Щирі зізнання, сумніви і сподівання висловила мама онкохворого Роми Гальчика.
«Дощ...вечір...сумно... Всі поспішають додому, до сім'ї, до діток, хтось планує відпустку, хтось біжить на святкування, життя триває. Моє життя зупинилось ще 05.09.17, коли дізнались про хворобу. З того дня я і вся моя сім'я, родина , ми не живемо, ми існуємо», – написала Світлана Гальчик у Facebook.
Жінка провела паралелі між собою та Біллі Міліганом із діагнозом «множинна особистість»:
«Я сильна? Та ні, я сама налякана, я сама безпорадна, безпомічна, я як маленьке дівчисько, яке хоче вилізти до когось на руки, щоб хтось міцно обійняв і сказав: «не бійся, все буде добре!» Чого я боюсь? Я боюся ночі! Щовечора, закриваючи очі я намагаюсь заснути, та як у Біллі Мілігана, сотні моїх особистостей не дають мені спати, вони виходять на сцену і починається: чи правильно ми все робимо? Чому так? За що? Де шукати порятунок? Чи всі шанси ми використовуємо? Чи все випробовуємо? До кого бігти, кого просити? І тисячі, тисячі думок, по сто разів перекручуєш все в голові в пошуку одного - порятунку! Я боюся сама лишитись в ночі, боюся не встигнути.
За ці дні ми боролись зі смертю, я дивилась їй в обличчя, я виривала сина з її страшних довгих ручищ, мені здається, що я бачила її очі в очах сина. Страшні, холодні очі.
Я сильна? Та ні, я слабка, я шукаю когось , щоб сказав мені, все буде добре, я хочу прокинутись від страшного сну. А щоранку прокидаюсь, і розумію, це не сон».
Проте Світлана Гальчик розуміє, що хвороба сина навчила її та всю їхню родину багато чого цінувати:
«Зате ми навчились радіти дрібницям, які для когось навіть не помітні в повсякденному житті. Я радію просто коли Рома посміхається, коли він напише першу букву, радію навіть коли гарні аналізи, коли з першого разу ставлять катетер, коли він спокійно спить, як зараз, а я сиджу , дивлюсь на нього, і бачу героя, мужню дитину.
Коли його кололи наркотиками, він спав, через сон стогнучи, і я будила його тихенько, казала "син, допоможи нам , Борись за себе, випий трішки водички, тобі треба сила", і він мене чув, через сон, зі страшною біллю він вставав, пив,і знову лягав.
Я сильна? Ні, моя дитина сильна! Він хоче жити, він готовий боротись.
Я просто хочу щоб все це закінчилось, щоб лікування допомогло, щоб моя сім'я була разом. Я вже 10 місяців борюсь за одного сина, і не бачу іншого, свого маленького, якого в рік лишила на бабусів, який навчився ходити, говорити без мами. Моє серце розірване на частинки. Це крик душі, просто хотілось написати, з надією, що стане легше. Але наступить вечір, і знову тисячі думок, страхів, переживань будуть в моїй голові.
З надією на Господа, ми все ще живі, ми все ще боремось, з молитвою, вірою, а головне, всі разом. Сама б я не справилася, ця вся підтримка рідних, друзів та навіть незнайомих мені людей дає сили. Кожне добре слово дає стимул не зупинятись, не змиритись, а шукати нові способи порятунку.
Рома буде жити! Я вірю в це, моя сім'я вірить в це, тисячі людей вірить. Молімося, друзі, і Бог нас почує».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
