Михайло Імберовський за два роки депутатства в обласній раді зарекомендував себе як ініціативний та доволі активний обранець громади. Здається, немає теми, на яку б він не міг говорити. Щоправда конкретні дії для цього депутата в сотні разів важливіші та промовистіші, аніж будь-які слова, тому свою корисність громаді Михайло Імберовський вимірює результатами роботи.
Що він думає про економіку Волині та країни загалом, чому люди втікають на заробітки, як зробити прибутковими об’єкти комунальної власності і чи дружить Імберовський з Палицею, «Перший» дізнавався для рубрики «Депутати в темі».
- У Вашій біографії привертає увагу той момент, що ви на початку 2000-х тривалий час жили і працювали в Австрії. Чому поїхали за кордон?
- Ми з дружиною, як десятки чи сотні тисяч українців, виїхали за кордон на заробітки. Тепер, на жаль, таких людей рахують мільйонами. Зробили ми це не з власної волі, в такі обставини нас поставила держава.
В 90-х роках молодому спеціалістові було важко. Я тільки закінчив навчання в педучилищі, а дружина – медичне училище. Ми були бюджетною категорією населення, у той час був період, коли заробітна плата не виплачувалась роками. Мої батьки – теж вчителі, тому було досить складно прожити. Хотілося себе зреалізувати, щось мати в цьому житті. Маленьку доньку ми залишили з батьками та поїхали в Австрію шукати кращої долі…
- Вдалося її там знайти?
- Ми знайшли її в Луцьку. Одразу скажу, ми не шкодуємо, що повернулися в Україну, особливо зараз, коли життя сформувалося, налагодилося… Зрештою і час змінився, дивлячись на доньку, бачу, що можливостей у неї більше, ніж у нас.
Не пам’ятаю, хто з китайських мудреців сказав, що не дай Боже жити в часи змін. Так, складно, але водночас і цікаво, тим більше, коли ти маєш можливість впливати на ті чи інші процеси. Ми не могли не повернутися, бо так мене виховали. Моя мама мовник, вже 45-ий навчальний рік працює в одній і тій же школі. Моя бабуся росла без батьків, їх виселили до Сибіру в 30-х роках… Її мама просто кинула в сніг, коли їх вивозили…Тому мене бабуся завжди вчила: сім’я і країна, в якій народився, - то найцінніше у житті.
Будучи за кордоном я не раз пригадував мамині слова про Шевченка, який був у засланні, про повітря в Казахстані, - і те не таке. Так от мені «не тим» було повітря там, хоча воно досить чисте – перед австрійськими Альпами. Воно нерідне.
- Ви у політиці новачок. Але коли «Самопоміч» формувала виборчі списки, ви стали його першим номером. Як так склалося?
- Перш ніж сформувати списки, «Самопоміч» на Волині та в інших регіонах починала свою діяльність зі створення ініціативних груп. Я був одним із членів ініціативної групи на Волині. Події 2013-2014 років багатьох спонукали піднятися з дивану, в тому числі й мене. За «Самопоміччю» я спостерігав ще задовго до Революції Гідності, коли вона не була ще партією…
Сам я родом з Львівщини, тому в газетах, інтернеті читав про їхню діяльність. Зрештою я вирішив, що той потенціал, який маю, та бажання служити та допомагати тому, хто поряд, спонукали мене діяти. Я вийшов на «Самопоміч» у Львові, мене запросили послухати, чим вона займається, що це за об’єднання.
Потім я познайомився із Юлією Вусенко, навколо нас почали гуртуватися люди… Чому я у списку був першим?.. У той період якраз різко зросла ціна на газ і я спільно зі своїми колегами презентував проект «Енергоощадне місто», результатом якого було встановлення в місті близько ста лічильників тепла.
Люди отримали можливість економити, платити лише за те тепло, яке отримали. Але ключовим для мене було навіть не це, а те, що ми стимулювали людей до об’єднання. І те, що Луцьк зараз є лідером зі створення ОСББ, вважаю нашою заслугою. Бо, як виявилося, ті люди, які тоді об’єдналися, щоб встановити прилади обліку тепла, нині легко йдуть далі, створюють об’єднання співвласників. Можливо, це стало причиною моєї першості у списку…
- За два роки депутатства Ви відчуваєте, що є корисним для громади?
