Екс-депутат Луцької міської ради, адвокат Андрій Осіпов більш як півтора року очолює Одеську кіностудію.
У колись рідному Луцьку буває рідко, але якщо приїздить, то за кілька днів намагається вирішити свої справи, поспілкуватися з друзями, а часом і з журналістами.
Для «Першого» Андрій Осіпов теж викроїв півгодини, то ж ми розпитали у нього про найцікавіше: як доля занесла його аж в Одесу, чи планує повертатись у волинську політику та чому обрав для участі в проекті «Нові лідери» ідею відновлення в Україні суду присяжних.
- Андрію, розкажіть, чому покинули Луцьк і переїхали в Одесу?
- Я не одразу переїхав в Одесу. Три роки тому я переїхав у Київ. Для мене це був спланований переїзд, бо Київ – осередок, у якому знаходиться місце для усіх спеціалістів. Якщо бажати зростання, то треба їхати туди.
У думав змінити Луцьк на Київ давно, але через те, що був обраний депутатом Луцької міської ради, не міг переїхати раніше.
Однак з жовтня 2015 року я живу в Києві. Працював виконавчим директором однієї юридичної фірми, потім керуючим партнером, а вже з січня 2017 року мені доводиться жити на два міста – Київ та Одесу, в яких я маю житло. Половину тижня – я в Одесі, іншу половину – в Києві.
Це пов'язано з особливістю управління Одеською кіностудією, адже це підприємство державного сектору економіки.
Одеська кіностудія – велика «машина», площею
А ще в Києві живе моя сім’я. Діти навчаються у школі, вже адаптувалися до нового середовища і почуваються як риба в воді.
- А як ви потрапили до Одеської кіностудії з Києва?
- Будучи керівником юридичної фірми, я супроводжував одну зі справ, яка була пов’язана із акціонерами Одеської кіностудії. Тож вони запропонували мені тимчасово покерувати кіностудією, але не даремно кажуть, що нічого немає більш постійного, як тимчасове. Або ще по-іншому: випадок – друге ім’я Бога.
У грудні 2017 року з’ясувалося, що Одеська кіностудія за увесь рік, протягом якого я нею керував, збільшила показники економічного розвитку на 32 відсотки. Через це акціонери запропонували мені підписати постійний контракт.
- Яким чином вдалося досягнути 30 відсотків росту? Що ви робили? Фільми знімали?
- Насправді фільми – річ збиткова, а не прибуткова, тому в інтересах кіностудії я мав би якомога менше їх знімати. До речі, навіть за радянських часів кіностудія не знімала фільми за власні гроші, були замовлення від Держкіно, а майстерністю кіностудії було правильно розподілити ці кошти.
Так і зараз власники кіностудії не володіють коштами для зйомок кіно, вони їх залучають.
А в чому був секрет економічного росту?.. Я розірвав кілька невигідних угод, уклав кілька вигідних…
Оптимізував діяльність, працівники стали краще працювати, з’явилась ділова активність. Ми припинили також одне багаторічне конкурентне протистояння, яке існувало між Одеською кіностудією та приватним підприємством, яке було потужніше, сильніше. Ми помирилися з ним і навіть уклали угоду про співпрацю, а тепер працюємо як партнери.
Крім того, нам вдалося збільшити заробітну плату, збільшити штат працівників. Одним словом – ми стараємося.
- В українського кіно є майбутнє?
- Безумовно. Подивіться, зараз пішла тенденція навіть до збільшення державного фінансування. Якщо минулого року на це виділялося 500 мільйонів гривень, то цьогоріч – 1 мільярд, а в 2019 році буде ще більше.
- Скільки із цих сум отримала Одеська кіностудія?
- Ніскільки. Очевидно, що це запитання слід поставити міністру культури і голові держмайна. Вони, правда, мають своє пояснення, кажучи, що це рішення колегіальне. Але є велика кількість компаній, виробників фільмів, які отримали ці кошти, і в результаті прийшли до нас їх освоювати. А ми раді і такій співпраці.
Ми активно готуємось до 11-го конкурсного відбору в Держкіно, маємо кілька цікавих проектів, зокрема дуже цікавий фільм «Тепер я - турок, не козак», це робоча назва, але знімати його буде легендарний режисер Віллен Новак, художником-постановником плануємо запросити Валентина Гідулянова.
Також ми готуємо фільм, який називається «Евакуатор» за твором Дмитра Бикова, який нещодавно приїздив на Одеську кіностудію, і ми з ним домовилися про зйомки.
Ще у нас є анімаційний фільм під назвою «Легенди Трипілля», маємо міжнародний проект «Доктор» - українсько-грузинсько-турецький фільм, режисером якого виступить Костянтин Коновалов.
Плануємо відтворити чудову історію, відзнявши українсько-болгарський фільм «Колумб».
Є фільм, яким ми давно займаємося, називається «Пам’ять сонця», і це один із кращих фільмів за історію Одеської кіностудії. Він подібний до пошуків капітана Гранта, до Д’Артаньяна з трьома мушкетерами, тобто складений на простій формі, але розкриває українську історію, точніше часи, коли російські війська прийшли на Причорномор’я і захопили Хаджибей, про те, як задунайські козаки билися проти російських військ на боці турків.
Це історія про козака Андрія, який рятує з полону батька своєї коханої, про дружбу, любов, багато стрілянини, скачок, фехтування, вибухів…
- Як часто буваєте у Луцьку?
- Приїжджаю кілька разів на рік. Моя мама мешкає неподалік Луцька. Тому я її провідую. Крім того, у мене ще залишилося житло у Луцьку, якому теж треба давати раду.
