Олегу Калініченку 48 років. Він лікар-травматолог, завідувач відділення травматології у Куп’янській центральній міській лікарні, що на Харківщині.
Чоловік кілька місяців провів в російській окупації, а їхати вирішив, коли його вже почали шукати за проукраїнську позицію.
Зараз він живе на Волині і працює у Нововолинській центральній міській лікарні.
Ось його історія про захоплення Харківщини і роботу під дулами автоматів.
Не міг залишити пацієнтів
«24 лютого о 4:20 я прокинувся від гучних вибухів. Ми одразу зрозуміли, що сталося. Напередодні з дружиною їхали через ліс за місто перевірити, як просувається будівництво нашого будинку, і вона раптом почала панікувати: «Завтра буде війна». Я запитав, чому так вирішила, а дружина відповіла: «Подивися, що робиться. Думаєш, це грибники ходять, ліхтариками світять?» Наші війська тихенько позаймали позиції і чекали на ворога», – пригадує лікар.
Після вибухів дітей з дружиною чоловік завіз до матері, а сам – у лікарню. Каже, не міг поїхати і покинути мирне населення, яке потребувало допомоги.
24-го одразу привезли поранених. Одними з перших були двоє дівчаток – доньки медсестри, які потрапили під обстріл «Градами». Ту, що була у важчому стані, встигли відправити до Харкова, але, на жаль, за 10 днів дівчинка померла. Потім був чоловік із селища Шевченкове, який не пускав ворожі танки, а росіянин по ньому вистрілив з автомата.
За кілька днів Куп’янськ опинився в тилу окупації і безпосередньо його не обстрілювали. Проте почали везти багато поранених із Балаклії та Ізюма. Найчастіше – з мінно-вибуховими травмами.
Читати також: «У нас немає і не може бути книг російською». Сім’я з Херсона відкрила книгарню у Рівному
Телефони перевіряли і слухали
«Ми були єдиною вцілілою лікарнею на кілька районів, тому везли часто одразу по п’ять-шість поранених. Майже щодня. Навіть зі Сватового (Луганська область) їхали, бо в їхній лікарні поселилися чеченці. Потім там зробили військовий госпіталь, де прийом у тому числі вів патологоанатом».
Олег Калініченко каже, катастрофічно бракувало металоконструкцій для операцій. Він намагався організувати передачу з Харкова, проте через лінію фронту зробити це було неможливо.
«Допомогло врешті те, що 20 березня я зміг відправити сім’ю до Польщі, і донька почала займатися там волонтерством. Вона знаходила на окупованій території людей, яким потрібно знімати апарати Ілізарова та інші. Їх скеровували до мене і потім ми ці апарати ставили пораненим», – розповідає він.
Щодо медикаментів, то працювали з тим, що ще було на складах аптек. Від «допомоги» окупаційної влади директор лікарні відмовлявся.
«Одного разу вони привезли і поставили два ящики перекису водню, «зеленки», футболки і кепки їхні. Це ні про що. Єдине корисне – бинти».
Поранених на фронті російських військових у лікарню не привозили, проте 9 травня доставили тих, що п’яними втрапили у ДТП.
«Один – одразу 200-й. Інші – з поверхневими травмами. Вмовляли до ранку їх лишити, але я сказав, що місць немає. Ще був один, який дверями КАМАЗу розчавив собі пальці. Каже: «Я з «ДНР». Не хотів на війну, але подзвонили з податкової, сказали, що треба прийти. Я так і зробив, а мене звідти одразу на фронт». Казав, надіється, що «ДНР» повернеться в Україну, бо так вже нажилися».
Уже о 14-й годині місцеві на вулицю не виходили. Зв’язок та мобільний інтернет в Куп’янську був до 7 квітня. Телебачення «лягло» раніше.
«Інтернет можна було зловити у Сватівському районі Луганської області, який теж під окупацією. Я двічі на тиждень їздив туди, щоб вийти на зв’язок з рідними. Колега теж давав свій телефон, щоб дізнатися, як його близькі. Хоча телефони всі перевірялися – їх доводилося ховати.
Якщо переписка з рідними, то дуже нейтральна: «Як справи? Все добре». Навіть коли збирався їхати, дружині не казав, бо знав, що все прослуховується», – каже лікар.
Життя в окупації дуже змінилося. Вже о 14-й годині влітку в місті нікого не було на вулицях. Багато блокпостів, техніки військової. Окрім як на роботу, люди нікуди не виходили.
«Якось мене забрали в лікарню до пораненого. Впорався близько 23-ї години, а з 20-ї – комендантська година. Мав документ, який підтверджував, що я лікар, тому разом із водієм «швидкої» вирішили їхати додому. На одному блокпості пропустили, а на іншому сказали: «Більше не будемо перевіряти документи – просто розстріляємо на під’їзді».
