«Земля пухом» тут звучить інакше. Як ми вежу Чорторийських розкопували. РЕПОРТАЖ

«Земля пухом» тут звучить інакше. Як ми вежу Чорторийських розкопували. РЕПОРТАЖ
Журналістка «Першого» Олена Лівіцька розчищає склепіння підземної кімнати кляштору єзуїтів

- Олено, а зав’яжіть шнурівку на кросівку. Бо зараз зачепитеся… - у стінах вежі Чорторийських десь за спиною хтось дає мені дружню пораду.

- Нам то нічого. Але просто тут можна зачепитися і звалитися. Прямо в 15-те століття! – жартує археолог Віктор Баюк.


Не хотілося б… Зав’язую ту шнурівку. Вибиваю щіточки. Струшую землю зі своїх рукавиць. На прощання кидаю погляд в одну з кімнат кляштору. Щоб не забути, яке склепіння я так ретельно чистила і з яких стін струшувала порох історії. Внукам буду показувати (діти до тієї пори явно виростуть).

Стіни як стіни. Тільки збудовані в 17 столітті. Тільки не бачив їх ніхто до цього.

Місце, де слово «обережненько» обростає новими змістами. Де «хай земля тобі буде пухом!» звучить геть інакше. Бо у всіх людей - то, таке прощальне, образно кажучи, а в них, археологів, – суто професійний жарт.

Довкола вежі Чарторийських у Луцьку

Ми спробували «відчути» на собі роботу археолога в унікальному місці – вежі Чорторийських у Луцьку. Бо то саме той момент, коли в Луцьку триває історична подія – тут реставрують вежу 15 століття і частини кляштору 17 століття, паралельно проводять розкопки – і бачать унікальне.

З історії. Луцьк. 14 ст. Розквіт. Підйом. Будують окольний замок. Дерев’яний. Він наче оточує верхній замок (нині замок Любарта) великим колом. 15 ст. – початок 16-го. Треба зміцнювати. Окольний замок перебудовують на кам’яний. Чотири опорні башти доручають звести найзаможнішим родинам Волині (Підскарбія, Свинюських, Чорторийських, Четвертинських).У 18 ст. в Старому місті стається нищівна пожежа. Три з чотирьох веж не вижили. Встояла лише вежа Чорторийських з прилеглими до неї частинами муру окольного замку. І стоїть нині. У 17 ст. до неї до будували споруду колегіуму (кляштору єзуїтів). У 70-х роках вежу Чорторийських трохи оновили. Але справжні її дослідження почалися у 21 ст. Реставрація триває нині.

*  *   *

…Роботу археологів я ніколи не бачила зблизька. У ній є щось романтичне. Аж настільки, що нині легко перекочувало у більш кримінальний вимір і «археологами» поставали тепер всі шустрі парубки, які на зароблені в польщах гроші, змогли купити собі металошукачі, щоб «нишпорити» ними в цікавих місцях. І в такий репортаж я теж би охоче занурилася, тільки хто ж візьме? ))

А тут я просто попросила на день стати чиєюсь тінню. Начальник Волинської археологічної експедиції Інституту археології НАНУ  і голова волинського осередку спілки археологів Віктор Баюк (а просила його) відписав хутко: мовляв, о 13-й в четвер у них за графіком роботи з обстеження вежі, беріть робочий одяг і приходьте, що ж тут…

Йду. У вежі Чорторийських я ніколи не була.

- То все-таки чОрт чи чАрт? – думаю дорогою…

Тема, про яку можна думати вічно. Тим часом надворі - безпрецедентна спека після безпрецедентно холодного початку літа. За мить під ворота коледжу приходить і Віктор Геннадійович -  одразу бере мене в оборот і веде показувати фронт робіт.

- Вже розчистили окольну стіну. Вона там (киває головою кудись за межі вежі, де залишки окольника, там фахівці «огололи» направду унікальні стіни мури 15 ст, які досі були під землею та чагарниками, – авт.). Вам пощастило, бо сьогодні треба йти у більш прохолодне місце.

Під парканом навпроти вежі троє парубків чекають і на «свій фронт». То студенти історичного факультету СНУ. Віктор вітається з ними, чи то жартома, чи всерйоз зауважує:

- Хлопці, Юра зараз підійде, принесе цигарки і воду. І будемо робити.

Далі інтригує і мене:

- А для вас є більш «дівчача» робота. В нас тут вистачає різної.

Окей, дівчача то дівчача. Саме для цього я надцять хвилин назад купила в «Єві» притомні робочі рукавиці в квіточку))

«Почистите – буде прекрасно!»

