Війна змусила мільйони українців залишити дім і поїхати за сотні, а то й тисячі кілометрів. Волинь же, як наразі спокійний регіон, прихистила багато людей із гарячих точок. В тому числі зі Сходу України, куди бойові дії прийшли задовго до 24 лютого 2022 року.
Волноваха, Маріуполь, Мар’їнка – мешканці міст, практично зруйнованих війною, зараз живуть на території волинського екопарку «Аміла». Ось їхні історії.
Марта з Маріуполя: «Розтрощені вікна забили, а через пів дня їх знову знесло вибуховою хвилею»
Марта Роговська – з Маріуполя. Разом з двома дітьми пробула там до 15 березня, аж поки змогла виїхати. Далі – пряма мова.
«Я взагалі не дивлюсь телевізор, не читаю новини – це просто не моє. Намагаюсь триматися від політики подалі. Мабуть, це виявилося помилкою, але до 24-го лютого я зовсім не думала про війну, не збирала ніяких тривожних рюкзаків.
А вранці подзвонила кума і сказала: «Ти знаєш, що почалася війна?» Я ще відповіла: «Та яка війна?» і махнула рукою. Але вона наполягала: «Обстріляли військові об’єкти. Збирай речі, документи».
За трохи я почула перші вибухи. Тоді вже почалась паніка: бігом збирала речі, будила дітей з криками: «Війна!»
Подзвонила мамі, сестрі, сказала приходити до мене, щоб принаймні ми всі були в одному місці. Проте згодом подумали, що біля мого будинку – військова частина, тому навпаки потрібно переїхати до мами, яка живе буквально на одну зупинку далі».
***
«У магазинах почався ажіотаж. Можна було їхати в машині сотні метрів і знімати черги – такими довгими вони були.
У свекрухи ж – продуктовий магазин на ринку. Проте вона жила за містом, а в Маріуполь дуже швидко перестали пускати.
Вона мені дзвонить і каже: «Їдьте і забирайте все, бо в супермаркет потрапити неможливо». Але тільки ми переступили поріг магазину, як за нами пішли люди, просили: «Продайте хоч щось».
Я ніколи не торгувала і навіть цін не знала, але якось почали продавати. Кожен хотів брати картоплю буквально мішками, але через те, що охочих було дуже багато, мусили обмежувати – по два кілограми в одні руки. Переживала, що через це виникнуть конфлікти, але, слава Богу, всі нормально відреагували».
***
«Обстріли ставали все ближчими. З лівого берега перемістились і на наш. Ми максимально довго ночували в маминій квартирі, але 4 чи 6 березня снаряди прилетіли в двір. П’ять автомобілів на парковці просто вибухнули.
Ми ж скотилися на підлогу і переповзли в коридор, де вже лежали подушки, пледи. На той момент мені здавалося, що скотч на вікнах і подушки в коридорі повинні нас врятувати.
За трохи прилетів снаряд з іншого боку будинку – вже ближче, вибило скло.
У підвал ми не спускалися – він був через кілька під’їздів і дуже маленький. Вхід такий, що крупніша людина могла просто застрягнути».
***
«Опалення не було, газ відключили. Люди почали виходити і робити імпровізовані мангали. Чоловіки спилювали сухі дерева на дрова.
У квартирі було нереально холодно – ми спали повністю одягнені. Як на зло, тоді було 9 градусів морозу, сніг. Світла не стало ще в перші дні»
***
«У якийсь момент ми вловили певну періодичність обстрілів. Стріляють-стріляють, а потім 40 хвилин затишшя. В цей проміжок ми вирішили поїхати і перевірити, як там наша квартира. Вікна були цілі і сусіди сказали, що бахкає, але десь далеко, тут більш-менш спокійно.
Тому наважилися зібрати їжу, чотирьох наших котів, двох собак і вертатися в цю квартиру. Все повантажили в одну машину і поїхали. Розуміли, що треба встигнути за один раз.
Але тиша там була буквально один день – вже наступного почалися «прильоти». Дивишся у вікно: там дим пішов, там – будинок горить.
Система з перервами в обстрілах у 40 хвилин зникла. Просто хаотично свистіло і бахкало».
***
«12 березня прилетіло в наш під’їзд. У сусідів – дірка на місці квартири. Вони дивом вижили тільки за рахунок того, що на той момент були в іншій кімнаті.
