Волинська письменниця Надія Гуменюк привітала колег з Днем журналіста та поділилась спогадами про Херсонщину та журналістську роботу там.
Історію про свою «херсонську еру» вона розповіла на своїй сторінці у Facebook. Подаємо її допис без змін.
***
«Мій журналістський старт – на Херсонщині, в Каланчаку. Там ми з чоловіком відкривали для себе степову Україну – з її просторами, гарячими вітровіями, ариками, овечими отарами, баштанами… Там народилася наша донька Оксана.
Перше редакційне завдання – взяти інтерв’ю у керівника районної «Сільгосптехніки». Телефоную: «Вас турбує кореспондентка Лис». У відповідь голосне «клац!» – слухавку кинули.
Набираю ще раз – та сама реакція. Після третього дзвінка – роздратований чоловічий голос: «Дівчино! Не хуліганьте, бо зараз міліцію покличу!».
Дивлюся розгублено на Володю (його робочий стіл поруч), перевожу погляд на завідувачку відділу Інну Голощепову, а вона так сміється, аж на стіл упала й сльози витирає. Каже: «А прізвище того директора Заєць!».
Не випадково, отже, кореспондентці Лис у перший робочий день Зайця запропонувала – влаштувала посвячення в журналісти у козацькому стилі. Козаки ж, як відомо, були ще тими вигадниками і мастаками на розіграші, через які мав пройти кожен новоприбулий на Січ.
Така й Інна Олексіївна: відкрита, щира, з гарним почуттям гумору і водночас трішки з перчиком. А ще надзвичайно гостинна.
Втім, гостинність – це якась особлива тамтешня риса. Нас постійно хтось запрошував у гості. Тузлук, чабанська юшка з баранини, квашені кавуни, бекмес (щось на зразок кавунового варення) – все це вперше було дегустовано там.
***
Журналістку Надію Лис (це прізвище і в моєму паспорті, і в дипломі Львівського університету, який ми з чоловіком закінчували разом) знали також в редакції Рівненського радіо і луцькій районці. Змінити підпис довелося 1990-го, коли пішла працювати у «Народну трибуну».
Перший її номер, рівно за рік до Незалежності, збурив увесь Луцьк, на другий наклала вето цензура, а відтак і прокуратура.
А вдома того ж вечора чоловік сказав, що його двічі за день викликав «на килимок» його редактор: неприпустимо, щоб дружина журналіста «Радянської Волині» працювала у бандерівській газеті, принаймні прізвища Лис там не повинно бути.
З «Народної трибуни» я не пішла, але відтоді підписувалась дівочим прізвищем. Втім, «Народна трибуна» – це інша історія, вона ввійде до книги спогадів про цю газету, яку готує видавництво «Терен». Сьогодні – про нашу, як ми жартома казали, «херсонську еру».
У книзі Володимира «Місяць, обмитий дощем» є есе «Політ». У ньому йдеться про те, як ми, поки ще нас було двоє, літали на вихідні з Каланчака до Херсона «кукурудзником» – щоб походити книжковими крамничками, подивитися вистави в театрі.
Особливі враження залишилися від весняних польотів. З висоти степ – як витканий тюльпанами живий килим. Краса неймовірна! І неймовірним всеохопним було відчуття великої України, такої різної і такої рідної.
Вдруге я побувала на Херсонщині 1997-го – представляла Волинську письменницьку організацію на Міжнародному Шевченківському святі «В сім’ї вольній новій». Від Києва до Херсона пливли по Дніпру. За час подорожі взяла кілька інтерв’ю.
Така була угода з редактором – він мене відпускає, але треба привезти матеріали для газети. Тобто, їдь як письменниця, але не забувай, що журналістка. Заходи тривали тиждень. Звісно ж, записалася в групу, яка їхала до Каланчака.
Містечко порадувало зеленим гаєм, якого не було раніш, національною символікою, незабутніми зустрічами. Зустрічей тоді було багато і в інших районах, і в Херсоні. Поверталися знову Дніпром – з відчуттям великої єдиної української родини, яка творить у своєму домі своє майбутнє.
Нікому і в страшному сні тоді не могло приснитися, що до влади вже рветься кремлівський орк, в аномальному мозку якого визріє план поневолення України, що його орда кинеться вбивати, грабувати, ґвалтувати, викрадати українців. І Херсонщина стане однією з перших областей, до якої рашисти протягнуть свої загребущі руки.
Психологи радять вразливим якомога менше дивитися на ті жахи, які коять рашисти. Мабуть, це правильні з точки зору здоров’я поради. Але як можна не дивитися? Це ж Україна! І де б їй не боліло, болить кожному з нас.
Біль і любов – дві рушійні сили, які примножують мужність і допомагають вистояти і перемогти. Пишаюся херсонцями, які під дулами автоматів виходять на антирашистські мітинги і заявляють «Херсонщина – це Україна!».
Пишаюся тими вчителями, які залишаються без роботи, а отже, й без засобів для існування, але не погоджуються працювати за російськими програмами.
Щоразу згадую обличчя людей, з якими працювала і про яких писала на Херсонщині, – світлі, добрі, гостинні, щиро українські.
І вірю: ці люди ніколи не стануть підданими орків. Як не можна зупинити степовий вітер, так не можна забрати волю у цього прекрасного волелюбного краю. Сили і мужності тобі, Херсонщино!
І до Дня журналіста – кілька пам’ятних «робочих» світлин.
Інтерв’ю у кіностудії «Волинь» із нині знаменитим, а тоді ще нікому не відомим лучанином Олесем Саніним, за Олесем стоїть його батько Геннадій Санін.
З керівником кіностудії «Волинь» Борисом Ревенком, всесвітньовідомим кінооператором, уродженцем Луцька Сергієм Михальчуком та фотокореспондентом Богданом Гончаруком.
На одному з перших мітингів у Луцьку, коли ще не було диктофонів.
А це вже Людмила Вегера бере інтерв’ю у мене. З днем журналіста, пані Людмило! З днем журналіста, колеги!».
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