Тривають роботи у підземній кімнаті вежі

Дивлячись на суворий, аж холодний фасад колишнього кляштору єзуїтів, а нині коледжу НУХТ, ніколи не скажеш, що за його стінами, у дворі, кипить така шалена робота. Масштаби вражають. І поки я міряю кроками площу двору та територію під  вежею та старими мурами, що ще недавно ховалися за непролазними хащами, моя уява вже будує тут до холери класну локацію. Аж неочікувано класну.

- Обережненько… - перше, що каже мені Віктор, коли я заходжу у вежу.

Власне, то він знає, що то – вежа Чорторийських, єдина вціліла з окольного замку. А більшості пересічних лучан про існування цього місця відомо мало, меншості – відомо, але нога їхня тут не ступала.

- Місяць тому того всього не було. Просто була підлога і все. До рівня труби тут була земля. На цьому всі історичні пізнання закінчувалися, - розповідає Віктор Баюк і показує на чорний слід на стіні – межі між підлогою і невідомістю.

Нині простір, на якому працюють археологи, поділений на три кімнати. Перша – власне вежа. Друга і третя – то приміщення нинішнього коледжу, колись кляштору 17 століття.

- Ось та третя кімната при вежі повністю відпрацьована, ми вже можемо спокійно там собі дозволити ходити. У рамках проєкту реконструкції тут передбачалася підлога… Але коли зняли підлогу, побачили отаку маленьку зачіпку: на сантиметрів 5 виступала цеглина. Так ми припустили, що тут є склепіння… - пояснює Віктор.

Віктор Баюк: «Ми для людей працюємо в першу чергу. Іноді нам закидають, що археологи працюють, щоб щось там знайти і продати. Для мене ж набагато більший кайф, коли я сам чи з кимось приходжу в музей і показую: ось воно… Коли люди твої знахідки БАЧАТЬ».
Богдан Миткалик, Роман Смик, Віктор Баюк, Максим Біньковський, Юрій Близнюк
під вежею. Вони досліджують луцькі підземелля

Почали працювати, зачистили всю кімнату, відкрили повністю елементи цього склепіння. Згодом зрозуміли, що є тут привід говорити про підземні кімнати. Хтось наступив ногою на цеглину - відкрився маленький отвір. Це та сама сенсаційна знахідка, про яку потім писали всі ЗМІ: через цей отвір ми побачили і простір під склепінням і переконалися в існуванні підземних кімнат.

Питаю: а як же побачили?

«Жертвував айфоном», сміється Віктор, прив’язував його, опускав у отвір. Це щоб мати такі, «робочі кадри», жартує.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Під цокольним поверхом вежі князів Чарторийських виявили підземні кімнати

Побачити те, що внизу є велика кімната дуже просто. Треба просто поставити фотоапарат низенько зі спалахом…  Там - фактично порожня кімната. Проглядається там прохід направо - до коледжу і наліво – до самої башти. Так стало зрозуміло, що ця - не єдина.

Той самий сенсаційний отвір у підземну кімнату. 
З нього все почалося….

Знахідка підштовхнула до наступних пошуків: перейшли до сусідньої кімнати кляштору. Зняли 20 сантиметрів ґрунту і вийшли на справжню цегляну підлогу. Частину площі вичистили і побачили ще одне циліндричне склепіння. Цим етапом археологи підтвердили, що підземні простори продовжуються.

Вежа чи башта, як її називає археолог, зсередини схожа на невелику квадратну кімнату. Чого там – кімнатКУ.

Віктор пояснює: в принципі так виглядають усі вежі, зовні вони – значно більші, але через товщину стін мають площу досить невелику. Ці цокольне і підземне приміщення дуже схожі на такі ж кімнати Стирової вежі Луцького замку.

У стінах вежі Чорторийських, збудованій у 15 ст

- Тут на момент нашого приходу теж була підлога. Саме тут був бетонний радянський жолоб, під яким ми зафіксували наявність склепіння (склепіння підземної кімнати вежі майже повністю було знищене встановленим у радянську добу бетонним жолобом, – авт.). Зараз продовжуємо розчистку склепіння. З вибором. Оці знахідки: і розкішні кахлі, і пляшки  – якраз звідси, з цієї башти. Отут у нас є вхід, ось під лампою, який теоретично має вести туди, до кляштору, - зауважує.

ЧИТАТИ ТАКОЖ: У підземних кімнатах луцької вежі знайшли скляний посуд

Є один момент, який треба добре подивитися. Добре, наголошує. Тут же пояснює: ми стоїмо ніби й в одному приміщенні, але їх направду розділяє півтора сотні років! Вежа окольного замку зведена у 15-му столітті, кляштор (католицька школа ордену єзуїтів) добудований до неї у 17-му.