У машинах в дворі побило все скло. Добре, хоч шини цілі лишились.
Вікна вдома ми по можливості забили дошками, щоб хоч трохи зберігати тепло і рятуватися від мародерів. Але буквально через пів дня прилетів снаряд у сусідній будинок – і все це вибило вибуховою хвилею».
***
«Місто було розграбоване повністю. Я ще розумію, коли продукти, воду виносять. Але лінзи з магазину оптики, барабани? Для чого? Відверте мародерство».
***
«Після цього вибуху ми таки спустились у підвал. Коли прилітає у твій будинок, це вже зовсім інші відчуття».
***
«У звичайних умовах, якщо я зупиню когось на вулиці і запитаю «Як справи?», ця людина подумає, що я не в собі. Але тоді нормальним було виглянути з вікна і запитати: «А куди ви біжите?», «А що там?», «А де ви це взяли?». У Маріуполі не було зв’язку, але працювало сарафанне радіо. Всі одне одному розказували, де почався обстріл, а де – вуличні бої. Люди біжать по вулиці і попереджають перехожих. Так само ми дізналися, що в офісі «Київстару» недалеко від нас включили якесь додаткове обладнання, можна прийти туди і зловити зв’язок.
Десь днів 3-4 ми могли туди приходити, щоб подзвонити рідним, сказати, що з нами все добре і заодно запитати, що там із перемовинами: ми ж зовсім не знали, що відбувається. Але потім почалися такі обстріли, що ми вже не могли нікуди висунути ніс».
***
«Слава Богу, ми мало запаси їжі, тож не доводилося стояти у чергах, де багатьох людей поранили.
Лише один раз ми спробували піти в магазин. Привезли великі брикети замороженої риби, розбили їх просто на асфальті, і люди розібрали. У хороші часи я не купувала б таке, але тоді було вже байдуже – треба було годувати дітей.
Навіть у той один раз недалеко прилетів снаряд. І я сказала: «Усе, більше жодних магазинів».
***
«Сусід розповів, що вийшов покурити і бачив, як снаряд жінку вбив, а чоловіку розірвало ногу. Потім нам сказали, що він помер у лікарні від втрати крові.
Сусідку з іншого під’їзду вбило снарядом, який прилетів просто у вогнище у дворі. Слава Богу, ми цього не бачили».
***
«Останні два дні ми просиділи в підвалі. Виходили тільки, щоб поставити каструлю на вогонь. Хтось кричить: «Вода закипіла», і ти вибігаєш на хвилину, щоб щось зготувати. Перебіжками це робили.
Діти не виходили на вулицю. Водила їх тільки у квартиру в туалет. Добре, що перший поверх. То заодно могли і подихати повітрям, бо ж в підвалі – пил: це не бомбосховище, а просто технічне приміщення.
Ці виходи дозволяли й розім’ятися трохи, бо підвал настільки маленький, що в ньому не можна було стати, випроставшись на повний зріст».
***
«З водою рятувало те, що чоловіки їхали машиною і набирали багато. Не знаю, як виживали ті літні люди, які не мали такої можливості і мусили ходити пішки з одною баклажкою».
***
«15 березня приїхав колишній чоловік, дістав нас із підвалу і сказав: «Зараз або ніколи». Хтось йому розповів, що на одному з напрямків відкрили виїзд. При цьому тривають обстріли – у нас стіни вібрують.
Хаотично зібрали якісь речі, завантажилися в кілька машин і поїхали.
Сусіди не наважилися, то я їм лишила ключі і сказала: «Заходьте, беріть, що треба, спіть там».
Офіційного зеленого коридору не було, але люди масово тоді їхали. На дорогах – величезні затори.
Зараз думаю: чому ми відразу не виїхали: 24-го, 25-го чи навіть через тиждень? Просто думали, що це все на кілька днів. Ми не вірили, що в 21-му столітті таке може бути.
А зараз міста практично немає. Немає такого району, де в Маріуполі безпечно».
***
«Їхати, звісно, страшно було, бо снаряди летіли. Але який вибір?
Усіх тварин із собою забрали. Як їх можна лишити? Єдине що – у свекрухи за містом була вівчарка, яку просто не було куди взяти. Сусіди сказали, що годуватимуть. І то я картаю себе за це – наполягала її забрати. Але є господарка, яка так вирішила».
