Директор одного з кількох «живих» в Україні торфозаводів Іван Киричик ніколи не приховував: свого часу він пішов у депутати Волиньради, бо розумів, що мандат і робота у певній команді - це можливість ефективно захищати завод, який очолюєш.
Так було у 2015-му, коли у Волиньраду зайшла більшість від УКРОПу і фактично працювала у мовах опозиції до президентської команди та всіх, хто з нею. Так було у 2020-му, коли Іван Киричик разом із більшістю колег-укропівців склав кістяк команди нової партії «За майбутнє». А з 2007-го державний завод «Волиньторф», майже останній із могікан, які видобувають торф і виробляють торфобрикети у країні, яку час від часу штормить через газові кризи, постав перед загрозою приватизації. Пройшло більше 10 років, приватизації ще не сталося.
Як розповів у цьому інтерв’ю Іван Киричик, у постанові, що визначала перелік державних структур, які варто віддати в приватні руки, і серед яких був «Волиньторф», граничним терміном був 2021-й.
Тобто це мало статися у році, що минає.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Усмішка Легкодуха і демарш на Юріїв день. Як пройшла груднева сесія Волиньради. РЕПОРТАЖ
* * *
…Грудень 2021-го. Щоб записати розмову з директором підприємства та депутатом Волиньради, ми їдемо у село Прилісне на Волині, де розташований офіс «Волиньторфу». І ще навіть до приймальні не дійшли, як вже почули від працівників про те, що тривожить зараз людей, чи не поріжуть цей завод на метал. Тривожить не тільки тому, що вони там працюють. А й тому, що вони живуть на Маневиччині, а це для кількох тамтешніх тергромад - бізнес, який наповнює бюджет. Робочі місця і ПДФО - цінні для цих територій не менше за бурштин. Навіть більше.
У коридорах «Волиньторфу» говорять про те, що до підприємства вже приглядаються потенційні так звані інвестори. Одні з таких недавно пильно придивлялися до станків та всього іншого «металу» на території і цікавилися, чи не завалялося десь у «ленінській кімнаті» погруддя вождя, бо його дорого можна продати за кордоном.
Ми заходимо в кабінет і з цієї ж теми розпочинаємо розмову із Іваном Киричиком. Він відкриває нам очі і каже, що насправді у цій країні існує поняття про «металоломную» приватизацію і «рабочую». І що найкращий шлях для «Волиньторфу» таки був би - стати КП. Але цього не станеться, бо держава не віддасть своє майно просто так. А купити його для ради з бюджетом, який навіть «не заробляє» на перевиконання, - нереально.
От чому історія про волинський торф із трикрапками.
Про торф і гроші, про рік роботи у Волиньраді нової каденції, про плюси і мінуси у розвитку громад Маневиччини, про кроки колишніх і нинішніх - в розмові з Іваном Киричиком у рамках спецпроекту «ПЕРШИЙ В ОБЛРАДІ».
«А цього року про нас згадали всі»
- Іване Мироновичу, ви ніколи не приховували, що прийшли в обласну раду, щоб захищати «Волиньторф» і людей, які тут працюють. Так?
- Однозначно. Але не тільки тих людей, які тут працюють. У нас не так багато сьогодні в області виробничих об'єктів. Можливо, наступають певні періоди, коли про це забувають. Наприклад, у 2020-му, коли в травні, в червні і навіть у липні можна було купити газ до Нового року за якісь там смішні гроші: від 2 тисяч 300 гривень до 2 тисяч 800. Тоді газ можна було купити наперед, і багато підприємств, які використовували це паливо і мали оборотні кошти, так і зробили. Відтак про нас у такий час не дуже то хто й пам'ятав.
Цього року на енергетичному ринку змінилося все кардинально, ціни пішли вгору значно - про нас згадали всі. Тому все пізнається в порівнянні: ціна газу, ціна торфобрикету, ціна дров… - альтернатива стала сьогодні досить популярною і цікавою.
Навіть ще на початку цього року, мабуть, всі чекали, що буде все так, як раніше. Ми вже налаштували нову технологію, запустилися, вже планували, що будемо працювати, - а збуту не було. Я проїхав пів України, говорили з потенційними покупцями на рівні обласних адміністрацій, збирали голів тергромад, казали: «Ми готові з вами працювати, давайте!».
Але ніхто не думав, що буде все так, як сталося. Багатьом лишив свої координати й сьогодні отримую дзвінки на тему: «Ти ж обіцяв».
Зараз якби виготовляли ще удвічі більше торфобрикетів, ми б їх реалізували. От ви їхали через Маневичі і бачили, мабуть, черги і там біля заводу, і тут є черги: покупці чекають, щоб завантажитися. А наразі кінець року, ми змушені виконати договірні зобов’язання з бюджетною сферою передовсім, тому практично вже відпуск населенню до Нового року ми не зможемо проводити.
