Мирослава Демчук не була тут 56 років.
- Я все забула… Здається, отам була просто зала. А тепер – двері. Другий поверх?.. От ніяк не згадаю, чи піднімалися ми на другий поверх…
Востаннє поріг будинку Косачів у Луцьку Мирослава переступала ще школяркою. Коли ще носила прізвище Волох. Це був 1965-й.
Історія цієї кімнати-музею для неї – то назавше історія про юність, про найкращу вчительку у світі Віру Іващенко, про радянські арешти, закоханих в українське слово. Про унікальний літгурток, уявити існування подібного у звичайній школі зараз нереально.
Гучний арешт викладача української мови та літератури Луцького педінституту дисидента Дмитра Іващенка, якого називають батьком волинських шістдесятників, однодумця Валентина Мороза, став справжньою причиною закриття музею Лесі Українки на Драгоманова, 23, відкриття якого добилася його дружина Віра, а відповідного розпорядження в обкомі – сам Олесь Гончар. Потім Дмитра - за грати і в концтабір Мордовії. Віру – з роботи без права працювати у школі, на двері музею, який діяв на громадських засадах, – замок.
Цю історію добре знають тогочасні учні Віри Іващенко.
Готуючи репортаж про будинок Косачів у Луцьку, ми знайшли одну з них і попросили її повернутися у ці стіни. Пройшло більш ніж півстоліття, а зробити це сама вона не наважувалася. Хоча дуже хотіла.
* * *
...Цього дня «Лесину вітальню» відкрили навмисне для Мирослави. Вона, як і колись, взяла із собою членський квиток учасниці літгуртка 1963-го року. Саме з таким документом колись чергувала у кімнаті на 1-му поверсі.
І підкидала дрова в «косачівську» грубку…
які в 64-65-му доглядали за музеєм у будинку Косачів.
Вона повернулася сюди через 56 років...
Трохи меблів і вікно з квартири Косачів. МАНДРИ 1
Цю історію можна було б назвати інакше – «Трохи тріщин».
Трохи тріщин. Трохи дверей. Трохи шпалерів з 80-х. Трохи «стьобних» написів та листівок за деякими дверима. Трохи пилу. І трохи людей, які бережуть легенди старого Луцька, поливають старі вазони, тривожать тут старі порохи.
Цей дім міг би бути чимось схожим на «Дім Франка» у Львові (не просто музей, а дуже жива локація для діалогів про культуру й історію). Але ні. Але ні, бо це дім Лесі в Луцьку. Лучнам несказанно пощастило його мати. І от вони сплакалися за «Лесиним ясеном», хоч Лесин він умовно. А за будинком, який має унікальну, реальну і драматичну історію, – ніц не плачеться…
Напевне, треба, щоб він …упав.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Там жила моя мама». Як за СРСР відновлювали Луцький замок: спогади очевидців. СВОЯ ІСТОРІЯ
У тому, що всередині будинку, в якому в Луцьку якийсь час жила родина Косачів, не був багато хто, немає нічого дивного. Щоби втрапити у «Лесину вітальню», такі собі дві музейні кімнати, які там облаштовані в одному крилі, треба «звернутися у касу заповідника», що в замку. У касі вам скажуть: зберіть групу, тоді можлива екскурсія. Без групи у вас - мало шансів. Вписатися в чиюсь групу – теж мало, бо тих груп негусто. Отому вітальня гостей приймає нечасто.
Більше шансів забрести у будинок Косачів з іншого боку: просто зайти в «офіс» луцького заповідника. Це теж мандрівка. А екскурсія там може бути цікавіша, ніж до Косачів, таке «велкам» у 80-ті.
Йдемо?