***
«Спочатку ми зупинилися у Вінниці. Проте там був приліт ракети, а просто за нами – військова частина. Мені знову страшно стало виходити з під’їзду. Тому вирішили їхати далі.
Можливості знімати квартиру у нас немає. Ріелтори просять 10 тисяч за місяць, але заплатити потрібно відразу і за перший, і за останній, плюс комісію.
А ти ж не знаєш, коли взагалі будеш заробляти. Траплялися й ті, хто казав, що людям із Донецької області квартиру не здаватиме…
Пощастило, що знайомі запропонували їхати сюди і сказали: «Живіть, скільки потрібно».
***
«Не можу сказати, що нам тут дуже легко. Я звикла постійно чимось займатися. Мала невеликий інтернет-магазин, відповідно – постійні посилки. Тренування, танці, школи в дітей. Завжди в русі.
А тут по-іншому. Хоча мушу сказати, що доволі пристойне село і дуже добре нас прийняли.
Тут дуже привітні люди: приносять закрутки, яйця, допомагають, чим можуть.
Ми зворушені таким прийомом».
***
«Перший час була надія: відіб’ють місто і ми повернемося. Але в мами квартира вже згоріла. Нашу пробило снарядом. Теоретично житло ще є, можна відновити, але це ілюзії. Розуміємо, що там все зруйновано. Що не зруйновано – винесено мародерами.
Треба починати все спочатку: шукати роботу, житло. Хоча знаємо, що вакансій і місцевим бракує – всюди скорочення.
Нема в мене відповіді на питання, що далі. Було налагоджене життя, і все обнулилося».
Читати також: Три тижні у пеклі Маріуполя. Розповідь лікаря, який вирвався звідти
Наталія з Волновахи: «Зірки казали, що в цьому будинку я проживу всього 5 років»
Наталія Крупіна разом з рідними приїхала з Волновахи – містечка на Донеччині. Війна йшла поруч із ним з 2014 року, проте коли почався повномасштабний наступ російських військ у лютому 2022-го, місто практично повністю зруйнували.
Читати також: «Мамо, прошу, не читай це». Священник з Луцька розповідає про щодення Волновахи під обстрілами
Родина поїхала звідти 1 березня, а перед тим п’ять днів просиділа у підвалі. Далі – пряма мова:
«Вранці 24-го я встала і побігла допомагати військовим із ремонтом машини. Запчастини ми могли дати, але шукали спеціаліста. А зв’язку вже не було – так я нікого і не знайшла. Досі згадую це і шкодую.
В перші дні ми могли поїхати, але ж тоді думали по-іншому: «Наші військові тут, значить, треба лишатися. Як же я втечу, якщо може якась допомога знадобитись?».
***
«Поки були в підвалі, діти з нами вже прощалися. Вночі підповзли. Думаю: «Що вони там шепчуть?». А потім чую: прощаються.
Бомбили постійно. Навіть тоді, коли вже не було чого бомбити».
***
«Якби бої були лише на землі, Волноваха вистояла б, проте місто зносили авіаударами. Ми не вірили, що так обстрілюватимуть з літаків. Просто не вірили. Не думали, що з Маріуполя та інших міст зроблять руїни. Геноцид. Багатьох, хто лишився, вбили. Місцеві за буханку хліба вказували на тих, хто допомагав Україні. Є люди поза політикою, але ж має бути якесь відчуття Батьківщини, землі…»
***
«В 2016-ому ми будували дім – укріплювали його, ніби відчували, що щось буде, хоча сусіди дивувались.
Коли все почалося, я розуміла, що бокові обстріли не зруйнують будинок – тільки пряме попадання зверху. Тому коли посипалися вікна, навіть нестрашно було.
У підвалі мали два акумулятори, генератор – потім, коли ми поїхали, це все рашистська мерзота забрала. Ще й сказали сусідці, що якби застали мене, шкіру здерли б. Вони перерили весь будинок і бачили документи громадської організації «Жіноча рада Донбасу», яку я очолюю. Багато років ми допомагали українським військовим».
***
Ще коли будувалась, зірки сказали, що я проживу в цьому будинку лише 5 років. Думала, може поїду до дочки в Київ. Я ж і так останнім часом пів місяця в Києві була, пів місяця вдома. Але вийшло зовсім по-іншому.