Чи це питання захисту колективу? Мабуть, не тільки колективу. В нас в області керівники комунальних та бюджетних установ саме завдяки тому, що тут є «Волиньторф», почуваються більш комфортно.
От недавно телефонують мені з Хмельниччини. Головний лікар опорної районної лікарні просить: «Змилуйтеся, дайте якогось палива, бо гроші виділили, а купувати нема що». Твердопаливні котли стоять. Дров купити не може. Завезли туди кілька автомобілів з торфобрикетом - дзвонив і дякував від імені всіх (лікарів, хворих і так далі), що в них вже тепло. Тому те, що в нас легко, десь комусь дається набагато важче.
У нас же звикли, що «по дзвіночку» найперше лікарні та школи мають торфобрикет, бо ми мусимо. Все налагоджено багато років поспіль і працює майже в автоматичному режимі.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: На Волині підприємство, що труїло щурів, тепер продаватиме газ
- Який період для «Волиньторфу» був найстабільніший з часу, відколи ви директор?
- Колишній директор «Укрторфу» Юрченко казав, що «Волиньторф» під хорошою зіркою родився, бо працює до цих пір і вижив у часи, коли все вмирає.
Навряд чи тут можна назвати якийсь тривалий період. Так, щоб було більше року чи двох стабільності, то навряд.
- Виходить, що ви тут такий дуже антикризовий-антикризовий менеджер…
- (сміється, – авт.) Виходить, що так є. Раз-по-раз виникають критичні ситуації: то з землями, то з технікою, то з обладнанням. Ми не фінансуємося з державного бюджету, а як державне підприємство останні, мабуть, років сім сплачуємо все, що заробляємо, маючи тільки витратний механізм, а решта податків із прибутку виглядає так: 90% дивідендів маємо заплатити (якщо гривню заробили, 90 копійок віддали) і 18% податку на прибуток! Тобто той, хто писав цю математику, не розуміє, що тут треба десь ще позичати гроші, щоб підприємство могло працювати.
Утримувати обладнання, якому вже 40 років, підтримувати технологічний процес - це щоразу фінансово непросто. Тим більше минулий рік у нас знову ж таки був певною мірою критичний, бо спрацювалося обладнання на заводі. Ми змушені були переходити на нову технологію сушіння торфу. Це затратно і важко.
Якщо замовити і купити - це одне. Якщо грошей немає, треба виготовити обладнання своїми руками. От чим ми і займалися: метал купували, решту - розраховували, виготовляли, монтували… Витратили майже рік. Зараз змонтована нова система успішно працює.
Варіантів, на жаль, для помилок тут немає. Якщо одна маленька помилка, то все може скотитися, не хотів би навіть прогнозувати, куди.
найперше лікарні та школи мають торфобрикет»
- Чи вплинула ситуація в енергетичній сфері на ціни і які вони?
- Звичайно, ми піднімали ціни, навіть декілька разів. Сьогодні тонна торфобрикету вартує 1950 гривень (була 1450). З 1 грудня діє така ціна. Для всіх. Це все «завдяки» росту вартості електроенергії. З 2 гривень її вартість зросла до 4-х, плюс транспортування – і вже маємо 5 гривень за кіловат. І якщо напочатку року мали 2,30 чи 2,40, то тепер рахуйте: майже удвічі більше.
У нас складова електроенергії в ціні торфобрикету сягає 30%, тому й змушені були піднімати. Ці кошти нам необхідні, щоб була якась копійка підтримати обладнання, готувати поля видобутку торфу до сезону.
– Час від часу в кризові моменти в сесійній залі Волиньради говорять про те, що доцільно було б отримати це підприємство у комунальну власність. Але очевидно, що воно попри все рухається до приватизації. Ви бачите доцільність у «комунальній історії» для «Волиньторфу» чи це просто розмови?
– Якщо сьогодні держава сказала, що нам такого плану об'єкти не треба і їх треба продати, то я кажу, що це абсолютно неправильно.
Коли у нас виникли глобальні проблеми у всьому? Коли приватизували об'єкти енергетики: і обленерго, і облгази. Сьогодні кажуть, що держава буде регулювати. Ні, нема у неї настільки важливих механізмів для регулювання того процесу. Це просто констатація факту. Встановили ціну на електроенергію чи на газ - все, держава споглядає просто збоку, а механізму вплинути на це все нема.
Ми спроможні утримувати виробництво, і воно може працювати ще багато років, звичайно, з розумним підходом до експлуатації, ремонтів і невеликого поновлення тошо. Але воно може працювати, якщо дати йому це зробити.
Ми були на одному засіданні в Міністерстві енергетики, там колишній замміністра питає, мовляв, а на «какую» нас приватизацію штовхають: «на металоломную или на рабочую». Тобто вже навіть є таке негласне поняття, як металоломна приватизація. І не виключено, що вона тут може бути металоломною.
