу, щоб жінка в політиці була успішна і щоб вона сприймалась, як самостійна людина, яка має свою точку зору, яка може працювати на рівні з чоловіками.Тому сьогодні я відвідую багато тренінгів і часто буваю в середовищі дуже класних прогресивних та активних жінок, які працюють не лише на рівні країни. І знаєте, їм дуже прикро, що в Україні жінка-політик – це явище, яке завжди від когось залежне.
Розповім один факт, про який я донедавна не знала. Якщо забити у пошук в інтернеті «Юлія Вусенко», то перший варіант підказки «Юлія Вусенко чоловік». Тобто людей чи не найбільше цікавить те, хто чоловік Юлії Вусенко. Це смішно, та з іншого боку це страшно, бо в нашій країні чомусь так прийнято.
Але, на моє переконання, жінка в політиці повинна відчувати рівність, а не цькування. Натомість для нас це щось таке дуже смішненьке.
– Чому ви так вважаєте?
– Бо жінка – це той варіант, якому можуть поставити питання: «Ти вже все дома зробила, що так виступаєш? Чого ти на сесії сидиш цілий день, іди додому борщ вари». Розумієте, це не правильно.
Я не хочу, щоб у нашій країні ділили посади і професії за принципом статі. Це дикість. І я не хочу, щоб моя дитина, яка виросте дуже швидко, десь мала дискомфорт від того, що вона жінка, а не чоловік.
Ми часто у партії говоримо про те, що на рівні парламенту треба піднімати питання не про 30% жінок у списку, а про те, як ці 30% повинні бути розміщені у списку. Зрештою, якщо вже говорити про повну демократію, то жінок в Україні більше половини. Тому я хочу, щоб мої інтереси представляла людина, яка знає, чим я живу. І це буде справедливо.
Бо якщо в країні більша частина жінок, а в парламенті їх тільки 11%, то це вже неправильно. Так не повинно бути. Я думаю, що з часом політика перестане бути таким чоловічим полем. Чоловіки спочатку сприймали спокійно, коли жінка йде на вибори і балотується, а згодом почали дуже дивно ставитися до цього.
Подекуди, коли закінчуються політичні аргументи, усе переводиться до таких реально принизливих речей. Направду, мені в стінах міської ради в очі говорили чоловіки, набагато старші за мене, дуже принизливі речі.
Коли відбувались процеси поділу земельних ділянок, ми блокували трибуну. На той момент головуючий Григорій Пустовіт казав мені: «Ви одинока старіюча жінка. Для чого тобі це?» Напевно саме через це жінки не хочуть йти в політику.
Мало хто розуміє, як правильно можна розподіляти свої професійні обов’язки з обов’язками мами, дружини і так далі. Чоловіки про це взагалі не задумуються. Вони просто йдуть і ніхто в інтерв’ю не питає в них, що ви варите їсти і де ваші діти. Хоча вони в них теж є.
– Вибори… Ви мали шанс піти у Верховну Раду. Будете балотуватись у нардепи, чи робота у місті для вас є в більшому пріоритеті?
– Я вже попрацювала в місті. Щодо Верховної Ради, то я розумію, що там може бути ефективною лише та людина, яка розуміється в проблемах місцевого самоврядування. Людина, яка представляє якусь частину населення, повинна розуміти, що потрібно для нормальної роботи місцевого самоврядування. Для мене майбутнє України – за містами.
Я повністю розділяю реформу місцевого самоврядування. Я розумію, що тільки сильна громада, об’єднана територіально, це нормальна успішна Україна. По-іншому не буде. Не буде класний прогресивний Київ робити щастя в селі на Любомльщині. Не буде. Тому, коли говорити, що важливіше – місцеве самоврядування чи рівень Верховної Ради, то вагомим є те, чи людина пройшла певний щабель на рівні місцевої влади.
Мені цікавіше там, де є ефект, де я бачу, що щось міняється. На сьогоднішній день я розумію, що тут у місті ситуація настільки складна… Прикладами результату здійснення такої політики є те, що ціною протесту може стати саме життя.
– Ви про випадок зі спробою самоспалення під стінами міської ради?
