«Гет усім дітям токмачі у тий рашці робила». Бузаки. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

- Я свої дітки гет усе погодовала при лампи. Хано покажу, де лампа стояла. В ночвах прала. Золила, така бочка для того була. На ричці прала, на льоду… А-а-а…, то,  дивчєтка, ночовчєтка, деривєни… А во й скриня і моя, і доччина, я забрала, бо в її місця нема. Там всяка така во одежа. І та, шо я винчєлася. Теї блузки вже, майбути, нима. А спудниця є, але вона, майбути, в смиртельнуй одежи, бо то кажуть: в тему, шо винчєвся… 

80-літня Надія Деркач таки знайшла нам ту саму свою спідницю, в якій «винчєлася». Щоб ми не просто бачили, які Бузаки є нині, а відчули, якими вони - були. 

...Коли у когось в Бузаках на Волині навіть років сто тому було весілля, то вони обов'язково їхали вінчатися в церкву Різдва Пресвятої Богородиці через великий міст. Це міст через Турію, і Турія в Бузаках - найширша. Життя в цьому селі й досі крутиться навколо річки. За мостом досі - церква.

Весільні кортежі спинялися. Молода у високому вінку на голові. Молодий у вишитій сорочці. Гості. Всі позували фотографу, якщо такий був… А позаду мусила бути церква

Потім пройдуть десятки років, і хтось буде раз-за-разом натрапляти на такі фото у рамках чи в згорточках зі старих-старих шаф. 

 * * *

Від Бузаків до центру громади і колишнього райцентру трохи більше 10 кілометрів. Велике добротне село над дорогою із Каменя-Каширського до Ратна. Дорога - щербата до сліз і саме ремонтувалася. На краю села - величезний міст через Турію. 

Зупинка ще з радянською мозаїкою. Магазин. І бар із натхненною назвою «Фортуна». Мотоцикли з роверами під ними. Аптека, що колись була сільським клубом. Кафе «Лілія», біля нього – льох, на якому написано: «Укриття». І асфальт. Раритетні хати доводилося шукати поміж новіших, добротних.

Асфальтом гасали хлопчаки на роверах. А в небі тренували польоти лелеки, бо саме був серпень, і їм скоро збиратися. 

У добротних і впорядкованих установах можна ще вгадувати бузаківське минуле. От наприклад, один із корпусів школи - то колишня колгоспна контора. А в іншому корпусі чітко видно межу -де закінчується стіна колишньої школи, зведеної за Польщі, яку по війні добудували й досі тут вчаться. 

На дверях у хлівах тут часто не просто - крейдою намальовані хрестики (так на Водохреще на Полісся ставлять обереги для худоби), а й написи: «Корова», «Корова», «Кобіла»...

«КобІла» через «і», бо хтось писав так, як говорять. Це відразу видає місцеву говірку і змушує усміхнутися. Сохне тютюн під дахами, ткані доріжки - сохнуть на парканах, яблуками і грушками пахнуть садки…

Звідки написи на хлівах? Корови тут виганяли дуже рано. Їх зазвичай забирає пастух. Зайде він у двір і мусить бачити, де «корова», де - «кобіла»…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: Зіна Калинівна і сусіди. Як санаторій завів собі село і хто там живе. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Володимир Хмелик - директор бузаківської школи вже років 10. Історик і той, хто тут досліджує і тримає пам’ять. Тому нам дуже швидко пощастило знайти в Бузаках амбасадора, який натхненно розповідатиме про найцікавіше в минулому, в сучасному і водитиме поміж хатами. 

Десь у шафі в його робочому директорському кабінеті стоїть ікона. Це саме та, яка, за спогадами старожилів, врятувала їхню школу. Мовляв, під час німецької окупації, школу хотіли спалити, уже навіть соломи всередину наносили, але вийшов сусід і з цією іконою став ходити навколо неї. Мовляв, він і переконав німців лишити школу в Бузаках цілою. 

«А потім ікону нам передав син того чоловіка, - каже Володимир. - Так це було чи ні, вже не перевіриш. Але бережемо». 