Ніхто не знає, як поведе себе власник, хоча в нас завжди є хороші гасла: про державу, яка буде регулювати процеси і так далі. Однак можемо навести безліч фактів серед тих підприємств, які були приватизовані, що свідчать про зворотнє.
Наприклад, нафтопереробні заводи. В Україні їх було 5, якщо не помиляюся. Працює один, а решта? Держава ж мала все регулювати і забезпечити, щоб власник інвестував, робив все, щоб працювало. Де? Пускають на самоплив, а далі як буде. Для держави - то якась така капля, яку можна не побачити, а для області, я думаю, не дай Бог зупиниться, зразу відчують і побачать всі.
– Тобто якби ці процеси залежали від вас, ви б воліли, щоб «Волиньторф» був комунальним?
– Однозначно. Причому - будь якої ради. Чи обласної, чи районної, чи тергромади.
На місцях, який би склад ради не був, ніхто ніколи не прийме рішення, що воно непотрібне і його треба закрити. Тому що економіка говорить зворотнє. Якщо це комунальна власність, є змога регулювати ціни. Якщо приватний, то однозначно поставить свої цінові рамки.
Тут можна говорити і про сплату дивідендів до бюджету. Якийсь рік більші, якийсь - менші, враховуючи якісь проекти. Все могло б бути досить нормально.
– А хтось із подібних підприємств в Україні проходив оцю дорогу: з державного - в комунальне? Чи такого досвіду немає?
– Є такий досвід. У містечку Стоянів на Львівщині був торфобрикетний завод, який передали в комунальну власність. Однак то були якраз ті не найкращі роки, коли газ коштував 50 доларів, а торфобрикет - нікому не був потрібний. Можна сказати, що цей завод збанкрутував, маючи розкішні площі для видобутку і виробництво. Потім його продали приватнику.
Сьогодні там не виробляють торфобрикети. Частина торфу добувається і поставляється на «Криворіжсталь», використовується там у технологічному процесі плавки. І здоровезні площі, тисячі гектарів, які межують з колишнім Горохівським районом на Волині, сьогодні наполовину осушені й нині часто є джерелами загорань.
Торік на сесії облради піднімали питання, щоб якимось чином чи передати ці площі «Волиньприродресурсу» чи комусь в суборенду, бо площі не використовуються, горять, гасити пожежі вони не хочуть. Відтак села у районі Мар’янівки задихаються в димах через потужні загорання на торфяниках. Там, де ведеться робота, де є господар, бувають загорання, але катастрофи ніколи нема, бо є нагляд.
заплатив нам за роботу»
«Стояла б красива руїна...»
– Був час, коли працівники заводу бунтували перед облрадою через те, що в ОДА не підписували договори на нові землі для «Волиньторфу». Зараз ви частково господарюєте на землях КП «Волиньприродресурс». Виходить, те, що не дали вам, дали «Волиньприродресурсу». Логічно, що виникають запитання, чи не зумисне це. Ви не бачите в цьому проблеми? Це справді був єдиний вихід для підприємства - працювати саме таким чином?
– Ну, може, не один із геть найкращих. Бо якби підприємство мало ліцензії, землю, планові варіанти спрацювання і вводу нових площ, то це було б, звичайно, найкраще.
Епопея із законодавчим гальмуванням сягає 2007 року, коли (не буду називати прізвище тодішнього прем'єра) видане так зване 610-те розпорядження, яким прописана заборона зміни цільового призначення держлісфонду, це відтоді можна зробити тільки через Кабінет міністрів. Відтоді все почало гальмуватися.
Якщо місцева влада давала добро нашим проектам, то гальмувалося все в Києві. Але ще коли це Київ, то не так образливо. А коли почали на місцях… Навіть настільки, що ми не могли документів до Києва відправити, бо згідно з регламентом документи в Кабмін може подати тільки асоційований член КМУ (а це кожен голова ОДА). От коли це гальмувала Волинська ОДА, це вже стало геть «образливо до сліз». Бо здавалося б, Волині воно все якраз і треба.
Законодавча база сьогодні кращою не стала. Зміни до Земельного кодексу дали невеличкий поштовх, але ще, на жаль, в роботу це запустити не можна. Все нове, нема прикладів, всі бояться змінювати призначення лісогосподарських земель. А в нас 80% ліцензованих площ - землі держлісфонду.
Разом із тим сьогодні не дуже спішать віддативати ці землі. Он президент, наприклад, каже, що будемо ліс садити… (сміється, - авт.).
Великого покращення тут не відбулося. Але на той час, коли «Волиньприродресурс» взяв ліцензію на ці родовища, я вважаю, що це було правильне рішення. Як альтернатива тому, що державне підприємство не могло це зробити. На заваді цьому було якраз те, що всі поглядали на приватизацію, тому й не сильно спішили надавати землі.