- Оцю частину стіни ми раніше не бачили, вона була під підлогою фактично. Тепер ми її відкрили, нам треба почистити її. Зможете трошки почистити ще саме склепіння – буде прекрасно! – Віктор Баюк показує мені стіни в одній із кімнат кляштору.

Ні, ну мусимо вже до «прекрасно». Інакше соромно.

«...Обізатєльно попаду в поета»

Юрій Близнюк. мій поет на сьогодні))

- Юрію Анатолійовичу, візьміть щіточки.

Юрій приносить щітки і тут же переграє план: ми починаємо зі склепіння. І це вони називають його голосно «склепінням», а я поки бачу землю під ногами і нічого іншого.

- Ну, як же? – аж майже ображено реагує Юрій. – Та ось же дивіться. Він змітає трохи землі рукою десь у мене під ногами – і справді з грунту проступають цеглини.

- Ну, й сліпе, - злюся сама на себе.

Кожного наступного «перекуру» ми знайомимося з хлопцями ближче. Історики. Я жартую, що це вони зараз історики, а потім як занесе… У нас і досі часто: кого не спитай – історичний… Мій колега по «дівчачій» роботі Юрій тут же цитує когось зі своїх улюблених авторів:

- У нього щось таке було: «Плюнув с трамвая, обізатєльно попаду в поета», - філософськи жартує під стінами кляштору єзуїтів.

Хлопці скромні. Усі троє спеціалізуються на «історії середніх віків». Богдан Миткалик, Роман Смик та Максим Біньковський. У всіх трьох студентська практика давно закінчилася. Тут працюють з власної ініціативи, кажуть. Замість сіно в селі косити – відкривають лучанам таємниці віків. Звучить пафосно, а робота проста – відром і лопатою.

Віктор Баюк: «Я кажу, що чорні археологи – то по-своєму нещасні люди. От має він колекцію монет, а що з того, якщо він показати її нікому не може?! Ну, кільком знайомим покаже. Ну, сам посидить подивиться. А толку? Це от як вам: написали статтю, а показати нікому не можеш. Скільки ви її будете читати? Так, люди вважають, що археолог – то чоловік з мішком золота на плечах. Умовно. Але до золота – десятки КАМАЗів землі. Я можу сказати, що на цій-от площі є щось золоте. Але – де?»
«Краще згинути вовком, ніж жити псом», – написано у Юрія
на футболці. З ним добре говорити про історію, музику й ...музику історії))

Ми з Юрієм справно долаємо свій «фронт» 17-го сторіччя. Мені цікаво, бо маю заодно і свого роду історичного коментатора. Десь у кімнаті вежі, де хлопці у землі шукають безцінне, тим часом, розчищаючи небачені досі підземелля, чути: «І снова третьє сєнтября…».

Брутальний Шуфутинський якось наче й не пасує 17 (чи то 15-му) століттю. Але насправді пасує аж бігом. Радянським духом віє для контрасту. Про жолоб згадуєш. Про те, що в сусідньому підземеллі, яке своїми руками буквально «вигріб» легендарний хранитель його таємниць, екскурсовод Олег Виноградов зі своїми товаришами, було колись не більше-не менше – овочесховище…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Буває, так нєрви тріпають…» - луцький «дід з підземелля». ОБЛИЧЧЯ МІСТА

Знайомимося з Юрієм ближче. Він одразу мене розпитує про те, як прийшла в журналістику. Каже, сам має такий досвід і працював на «Аверсі».

- Ну-у-у… якщо на «Аверсі» - то це дуже бойове хрещення, - жартую я.

Але то було. Тепер Юрій Близнюк - молодший науковий співробітник заповідника. Досліджує мури монастиря бригідок (Луцької тюрми) і мріє колись видати про них свою книжку.

Монотонно шурхотить щітка в моїх руках. В такт Шуфутинському)) Юрій розказує збоку цікавезні історії, то про діда-водія, то про бабусю-кулінарку, то про улюблену музику.

Знахідки: вони пили чай із англійських сервізів…

Упс, щось знайшли...

Раптом у кімнаті вежі, де трудяться хлопці, якийсь гомін. Йду туди. У руках Віктора Баюка …невеликий шматок чогось білого. Над ним схилися хлопці  й уважно з іскрами в очах розглядають якусь знахідку. «Хух, недаремно прийшла!» - думаю я.

