Прямий ефір «Луцького радіо»

«Больная дєвочка», «стегнастий пам’ятник» і Тимошенко. Репортаж із виступу Оксани Забужко в Луцьку

«Больная дєвочка», «стегнастий пам’ятник» і Тимошенко. Репортаж із виступу Оксани Забужко в Луцьку

Вона востаннє виступала в Луцьку майже рік тому. То був теж літературний фестиваль. Тільки інший. Інша тема. Інші книги. …Шарф інший. Але та сама Оксана Забужко. Та, яку Луцьк вперто називає своєю. Та, яка не втомлюється казати, що «цьому місту ще винна», хоч виросла у письменницю вже далеко поза ним.

Її тут не всі люблять, але всі знають. Торік Оксана Стефанівна після візиту до Луцька поширила статтю про її виступ, прокоментувавши от, мовляв, не пишуть тепер журналісти толкових репортажів з літературних імпрез, а оце все, що вийшло… То був цитатник. Бо тоді мені чомусь здалося, що краще за саму Оксану Забужко про неї, про розмову з луцьким читачем, ніхто не скаже…

Черговий візит до Луцька. Нова розмова з лучанами. Вона «цьому місту ще винна», тому знову - тут. Я чекала, слухала, а весь час у голові перебирала десятки варіантів: як же про це розповісти, щоб це мало бути так, як в толковому місті з толковими журналістами?

«Бо треба було великими буквами ЗАБУЖКО, а маленькими «Фронтера».

Міжнародний літературний фестиваль «Фронтера». 18 листопада 2018-го. Завдяки невтомній команді Елли Яцути, Луцьк знову вирішив поборотися за звання літературної столиці Західної України. Спільна тема – розмови про конкретний період часу – від закінчення Першої світової (1918) до сьогодні.

Виступ Оксани Забужко спершу анонсували у театрі ляльок. На дверях закладу і афіша з її портретом. Люди, які йшли сюди «на Забужко», змушені були повертатися назад: чи то адресу змінили, чи хтось помилився в програмах.

На щастя, сама письменниця спізнювалася. Тому всі встигали. А поки вона добиралася, у кулуарах шепталися: чому ж так мало цього разу людей, зазвичай Оксана Стефанівна збирає повні зали?

- Бо треба було великими буквами на афішах писати ЗАБУЖКО, а маленькими ФРОНТЕРА, - триває діалог біля столів із книжками на продаж.

- Я до сьогодні думав, що фронтера – то «Опель Фронтера» і тільки, - віджартовується хтось.

- Вчора пояснювали: фронтера – то прикордоння, - дискусія вичерпана…

О 14.46 (а зустріч на 14.40) до Палацу культури заходить Оксана Забужко. Стріімко так заходить. Привіталася. Усміхнулася молодим людям, які продавали її книжки у холі.

Одразу попрямувала в залу. Кількома словами в порозі перекинулася з організаторами. Але відтягувати нагоду почути Забужко (а таки людей трохи прийшло) не стала.

Повісила на стільчик куртку. Поруч поставила сумку. Джинси. Сіра кофтина. Шарф.

- Давайте починати реформи з повсякденного життя. А то організатори з надмірної делікатності вирішили мене не турбувати, а я думала, що зустріч на 15-ту. Тому буду різко і швидко групуватися. До вчорашнього дня я думала, що говоритиму про інше. А вчора зрозуміла, що… Зараз я покажу», - у руках Оксани Забужко книга «Notre Damе d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». 

Перевидання. Леся Українка у прочитанні Оксани Забужко. Інша Леся Українка. Не та, яку ми звикли «споживати» до цього. З луцькою публікою літераторка вирішила говорити про знакову волинянку і про доцільність переосмислення її постаті. Бо є у нас такий старий борг сумління.

«Кохані лучани, вибачте, але то так…»

Динамічно. Різко. У своїй неповторній манері Оксана Забужко розповідала, як їй «належало прийтися за Ларисою Петрівною Косач, однією з найблискучіших письменниць століття, яка значно випередила свою епоху». Як її дратує, що досі Леся Українка для багатьох – то «ці волинські ліси і ця «Лісова пісня»…

- Кохані лучани, вибачте, але то так… - усміхалася Забужко.

Лучани розуміли з півслова і відгукувалися оплесками. А гостя розповідала про «Касандру», «Камінного господаря» - драми, які дають зрозуміти Лесю Українку значно більше, ніж та вся зручна совєтам історія «про больную дєвочку», яку ліпили з її біографії не один десяток літ.