Хоча, якби йшлося про державницький підхід, то було б правильно це зробити і тоді максимально дорого продати. Але в нас зазвичай саме ота металоломна приватизація і заважає всьому. Всі дивляться на ці приватизаційні моменти.
– Тому й цьому не дали, а тому дали? Так? А скільки у вас такої землі, яку ви орендуєте в комунального підприємства?
– Десь приблизно так. Ми сьогодні якраз за рахунок цього і виживаємо. Маневицький завод на 80% використовує торф, який добуто на площах «Волиньприродресурсу».
Якби цього не було, то 30 тисяч тонн (а цього року – до 40 тисяч) торфобрикетів не було б на ринку. 100 людей не мали б робочих місць. Стояла б уже така красива руїна біля Маневич.
Торфозавод «Сойне» наступного року чекає аналогічна ситуація. На сьогодні він працює на власних площах, а у 2022-му буде частково також видобувати торф на площах «Волиньприродресурсу».
Не бачу в цьому нічого аж такого критичного. Працюємо на договірних зобов'язаннях: ми добули торф - «Волиньприродресурс» заплатив нам за роботу. Ми купили торф, вивезли, переробили на брикети і продали. Можливо, більше роботи для бухгалтерів. Для підприємств – навпаки.
– Тут завжди виникають політичні запитання, бо незрозуміло, хто кого рятує. І чи рятує вгазалі.
– Можливо, хто хоче дивитися на речі під таким кутом по-різному питання ставити. Хтось десь вимальовує, що це для когось, під когось і так далі. Але ми виграли з того однозначно. Підприємство виграло, громада виграла, люди як отримували зарплату, так і отримують, маємо продукцію, яку можемо сьогодні продавати.
Я вважаю, що це не є на сьогодні аж така критична ціна. Доходи в людей не змінилися. Так, ми змушені були підняти ціни, але тільки на процент росту електроенергії.
Чи ми як державне підприємство, чи «Волиньприродресурс» як комунальне на тому особливо не заробляє, не має надприбутків. Слава Богові, що воно в такому варіанті ще працює.
«На мою думку, районування – це помилка»
– Чи лишається «Волиньторф» бюджетоутворюючим для місцевої громади? Так було завжди, чи ви не втратили цей статус?
– Тут нічого не змінилося. Єдине, що ми вже платимо податки не в район, а в бюджет місцевої тергромади, точніше - тергромад: Прилісненської і Маневицької. Але для Маневицької громади нічого не змінилося, там рівень податків той самий. Прилісненській - пішло невелике зменшення щодо надходжень ПДФО. Зміна технологічного процесу сушіння потягнула зменшення кількості працівників. немало-небагато - на сто людей.
Але цього року до п’яти мільйонів «Волиньторф» заплатить у Прилісненську ТГ. Десь три - в бюджет Маневицької. Я думаю, що це непогані гроші для громад. Для прикладу, у Прилісненській ТГ є два найбільших платники: Городоцький держлісгосп і «Волиньторф». Якщо цих два об'єкти забрати - нічого не лишається. З підприємців і магазинчиків громада не виживе.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Не я змінюю команди». Володимир Дибель про політику, лікарню і депутатство. ІНТЕРВ’Ю
– Хто більше платить у місцевий бюджет: лісгосп чи «Волиньторф»?
– «Волиньторф».
– Ви бачите покращення у розвитку громад після адміністративно-територіальної реформи?
– Однозначно. Ми співпрацювали із сільськими радами, на території яких були розміщені наші землі. Це Галузійська, Серхівська, Прилісненська та Карасинська колишні ради. Сьогодні вони у складі Прилісненської ТГ. «Волиньторф» завжди сплачував значні кошти.
Був період, коли в нашому розпорядженні було десь до 400 гектарів земель, податок за ці землі сплачувався і в районний і в сільський бюджет. Але оскільки він розщіплявся, то голови сільських рад були втішені, коли їм була заробітна плата, якщо є перевиконання, то могли собі та апарату виписати ще якісь премії - і їх це задовільняло. Якщо не вистачало їм, значить їм давали дотацію з районного бюджету, закривали рік - і все.
Якогось бажання не було ні в кого. Сьогодні, коли і повноваження, і зобов'язання переклали на тергромади, все змінилося кардинально. Ради рахують кожну копійку, вони цікавляться, як ми плануємо працювати наступного року.
Це добре, коли люди розуміють, що: «ніхто крім мене». Якщо дали повноваження, то мусять щось робити, бо з них спитають. І голови ні морального, ні фізичного права не мають тут казати: це район не зробив чи це область не зробила. Все: є право і є ресурс, треба правильно ним розпорядитися. Якщо проїхатися селами та порівняти з тим, що було ще якихось два роки тому, то це небо і земля.