Трохи історії. У 1878-му Петра Косача, батька Лесі Українки, перевели на роботу до Луцька. Він став Луцько-Дубенським предсідателем з’їзду мирових посередників. Як згадувала Ольга Косач-Кривинюк, так батька покарали «за українофільство» та за побачення в Парижі з тодішнім емігрантом, братом його дружини Михайлом Драгомановим. Навесні 1879 в Луцьк переїхала і Олена Пчілка з дітьми. Спершу, як писала Ольга, родина оселилася в «... мурованому домі поруч із католицькою кафедрою на Катедральній чи Костельній вулиці недалеко від замку. В цьому домі ми жили менше, ніж рік, а тоді перебралися до оселі в садибі над самою річкою». У вересні 1881 Олена Пчілка з дітьми поїхала до Києва, щоб ті мали змогу вчитися. Укінці листопада-напочатку грудня Леся провела в Луцьку кілька днів, провідувала батька. Повернулася Леся в Луцьк з рідними у 1890-му, до 1891-го жила тут півтора місяця, звідси Косачі потім поїхали жити у Колодяжне.
Телефоную до заступника директора Державного історико-культурного заповідника «Старий Луцьк» археолога Віктора Баюка і прошу дозволу побродити будинком, стіни якого – історія. У заповіднику традиційно охоче йдуть назустріч – і в один із морозних та засніжених луцьких ранків, я стою під дверима вітальні.
Мій гід на сьогодні – молодший науковий співробітник заповідника Юрій Близнюк на три хвилини спізнюється, бо відкидав сніг перед входом до іншої атракції – луцького підземелля.
Тоді, у 1879-му, це була Кафедральна, 23. Тут була канцелярія мирового посередника. Мировим посередником був Петро Косач, який приїхав до Луцька з Новограда-Волинського і привіз із собою свою родину: дружину і трьох дітей: 10-річного Михайла, 7-річну Лесю і 2-річну Ольгу. В цьому ж будинку Косачеві дали житло.
Дослідники кажуть, що у тому ж крилі, де жили Косачі, нині так звана «Лесина вітальня». За спогадами, Леся дивилася у вікно на замок, а під вікном гуртувалися новобранці. На час призову канцелярія була і військовим комісаріатом.
Зараз це вулиця Драгоманова. З вікон будинку Косачів видно розриті фундаменти на Кафедральній – скандальне будівництво з порушеннями, через які руйнуються унікальні підвали старого міста.
Юрій відчиняє вітальню. Ця туристична локація тут з 2007-го. У ту пору держава виділяла кошти на роботи в замку, заодно реалізували і цей проект. Утім досі чимало лучан і не здогадується про існування цієї «квартири» на Драгоманова.
Оббитий «вагонкою» коридор… На широких дерев’яних сходах стоять рамки зі світлинами. Ці фотографії згодом будуть на стінах. За мить я піднімуся в кімнати і зрозумію: їхня місія – затулити величезні тріщини, якими «розписані» дві кімнати з цієї «квартири».
Найчастіше подивитися на вітальню приходять школярі. Важко сказати, що їх вражає у цих стінах найбільше. З автентичного тут – тільки стіни. Музеєм вітальню назвати важко. Трошки меблів того часу. Чи чогось схожого на меблі того часу. І трошки – атмосфери. Офіційно це – меморіальна кімната, навіть без окремої згадки у Вікіпедії.
У невеликому холі на столі та скатертині ручної роботи «опочиває» совєтський 12-томник творів Лесі Українки. Ми, філологи, в університеті називали його чомусь «жовтим». Якась «жовтизна» в ньому є, бо видання 70-х добряче відцензуроване. От-от можна буде побачити нове, 14-томне, укладене волинянами, тільки видане скромним тиражем на 1,5 тисячі. Навряд чи хоч одна збірка цих томів матиме маленький шанс замінити на цьому столі ці «жовті».
Фортепіано, дзеркало та деякі інші меблі, каже Юрій, речі різного часу, які лишилися в Україні завдяки тому, що були вилучені працівниками митниці у контрабандистів.
Через дах, який протікає, куток однієї з кімнат «вітальні» доїдає грибок. Стіною, що виходить на замок, розійшлися розлогі тріщини, які натякають на недовговічність історії.
Дворик Рабана, царство Чухрая, комори. МАНДРИ 2
Йдемо далі. У дворі будинку Косачів – теж експонати.