- Туберкульоз?! Та холєра ясна, то був бич століття. Коли вам говорять про Чехова, то ви згадуєте «три сестри» і «Вишневий сад», правда? А він теж хворів туберкульозом! - переконувала Забужко. – Люди цікаві тим, що вони написали, а не тим, чим вони хворіли! Це наша козирна дама, яку ми мали демонструвати на весь світ, кажучи: «Так, ми завжди були європейською нацією, бо в нас ще тоді була Леся Українка.

Далі - про листи, яких донедавна повноцінно ніхто не публікував і не мало хто й бачив, бо найцікавіші з них були у спецхранах.

Про те, що Леся Українка – то уособлення нашої «бель епок». А все оточення Лесі Українки, люди, з якими вона листувалися, - це петлюрівські еліти, яких просто «нещадно витинали» з листів та спогадів.

Про те, як оцю «козирну даму» намагалися вписати в рамки соціального реалізму, як вибудували на бульварі  Лесі Українки  «стегнастого болвана перед Центрвиборчкомом» і «як непросто бути бульваром»…

І про те, що луцький пам’ятник «мені подобається більше».

Кілька різких випадів у бік Юлії Тимошенко, якій письменниця явно не симпатизує. Промовиста історія про те, як Янукович вкрав у Лесі день, бо призначив інавгурацію на 25 лютого. І коли весь український світ мав би відзначати 140 річчя з дня народження Лесі Українки, шпальти рябіли роковинами інавгурації Януковича…

- Реально вкрав її день. І коли я розказала про це грузинській режисерці, вона раптом: «Так це вона перед ним двері у Верховну Раду закривала?»… Розумієте?

А під завісу був вірш. З надривом. З притаманною хриплотою у голосі Забужко прочитала «Бульвар Лесі Українки». Про столичний бульвар, про «стегнастий» пам’ятник, про долю геніїв і те, що іноді вони здатні на... помсту.

«А можна автограф на фотографії?»

Проводжали тепло. Оплесками. Перевиданий «Notre Dame d'Ukraine» розходився як гарячі пиріжки. Інші книги теж. Традиційно лучани вишикувалися за автографами.

Оксана Забужко не скупилася на селфі та посмішки, жартувала, розмашисто розписувалася на новеньких сторінках…

- А можна мені автограф на фотографії? – сивочолий лучанин Володимир Тимощук приніс свою шкільну світлину з віньєтки за 11 клас.

Його вчила мама Оксани Забужко Надія. Правда, її чомусь на тій світлині з випускниками 1963-1964 року серед вчителів не було. Володимир Сергійович уже не пригадує, чому ж так склалося, що вчителька літератури не сфотографувалася, але пам’ятає, як вона приводила на уроки малу Оксану Забужко.

- Дівчата зразу брали її до себе за парту. І вона сиділа чемно, тихо, ніколи не вередувала, - згадує він.

Тепер, каже, виправив несправедливість, хоч улюбленої вчительки нема, на полях є автограф Оксани Забужко, тому тепер то не фото, а сімейна реліквія…

- Єс! – всміхнулася Оксана Стефанівна, коли поставила останній підпис «на добро».

Розмова постфактум: «Є імена, які мали б стати частиною луцької urban ​​legend»

Тим часом я все-таки скористалася нагодою кілька хвилин поспілкуватися з Оксаною Забужко. Майже в порозі.

- Пані Оксано, перш ніж їхати до Луцька ви на своїй сторінці у Фейсбуці запостили фото студенток Луцького педіституту в 60-х роках, серед яких маленька ви. Чи був фідбек? І для чого він вам?

Як з’ясувалося, на фото студентки Стефана Забужка, 5-курсниці Юля Толстушко, Катя Шушмарук, Лариса Шабала, Валя Спусканюк, Марія Джулінська і Люба Чміль

- Можна глянути на сторінці, там все видно. Потім там потягнулися ниточки, і насправді це частина значно більшого сюжету, в якому я копирсаюся. Сюжету, який, за моїми спостереженнями, не є складовою культурної пам’яті міста. Тобто нинішня молодь цього сюжету не знає. Цей самий Волинський педіститут середини 60-х і що там діялося, які там історії відбувалися, які сюжети і скільки тоді повиключали тих дітей…