- Ви нам приносите успіх, -  тим часом усміхається мені Віктор. – Це унікально, тому що до цього тут були знахідки внутрішнього користування. Ну, про що вони говорять? Ну, що люди користувалися кахлем, та й добре. А цей шматочок говорить про міжнародні зв’язки, про торгівлю. Це прекрасна річ! Її ще належить вивчити і роздивитися. Хлопці, десь «опріділіть» її, щоб не згубили.

«Прекрасна річ» схожа на шматочок якогось посуду, англійської кераміки. На білому синім – напис англійською, що натякає на британське виробництво… Щось про «мануфактуру», «інгліш» і частинка зображення герба Великобританії. Але тут вердикт почуємо згодом. Поки – копати далі.

Знахідки поки інтригують. А згодом будуть ретельно досліджені
За кілька днів, коли Віктор Баюк покаже знахідку у фейсбуці, ЗМІ напишуть про 
унікальний герб Ганноверської династії на цьому шматку посуду.
Однак фахівці наразі ще вивчають знайдене...
Всі знахідки після розкопок  «перебираються» у кабінети заповідника, 
де з ними працюють археологи та історики

Ми з Юрієм знову беремося за щітки і теревені. Ще у «того старого камеді-клабу» є гарні сюжети про археологів, радить подивитися, бо смішно. А потім і геть надихає мене на звершення:

- Ні, ну чого… Луцький замок під час реставрації у радянську добу теж досліджувала «шедевральна жінка Мар’яна Малецька-Малевич», археологиня, яка народилася в Петрограді. Це вона займалася розкопками у замку. Їй належить відкриття у 80-х залишків соборної церкви Іоанна Богослова у замку. От вам і зв'язок, - сміється.

Потроху з-під щіток відкривається цегла склепіння. І це направду цікаво, якщо знати, що ці стіни будували у 17 столітті.

- Ну, що? Шукаєте? Давайте шукайте… А ще трошки – і залили б це все бетоном, нічого б не було! – прицмокує, заглядаючи в нашу кімнату, хтось із дядьків-будівельників, які трудяться у дворі.

Археологи – міцні хлопці! 
Одних відер треба наноситися ого-го скільки))

Юрій розказує мені про єзуїтів, про те, що це точно найбільші подібні підземелля в Україні й одні із найбільших у Східній Європі. Про кляштори і костели. Про скарби і складні взаємини єзуїтів з Папою Римським.  І про те, що часто носить в кишені піджака 15-сантиметрову лінійку. Ага) Бо коли ти історик, то ти де б не був, бачиш пам’ятки і деталі…

Віктор Баюк: «До речі, «Титанік» знайшли в ніч мого народження, 2 вересня 1985 року, це вважається однією із найвеличніших знахідок в археології. Так-от підводний археолог, який знайшов «Титанік», щоранку на кораблі збирав команду і оголошував: «Той самий день у нас сьогодні». З цією фразою він приходив до них багато років поспіль. І день настав. Я не знаю, що там буде. Можу давати припущення. Можу собі щось розуміти. Але той день сьогодні – і все. Робота археолога - це постійне очікування. Адреналін». 

Я тим часом переходжу до стіни, дбайливо обмітаю старезну цеглу вже значно м’якшою щіткою. Поміж кладкою показується невеликий відступ, а з нього щось вилітає. Беру. «А раптом…».

- Так, це зуби. Швидше за все – собаки. Буває. Он і кістка… - Юрій гупає моїми надіями просто в цеглу 17 століття, вони розлітаються на друзки. Я сміюся і згадую про «щастя Лівіцької», яке ото хіба таких знахідок і варте.

Мій фронт на сьогодні.
Склепіння підземної кімнати у кляшторі 17 ст. 
Ще недавно воно було під підлогою
Кому на що щастить...

Ще кілька відер землі, ще трохи роботи щітками – і нам відкривається оголена від нашарувань історії стіна та частина склепіння. Тепер ніхто з першого погляду не посміє сказати, що то просто земля, як мені здавалося спочатку.

- А ще в нас заведено отак… - Юрій обережно замітає мої сліди на стінах підземелля, на якому ми стоїмо і яке чистили. Каже, заведено лишати це все без слідів якихось там людей, а тільки зі слідами історії.

То добра нагода розпитати у Віктора Баюка про забобони археологів.

«Забобони? Нема! Знаєте, як вітають археологів?»

Віктор Баюк.  «Не можна підходити до роботи зі словами типу:
«Ми нічого все одно не знайдемо».

- Забобони? Хм) Файна тема! – сміється він.