Не всі, звичайно, хочуть бачити зміни. Але якщо у моєму рідному Карасині нова школа, то це видно. Якщо у селі Серхів - дорога, де раніше проїхати не могли, то це теж видно. Якщо у школах колишнього Камінь-Каширського району (в нас чотири села доєдналося: Тоболи, Нові Червища, Старі Червища і Рудка Червинська) були грубки і завжди холодно, то тепер у тих же Тоболах, наприклад, все інакше: там парове опалення, там частково є ремонт, там вже є котельня. Якщо такими темпами будемо рухатися, то будемо в тій же Європі.
Камінь-Каширський - тепер центр...»
– Тобто нема чого ностальгувати за Маневицьким районом?
– За районом? Чесно кажучи, якось незручно навіть вимовляти, що це Камінь-Каширський район. Районування, на мою думку, - це помилка. Все робиться «доцентрово», а в нас чомусь Камінь-Каширський, який завжди був як край світу (вибачте, але так було) - тепер центр. Колись лікарі і вчителі на роботу в Маневичі ще хотіли їхати, а Камінь-Каширський вже ні. Сьогодні з Маневич можна сісти на потяг чи у автобус і заїхати в Київ чи навіть у Варшаву. Тут багато є нюансів.
Колись ми просили народну депутатку Ірину Констанкевич, вона робила нам зустріч із тими, хто рухав реформу, у парламенті. Ми свої докази наводили, але…
– Як ви думаєте, що для них в цьому випадку стало головним аргументом?
– Те, що позиція була сформована не вчора і не тоді навіть, коли нам її озвучили. Так було заплановано.
Мінрегіон вже порахував все, а коли винесли все на загал, почали обговорювати, вже було пізно, бо ніхто не хотів ламати того, що напрацьовано.
Це не найгірше, що може бути. З часом, може, це не буде проблемою. Тим більше раніше послуг, які надавав «район» було набагато більше. Сьогодні реформа все змінила, більшість послуг - в громадах.
Коли вже постало питання про створення громад, я був у робочій групі, яка займалася якраз Прилісненською ТГ. Тоді йшлося про те, що громадам нададуть повноваження щодо розпорядження землями. В нас були не те, що непорозуміння, а радіально протилежні з адміністрацією погляди на те все. Так от Прилісненська тергромада виникла якраз тому, що райдержадміністрація неправильно ставила питання.
За великим рахунком, можливо, і правильно було б, аби Маневицький район отримав усього дві громади: Колківську і Маневицьку. Але сталося, як сталося, і Прилісненська громада сьогодні має право на життя.
Тоді три роки поспіль держава давала гроші на розвиток громади. Прилісненська ТГ отримала п’ять мільйонів, а Маневицька не встигла. І втратили всі.
«Не зробили грандіозного, але навчилися згуртованіше працювати»
– Яка з проблем громад, на території яких працює «Волиньторф», є такою, яка потребує уваги від обласних обранців, фінансування та зусиль на її вирішення?
– Проблем нагальних так багато, але не щодо всіх їх вирішення мало б стартувати із обласної ради. От, для прикладу, земельна реформа: продаж землі, пайовики, використання і оподаткування. Якщо ми глянемо приклад європейських країн, то там власники землі можуть отримати дотацію для ведення господарства на кожен вид продукції.
Картоплю сьогодні везуть з Польщі. Ту картоплю, яка в нас на Поліссі завжди родить добре. В Польщі пальне не є дешевше, робоча сила – теж. Але, отримавши дотацію від держави, польський селянин вже лишився у вигоді, він покрив свої витрати. Далі він продає в Україну свою картоплю і має з того ще зиск. А в нас люди в програші від початку, бо ціна картоплі менша собівартості для того ж селянина.
Щоб на Маневиччині чи десь інакше люди жили і могли це робити нормально, їм треба дати певні правила. Вони мають розуміти: якщо я візьму землю і буду її обробляти, бо точно не програю. А так велика агрохолдинги, які мають силу це робити, скупляють ці землі аж бігом.
Якщо піти таким шляхом, ми засипали б картоплею Польщу. Займалися б люди і садівництвом, ягідьми і всім іншим.
Мені сподобалося, як у Німеччині. У них вся податкова база - то земля, решта - це так собі. Бачать, що на цей рік треба певні проекти втілити, що хтось іде з інвестиціями, вони приймають рішення підняти ставку певного податку на скількись відсотків. Мовляв, вибачайте, мусите всі перемучитися, бо нам треба зібрати гроші і втілити щось важливе. Люди з розумінням до того ставляться.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Не їду на трускавки. Як ягоди рятують волинські сім’ї і села від трудової міграції
– Якщо підсумувати рік цієї каденції Волинської облради, яким він був, яким би словом ви його назвали?
