Прямий ефір «Луцького радіо»

Чому «вибухнув» серіал. Ми подивилися «Чорнобиль» разом із чорнобильцем

Чому «вибухнув» серіал. Ми подивилися «Чорнобиль» разом із чорнобильцем

Відразу після виходу перших серій «Чорнобиль» назвали найпопулярнішим серіалом всіх часів. За кількістю переглядів міні-серіал, який розповідає про аварію на Чорнобильській атомній станції, обігнав мегапопулярну «Гру престолів» (у рейтингу International Movie Data Base (IMDb)… Вигаданий світ завойовників і драконів, від якого фанатіли мільйони, поступився сірій реальності «Чорнобиля».

Серіал швидко «розібрали» на правду і фейки, з’явилися сотні статей про нові обставини і старі спогади… Такої уваги до Чорнобиля не було, мабуть, із часів самої аварії.

Ми попросили переглянути разом із нами найцікавіші моменти серіалу Ростислава Кухтея. Він – заступник голови громадської організації «Союз інвалідів Чорнобиля Волині», і хоча сам безпосередньо не був ліквідатором у 30-кілометровій зоні, за стільки років роботи в Союзі почув тисячі історій людей, які пройшли це пекло. Військові і будівельники, пожежники і меліоратори, геологи і дорожники, кухарі і медсестри… серед волинян-ліквідаторів була навіть жінка, яку відправили у зону робити масаж генералам… якщо б ті раптом втомилися.

Не могли додзвонитись до Горбачова…

– Якою була перша думка, коли почули про такий фільм і таку його колосальну популярність?

– Гріш ціна нашій державі, що ми не зняли такого фільму. От що перше подумав. Ви навіть не уявляєте, скільки є відеоматеріалів з того періоду, оригінальних зйомок, які тепер вже і дивитись немає на чому… техніки такої немає. А що вже говорити про якісний художній фільм?..

А такий фільм повинен був з’явитися давно. І щоб його подивився кожен український чиновник. Щоб коли до нього в кабінет приходить ліквідатор, цей чиновник розумів, яким дивом ця людина лишилася жива.

800 тисяч людей брало участь в ліквідації аварії. З них живими лишилося 200 тисяч.

Кожен рік приносимо квіти до пам’ятника і я дивлюсь, як все менше і менше ліквідаторів приходить. Помирають. Інші не мають здоров’я, щоб вийти з дому. Жодного здорового чорнобильця. Жодного.

– У фільмі показують, що спершу керівництво атомної станції приховувало аварію. Тобто, що партійні боси теж не знали про масштаби трагедії?

– Так, але мова йде про перші години. Вибух стався о 1 годині 23 хвилини. Спочатку боялися доповідати Горбачову. Коли зрозуміли, наскільки все серйозно, десь з 4.00 почали йому дзвонити. Він довго не брав трубку, відповів десь в 6.00 ранку.

Але слів, очевидно, йому було мало, хотів доказів. Послали вертоліт, щоб сфотографувати реактор. До речі, пілотом, який тоді полетів розвідувати ситуацію, був наш земляк – лучанин Анатолій Грищенко. На будинку, в якому він проживав на проспекті Волі, є його меморіальна дошка.

– Перші смерті дійсно були в перші години?

– В перші години дві людини померло. За добу – 29. Решта пожежників відвезли до лікарні. Спочатку в Київ, потім в Москву…

Перший удар взяли на себе пожежники. 26 людей працювало на самій станції і стільки ж – в пожежній частині міста Прип’ять. Те, що вони заливали водою радіатор – вже говорить про те, як всі були «підготовлені» до дій у випадку аварії і як ситуація була «під контролем»… В реакторі температура була 2000 градусів, туди жодна краплина не попала, все на льоту випаровувалось.

І все ж треба розуміти, що пожежники зіграли величезну роль, вирішальну, я б сказав. З фільму це не дуже зрозуміло, але найголовніше, що вони зробили – загасили дах сусіднього 3-го реактора. Якби цього вчасно не зробили – ще б один реактор «бабахнув» і масштаби катастрофи навіть важко передбачити.

– Сцена із пожежником, який взяв у руку частину опроміненого графіту і на руці моментально утворилася рана, а його швидко забрали медики…

– В деяких сценах показували рани із кров’ю… Це трохи перебільшено, художній домисел – фільм же все-таки художній. Ліквідатори описували рани швидше як щось схоже на сильний опік, саме так з часом проявляється променева хвороба. Але те, що пожежникам ставало погано в перші ж години і їх виносили – це правда.

Для чого графіт? І що «зламалося»?

– Про те, що вибухнув реактор, у фільмі зрозуміли із уламків графіту. Їх потім з даху прибирали, як особливо небезпечні та заражені частинки… Яка роль цього графіту в реакторі? Для чого він?

– Реактор – це фактично бочка діаметром 12 метрів і висотою 8 метрів. Всередині – моноліт з графіту, в якому є отвори. В ці отвори вставляються «твели» – контейнери з ядерним паливом. Вони нагріваються до дуже високої температури, яку далі передають теплоносію – трубкам з водою. Вода нагрівається, виділяється пара, яка рухає лопасті генератора і так утворюється електроенергія. Графіт при цьому виконує стримуючу функцію, не випускає нейтрони і, зрозуміло, вбирає опромінення.

Тому після вибуху реактора в Чорнобилі частинки графіту дійсно були з величезною дозою радіації.

– І що в цьому процесі пішло не так? В чому ж причина вибуху?