Вони з 21 ст. і розказують про епоху керівництва заповідника Тарасом Рабаном, з 1989-го до 2012-го. У його період у цьому затишному дворику було облаштовано місце для зібрань, схоже на гостинний двір чи кафе. Однак коли прийшов час уступати посаду, Тарасові Рабану дорікнули саме цим двориком – з того часу, тут воліють, аби все лишалося, як є. Тому дворик використовують лише для потреб працівників заповідника. І шкода, бо він затишний і атмосферний, дуже годиться для гарних камерних заходів.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Земля пухом» тут звучить інакше. Як ми вежу Чорторийських розкопували. РЕПОРТАЖ
За розкішними сходами, які, кажуть дослідники, постали тут, коли до будівлі добудували другий поверх, - хол заповідника «Старий Луцьк». Тут все ще стоять стенди, якими цей заповідник зустрічав гостей у 80-х. У центрі на одному із них – плакат луцького художника Олександра Дишка 1989 року.
На ньому нога топче старе місто і написи. Внизу: «Своїми ногами топтали». Вгорі: «Своїми руками відновимо». Написи, які не втратили актуальність, до речі.
Олександр Дишко у 1989-му
У коридорах зустрічаємо фотографа заповідника Віктора Чухрая. Той показує свої скромні апартаменти: у маленькому кабінеті можна проводити окремі екскурсії, тут атмосферно і з настроєм. Поки я фотографую, Віктор розповідає, що цей будинок пам’ятає ще зі шкільного віку, приходив сюди малим із мамою, коли тут був банк.
- Там, де зараз ось ці всі наші кабінети, була операційна зала банку. Я сидів у куточку, чекав, поки мама справиться зі своїми завданнями. Вона працювала касиром у Боратині, - згадує.
З 80-х у кабінетах заповідника змінилося мало. Тут старий паркет, старі меблі, старі двері і багато стендів із планами, яким часто не судилося збутися.
Заступник директора заповідника і головний археолог Віктор Баюк відкриває нам ті локації, де журналісти бувають вкрай рідко. У маленькій кімнаті поруч із його робочим кабінетом тісниться і науковий архів, і бібліотека заповідника, серед яких найцікавіше – стародруки, які з певних причин не експонуються в музеї книги у стінах замку.
як він знаходить у цих коморах потрібні раритети
Тут же матеріали з розкопок, які ще не потрапили в музеї. Наприклад, речі, знайдені під час розкопок біля синагоги на Данила Галицького у 2018 році, чи унікальні черепки з цьогорічних розкопок у селі Сокіл Рожищенського району, чи знахідки з вежі Чорторийського в Луцьку.
- Це все треба помити, описати, внести в колекційний список… Бо розкопки – то не тільки витягнути із землі, а й довести знахідки до такого стану, в якому з ними можна працювати, - розповідає Віктор.
На його столі серед унікальностей – кахлі із замку в Соколі Рожищенського району. Сталося так, що волинські археологи натрапили у Соколі на дуже цікаві знахідки. Склавши черепки, можна побачити, що кахлі були короною печі і на них вказані не тільки конкретні дати (наприклад, 1643 рік!), а й родовий шляхетський герб власників Сокола. Піч з цими кахлями стояла десь на території Сокілського замку в 16-17 ст.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Таємниці дому луцького адвоката Черевка, або «Не називайте її... синагогою». СВОЯ ІСТОРІЯ
- Це цікава штука, бо дуже рідко у нас так сходиться археологічний матеріал з історичним. Тепер можна чітко прив’язати певні події до певного місця, - каже археолог.
Просто з робочого кабінету Віктор проводить онлайн-лекції для студентів, тому ми залишаємо його у «царстві» знахідок тут у будинку початку 19 століття в серці старого Луцька. Йому – на пару.
У коридорах колишнього банку зустрічаємо і директора заповідника.
Павло Рудецький погоджується показати і свої апартаменти й констатує: будівля у напіваварійному стані. Все, що ми бачимо, каже він, давно потребує ремонту. Але перш ніж оновити ці кабінети, треба врятувати ці стіни.