Жалію тільки, що за всі ці роки зброї так і не завела. Жодної гранати – та навіть газового балончика».
***
«Бої були просто на вулицях. Я виходила на другий поверх і фотографувала. Мої сварилися, що ризикую, але не могла інакше.
Наші ж воювали за вулиці, щоб була можливість вивезти людей: тих, хто не має власного транспорту, і тих, у кого він вже пошкоджений. Багатьох завдяки цьому евакуювали. Всі ці дні йшла боротьба за людські життя. Волноваха ще стійко боролась і відтягнула на кілька днів наступ на Маріуполь з нашого боку – вони туди проривалися».
***
«Одна сторона будинку пошкоджена. І біля гаража снаряд впав. Але Бог врятував – на машині тільки одна маленька вм’ятина – у нас був шанс врятуватися.
Дехто каже: «Он подивіться на тих переселенців, які в них машини!» Але машини – це все, що в нас лишилося. Завдяки ним ми і вижили.
Біля магазину лишилася ще одна хонда, але рашисти просто взяли і побили, щоб ніхто не міг скористатися».
***
«Станом на 1 березня, коли їхали ми, центру міста вже не було, на вулицях трупи лежали. У Волновасі лишилися наші працівники, хто не зміг виїхати. Інколи з ними є зв’язок, але світла нема, води, газу теж. Їжу, хто має запаси, готує на кострах.
Ті кадирівці дають хліб і воду, а натомість знімають пропагандистські відео. А коли вдома голодні діти, матері погоджуються. Це тільки для того, щоб взяти буханку хліба і нагодувати дитину. Не вірте тим роликам».
***
«У храм, який ваші волиняни будували, було кілька потраплянь. Але спершу великих руйнувань не було. А тоді росіяни зібрали мертвих і поранених, хто був за Україну, в тому числі військових, занесли туди і підпалили. Деякі місцеві допомагали… Це сказала мені людина, якій довіряю».
Читати також: «Волинський» храм у Волновасі спалили
***
«Знаю тих місцевих, хто здавав росіянам своїх же. Як повернемося, в мене буде до них розмова. За воду і хліб здавати? Людина днів 40 без їжі може бути. Це ще й може корисно буде. А вони 2-3 дні не поїли – і катастрофа».
***
«Поки ми ще були там, один снаряд впав просто біля будинку. В землю, як у масло ввійшов. Ми відразу відчули запах горілої землі. Але якимось дивом він не розірвався».
***
«Сюди їхали 5 днів. Ви не уявляєте, які ми брудні були. Вмивалась, а вода аж чорна текла. Хоча тоді в підвалі було абсолютно неважливо, як ти виглядаєш».
***
«У Волновасі в нас був бізнес із продажу автозапчастин, вирощування зерна. Техніка розстріляна – бізнесу фактично вже немає.
Але пшениця наша, посіяна з осені, росте. Дай Бог, щоб вигнати їх і зібрати зерно. З інших господарств його день і ніч вивозили на Донецьк. Наші сховища поки цілі, але ж бої йдуть – невідомо, чим все завершиться.
Дуже шкода людей, які гинуть. А от папери, техніка – це таке, можна відновити. Землю ж у нас ніхто не забере».
***
«Тут нам так добре, що думаємо збудувати якусь маленьку хату. Може, дачу, щоб літом приїжджати – ми з людьми дуже здружились.
Великий будинок більше не хочу. Тільки щось маленьке: кухня, спальня і трошки двору, бо обожнюю рослини».
На їхні потреби виділили невеликий готель, а також будинок. Проживання і там, і там безкоштовне. Окрім цього, екопарк допомагає з продуктами.
«Перші поселенці з Волновахи, які приїхали десь через тиждень після початку війни, лишаються досі. А були ті, що жили тимчасово. Наприклад, сім’я з маленькою дитиною знайшла квартиру в Ковелі і мешкає там», – каже Оксана Калюжна.
«Своїх гостей ми вже вважаємо добрими друзями, бо за цей час встигли потоваришувати. Вони постійно питають: «Дівчата, чим вам допомогти?» А ми ж у селі, садимо городи. Ще й намагаємося посадити якомога більше через війну. Хочемо зробити запас продуктів не тільки собі, а й людям у зоні бойових дій. Тому роботи вистачає. Ми садимо ліс – вони теж приєднуються.
