«Той, хто сильний на війні, у мирному житті – беззахисний». Дмитро Ураєв. ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ

«Той, хто сильний на війні, у мирному житті – беззахисний». Дмитро Ураєв. ЖИТТЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ

Дмитро Ураєв – телеведучий, радіоведучий, журналіст, режисер, продюсер, офіцер запасу з військовою освітою. Коли почалась війна на Сході, він розумів, що поїде захищати Україну. Так воно і сталось. Під час четвертої хвилі мобілізації у 2015 році Дмитро вирушив на війну. Найбільше переймався тим, щоб стати ефективним, використати свої професійні знання, а не просто «відбути» визначений державою час. Зізнається, що нагорода від Міністерства оборони України «За бойову доблесть» – підтвердження того, що свою місію з побратимами виконав. 

Дмитро Ураєв служив командиром підрозділу артилерійської розвідки у складі 14-ї окремої механізованої бригади. Пробув у зоні бойових дій понад 9 місяців. Найбільше пишається тим, що після виконання бойових завдань вдалось повернутись живим та неушкодженим  і йому, і його підлеглим. Каже, що більше немає на що нарікати, бо «не всім так щастить»…

«Перший» розповідає історії тих, хто пройшов шлях війни. Щоб показати, що вона відпускає, вона пробачає тих, хто йде, вона дозволяє будувати життя за межами, попри те, що все ще триває. 

«Я розумів, що мене покличуть»

Призвали мене на службу під час 4 хвилі мобілізації, але, як тільки почалась війна, я розумів, що мене покличуть. І був готовий. Хоч і не обійшлося без тривоги і страху – це нормально, в кожної людини є ці відчуття перед невідомим. Рідні, мабуть, сприйняли це як неминучість.  Та, коли прийшов час, звісно, що всі були в тривозі. 

Мобілізація Дмитра тривала приблизно 1,5 року. З них 5 місяців – навчання та підготовка, а ще майже 10 – безпосередня участь у бойових діях. 

Навчання дійсно було вкрай необхідним. Дехто з моїх побратимів потрапляв у зону бойових дій швидше, а нас доволі довго «тягали» по полігонах, але це дало нам можливість належним чином  підготуватися до того, що нас чекало. Ми відновили техніку, пройшли серйозне бойове злагодження, і це невдовзі  дало свої результати. Загалом же у зоні АТО/ООС я провів майже 10 місяців. Служив командиром підрозділу артилерійської розвідки. Нашим завданням було визначати місцерозташування ворога. Довелось побувати фактично в усіх секторах вздовж лінії розмежування,  але основні задачі виконувались на Маріупольському та Донецькому напрямках. 

Степ, соняхи, липнева спека, зорі…

Траплялося багато епізодів, які назавжди залишаться зі мною. На мені була командирська місія, де утримати людей, зберегти їхнє життя – це головне. Вважаю, що мені це вдалося. 

Війна – це дуже складно. Усі зіткнулися з тим, що довгий час військова система була теоретичною. Як тільки ми приїхали на місце, то зрозуміли, що левова частка того, чому нас вчили, працює інакше. Адаптуватись доводилося швидко і набувати досвід уже у бойових умовах.

Підрозділ, яким керував Дмитро, на період перебування в АТО/ООС здійснив більш ніж 200 бойових виїздів, які відбувалися лишень уночі, в повній таємничості. Фактично, куди вирушатимуть бійці, не знав ніхто, крім командира. 

Навкруги степ, соняхи, липнева спека, зорі...Таке поєднання романтики і небезпеки. І розумієш, що це так дивно: ти перебуваєш на своїй землі, поруч мирні люди, можна за пів години опинитись десь на заправці WOG і пити там каву, але дуже поруч і справжня війна, якої ніхто з нас раніше не бачив. І ти мусиш чекати небезпеки на своїй землі. Це такий дисонанс, бо ж літо, тепло, пахне морем. А в небі – спалахи та гуркіт розривів. 

Часто згадую перший бойовий виїзд. Він був дуже складний морально для всіх. Ми мали поїхати дуже близько до лінії розмежування, у Маріупольському напрямку. 

Переміщувалися без жодних приладів освітлення завжди, маскувалися, пробиралися крізь кущі, дерева. І такий епізод перед очима: ми їдемо в темноті, на дуже повільній швидкості, у хлопців уже уява працювала на всю, напруга була на грані. Я мусив поводитись дуже спокійно, хоча всередині теж усе тремтіло. От ми пробираємося по якомусь бездоріжжю, десь далеко-далеко бачимо світло крізь дерева. Й один із бійців у цей момент ловить якийсь шалений панічний страх і починає всіх переконувати в тому, що за нами хтось їде. А насправді ж це були звичайні сільські ліхтарі. Тобто, можна уявити рівень напруги серед бійців під час перших таких виїздів. 

Ще один епізод запам’ятався тим, що навчив мене слухати інтуїцію. 

Нічний виїзд, ми готуємось. Механік-водій ніяк не міг завести двигун бойової машини. Я вже розумію, що час йде, а автівка й досі не заводиться. Згодом таки вдалося. Ми приїхали, і почався збій зв’язку з іншими військовими. Зв’язок не працює, ми не можемо визначити свої координати. Я кажу: давайте рушати на іншу позицію. Переїжджаємо на іншу точку, а там також щось «не пускає», щось виходить із ладу. Далі рушаємо, вже на третю точку. Ніби починаємо свою роботу, але це було зовсім близько до ворога.