Читати також: «Буряти крали навіть вживану білизну». Переселенець з-під Ізюма про окупацію та звільнення села
Виїзд з окупації через три країни
Олег Калініченко вирішив залишити Куп’янськ, коли виникла загроза його життю.
«Феесбешники почали розпитувати колег про мене. До однієї з працівниць у вихідний прийшли додому. Казали, що знають, що я проукраїнський, тож мені скоро кінець. Тиснули, щоб співпрацювала і давала інформацію про мене. Вона відмовилася. Потім приходили у відділення, а згодом – додому (на той момент я вже виїхав).
На жаль, в місті і лікарні виявилося багато колаборантів. Колишній головний лікар навіть став так званим міністром охорони здоров’я окупованих територій Харківської області. Оскільки Харків не взяли, Куп’янськ назвали таким собі центром з «губернатором», «міністрами».
А от чинного директора взяли «на підвал», коли він сказав, що дотримується лише українських законів. Це було 18 червня (я поїхав напередодні), і лише перед 24 серпня його з мішком на голові вивезли на пункт пропуску, де раніше тільки жінок і дітей випускали, і сказали, щоб наступні 25 років не повертався.
СБУ його перевірила – жодних претензій не висунула, тому директора поновили на посаді після звільнення Куп’янська», – пригадує Олег Калініченко.
Виїхати з окупованої Харківщини можна було лише через росію. На підконтрольну Україні територію чоловікам всі шляхи були закриті. Спершу лікар вирішив зробити пробний виїзд «у гості» до старого друга у Воронезьку область рф.
«На початку повномасштабного вторгнення він пропонував допомогу, але я відмовився ховатися на території окупанта. А тут треба було чітко сказати адресу, телефон, до кого ти їдеш. Можуть навіть подзвонити до тієї людини, перепитати. Тому вирішив скористатися цим контактом».
На російському кордоні, каже Олег Калініченко, українців не вважали за людей: допитували, перевіряли телефони, змушували стояти по 12 годин під палючим сонцем. Врешті перша поїздка вдалася, тож за два тижні він наважився спробувати знову – тепер із перспективою виїзду в Латвію та Польщу. На кордоні сказав, що їде у відпустку і забрати сім’ю, «бо ж тут уже все добре».
«Розповідали, якщо їдеш вдруге, феесбешники тебе вже не допитують, але вдруге було ще гірше. Не дай Боже скажеш, що ти з окупованих, а не «звільнених» територій. Можеш потрапити у фільтраційні табори. Довелося брехати, інакше я б з вами тут не спілкувався».
Читати також: «Їхали, куди очі бачили». Як 60 переселенців живуть в колишньому санаторії на Волині
Після звільнення місто обстрілюють
У Польщі з рідними чоловік провів з місяць. Перші два тижні оговтувався, а потім став повертатися до життя: почав шукати роботу в Україні.
«Поки був в окупації, думав, як виїду, лишуся за кордоном. Але там зрозумів, що вдома краще. Рідні теж зі мною приїхали в Нововолинськ. Спочатку запропонували роботу під самим білоруським кордоном, але я відмовився й обрав цю лікарню. Подзвонив директору, а він сказав: «Без питань, знайдемо щось для вас».
Тут дуже добрі умови: допомогли всім, чим могли. До того ж лікарня забезпечена сучасним обладнанням: для закладу в невеликому місті це дуже високий рівень. Сподіваюсь, усі такими будуть».
У вересні, коли дізнався про звільнення рідного міста, лікар сказав дружині:
«Допрацьовую тут до кінця місяця, і їдемо додому». На жаль, так не вийшло. Куп’янськ почали обстрілювати. В лікарню також прилетіло – загинув лікар-анестезіолог. Відділення травматології та кілька інших згоріли. Поки що заклад непридатний для роботи.
«Найгірше те, що загинула невинна людина. Колега його годину реанімував, проте, на жаль, не вдалося. Лікарню можна відновити, але робити зараз ремонт – це гроші на вітер, бо обстріли тривають (лікарню продовжили обстрілювати і після цієї розмови, – ред.)».
Попри це, чоловік вже встиг провідати рідних. Каже, у червні їхав із цілого Куп’янська, а зараз щонайменше третина його повністю знищена, й обстріли тривають.
«Мама категорично не хоче виїжджати. Теща з тестем вже якось дзвонили: «Тут дуже гаряче. Якщо так ще день-два, будемо виїжджати, заберемо твоїх». Але стало трохи тихіше, тож і вони знову хочуть лишитися. Я теж маю велике бажання повернутися. Відразу сказав, що тут тимчасово. Так, там небезпечно через близькість до росії, але там все моє. Я в Куп’янську виріс, жив, працював».
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмила Герасимюк