– Не скажу, що він аж настільки продуктивний. Щось кардинально ми не змінили. Були в попередні роки більші проекти.
Але знову ж таки: на що не глянь, все впирається в ресурс. Є ресурс, можна щось реалізовувати. Нема - які б не були всі красиві і так далі, його нема. Карантинні заходи, закриття, зупинки і так далі позначилися і на обласному бюджеті.
Те, що не зробили чогось грандіозного, як, скажімо, перинатальний центр свого часу, - так. Але натомість навчилися згуртованіше і швидше працювати, ніж у попередні роки. Це, мабуть, якраз і час змусив. Сьогодні, щоб зібрати комісію, не треба робити «обдзвон». Хтось на лікарняному, хтось поїхав кудись… Комунікації навчили нас працювати швидше, реагувати на виклики часу.
Зараз я назвав би обласну раду згуртованою. Так, є певні протиріччя невеличкі. Хтось хоче якісь політичні моменти показати, але це навіть не так, як в попередній раді. Коли виникають якісь нагальні проблемні питання, я не бачу прапорів: щоб хтось біг кудись із великим прапором в якийсь бік. Є питання життя і роботи області, і вони досить нормально вирішуються.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «На сесіях без політики ніяк», – Григорій Недопад про перший рік каденції. ІНТЕРВ’Ю
– А в чому головний плюс Григорія Недопада як голови облради, на вашу думку?
– В ньому є якась та родзинка, завдяки якій він вміє переконати, показати позицію і разом із тим знайти якийсь нейтралітет.
Я вважаю, що це феномен. Не кожна людина зможе організувати роботу в такому плані. Він тут молодець.
«Були волинські й, пригадуєте, що виробляли?»
– Як вважаєте, оце висловлення недовіри голові Волинської ОДА торік у грудні не було зайвим? На роботу підприємства це, до речі, не впливає?
– З губернатором я зустрівся на другий день його роботи на Волині.
– З чиєї подачі була зустріч?
– З його. Мені зателефонували і сказали, що голова адміністрації буде в Маневичах і хотів би зустрітися. Ми зутрілися і, мені здається, що з перших слів порозумілися. Порозумілися у тому, що є виробничий об’єкт, він має працювати, шляхи будемо шукати. Тому якихось питань до губернатора не виникало.
От були свої, волинські - і пригадуєте, що робили і як ставили питання, що виробляли. І от зовсім чужа людина, яка віднеслася до цього питання з розумінням.
Так, рішення фракції було підтримати недовіру, я як член фракції проголосував за це також, але думаю, що це таке політичне притирання.
– Вам після цього Юрій Михайлович не телефонував? Не казав: «Ну, як же так?..»
– Ні. Пройшло кілька днів, я піднімався в адміністрацію, якраз ми перетнулися. Він подав мені руку, привітався, спитав, як справи. Я вважаю, що якийсь емоційний його жест у залі був один, а коли емоції вляглися, він адекватно до всього ставиться.
– З огляду на ваш досвід вам ніколи не пропонували посаду тій же ОДА? Наприклад, заступника голови?
– Був момент, коли мене запитували, чи не проти я очолити Маневицьку РДА при зміні влади. Але я відмовив.
– Це після Володимира Гунчика?
– Так. То, мабуть, не моє. Як в тому мультику: «Я здесь привык»...
– Насправді, думаю, ви просто розуміли, що вже безперспективно. Так?
– Тим більше. Реформа мала рухатися до укрупнення районів. Прийти, щоб піти? Ні.
«Не функція політика – стояти на фундаменті»
– Скоро сесія Волиньради, де будуть приймати бюджет. Знову кажуть про те, що нема перевиконання, нема що ділити за підсумками року. Як би ви як бізнесмен радили будувати роботу над бюджетом наступного року? На чому треба сконцентруватися? Зосередитися на одному об'єкті чи немає сенсу… Як?
– Однозначно, те, що є багато розпочатих проектів чи навіть те, що вклали гроші в розробку проекту, який чекає своєї черги, отримуючи невеличке фінансування, а коли додається йому щось із перевиконання, то всі сваряться, бо кожен рве на свої округи ту копійку - це повністю неправильно.
Об'єкт має бути розпочатий і завершений. Завершив одне - переходить до іншого. Так, як ми, мабуть, кожен у житті. Якщо все починати одразу, не встигнеш. Це як вдома у господарстві.
А якщо він розтягується на багато років, то це не проект, а вкладання грошей в незрозуміло що. Ми знаємо багато проектів, які були розпочаті десятиріччя тому і незакінчені, а гроші витрачені.
От багато років однією дорогою їжджу на Київ. В одному з сіл над дорогою будувалася школа: з одного боку в один рік трошки, наступного року - з іншого боку трошки, і так по трошки з року в рік… Добудувалися до того, що торік все знесли під фундамент, стали і зробили. Зараз вона над дорогою,їдеш - в очі кидається. Мені це історія про «долгоіграющій» проект, в якому все закінчується тим, що ліпше все знести.