У якийсь момент готуємось до запуску своєї апаратури, як раптом відчуваємо, що повз прилітає снаряд, – по нас вели вогонь. Розуміємо, що, ймовірно, розташування викрили, бо це – глуха ніч, ми без освітлення, в абсолютній тиші. Нікого, окрім нас, там не було. Ніхто не міг знати, що ми туди поїдемо. Нам вдалося швидко залишити цю локацію, але тоді ж я зрозумів, що усі ці перепони були недарма. І всілякі дрібниці – вони насправді не дрібниці. Скільки разів нас все ж «щось» затримувало…

«Хотілось сказати: «люди, агов?!»

Фізично на війні доволі складно: недосипання, навантаження, відсутність комфорту. Але це ніщо порівняно з тією напругою, яку військові відчувають щохвилини. Як би там не було, це не та війна, яку ми бачимо в кіно. 

Ми всі чекали, коли поїдемо додому. Це природньо, бо вдома на нас чекали рідні і близькі. З іншого боку – було шкода кидати цей досвід, хотілось комусь його передати, але тоді умов для цього не створювали. Ми повертались додому і займалися звичними справами: хтось – роботою, хтось – господарством. Нас закликали лишатися й надалі на контракті, але залишалися одиниці. 

Той контраст життя, який ми бачили на мирній території і на війні, – вражав. Це чудово, що тут спокійно, усі веселяться, але для нас – травматично. Хотілось сказати: «люди, агов?!». Це не була якась виражена образа, а просто нерозуміння того, чому так… Тільки той, кого це торкнулося особисто, може мене по-справжньому зрозуміти. 

Дмитро Ураєв зазначає, що, у разі потреби, він готовий повернутися на війну. Втім, надто хочеться, аби такої потреби не було ні у кого. 

Перші дні після повернення я максимум часу витратив на відпочинок, а вже за два місяці повернувся до роботи в Держтелерадіокомпанії, де й працював до цього.

Моя адаптація не минулася без якихось зривів, нестабільного, неспокійного стану. Так у багатьох насправді. І на той час у нас не була побудована система реабілітації учасників АТО. Військовому після повернення з війни мало запитання: «А у вас все добре?».

Багатьом потрібен комплексний підхід під час адаптації. Має бути обов’язковий алгоритм для кожного, навіть якщо він зовні виглядає чудово. Зараз центр реабілітацій, що у Луцьку, працює на повну. Я от туди потрапив через 4 роки після повернення з війни, проходив багато різних процедур і це дійсно діє. Хоч зовні у мене все було ніби й добре, але я відчував, що мені це потрібно. У більшості сімей місію реабілітації беруть на себе рідні бійця, а так не має бути. Вони не повинні залишатися наодинці з ситуацією. Потрібна системна робота.

От пройшло вже 5 років, як я повернувся, і досі буває, що йду вмиватись зранку і в пам’яті різко виринає такий же момент, але з зони АТО/ООС. Ніби нічого такого страшного, але це не покидає. А як бути тим бійцям, які бачили жахливіші речі, ніж я? Це складно. 

«Усіх хочеться пробачати і не тримати ні на кого зла»

Після війни я відчув, як змінився. Більшість із того, що здавалося мені надважливим, стало дрібницею. Усіх хочеться пробачати і не тримати ні на кого зла. Багато моментів, на які я колись витрачав безліч нервів, стали для мене простішими. Мені стало глобально простіше.  Ми усі з загостреним відчуттям справедливості і це подекуди заважає.

Війна не закінчилася, але ми повернулися з почуттям виконаного обов’язку. Ми були ефективними, потрібними, ніхто дарма часу не витрачав. Ми й досі, коли випадає нагода, спілкуємося з побратимами. У нас виникла така спільнота по-своєму рідних людей. І, гадаю, що цей зв’язок між нами – назавжди. Ми поступово, кожен по-своєму, повернулись у той  ритм життя, який був до війни. Тішить, що хлопці не загубились.

Щодо відзнак та нагород – ми не за тим були в зоні бойових дій. Нас покликали, ми виконали  свою місію і повернулись усім бойовим складом без втрат. Це, мабуть, головне. 

P.S. Побратимам...

Варто розуміти, що людина, яка була дуже сильною на війні, ризикувала життям, виконувала складні бойові завдання, у мирному житті стає беззахисною. Коли ти повертаєшся, тобі хочеться, щоб нарешті обійняли, оточили теплом, сприйняли, поговорили. Тому, якщо ти там був сильний, то вже будь таким до кінця. Якщо тебе не розуміють вдома, то не треба на рідних виливати свій біль чи робити когось винним. Велика перемога вже те, що ви повернулися живими. Не усім так щастить, на жаль.

Текст: Юлія ГАЛЕЦЬКА

Фото: Інна МАКСИМЧУК


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Обласний бюджет на Волині вже чекають «дефіцитним»
Наступна новина 96% волинських педагогів зробили щеплення від ковіду
Останні новини
Схожі новини