І поки ми фотографуємо ікону, Володимир проводить короткий «інструктаж», розказує, де  який куток у Бузаках і кого нам там шукати. Паролі, координати… Йдемо шукати історії.

1.Пуповини в’язали льоном

Лідія Максимець досі тужить за Десною. Десна на Чернігівщині, а Лідія в Бузаках, і тут - Турія. У Бузаках саме її називають місцевою людиною-легендою, через її руки пройшла величезна кількість немовлят - покоління бузаківців. 

Вона все своє життя була фельдшеркою. Це вона переконувала місцевих жінок народжувати не в хатах і не з бабами-повитухами. Перші ночі тут спала на мішку з сіном, тоді ж вперше в житті побачила, що таке воші та блохи, тут грала «Безталанну», а якось у перерві вистави бігла на пологи… Тоді ще рідко яка хата була під бляхою. За бляхою чи деревом їхали на заробітки.

Ми сидітимемо посеред двору. Досі струнка-струнка. Сива. Колись у сусідні села в заметіль могла добиратися й на лижах, бо «спортивна»...

До Лідії Максимець досі ходять «на уколи», хоч вона давно не працює. І в селі тепер сучасна амбулаторія, а не «ФАП з попівської хати». І коли кому кепсько, не треба йти до голови колгоспу просити машину і слухати, як той відправляє тебе «на Голишово» разом зі своїми хворими (Голишово - то місце, де в Бузаках цвинтар), але машину дає. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «І всі тікали в бєлорусію в наймити». Невір. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

«Я закінчила медучилище, нас тоді всіх-всіх чогось направляли в Західну Україну. А чого?.. Хтось брав фіктивний шлюб, чи інакше якось старався не потрапити сюди. А ми ж такі були патріотичні з однокласницею, поїхали на Волинь. Вона теж Ліда, тільки Костюченко. 

Мені було 17. Це 59-й, тут навіть світла не було.  Привезли мене в хату до акушерки Зіни Павлівни. Лягла спати на мішок із сіном, поверх простирадло біле поклала.  Вночі чую: щось лазить. Думаю: щось нервове. Прокидаюся, а все в блохах. Ви не знаєте бліх? Стрибають вони. Сіла й плачу. Опустила ноги - а вони зразу чорні. 

Усі жінки тут народжували вдома: і пожилі, і багатодітні… Одна родила 10-ту дитинку, вночі пологи прийняла, вранці приходжу…А тоді такі примости були: вона там і народжувала на примостах, а під ними вже картопля була. Дивлюся, а кров біжить вже з-під бульби і аж на дорозі… 

Якось жінка родила вже в пожилому віці, покликали бабу, а не мене. Дитина ягодичками вперед ішла. Вона її крутила-крутила, поки на той світ не загнала. Якось її звільнила я. Показую матері і кажу: ”Бачте, що ви наробили?”. А вона: ”Я вже пожила, мені стидно було, що ти молода і будеш до мене йти”.

А чим же тоді ті баби зав’язували? Льоном! Понімаєте? І от прийшла якось рано, а в дитини через пеленку кров проступає: пуповину не зав’язала… Разом із матерою і я плачу. Вичистила, перев’язала, кров зупинилась, хлопчик, пфу-пфу, виріс нівроку такий. 

То треба том писати. Зараз би не міг перенести того. 

І скільки живу тут, додому хочу. Я не далеко від Десни - через луг. Так переживала за міст через Десну… Так тепер шкода, що все так розбили там. Одна сестра моя - в Москві. Настроєна проти нас. От скажіть, як їх так прозомбували?..» 

2.Мама Пташника

Мама Богдана Пташника - дуже сильна жінка. Втратила зір кілька років тому. На перших порах очима їй  був чоловік, який у всьому допомагав. Потім він помер. 

Ми застали її в кухні. Їла борщ. Над столом в кухні в рушниках - ікони. У кутку - грубка. У голосі - характер, сталь, сільська простота.