– Так, останній випадок під стінами міської ради – це випадок, про який треба було б більше говорити у ЗМІ. Ми перебуваємо у стані війни. І якщо говоримо про це, як про факт, то треба задуматись, чому це сталось, і робити висновки. Це мало б повпливати на рішення багатьох. Бо сьогодні політика в Луцьку знаходиться на тій стадії, коли люди, аби показати, що вони не згідні з якимось рішенням влади, доходять до того, що поливають себе бензином. Вони з запальничкою готові зробити цей останній крок, бо не бачать іншого виходу.
Це говорить про те, що всі інші методи були використані. Знаючи про те, хто там був, я знаю, що всі методи були задіяні і ніхто їх не чув і не зрозумів. Тому… як звідси можна піти. Звісно, можна виправдовувати, що на рівні країни можна більше зробити, але, напевно, я поки не готова проміняти Луцьк і тим паче – політичну силу.
– Ходили чутки, що в партосередку «Самопомочі» стався розкол, але чомусь ані ви, ані Імберовський не очолили його, а натомість розбудовою партії зайнялась нардеп Тетяна Острікова… Чому так сталось?
– Я за Імберовського взагалі коментувати нічого не можу і це не правильно буде з мого боку, бо в нас немає жодних відносин.
Просто я не з тих людей, які можуть сісти в тролейбус, доїхати до потрібної зупинки, вийти і пересісти в інший… не заплативши. А цей тролейбус його завіз у потрібну точку.
Думаю, він за собою це відчуває і, знаючи його внутрішній світ, я переконана, що він буде це обдумувати. Настільки це правильно – час нас розсудить. Я граю в довгу. Я нікуди не поспішаю.
Якщо говорити про обласний осередок, то я чесно відпрацювала на повну 2,5 роки по області. Це постійна робота з осередками районів, формування офісів, документації, робота з людьми, які поширюють агітінформацію.
Це величезна підготовка до виборів в ОТГ. Але це досить важко - працювати над розбудовою партії в області, коли треба щось робити в місті Луцьку.
Ми ще 2 роки тому говорили з Тарасом Шляхтичем, коли в нас у місті склалася критична ситуація. Ми запропонували запросити сюди людину, яка приїде ззовні, яка буде народним депутатом, матиме відповідний статус і досвід.
Тому у нас в березні з’явилась Тетяна Острікова. Вона прийшла до нас і працює з районними осередками, спілкується з людьми. Але це робота в кислотному середовищі, бо тут при владі одна провладна партія, в іншій області – інша. А ми – це щось відмінне від цього.
Я, коли зустрічаюся з представниками інших регіонів і питаю, як там «Самопоміч», то для мене найбільшою честю є те, коли мені відповідають: «Ти знаєш, вони якісь інші». І все. От коли мені говорять – «вони інші», я видихнула і заспокоїлась. Бо, якщо вони інші, вони такі як і я.
– Ви вже згадували за свого чоловіка. Свого часу у ЗМІ смакували подробиці вашого подружнього життя. Розкажіть про ваші відносини і ким він є особисто для вас, як для жінки і як для політика.
– Знаєте, я зарікалася, що не буду це коментувати, тому що всі говорять про це. Але з іншого боку – краще раз сказати, ніж слухати чутки. Багато є різних речей, які відбуваються у кожного вдома за закритими дверима.
У мене так само був надзвичайно важкий період, на який вплинула моя політична діяльність. Коли ми прийняли рішення про те, що будемо розлучатись, то це було абсолютно виважене рішення, яке приймали двоє дорослих людей.
У нас маленькі діти, і в якийсь момент ми зрозуміли, що вони цього не сприймають і не розуміють. Для них насправді все-одно, що придумала мама з татом. Їм головне – це засинати біля тата, а мама, щоб була на кухні і готувала їсти. Вони хочуть їздити на море не з однією мамою чи татом… Вони хочуть, щоб ми їхали разом. Це і вплинуло на наші відносини.
Для мене чоловік – це та людина, яка завжди спонукає до руху вперед. І як би ми з ним не сварилися, які б у нас не були важкі періоди в житті. Розлучення було для мене, як лакмусовий папірець, який показав абсолютно всі якості цієї людини. Відверто визнаю, що в деяких ситуаціях я поступала набагато гірше у відношені до нього, ніж він зі мною.