– Ми подавали цей об’єкт і на обласні, і на державні проекти, які передбачали реконструкцію пам’яток. Цей будинок був у переліку тих пам’яток, які потрібно відремонтувати до ювілею Лесі Українки. Наразі тут найперше треба перекрити дах, зробити гідроізоляцію, укріплення фундаментів. Без цього нереально приступати до інших ремонтів. Ця будівля стоїть на рові окольного замку і просідає. Щоб її зберегти, треба укріплення. Втім поки що я не впевнений, що знайдуться кошти на цей будинок. Є Колодяжне, це насамперед. Якщо там зроблять необхідні роботи, це вже буде добре. Хоча в Луцьку іншого будинку, про який точно можна сказати, що тут була Леся Українка, кращого за цей – точно нема, - розповідає Павло Рудецький.
Повернутися в музей через 56 років. МАНДРИ 3
Поки ми йшли з нею до будинку Косачів, Мирослава Миколаївна розповідала, як вчилася в луцькій школі №3, як жила на Спокійній (нині вул. Романюка) поруч із Покальчуками, як грали малими «в стрілки» і бігали командами до Луцького замку й назад. Школа №3 тоді була в нинішньому інституті мистецтв, майже під самим її стінами – старе Стиру. Діти бігали на перервах мити руки у Стиру від крейди…
Саме там працювали тривалий час вчителі Дмитро та Віра Іващенки. Викладали українську мову та літературу. Напочатку 60-х Дмитро перейшов працювати у педінститут, так зблизився з середовищем київських щістдесятників та Валентином Морозом, який тоді у вузі викладав історію.
А Віра була енергійною та зразковою вчителькою школи №3, яка організувала у ній унікальний літературний гурток імені Лесі Українки.
Коли я зателефонувала до жінки, яка могла б мені розповісти про те, як школярі у 60-х опікувалися музеєм Лесі Українки, Мирослава Демчук раптом обмовилася:
- А я більше там і не була чомусь...
- Давайте, я попрошу, щоб «Лесину вітальню» відкрили тільки для вас! – відповіла я.
- А так можна?
- Я спробую.
Так народилася ідея повернутися у репортаж. Рівно на 56 років назад.
свій членський квиток з літгуртка
Насправді історія Лесиного музею у будинку Косачів почала давно, у 60-х.
- Якось на Волинь приїздив Олесь Гончар. Він зустрічався із Дмитром Іващенком, той уже викладав у нашому педінституті, та його дружиною Вірою Лукашівною. Віра на той час була вчителькою 3ї школи, викладала українську мову та літературу і вела літературний гурток. Вона була кращою вчителькою міста, дуже одержимою українським словом. Дмитро Полікарпович і розповів Олесеві Гончару, що дружина мріє відкрити музей Лесі Українки в будинку Косачів, а опікуватися ним могли б вихованці її гуртка. А як місто Луцьк без такого музею? Олесь Гончар цим перейнявся і пішов з ідеєю в обком до секретаря з ідеології. Потім була партійна рознарядка першого секретаря обкому Федора Калити в міськом – і так гуртку дали кімнату. На той час діти з вчителькою вже зібрали багато експонатів, вони листувалися із сестрою Лесі Українки, з музейниками і вели активну пошукову роботу у селах… - розповідає легендарний луцький радіожурналіст Михайло Юхта.
Нині він уже написав (але ще не видав, бо обіцяних грошей не дають) книжку про Дмитра Іващенка й історія про музей Віри Лукашівни – частинка спогадів з цієї книги.
вибив Олесь Гончар. І це теж наша історія
ЧИТАТИ ТАКОЖ: 10 цікавих фактів про садибу Косачів у Колодяжному
Екскурсоводами у музеї Лесі Українки були школярі з літературного гуртка. Відкрили музей у жовтні 1964-го. Частину експонатів закладу передали з Колодяжного. У той час двері музею були відчинені завше, він мав багато відвідувачів. Учні чергували у ньому щодня, щоб кожен турист у будь-яку хвилину міг зайти і побачити ними зібране.