«Заходьте, звичайно…»

Ніна Пташник була сільським головою в Бузаках і працювала в один із найскладніших періодів: в 90-ті, коли на село приходив один новий костюм і саме сільській головисі доводилося його так «поділити», щоб якщо раптом у Бузаках похорон чи весілля, було що вдягнути. У селі її досі кличуть по-батькові. 

«Батьки колгоспники. Нас було п’ятеро. Прийдеш зі школи - і бігом то колгоспну картоплю збирати, то льон. Тата завжди вдома не було, він на сезони в Казахстан їздив. 

Пішла працювати спочатку в Залісся, потім в Осівці старшою піонервожатою, тоді у Ворокомле - теж старшою піонервожатою. Познайомилася з чоловіком, він у Карпилівці був вчителем трудового навчання та креслення. Одружилися, й тут, у Бузаках, було місце старшої піонервожатої, от я й перейшла. То був 80-й. 

Ще встигла останній дзвінок підготувати, тільки він відбувся - завезли в пологовий, так народився Богдан. 25 травня. 

Стала секретарем сільської ради, бо директорка школи пішла працювати головою, а мене покликала з собою. А померла наша голова, то обрали головою мене. Працювати було дуже важко, бо тоді якраз же незалежність… Дадуть на квартал 10 шматочків мила - і розділи їх між двома селами. Або дадуть один костюм - і місиш зберегти його. Бо чи похорон, чи яке весілля, тримали запас: раптом кому дуже треба буде. Все, все, все було за списками: дитячі колготи, шкарпетки…

ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Нєх би теї войни…». Сімнайцєть віршів від баби Насті з Вульки Угрузької. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

Саме почали будувати садок. Будував колгосп ніби, а голова райради дзвонить: “Ніно, шукай робочих” - і Ніна шукала. Проводили газ. Дорогу робили, люди з Вірменії приїхали її будувати, один залишився і досі тут живе.  У Краснилівку мою перевезли школу з Підріччя. Добудувала сільську раду, там був такий “фінський домік” тільки. Як могла, так старалася, мусила бути пробивною. Я, може, і вдома не допрацьовувала…

Чоловік мій Василь - знаменитий турист і географ. Діти у нього перші місця в області займали. А Богдан у нас один. Вивчився і  вступив на філософський факультет. Політолог. То перший набір, їх тільки 18-ть було. 

Він з дитинства знає все про козаків, про війни. Прокидаєшся, а той вночі під ковдрою з ліхтариком читає, щоб не сварили. Чоловік з Тернопільщини, Богдан їздив туди на літо, а там теж такий дух патріотичний. …Пішов на Майдан, що я й не знала. 

Почалася війна. Він у 2014-му - в той його “Донбас” Семенченка.Поранило Богдана мого якраз перед днем народження. Передзвонюю - бере трубку якась жінка і каже “Приїжджайте, ваш син серйозно поранений”. Це бій під Карлівкою. Там є навіть, як його тягнуть, він у зеленій кофті, правда я ж не бачу…

А во скільки років я сама! Дзвонить кожен день: зранку і ввечері. Каже: “Як там у вас, мамо?”»

3.Федора

Федорі Деркач - 97. У її хаті ми себе почували, як в машині часу. Колись цю хату будував своїми руками Федорин чоловік Олександр. Але уже 22 роки вона в ній одна.

Жінка пригадує бузаківського пана. Правда, зізнається, забула, як звали. Поляк Малюшкович тримав маєток на окраїні і добре платив селянам за роботу. Тому вони його шанували аж так, що й тепер добре згадують. У пана була права рука Григорій Понєдєльнік, той, кажуть, був нещадним. У 1939-му Малюшкевич не виїхав з Бузаків. Виїхали тільки його сини та дружина. По війні совєти приходили за ним, але той розповів, що все майно віддав державі, доживав при родині свого конюха, то ж вирішили. що Малюшкевич такий старий, що ще одного рота не варто не забирати. 