- Ну, там знаєте: плюнути через праве плече, потім через ліве, тричі повернутися на одній нозі, не починати роботи правою рукою… Щось таке, - жартую я.

Але жартую цілком серйозно, бо спробуйте, наприклад спитати у водія в дорозі, в якій годині точно ми будемо в місці призначення – і вам він тут же прочитає лекцію, що таке «не прийнято запитувати».

- Та такого ніби й нема. Що є? Не можна кидати окурки в розкоп. Це – так. Не можна плюватися. Не можна підходити до роботи зі словами типу: «Ми нічого все одно не знайдемо». Археологи люди практичні, їм до забобонів якось байдуже… От знаю, що пілоти не фотографуються. Ми наче фотографуємося. Єдине, що не прийнято: ображати землю саму по собі. Є така у нас приказка, її часто можна почути, колись десь хтось із наших когось свого вітає з днем народження: «Щоб студенти не закінчилися і земля не остигла». А вислів «Хай земля тобі буде пухом!» - то в нас такий жарт, він має зовсім інший зміст, ніж зазвичай, - розповідає відверто.

Прохід у приміщення кляштору єзуїтів

Віктор зізнається, що не дуже любить працювати там, де є людські останки. Хоч загалом не прийнято турбувати душі померлих, але археологи ставляться до цього простіше.

Як і оці хлопці-студенти, він з історичного факультету на першому курсі втрапив на археологічну практику – і професія тримає його і досі. Від студента -практиканта доріс до керівника експедиції. І на це пішло немало-небагато 17 років.

- Я був керівником археологічної групи, яка проводила ексгумацію в’язнів Луцької тюрми. Мені прийшлося їх виймати із землі, перекладати, по коліна стояти у кістках… Оце мені не подобається робити. Але треба. Нічого страшного тут нема, просто не люблю. Тяжка робота, але чим цікава: тут можна поєднувати вид діяльності. Можна працювати руками, можна – головою. Я не розумію людей, які приходять на завод і 20 років поспіль робить одне і те ж: точать якусь деталь. А тут місяць тому ще нічого не було, а вже все он як… Так, ми про це здогадувалися. Так, були припущення. Але ось ми вже це зачистимо, будуть люди ходити і бачити, – переконує археолог. 

Я забираю свій запилений рюкзак у кутку кімнати старого кляштору. 

Віктор Баюк: «Он навіть двері, які засипані, - то… (пауза, – авт.) «Що ви там бачите?» - спитали Говарда Картера при відкритті гробниці Тутанхамона у 1922 році.  «Дивовижні речі», - сказав Картер. Так-от, може, це «дивовижні речі». Але буде так чи не буде, то вже як складеться. У кожного з нас своя Троя. Але це лишиться. І цим будуть користуватися люди чи 50, чи 100 років. Завтра тебе обговорять (як без цього?), але ти щось зробив, і крапка».

Крапка. 

Р. S. Чорниці, чорниці, чорниці…

Що ви там бачите? Дивовижні речі...

Додому я поверталася вже далеко після 16-ї. Хлопці жартували про «скорочений робочий день». І з того, що знахідки у відрі та пакеті, які несли з собою для подальшого вивчення, – трохи «непрезентабельні, бо то робоча обстановка». В голові вперто звучало «трєтьє сєнтября» - і хай тобі грець.

Вся в землі. Чуть втомлена. Але хіба то бруд? То порох історії, і це навіть надихало.

Дорогою хутко замінила в голові Шуфутинського на мелодію з «Титаніка» (ліпший варіант). І знаєте, як буває, коли весь день береш чорниці або копаєш картоплю, або збираєш гриби, яких багато? Отак закриваєш очі – і тобі чорниці, чорниці, чорниці…

Усю ніч мені снилася стара цегла.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Олена ЛІВІЦЬКА та Юрій БЛИЗНЮК.

Реставрація вежі Чорторийського – результат реалізації проєкту «Нове життя старого міста: ревіталізація пам’яток історико-культурної спадщини Любліна та Луцька», який здійснюється в рамках Програми транскордонного співробітництва Польща-Білорусь-Україна 2014-2020. Роботи з облаштування вежі планують завершити до кінця 2020 року. Тут хочуть, зокрема, відкрити інтерактивний музей-майстерню лицарства та середньовічних часів, зробити оглядові зони.


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина «У нас не просто тусовки, ми змінюємо бізнес», - засновниця PRO Business Hub Юлія Євпак. ІНТЕРВ’Ю
Наступна новина Ветерани нагадали: завтра йдуть до Погуляйка і сподіваються, що він не буде ховатися
Останні новини
Схожі новини