- Потрапити в обласну раду для мене було трохи лячно, бо я звик рухатися поступово, по щаблях. Політика, публічність, громадська активність – для мене є новими речами. До того я ніколи не був у політичних партіях.
А наскільки я корисний? Відповім словами Сереховичівського сільського голови, з яким не так давно спілкувався. У Сереховичах Старовижівського району з моєї ініціативи відкрився пункт екстреної медичної допомоги. Сільський голова мені сказав: «Дякую вам від себе і від двох людей, яких вдалося врятувати завдяки бригаді екстреної медичної допомоги».
Такі слова, на мою думку, є стимулом, показником того, що ти реально можеш вплинути і допомогти. Депутат отримав довіру від людей і він зобов’язаний це робити. У селі Любохини, наприклад, діти навчаються у школі, яка більше нагадує шевченківську хату, де перепади стелі і підлоги сягають півметра.
На щастя, там реанімувалося будівництво нової школи, яке розпочав вже покійний Борис Клімчук, і вже, думаю, в наступному році діти підуть у нову школу. Але знову ж таки я б сам не впорався – мені вдалося згуртували людей, вони відвідували засідання комісій, сесії, і разом ми змогли достукатися до керівництва обласної ради та адміністрації.
Мені вдалося отримати підтримку від більшості депутатів. А таких прикладів можна назвати багато. Тому вважаю, що сила людей здатна творити дива.
- Іншими словами, корисність депутата вимірюється лише діями…
- Так. Бо моє вміння гарно говорити корисності не додасть. Усе вимірюється реальними справами, а їх за два роки насправді дуже багато. От з останнього, що пройшло на сесії, це каналізаційна насосна станція в Гіркій Полонці, що дасть можливість виключити один із факторів неприємного запаху в Луцьку…
В Шацьку навесні була проблема зі сміттям, їм необхідний був бульдозер для полігону ТПВ, а також машина для вивезення сміття. Було важко, але рада підтримала мою ініціативу… Як бачите, я не обмежуюся одним округом, адже вважаю себе депутатом усієї від усієї Волині.
Для будь-якого депутата із 64 округ має другорядне значення. Ми закріплені за округами через недолуге законодавство. Депутати в першу чергу представляють громаду Волині, а округи – це вже похідне. У нас є округи, які в обласній раді представляють по два депутата, а от Старовижівський і Шацький райони не мають своїх представників взагалі. Чому вони повинні бути обмеженими?!
Я у своїй роботі звертаю увагу в тому числі і на ці два райони. Не обмежуюся прийомом громадян у приймальні. Щоб дізнатися проблеми людей, треба йти до них. Приїхав на ринок, поспілкувався і вже знаєш, що хвилює людей.
- Ви зачепили тему довгобудів, говорячи про школу у селі Любохини. А яка ситуація із 27-ою школою у Луцьку? Що чи хто заважає завершенню її будівництва?
- Ця школа ще на початку минулого року була в пріоритеті як для міста, так і для влади обласного рівня. Але сталося те, що сталося, і виною усьому є та злощасна політика. Як можна говорити, що вона не добудовується, якщо, за моїми даними, ті кільканадцять мільйонів гривень, які надійшли на рахунки за сприяння нардепа Лапіна, не освоюються.
До кінця року ще лишилося два з половиною місяці, побачимо, чи освоять ці кошти, чи ні. Я поставив питання, чому не будують, не освоюють кошти тим, хто будує цю школу, зокрема, моєму колезі, депутату Стефановичу. Однозначну відповідь знайти складно…
- Ви є членом бюджетної комісії обласної ради. Експерти вже кажуть, що бюджет країни 2018 року буде песимістичним, в тому числі і Волині. До всього ж наша область є дотаційною. Що треба змінити, аби покращити ситуацію?
- Громада Волині – то як родина. Якщо один в сім’ї буде працювати, а решта сидіти без діла, то така родина може стати багатою? Звичайно, ні.