Але, на жаль, у нас політика докочується до найменшої тергромади. Вважаю, що політика має бути в Києві. А тут - злагоджена робота представників громад.
– У нас поки внизу не було грошей, доти політика була в Києві. Хоча б трохи. А гроші вниз - і політику за нею.
– Так, бо почали щось робити і будувати, а відтак кожен хоче стати на фундамент і сказати: «Це я зробив». Воно то так, але правильно казала Маргарет Тетчер: «Є гроші платників податків, немає грошей державних». Так само нема грошей якогось політика, скільки б хтось не рвав сорочку і не казав, що це він зробив. Може, озвучив, може, зробив, щоб хтось почув про цю проблему, але не «зробив». Зробили люди, які платили податки.
Не функція політика - стояти на фундаменті. Якщо це школа, то стрічку повинні перерізати дітки.
«Є гроші платників податків, немає грошей державних»
– Просто поки не вибори, то можуть дітки. А далі: “Дітки, підсуньтеся…”. До речі, ви - директор державного підприємства, яке працювало при різних президентах. Що ви думаєте про Володимира Зеленського, як ви, точніше, оцінюєте, його роботу?
– Скажу відверто: ті політики, які були на цьому посту, всі набридли. Я згідний з тим, що владу треба змінювати як шкарпетки, з такою ж періодичністю і функцією.
Прийшла нова людина. Так, він, може, не настільки розуміється в міжнародній політиці, ще в чомусь, але, дійсно, він хоче щось змінити. Те, що сьогодні пробують знайти якісь компромати… Чекайте, на будь-кого з політиків такого рівня можна знайти, що хочеш. Але ніхто ще не сказав, що він вкрав на чомусь. Особисто. Якби так, вже всі б могли це розмалювати дуже швидко. На мою думку, нема явних таких зловживань.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Прийшов у «Батьківщину» в найтяжчий її момент». Андрій Козюра. ІНТЕРВ'Ю
Операція з вагнерівцями? Чекайте, мені сподобалося, як сказав Арахамія, що не нам це обговорювати. Спецоперації - це не тема, яку треба обговорювати на кухнях. Ми не розуміємо, хто Захарченка вбив? Я більш ніж впевнений, що це наші спецслужби. Але Україна сказала: це не ми. І правильно зробила. На загальному рівні ми говоримо одне, але чітко розуміємо інше. Я більш ніж упевнений, що все - саме так.
От кричать: раніше на дороги йшло більше грошей, «велике крадівництво» і таке інше. А хто технар, той дивиться, що дорога на Львів перекрита 5-сантиметровим асфальтом, а дорога, яка робиться до Маневич вже має 20 сантиметрів бетонної суміші, далі два шари асфальту… Ясно, що вона дорожча, але вона, надіюся, прослужить довше.
Я багато за цей рік проїхав кілометрів по Україні і об’єми цього дорожнього будівництва вражають. Буде він іти на другу каденцію чи не буде йти, але він лишиться десь в історії України як людина, яка зробила дороги. Це якщо просто сказати.
Gолітики старої закалки багато років поспіль мають прописані і розписані всіх схеми, а коли вони приходять, то просто запускають їх дуже швидко. Чому Зеленський переміг? Мабуть…
– Іншу схему задіяв, так?
– Мабуть, так. Знайшов, як дійти до людей. Сьогодні з тих політиків, які десь вже зявляються на ційарені і готуються до чергових виборів, хочуть втрапити на ті вищі щаблі, я не бачу когось яскравого, хто б сказав: «Давайте, я зроблю». Може, б знову було все «ганьба» і «зрада», але ніхто ж не йде. Вже всі були. А хто був, мав би відійти, хватить.
– От мені цікаво, хто кого знайшов: ви «За майбутнє» чи «За майбутнє» вас? Ви були в Народній партії Ігоря Єремєва (екс-нардеп, засновник ГК «Континіум», – авт.), тепер – команда Ігоря Палиці. При тому ви так помірковано до політики ставитеся.
– Ну, ще я був в УКРОПі (усміхається, – авт.). Коли були попередні вибори, я розумів, що просто ходити самому кабінетами і розказувати - нічого не вирішуєш. Треба йти у якусь команду, щоб хтось тебе почув, підтримав. Сам ти – ніхто.
Тоді була передвиборча компанія. Якраз партія УКРОП постала, я зустрівся з Вячеславом Рубльовим, нині народним депутатом, який тоді формував список до облради, поговорили, і він сказав: «Добре».