Саме Михайло Юхта і підказав, як знайти учнів Віри Лукашівни. Точніше – учениць.
ми попросили відкрити вітальню.
У заповіднику нас почули. Дякуємо!
- У нас було дуже цікаве шкільне життя. Ми мали чудовий хор, диригентом в якому був Йосип Холодюк. Був момент, коли до нас приїздили з Києва, щоб зняти, як ми співаємо. Я була тоді у 10-му класі. Тоді русло Стиру було під самісінькою школою. І ми співали на фоні річки «Реве та стогне Дніпр широкий» Шевченка. А Віра Лукашівна була моєю улюбленою вчителькою... – згадує лучанка Мирослава Демчук.
За кілька хвилин пані Мирослава дістане журнал «Радянська жінка» за квітень 1965-го і знайде на його сторінках розповідь про луцьку вчительку української, її гурток «Слово юних» зі світлинами.
- Якось Віра Лукашівна каже: «Мирославо, збігай в кіоск і купи «Радянську жінку». Я пригадую, як репортери приїздили до нас у школу і фотографували. Ось я, покаже на дівчинку справа… - показує на світлину в журналі. – Не знаю, як це описати. То був нереальний гурток. Ми всі писали вірші. Ми всі любили слово. Але згуртувала нас вона. Ми видавали свій альманах навіть, цілий журнал «Слово юних»! Мало того, у нашій школі була радіорубка, де ми на перервах читали вірші. Це теж була ідея Віри Іващенко. Уявляєте таке?
«Радянська жінка». У вересні її чоловіка арештували
Кожен член гуртка мав членський квиток. Гуртківці мали графік чергувань у музеї. Мирославі Демчук екскурсоводом бути не доводилося, а от чергувати у музеї – так.
Історія із закриттям закладу, арештом Дмитра Іващенка (а викладача луцького інституту арештували 1 вересня 1965-го, звинуватили у розповсюдженні забороненої літератури, зробили членом «злочинного угрупування» іншого дисидента історика Валентина Мороза і в листопаді того ж року засудили до ув’язнення у концтаборі в Мордовії), звільненням Віри Іващенко вразила її колишніх учнів.
Ще у травні 1965-го Мирослава із однокласницями та вчителькою фотографувалися на згадку на мості, що на Ковельській у Луцьку.
- «Дівчатка, ви більше ніколи не одягнете цю форму», – сказала нам тоді Віра Лукашівна і запропонувала сфотографуватися, - згадує жінка, гортаючи старі фотографії на столі у «Лесиній вітальні».
на ковельському мосту в Луцьку. Віра Іващенко з ученицями
крайня справа – Мирослава Волох
Інженер за фахом Мирослава Миколаївна і досі небайдужа до літератури. Коли буває на цвинтарі, провідує могили Іващенків. Часто згадує, якою ціною заплатили вони за фанатичну відданість українській літературі. Каже, що таких вчителів Луцьк більше не мав.
Єдине, що так і лишилося невідомим, - це доля експонатів музею, створеного учнями Віри Лукашівни. Після арешту їх перенесли у стіни 3-ї школи. А в 1970-му, за спогадами одного з колишніх директорів, приїхала вантажівка зі студентами, все винесли, так готувалися до чергового ювілею 1971-го. Школа згодом переїхала на нове місце.
Куди повезли експонати, достеменно невідомо.
Якби такий музей існував...
* * *
- Як же би хотілося побачити ті експонати… - скаже Мирослава Миколаївна дорогою додому. – Там не було нічого аж такого раритетного. Але були наші малюнки. Малюнки гуртківців… Знаєте, як то було б їх потримати в руках?
Знаю.
Будинок Косачів проводжав нас, «дивлячись» у спину заґратованими вікнами.
У ньому, як виявилося, значно більше історії, ніж думають ті, хто просто проходить повз.
24 лютого у Луцьку, в стінах цього будинку, презентують путівник місцями Косачів, підготовлений заповідником. Будете мати змогу – пройдіться. Бо… «ніяка туга краси перемагати не повинна».
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА
І можливо, ця історія матиме продовження
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