По студентах тоді вдарило навіть більше, ніж по викладачах. Щодо викладачів, то був процес Мороза та Іващенка. Тато мій (викладач педінститут Стефан Забужко, - авт.) теж кілька років шукав можливостей переїхати до Києва, а мама тут сиділа зі мною сама три роки в чеканні, коли він там знайде можливості обміну. По інших вдарило…

Після публікації в соцмережах вдалося знайти світлину луцької студентки Орисі Василюк із малою Оксаною Забужко на руках. Автор фото – студент педінституту, згодом працівник Волинського радіо Василь Царук.  Приблизно 1962 рік. Зараз Орися Василюк живе у Києві, раніше викладала в школі українську мову та працювала у Національному музеї Тараса Шевченка

Але були й студенти, котрі десь щось читали, десь щось бачили… Усі ці їхні історії мали б бути частиною луцької urban ​​legend. Ці імена мали б бути на слуху. Всі мали б пам’ятати, де Анатолія Панас, де Леся Ковальчук. Вони живі ще обидві. Їм досі обом важко згадувати. Вони ніби заблокували, заховали ті спогади. А хтось помер. Рано, між іншим… Хтось виїхав. Воно все десь на маргінесах. А потім ми дивуємося, чому ми досі про Голодомор не знаємо. Бо в нас це блокування і культура мовчання спрацьовує. Натомість місцеві історики мали б з цим всім розбиратися. А ми як замовкли, так і мовчимо. Тому я тут пробую витягувати і тулити докупи…

- Скельця викопувати? (у романі «Музей покинутий секретів» Оксана Забужко  згадує дитячі моду закопувати у пісок скельця-секретики, такі собі скарби, щоби нібито колись їх викопати, і порівнює цю гру з необхідністю повертати повертати історичну пам'ять, - авт.)

- Так, так… «Музей покинутих секретів» триває. Викопуємо скельця. Ви праві.

- Сьогодні з сцени лунала теж така трохи луцька історія про Лесю Українку…

- …Певним чином так.

- ...А я слухала і чомусь згадувала музей у Колодяжному. Будували про соціалізмі. Як ви його сприймаєте? Він відповідає суті Косачів?

- Я його ніяк не сприймаю. Він для мене окремо. Для мене музей Лесі Українки - це садиба на Саксаганського. Оці три будинки, де жили Лисенки, Старицькі й Косачі. Там, до речі, автентика. Там підлога з 1902 року не мінялася, вона рипить, там рояль той, на якому всі вони грали, і не тільки. Реально атмосферне місце. Туди приходиш – і це як кишеня в місті. Довкола все громіздке, а там кишеня часу. Правдиве, щире і гарне. І зауважте: досі не має статусу національного. Хоча це мала б бути головна садиба, парнас. 100 з гаком років тому це й називалося «київський парнас».

А ці новодєли… Я знаю від людей, які займалися біографією Косачів, що колодяжненські будинки – це новодєли. Хоч нікому тут не ставлю претензій, я не займалася цим питанням. Звичайно, є така штука, як енергетика місця. Але… Але… Коротше кажучи, бережімо, що можна зберегти.

- Торік після виступу на фестивалі в Луцьку ви дорікнули волинським журналістам в тому, що розучилися писати щось достойне з літературних імпрез, і поділися в соцмережі статею, що називалася «Я цьому місту ще винна»: ТОП-10 цитат із виступу Оксани Забужко в Луцьку». Вам справді не подобається, як про вас пишуть? Ви це відстежуєте?

- Та звичайно, що я не маю часу все відстежувати. Це ж не я роблю. Є на те люди. Покажуть – побачу. А то писали ви? (сміється, - авт.). Не все проглядаю, бо не маю такої технічної можливості. Але це мені тоді якраз сподобалося. Сподобалося якраз те, що це був цитатник. Достатньо близько до тексту. І це було гарно. 

*  *  *

Дівчата з хлопцями тим часом уже спакували книжки. Лучани розійшлися. Хтось - додому, обговорювати почуте в луцьких кухнях, хтось – почути-побачити-відкрити наступного учасника «Фронтери».

А вона отримала нагоду побути трохи з Луцьком наодинці. Може, невпізнаною. Може, непомітною.  

Або… поїхати звідси. Швидко і різко – до наступної зустрічі. Бо вона тому місту ще винна. Але ми йому винні ще більше.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА.

Фото: Роман ДОМБРОВСЬКИЙ.

 


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Про що говорили волинські шахтарі з головою ОДА
Наступна новина «Сейф відкрили ключами»: у поліції прокоментували крадіжку на «Новій пошті» у Нововолинську
Останні новини
Схожі новини