ЧИТАТИ ТАКОЖ: «Але він має прийти і вибачитися». Ігор Лех про волинську політику і свою каденцію. ІНТЕРВ’Ю
– Ви вже казали, що в політику вас підштовхнула ситуація на підприємстві. За що сьогодні найбільше хвилюються працівники «Волиньторфу»? Про що вони найчастіше вас запитують, коли приїздите з Києва, наприклад?
– Про перспективи. Всім хочеться стабільності і бачити, що і як буде. Коли ми торік зупинилися, і в нас був такий великий простій на три-чотири місяці, що багато людей довелося звільнити, то дехто з молоді йшов і відразу їхав на заробітки… Ситуація була незрозумілою: буде чи не буде завод. Але більшість повірили, що ми запустимося. Сьогодні працівники основних професій мають за 20 тисяч заробітної плати. Як для села, то не є зовсім погано.
«160 мільйонів область не знайде...»
– Як ми далеко до приватизації волинського торфового підприємства?
– Початок розмов про приватизацію, винесення списків і так далі стартувало з 2007-го. Сьогодні добігає 2021-й, рік, який було прописано у постанові з переліком підприємств на приватизацію. Це мало статися якраз у 2021-му. Ми були одним із перших.
Я думаю, що в 2021-му точно ні. А далі дуже важко сказати.
– Ану нагадайте, хто тоді був прем'єр.
– Юля Володимирівна. Постановою передбачалося виведення зі списку підприємств, які НЕ підлягають приватизації, цілої низки підприємств, в тому числі й торфяної галузі. Але у 2010-му нас знову включили у список, ми кілька років були захищені від приватизації.
Позаминулого року повністю переглянуто і анульовано постанову КМУ, списки і таке інше: всі пішли в загальний перелік. Вирішили у державній власності лишити тільки стратегічні підприємства, а решту передати до Фонду держмайна для визначення приватизації. Фонд держмайна зразу ж таки вибрав об'єкти, яких чекає така доля, в тому ж числі майновий комплекс ДП «Волиньторф». Відтоді ми десь там.
Сьогодні нас передали в управління регіонального відділення. Але Фонд держмайна завжди був фондотримачем. Ми були у сфері управління Міненергетики, а майно належало фонду. Коли ми були у сфері управління міністерства, нами цікавилися, ми мали можливість спілкуватися про проблемні питання. Сьогодні ж один раз я зустрічався із заступником голови фонду, оце і вся бесіда.
Поспілкувалися, подивилися один одному в очі. Я кажу: «Ви ж не тільки приватизатор. Ви ж структура, яка має управляти. В нас є багато питань, які ми не можемо донести до Кабінету міністрів...». Підготували листи, розписали проблематику - закінчилося все відписками.
Цього року ніхто не спитав: як ми працюємо? чи виконуємо ми планові показники? Якби сьогодні нашим органом управління було будь-яка рада, то однозначно було б легше навіть просто кудись звернутися з якимось питанням.
– Чого тоді ви не добиваєтеся передачі в комунальну власність більш вперто?
– Ми багато разів піднімали це питання в сесійній залі. Два звернення ради були спрямовані до Києва цього року. Отримуємо відписки.
На жаль, законодавство говорить про те, що безоплатно можуть бути передані в обласну комунальну власність тільки об’єкти соцкультпобуту. Все решта - шляхом викупу через аукціон.
Самі бачите, який сьогодні ресурс в обласної ради. Оціночна вартість підприємства - 160 мільйонів. Однозначно, що такої суми область не знайде сьогодні, щоб купити.
Тут болить сама постановка питання: це державне, а це комунальне. Ну, не приватне ж. Якщо комунальне - це ж теж державне якоюсь мірою. Якщо ви як держава кажете, що не можете ефективно управляти, то віддайте тому, хто хоче. Якби приватна власність - так, передати не можна, треба викуп. А так… На жаль.
– Закінчувати розмову на словах «на жаль» не хочеться. Що, на вашу думку, ключового зробила Волинська обласна рада 8-го скликання?
– Коли почалася пандемія, зреагували дуже швидко. Мабуть, швидше, як всі органи державної влади. Зібрали всі кошти і вирішили, щоб треба рятувати людей.
Ми всі якось так до того ставимося: ну, що? ну, зібрали, поставили чи не поставили на п’ять кисневих точок більше… Але це якраз людські життя. Я саме тиждень тому закінчив свою боротьбу з ковідом, тому чітко розумію, що це дуже страшно і дуже важко. Відтак киснева точка - то врятоване життя.
Оця швидка реакція, не чекаючи вказівок, - це той момент, коли облрада показала, що там вміють і можуть мобілізуватися і зробити. Це такий експрес-тест.
На фоні того безгрошів’я, яке було цьогоріч, саме це - найбільш яскрава і результативна подія в роботі облради.
Текст: Олена ЛІВІЦЬКА
Фото: Інна МАКСИМЧУК
На правах реклами