Я ціную це місто, воно дуже хороше: тут минули мої студентські роки, відбулося професійне зростання, але у мене немає особливого суму за ним, бо я з ним не розпрощався назавжди. Раз на два-три місяці я тут буваю, тому не встигаю засумувати. Моїх кількох візитів сюди вистачає, щоб подихати луцьким повітрям, не завжди свіжим, щоправда (сміється, - авт.).
- Повернутися до Луцька не плануєте?
- Не планую.
- А як щодо волинської, луцької політики? Вона вас теж не цікавить?
- Не цікавить.
- Цікавить політика вищого рівня, як, наприклад, проект «Нові лідери», який транслюють на телебаченні?
- Програма «Нові лідери» - це зовсім не політичний, а соціальний проект. Із трьох тисяч заяв відібрали сотню, і вони дуже різні. Українці не вірять і кажуть, що це майбутня партія. Не партія. Це телешоу, можливість для громадських лідерів показати свої ідеї, увійти в десятку кращих, потрапити на зйомки реаліті-шоу, переможець якого тримає гроші на реалізацію своєї ідеї.
- Тобто політика вас не цікавить взагалі?
- Цікавить, але не в якості народного депутата чи місцевого. Я готовий працювати в уряді. Не прямо зараз, але я б радо розглянув таку можливість.
У мене зараз золотий вік – вік «акме», коли найкраще поєднуються і фізичні, і розумові здібності.
Поки займаюся Одеською кіностудією - відродженням «легенди», це справа, якій можна присвятити життя і я нею пишаюся.
- Проект, з яким ви пішли на «Нові лідери», - це суд присяжних. На скільки реально його втілити в українських реаліях?
- Суд присяжних не можливо не втілити. Я всього-на-всього хочу реалізувати те, що обіцяють демократичні сили протягом 28 років. Кожен президент хоче контролювати суди, кожен парламент не може відпустити судову систему, кожен генеральний прокурор боїться, що в Україні з’явиться незалежна судова система.
Коли українці отримали суд присяжних? Внаслідок судової реформи 1864 року, яку провів Олександр ІІ. Суд присяжних існував до 1917 року, зокрема, і на українських землях. Що за цей період відбулося? Підвищення правосвідомості, плеяда видатних юристів, поява окремого виду журналістики, який називався судові вісті, підвищилась віра суспільства у справедливість.
Радянський Союз знищив суд присяжних, створивши народний суд, бо використовував судову систему як інструмент розправи. На початку радянської доби головуючим на судовому засіданні був представник певного трудового колективу, поруч з яким сидів суддя.
У 1989 році, коли Радянський Союз на ладан дихав, виникла ідея про відродження суду присяжних. Це була обіцянка всіх політиків, але її вдалося втілити лише у 1996 році із прийняттям Конституції, де написано, що в Україні діє суд присяжних.
За увесь час ніхто суду присяжних не зробив, хоча це вимога Конституції. Лише у 2012 році почали загравати із суспільством в часи Януковича, перейменувавши народних засідателів у суд присяжних. У такий спосіб ми показали Європі, що Україна – цивілізована, а насправді суд присяжних існує лише в одній категорії справ – коли підсудному «світить» довічне позбавлення волі.
Те, що я пропоную, - це справжній суд присяжних, а не перейменовані народні засідателі.
- Що маєте на увазі під словом «справжній»?
- Справжній суд присяжних засідає окремо від суддів, тоді як народні засідателі засідають разом із суддями, їх ще називають «кивалами», які особливо не розбираються у юриспруденції і змушені погоджуватися із вироком судді.
Справжні присяжні судді – це судді факту, вони виносять не вирок, а вердикт. І вони не заглиблюються в юридичні моменти, а виносять вердикт, отримавши відповіді на три питання:
1. чи довело обвинувачення, що злочин був?
2. чи довело обвинувачення, що підсудний винен у цьому злочині;
3. заслуговує підсудний найвищої міри покарання чи ні.
Такі питання могла б вирішити кожна доросла людина. Якщо вердикт присяжних обвинувальний, то суддя йде в нарадчу кімнату і вирішує юридичні моменти, пов’язані із призначенням покарання, визначенням строку тощо. Тобто суд присяжних визначає винен чи не винен, а суддя встановлює розмір покарання.
- Який склад суду присяжних ви пропонуєте?
- В ідеалі було б добре, якби до кожної справи була колегія суду присяжних з 12 людей. Але на перших порах я б радив створити суд присяжних для тих справ, де покарання становить більше 5 років позбавлення волі.
Присяжних обирають з реєстру виборців шляхом випадкового жеребкування. Ці люди зобов’язані прибути за викликом суду.
- Тобто одного дня будь-кого з лучан, які є в реєстрі виборців, можуть запросити до суду присяжних?
- Так, це їхній обов’язок, який вони зобов’язані виконати. Відмовитися можна лише в окремих випадках. Чому це важливо? Бо міліція, прокуратура, суд – це механізми примусу, які можуть ув’язнити людину, і цей механізм потрібно контролювати.
Фактично суд присяжних – цензор або запобіжник, коли, наприклад, прокурор змушений дванадцятьом людям довести, що склад злочину є, що його вчинила саме та людина, яка на лаві підсудних.
Потім присяжні заслуховують і адвоката, і свідків та йдуть приймати одностайне рішення. Хіба це не прекрасно?! 12 незаангажованих людей перевіряє, чи добросовісно велося слідство, чи справді є вина підсудного.
Суд присяжних – це повернення суспільству права на справедливість, яке намагаюся відновити в Україні.
Текст: Ірина КОСТЮК (Перший)
Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ (Перший)
ПЕРЕДРУК ЗАБОРОНЕНИЙ
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