Інколи читаю в соцмережах не дуже гарні відгуки про переселенців, але ми з таким не зіткнулися. Дуже хороші люди приїхали. Слухаєш їхні історії і молишся Богу, щоб хоч тут вціліли, бо всю Україну відбудовувати буде надто складно», – додає вона.
Також переселенців запрошують на екскурсії на ферму благородного оленя, що є частиною екопарку.
Аліна з Мар’їнки: «Батьки чоловіка поїхали, а за годину їхній будинок розбомбило»
Велика родина Мінакових та Бутенків у складі дев’яти людей зараз живе в окремому будинку у Радовичах. Першими приїхали Аліна Мінакова з сином Денисом з Мар’їнки (міста на Донеччині) та Наталія Бутенко з Георгіївки (селище в Луганській області).
У Мар’їнці обстріли почалися ще 17 лютого. Тоді родина переїхала в сусіднє село до батьків, але війна підходила все ближче. Врешті довелося тікати і звідти.
«Ставало все небезпечніше. «Гради стріляли», були загиблі», – каже Наталія.
Двоє жінок та хлопчик дісталися Дніпра, а тоді евакуаційним потягом – до Львова, звідти – до друзів у Турійськ.
«У дорозі теж було страшно, щоб не обстріляли. Але розуміли: гірше, ніж вдома, вже не буде», – каже Аліна.
«Там страшніше однозначно. Хоча налякалися, коли провідники в потязі сказали все повимикати, щоб навіть телефони не світилися. Мабуть, якусь небезпечну ділянку проїжджали», – додає Наталія.
Чоловік Аліни вивіз батьків, а через годину в їхній будинок влучив снаряд. Те, що вони встигли врятуватися, – велике везіння.
Війна прийшла в Мар’їнку ще в 2014-ому. Тоді теж були бої, проте місто відвоювали українські військові.
«Тепер же від нього живого місця не лишилося», – каже Аліна.
«За останні роки Мар’їнка дуже відбудувалася. Багато з тих, хто виїхав 2014-го року, повернувся. Начебто відновили життя і тут знову. Ніхто не думав, що може таке початися, ще й так, що Мар’їнки практично не стане.
У Георгіївці трохи краща ситуація, але теж є поранені. Днями молодий хлопець загинув, у сусідньому селі – жінка з дитиною», – додає Наталія.
Частина родини – брат Аліни, тітка з чоловіком – лишаються в Георгіївці і не погоджуються їхати звідти.
«Туди прилітає постійно. Не так масштабно, як у Мар’їнці, але з кожним днем все більше. Проте брат каже: «Нікуди з дому не піду», – розповідає Аліна.
«Наважитись на такий крок справді важко. Тому що ти лишаєш все. Інша справа – якщо в тебе дитина, яку треба рятувати чи коли твого будинку вже немає. Дуже хвилюємося за рідних, які там лишились. Переконуємо їх їхати, але вони не піддаються. Завжди ж є надія, що щось зміниться на краще. А раптом відіб’ють село за пів дня. Люди за це чіпляються», – додає її родичка.
Алінин чоловік у Мар’їнці працював у ДСНС: допомагав з евакуацією, аж поки їхню частину не розформували. Тепер перевівся на Волинь. Син Денис уже навчається в турійській гімназії, хоч і онлайн.
Наталія ж продовжує дистанційно працювати у Новоселидівській школі (Донеччина). Її учні також розкидані по всьому світу.
Жінки вражені теплим прийомом волинян і дякують всім за доброту:
«Місцеві такі небайдужі, добрі, відкриті – просто до сліз те, як тут приймають. Ми ж приїхали тільки з тим, у чому були. Всі речі лишилися вдома, а тут нас повністю одягнули. Друзі з Турійська постійно запитують, чи щось треба. Немає відчуття, що ми тут самі і нас кинули. Всі переживають.
Навіть йдеш в місцевий магазин, знайомишся з продавцями, а вони питають: «Чим вам можемо допомогти?»
Як і у більшості українців, у родини зараз немає довгострокових планів.
«Між собою говоримо: «Ну, ще тиждень – і повернемося назад. Усі дуже хочуть додому. Але чи буде куди – не знаємо», – каже Наталія.
Читати також: За кордон на візках та кушетках. Як «Агапе» евакуює людей з інвалідністю
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