Той і помер тут. Баба Федора каже: «Возля». Похований на цвинтарі у сусідній Михнівці, хтось недавно змінив на його могилі старе фото на кольорове… 

А тим часом у Федори донька в Канаді, син був тут, але давно помер. Доглядають Федору невістка та внуки. У бабиній старій шафі є два окремих згортки зі старими фотографіями: один - то бузаківські і їх вона, зізнається: «Вже хтіла спалити». А інший - то «американські». Серед старих і чорно-білих ми знайшли світлину: височезні багатоповерхівки і пальми, а на звороті написано: «Мозамбік». 

Так баба живе у Бузаках і співає польською ті дитячі пісеньки, які ще до Другої світової вивчила в школі.  А думки там, де … Мозамбік. 

«Дочка в Канади вже 22 роки, ну.  Тиї роки приїжджєла, а зара ни може. Сама слаба. Там, в Канади, ше мої тітка були, за Польщи. От повиїжджєли. 

У моїй школі було штири класи і були вчителі польські. Того вчителя забрали, шо й нихто ни знав! А я знаю, хто?..  По ліси ходили. Поляків у нас було небагато. Магазина мали то сьо, потім повиїжджєли. Євреї були, але їх забили нимці. Мине хтіли в Німеччину забрати, голова хтів отдати, але ми жонати були, то похавалися. Всіх повезли, а ми повставалися. 

По войні на хуторі жила ще. Стали по ліси ходити, до мине голова прийшов, розкидав в хати комина - і все, перевезли сюда. Голова сільський. Лічно. Миколайович! Тоді й повивозили хуторанців сюда. Хоч на хуторі ліпш було.До нас і нихто не ходив такий… А прийдуть з ліса, то шо хоч, бери, а я тобі руками ни дам, бо мине ше можуть забити чи посадити.

І так я, дивчєтка, войну вже третю пробуваю. Польську, нимецьку, цю». 

4.Токмачі. Рашка. Ночивчєтка

У Надії та Василя Деркачів удома так, наче завтра на ранок - празник. Чи Великдень. Чи Різдво яке. Вона з 43-го, він - з 35-го. Зізнаються, за 61 рік вже набридли одне-одному страшно. І сміються.

Вони - дід та баба директора школи Володимира Хмелика. Він може довго розказувати, що з колишнього досі готує їхня баба. А коли та зізнається, що поклала спідницю до «смиртельнуй одежи», то одразу реагує: 

«Бабо, не здумайте!»

Через те, що в Бузаках здавна заведено зберігати одяг, у якому молоді йшли до вінчання, а тоді класти його з людиною на той світ, чимало раритетів втрачається, каже історик Володимир Хмелик. Так ідуть на той світ вишиті сорочки, дівочі спідниці, розшиті стрічками камезельки… 

На підлозі у хаті баби Наді в дерев'яних (!) ночовках лежать помідори з городу. Вона каже, що то «ночивчєтка диривєни». На дверях у сінях вісить невеликий тканий рушник із простим візерунком. 

То - од грому. пояснює. Саме той, яким вона накриває кошика у Великодню ніч. Висіти повинен саме тут (а колись, «як вірандув ни було», він висів біля дверей надворі) і захищати хату. 

Життя своє баба Надя вміщає у кілька коротких рядків: 

«Стараїмся. Сами себе по трохи обслуговуєм. Діти приходят побілити. Стіраїм, варим… Коли стіраю, то прошу в Бога здоровля. Бо в Бога так: той, хто живе, то шоб здоровля мав, а як вмер, то шоб Царство небесне…». 

Якби ми не слухали, а їли, то могли б добре наїстися. Чорного борщу з «кривавим м’ясом» або з кров’ю. Токмачів, які вона весь вік товкла у спеціальній посудині, що зветься рашка (ох і слово).  І що «гет усім дітям токмачі у цій рашці робила». Потім запікала ці токмачі у печі та поливала шкварками. 

«Нажару пительну шкварок, тих пирожків у пичі позапикаю з токмачів. Ковзаються-ковзаються хлопці мої (зиркає на Володимира, - авт.), поприходили - по пирогові, тих шкварок понаїдалися й пошли знов! А типер уже їх, певне, вже нихто ни робить. Хто ж та типер їх робить?» - смачно розповідає 80-річна господиня. 