Аналізуючи ситуацію із соціально-економічного розвитку, стало зрозуміло, що у нас один працюючий утримує трьох непрацюючих. Ось і пояснення. Чому ніхто не говорить про створення робочих місць. Весь світ заробляє не на податках, а на доходах. Наведу приклад тієї ж Австрії. Якщо ти став невеличким підприємцем, відкрив якусь торгову точку з нуля, держава перехрестилася і подякувала Богу, що зняла тебе зі своїх плечей. Ні про які податки перші, по-моєму, п’ять років мова не йде.
Держава дає можливість розпочати власний бізнес, щоб потім цей підприємець сплатив податок від того, що він заробив. Держава в такий спосіб вирішує дві проблеми: не треба думати більше, як людину зайняти, щоб вона не стала на кримінальний шлях, і потім ця людина сплачуватиме податки від того, що заробить. А якщо ти ще візьмеш кількох людей на роботу, тобі знову держава подякує у вигляді певних преференцій. Кращого механізму поки не придумали.
А що у нас робиться у цьому напрямку? У нас складна ситуація з кадрами, особливо із робітничими професіями. Їх нема, бо вони їдуть за кордон, як і я в свій час, шукати кращої долі. Повірте, вони це роблять не з власного бажання. Держава поставила їх у такі умови і за 20 років нічого не змінилося, а може, навпаки, стало гірше. Тільки створення робочих місць здатне запустити економіку.
- Нещодавно у соціальній мережі ви обурювалися стосовно пенсійної реформи. Чим вона вам не подобається?
- Бюджет Пенсійного фонду становить орієнтовно 170 мільярдів гривень. Сто мільярдів Пенсійний фонд заробляє з податків підприємців, працюючих людей. 70 мільярдів – дірка. І їх знову ж таки платимо ми, бо держава дотує ці гроші з бюджету. Що треба зробити, щоб цієї «дірки» не було? Давайте рахувати.
704 гривні або 22 відсотки від мінімальної заробітної плати - це податок, який платить підприємець з одного працівника. Якщо створити, приміром три мільйони робочих місць по Україні, то вийде по 100-150 тисяч робочих місць на регіон. Декілька заводів плюс малий та середній бізнес і ми отримуємо бажаний результат.
Три мільйони нових робочих місць множимо на 704 гривні, це 21 мільярд податків, додаткових надходжень у Пенсійний фонд. «Дірка» вже менша. Це якщо рахувати згідно мінімальної заробітної плати, а її середній рівень значно вищий.
Крім того, велику увагу треба звернути на офіційне працевлаштування. Чому моя мама, працюючи 45 років у школі, може платити податки у Пенсійний, а хтось із бізнесу, де набагато більші доходи, уникає цього. Жорсткий контроль за офіційним працевлаштуванням ще більше перекриє брак грошей.
Наша держава йде іншим шляхом – не створює робочі місця, а збільшує трудовий стаж до 35 років, вирішуючи проблему зменшенням кількості пенсіонерів. Саме це мені не подобається – у нас немає стратегії.
- Зараз багато розмов ведеться навколо об’єктів комунальної власності. Одні з них процвітають, інші занепадають. В чому проблема?
- В політиці, розподілі коштів і в менеджменті цих закладів. Керівників комунальних закладів треба призначати через конкурс. Є в нас проблемний санаторій «Лісова пісня». Радянський Союз там. Можливості величезні, а толку ніякого.
Якщо порівняти з «Проліском», то розташування у «Лісової пісня» краще, це Світязь, ліс, озера… В керівників різне бачення. Претендент на посаду керівника повинен представити свій бізнес-план, розказати своє бачення розвитку. Добре, що був підтриманий проект рішення про проведення аудиту комунальних закладів, за результатами якого буде видно, що не так із кожним об’єктом.
- Обласна рада прийняла Програму підтримку учасників АТО. Вона ефективно діє?