Якщо говорити, хто він для мене в житті, то це та людина, яка завжди говорить мені про те, що не треба зупинятися, треба рухатися, треба щось робити... Він дуже чітко і правильно зчитує мене та наставляє на потрібне. Він у багатьох речах допомагає мені, особливо з моральної сторони. Розлучені, одружені, вінчані або будь-які інші відносини... Головне, що я розумію, що в мене є людина, яка в будь-якому випадку зрозуміє мене і завжди прийме мою сторону. Це для мене дуже важливо.
– Але і він інколи потерпає через вашу політичну діяльність…
– Так… Напад на мого чоловіка я пов’язую саме цим. У день пленарного засідання він був присутній у міській раді і в нього навіть був певний конфлікт з представниками нашого депутатського корпусу, а саме з радником Григорія Пустовіта Ігорем Поліщуком, який згодом підходив до мене і говорив, що має до нього питання і хоче взяти його номер телефону.
Рівно за місяць на нього напали в під’їзді. Двоє. З металевими трубами. Зломили череп, ключицю і ніхто не знає чим все могло скінчитися, якби у сусіда на першому поверсі не були відкриті двері в квартиру. Напевне, це його і врятувало… Але перед тим, як бити, йому викрикнули погрози в мій бік. Тому відповідно я пов’язую це виключно з моєю політичною діяльністю.
– Яким є ваше життя поза політикою, як ви відходите від цього всього?
– Коли мене питають, як я відпочиваюе, то завжди кажу: давайте я вас запрошу до себе додому, де в мене двоє дуже активних дітей раннього віку. У нас хлопчик і дівчинка дуже рухливі і в них зараз дуже яскравий період дитинства… Ми хочемо, аби вони жили повним життям – це басейн, озеро, море, активний літній відпочинок.
Подекуди я себе дуже картаю, що під час літніх канікул не можу собі дозволити відпочивати і займатись ними постійно. Але я стараюсь концентрувати свою увагу на них максимально.
Для мене зараз відпочинок тоді, коли я можу дивитися, як відпочивають мої діти. Для мене відпочинок – це разом проведений час. Коли відпочивають мої діти, я відпочиваю біля них. Я теж люблю активний відпочинок, але зараз не можу собі цього дозволити.
До того, як вони народились, ми могли собі дозволити їздити до океану та дивитись на китів, кататись на слонах, довгі перельоти по 9-11 годин, лижі і так далі. Але зараз такого немає. Адже поки діти ще маленькі, ми підлаштовуємось під них.
– Якою ви бачите себе через 5 років? Не плануєте полишати політику?
– Якщо бути відвертою, то через 5 років я найперше бачу себе щасливою. Бо говорити про те, що буде через 2-5 років, я не можу. Життя мене навчило, що все настільки непрогнозоване, що сьогодні ми можемо з вами спілкуватися в такому форматі, а завтра вже зміниться багато речей і це будуть зовсім інші теми для розмови і зовсім по-іншому я буду дивитися на своє життя.
Для мене важливо, аби через 5 років була щаслива моя сім’я і щоб була щаслива я, щоб я відчувала себе комфортно і зреалізовано. Це найважче, коли людина не може знайти себе. Це важко.
Зараз мені комфортно в тому середовищі, в якому спілкуюся. Я себе налаштовую на те, що далі буде ще важче, легше не буде точно. Тому я тільки можу уявляти, що ще треба пройти до цих 5 років.
– Але зрештою…
– Зрештою, всі ми розуміємо, що перед нами величезна широка дорога, тож поки вона не буде наповнена такими ж людьми, які готові йти, йти довго, пішки, не на вертольотах, а потихеньку йти, дивлячись людям в очі... поки ми її не наповнимо такими людьми, нам буде важко.
Але, як казав Степан Бандера, колись прийде той час і один скаже «Слава Україні» і мільйони йому відповідатимуть – «Героям Слава».
Він вірив у це. Пройшло багато років і його слова виявились пророчі – зібрався майдан і мільйони закричали «Героям Слава». Тому треба мати віру в те, що це станеться. У те, що ти робиш. У те, що прийдуть зміни. І я в це вірю.
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНО
Текст: Еля КОРОТИНСЬКА (Перший)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
Локація: КАВ’ЯРНЯ «KAVA AVENUE»
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