А ще затирки, пляцкув на кислому молоці, потім перекладених маслом, розігрітих у печі і посипаних цукром, яєшні з печі… 

Ми заставимо її розкласти дівочу спідницю. Та зібрана складка до складки так, як у багатьох-багатьох старих шафах на Волині, перев’язана поясом і лежить у скрині в коморі. Сорочку дівочу, каже, віддасть онуці. І після  вінчання вона одягала це все або до церкви, або куди на весіллє, більш - нікуди.

Церква у Бузаках стоїть на горбку. Кажуть,то вже третя - саме на тому місці. 

У 60-ті роки совєти закрили тамтешній храм. Тоді ж з дзвіниці біля церкви тишком-нишком зникли дзвони. Їх досі не проти знайти, з металошукачами обійшли вже весь берег Турії - марно.

5.Совєти гірше грому

На початку 80-х храм над Турією  дивом загорівся нібито від грому. Може, тому в селі досі так бояться саме грому? 

А от Парфентійович каже, що грім тут ні до чого. 

Володимир Панасюк у свої 91 живе сам, їздить ровером, бо пішки не любить ходити, варить собі борщі, досі вправно розкаже, як кіруха у Бузаках начиняти реберцями, як був свинобоєм і сала квашчину наносить за сезон і як …церква насправді згоріла. 

Він - дзвонар. Батько його був дзвонарем. І хоча у той вечір було трошки грому, все таки знайшовся у селі чоловік, котрий бачив, як у зачинений совєтами храм несли бензин. Спалив його тракторист із Ратна, а за це голова колгоспу Слюсар дав тому нового трактора, запевняє дід Володимир. Потім якось місцевий священник святив голові колгоспу хату, і той зізнався. 

ЧИТАТИ ТАКОЖ: На гурманИ: історії навколо дерев'яної валізи з Сибіру. Духче. ЗАНЕСЛО В СЕЛО

«Я приказав попови: сохрань Бог таке сказати… Піп уже вмер», - розповідає Парфентійович.

Три чи чотири, каже, роки свого життя він провів під німцями. А тепер слухає «по радіви», «яка то война йде». Каже, тоді підсобила Сталіну Америка. То й тепер так варто б. 

«І їздив Сталін туди в Америку, до того Рузвеля. Договорилися, і він давав тєхніку. Тогди вже войну виграв. А то вже пуд Москвою був, всьо!» - гонорово заявляє. 

Малим він чув, як снаряди скидали з німецького літака вночі. Бачив «мадярів», яких росіяни брали тут у полон. Бачив, як кіруха і все сало та м’ясо від щойно забитого вдома кабана бульбаші забрали у ліс . А потім почалося буденне колгоспне. Називалося «Нове життя».

«Я ше волами робив, їй Богу волами робив! Посля войни їх забрали.  Мусив усе поздавати. Плужки, борони - все гет!»

«Шкода було?»

«Ну… Як… Мусово! А ні, то вони тоже тримали людей в жмени». 

У 90-х Володимир Панасюк взявся разом із земляками зводити храм замість спаленого. Став там дзвонити у нові дзвони. Співав у хорі. А тепер старіє тихо і гарно. Поміж рушників, які вишивала дружмна і рамок зі старими фотографіями. «Виписав на рік газет, почитаю і знаю, гет усе…»

6. Будівельник і довгобуд

Час від часу в цьому селі у нас перевірятимуть документи. То на дорозі поміж хатів, то біля моста під церквою. Війна. Потім нам розкажуть, що майже сорок людей із цього села зараз захищає країну. Сорок. Чимало - з 2014-го. 

На порозі сільради застанемо старосту. Олександр Мальчук - в кросівках та спортивному костюмі. Поруч - мотоцикл. Вибачається за «лук», каже: просто зараз мають розкидати щебінь на сільській дорозі, трохи ремонтують її напередодні зими. Тому клопоти такі - не офісні. 

Просить в кабінет. У нього, як і в багатьох місцевих чоловіків, історія дуже типова для тамтешніх сіл. 