- Ставши депутатом обласної ради, я брався за усе. Ми з Іриною Констанкевич хотіли створити при обласному госпіталі інвалідів війни координаційну раду щодо психологічної допомоги. Бо найперше, що потрібно атовцям, це фізична та психологічна реабілітація. Та програма, яка є, фінансується мізерно, - урозрізі 200-300 гривень на рік для одного атовця це не допомога.
Моє бачення – повинен працювати дієвий координаційний центр, який включав би фізичну, психологічну реабілітацію, юридичне консультування та допомогу із працевлаштуванням. Щось подібне існує на громадських засадах при ОДА, але я вважаю, що воно неефективно. А це наше двовладдя заважає розвивати ініціативу з потужним дієвим центром допомоги учасникам АТО.
- Яке саме двовладдя Ви маєте на увазі?
- Наявність адміністрацій та рад, які, як свідчить ситуація з нашою радою та Волинською ОДА, йдуть різними шляхами, не шукаючи компромісу, не йдучи на діалог. З нетерпінням чекаю звершення реформи децентралізації. Ліквідується двовладдя, не буде адміністрацій, безправних сільських голів, люди обиратимуть владу на місцях…
Прикладом відсутності двовладдя є ті громади, які вже об’єдналися. Княгининок, наприклад. Бюджет сільської ради становив 7 мільйонів, зараз – 45 мільйонів гривень…
- А у випадку з Луцьком? Вибори міського голови не призначають вже стільки часу. Ситуацію можна було виправити, об’єднавшись з Прилуцькою сільською радою, але і це неможливо, бо ведуться якісь незрозумілі політичні ігри…
- Дійсно Луцьк опинився у складній ситуації, коли передчасно не стало міського голови.
Мені дивна позиція Прилуцького сільського голови Валентина Арчибасова, який ще рік тому мав іншу думку щодо об’єднання з Луцьком. Він був за об’єднання, а тепер ситуація змінилася. Як лідер, він повинен прислухатися до думки громади і думати на кілька кроків вперед.
Прийде час, у Луцьку з’явиться міський голова, але другий етап децентралізації передбачає укрупнення областей. То де буде Луцьк? Чи не стане він периферією, коли центром стане Рівне?! То про що треба думати зараз – про поточну політичну ситуацію, яка швидко змінюється, триматися за тимчасове крісло сільського голови чи можливо почати мислити стратегічно…
- Чому розпалася фракція «Самопомочі» в обласній раді? Що ви не поділили між собою?
- Два депутати написали заяву про вихід з фракції, а існувати у складі інших двох вона не може. Це вже питання до тих депутатів, які писали ті заяви. Звичайно, для політичної сили, під прапорами якої ми зайшли в обласну раду, це великий мінус. Я просив хлопців цього не робити, але, як буде зараз, не знаю. Можливо фракція відновиться. Поживемо - побачимо.
- В яких відносинах Ви із головою обласної ради Ігорем Палицею?
- В хороших, прагматичних робочих відносинах. Я познайомився з Ігорем Петровичем, коли отримав мандат депутата обласної ради. Коли було за що його критикувати, то я це озвучував, і треба відзначити він дослухається до критики, а це, вважаю, рисою характеру лідера і зараз вже сесії оголошуються і проходять згідно регламенту. Також імпонує мені у роботі Ігоря Палиці, - він один з небагатьох, хто говорить про створення робочих місць в області.
- Ви любите подорожувати. Де були останнього разу і куди плануєте поїхати найближчим часом?
- Дякую Богу, що є можливість подорожувати і бачити нове. Все пізнається у порівнянні, тому, чим більше я їжджу, тим більше люблю свою країну. Подорожі – це такий продукт, купуючи який, стаєш насправді багатшим.
Остання моя подорож була до гори Афон. Я був там з товаришем. Є багатші монастирі, є бідніші… Ми відвідали шість із двадцяти. Відчувається, що це святе місце, бо на душі, поки ми були там, було спокійно, не дивлячись на те, що я знав про певні домашні проблеми. Я на все реагував спокійно.
Після Афону я хотів би потрапити на святу землю, пройтися стежками Ісуса. Але маю ще бажання відвідати «країну №1» в світі - Сполучені Штати Америки.
Спілкувалась Ірина Костюк
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