Олександр - будівельник. Років 10 відпрацював на Київщині, керував будівельною бригадою в одного з народних депутатів (не з Волині, ні), мав добру роботу і постійно їздив від Києва до Бузак. Був у його житті й досвід балотування на посаду сільського голови. Мабуть саме тому, коли село постало на порозі реформи і приєдналося до міської тергромади, крісло старости запропонували саме йому.

«Важко було, зізнаюся, бо треба було вникнути у всі паперові процеси, з якими раніше не працював. Люди й досі часто нарікають на реформу, бо звикли, що за всім треба в сільраду. Але з іншого боку: часто їхати кудись не треба, а все можна вирішити в електронному режимі», - розказує.

У своєму кабінеті староста-будівельник робив ремонт сам. А застав ці стіни занедбаними. 

Його поле відповідальності - це чотири села: Бузаки, Краснилівка, Мельники Мостищенські і Мостище.

Окрім того, що «модерує» всі сільські клопоти з довідками і паперами, латає дірки на дорогах, якщо в громаді на це знайдуться кошти, взявся спробувати зламати місцеві «звички». Берег Турії у Бузаках - надзвичайно красивий. Човни, люди, птиця, худоба. Але поза тим він часто буває дуже брудний. 

«Я собі думав зібрати ті всі пляшки скляні і залити з того зібраного бруду танцмайданчик біля Будинку культури. Щоб символічно так… Війна перебила трохи», - зазначає староста. 

Війна перебила, але прибирати Бузаки таки навчилися. Чи то - вчаться. 

«Мінімум двічі на рік ми організовуємо прибирання берегів річки. Екологи якось оштрафували навіть. Я підключив людей, написав у групу села. Хто прийшов? Друзі прийшли. Сім'я прийшла: два хлопці й дружина. Вітьок з трактором. Ну, й ми мішки просто на трактор.  Сміття - гора. Найцікавіше всім було, що сам староста прибирає. Чогось це людей дивує», - усміхається Олександр.

Щоб розповісти про одну з найболючіших проблем - веде нас у сусідню кімнату. Та нагадує невеликий склад. Тут харчі, які місцеві небайдужі приносять «на армію», але й тут - дитячі ліжечка, матрасики, стільці… У коробках - запаковане і нове обладнання. Плити і все необхідне на кухню, складене в одному з корпусів школи.

Ця кімната - про майбутнє. Тут - майже музей митарств бузаківського дитячого садочка. 

«Ходиш тим приміщенням - і здається, от би й діти бігали… Все ж є», - зітхає він. 

Насправді випускники цього садочка вже могли б легко бути і старостами, і головами, і не тільки. Цьому не щастить. Кожного разу, коли його от-от мають відкривати, щось стається. Почали будувати ще коштом колгоспу - не довели до пуття. Вже навіть новорічний ранок провели, а довелося відкривати - сказали,що нема піаніно, а значить, мовляв, все. Зрештою, колгосп багато що просто «роздав» людям в рахунок зарплати. Потім в часи Бориса Клімчука (покійний голова Волинської ОДА. - авт.) знову взялися - не дотягнули. Тепер - війна, не до того.

30 років дитячий садочок в Бузаках тримається за шанс бути. 

«Усі 80 матрасиків тут», - кивне в куток кімнати в сільській раді староста.

 *  *  *

У центрі Бузаків під вечір буде напрочуд людно. Тут багато молоді. Під аптекою і біля магазинів у них - «двіж». 

Так само людно буде над річкою.  Садочку, схоже, є на кого чекати. 

Цікаво, чи досі є традиція робити знимку на згадку на мосту так, щоб позаду було видно церкву, коли їдуть «винчєтися»? 

Як ні, то треба повертати. 

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Людмила ГЕРАСИМЮК

 

 

 

 

 

 

---

• #Камінь-Каширський район
• #Занесло в село
• #історія Волині
• #кухня Волині
• #Камінь-Каширщина
• #села Волині
• #Володимир Хмелик
• #Олександр Мальчук