– А хто це може сказати точно? Причину можна було б визначити, оглянувши систему, побачивши, що саме заклинило… але все рознесло на частини, жодних доказів не лишилося.

Кілька років тому я був на нараді в Києві за участі представників Міжнародного агентства атомної енергетики. Вимальовується, що причини все-таки дві: технічні помилки в проектуванні і неправильна експлуатація.

На станції проводили випробовування. Мали перевірити, як буде працювати реактор при зниженні потужності… Можливо, занадто різко знизили.

– Читала в інтернеті відгуки ліквідаторів, що в фільмі насправді спотворені образи керівництва станції – директора Віктора Брюханова, головного інженера Миколи Фоміна, його заступника Анатолія Дятлова. Що нібито насправді вони були відповідальними людьми…

– Я особисто не був знайомий з ними, але чомусь мені здається, що відповідальний директор і головний інженер мали б бути на станції, коли там проводять випробовування. А це вже не художня вигадка, а факт: їх там не було.

– Атомна станція – такий серйозний об’єкт, невже в Радянському Союзі дійсно не було передбачено якогось плану «Б», що робити, щоб відразу заблокувати аварію, не дати радіації поширитись?..

– Чого ж, була додаткова страховка. Над реактором була розміщена величезна залізобетонна плита вагою до 2 тисяч тонн. Вона була на спеціальних стержнях, і було передбачено: якби стався вибух, пішла б хвиля, яка б збила стержні і плита накрила реактор, захлопнула його. Але уявіть, якої потужності був вибух, якщо замість цього хвиля розірвала ці дві тисячі тонн залізобетону на шматки…

Біороботи… вижили

– В фільмі реактор засипають піском, тоді виникає ще більша загроза через те, що біля реактора вода… Це теж відповідає історичним подіям?

– Першими в Чорнобиль відправляли групи пожежників. Їхнє завдання було відкачати воду з-під реактора. Система реактора має кілька ступенів охолодження, один із них – вода, 200 тисяч кубів навколо «бочки». Дійсно була загроза термоядерної реакції, яка б знищила пів України і Білорусі, і рознесла радіонукліди по всій планеті…

Троє хоробрих водолазів, які пішли в радіоактивну воду, щоб відкрутити крани з водою – теж не вигадка. І про ліхтарик, який перегорів від радіації – правда. Крани вони відкручували напомацки.

Після того вже можна було викачувати воду. Один ліквідатор з Волині, який був задіяний в цих роботах, розповідав мені, як вони це робили. Строго по пів години: попрацював і – назад в бункер.

– І піском реактор засипали?

– Так. Мішки з піском, до речі, готували прості люди. В нас є кілька таких, живуть в Нововолинську. Казали, що ходили по місцевих і збирали мішки, які тільки можна було знайти.

А тоді військові піднімали їх вертольотами і скидали в реактор. За правилами, їм треба було вдягатися в свинцеві труси і майки, бо ж працювали зовсім поряд зі стовпом радіоактивного забруднення. Але це було незручно, і хлопці їх просто скидали… Усі ті екіпажі вертольотчиків, які працювали там в перші дні, їх в живих давно немає.

– Один із неприємних моментів фільму, де людей називають біороботами і відправляють на завдання, від якого вийшли з ладу машини…

– Робототехніка дійсно не справилась з завданням розчистки даху від заражених уламків. Їх згрібали лопатами люди… Працювали лише по кілька хвилин. Наші волиняни теж брали участь в цих роботах, є ще й ті, хто дожив до сьогоднішніх днів.

До речі, не тільки військові були на тому даху, відправляли всіх. Був один журналіст, він родом із Володимира, працював на той час в Казахстані в газеті. Поїхав писати репортаж, а дали лопату в руки і теж мусив відпрацювати своїх кілька хвилин.

Секретна причина

– У фільмі показують наметове містечко, в якому жили ліквідатори. В яких умовах вони там були?

– Чув про різне. От, наприклад, одними з перших приїхали ліквідовувати наслідки солдати з одеського  інженерного полку, яким керував Анатолій Архипов. Зараз він живе в Луцьку.

Він відповідально поставився до ситуації. Розмістив свою частину за межами 30-кілометрової зони. Переміряв радіацію, вибрав незаражену територію. Зняли верхній шар землі, застелили плівкою, тоді насипали ґрунт, поставили ліжка… Хлопці їздили в зону тільки на роботу.

Але були й такі командири, які розміщували своїх людей просто в Чорнобилі, в порожніх будівлях.

– Чула версію, що перші дні партійне керівництво не розкривало інформації про аварію через те, що треба було вивести якийсь секретний підземний об’єкт…

– Мабуть, мова про локаційну станцію. Дійсно воєнний об’єкт надзвичайної секретності, таких було тільки три на весь Союз. Він був розташований під землею, там люди і жили, і працювали. Їхнє завдання було стежити за запуском ракет Америкою та Канадою. Для роботи цієї станції треба було дуже багато електроенергії, тому вона і була розташована біля Чорнобильської АЕС. Після аварії її демонтували і вивезли в Росію. До речі, керував тією станцією теж наш земляк.

Новий фільм. Про вдячність

– Ще один такий лейтмотив, який тягнеться через весь фільм – горілка… Правда, що там стільки пили?

–  На перших порах дійсно закривали очі на таке. Але коли стягнули в Чорнобиль купу техніки… ви уявляєте п’яних водіїв? Тому це почали строго контролювати. Звісно, випадки були… Начальство ходило з термосами з коньяком. Але масового п’янства не було, це якийсь стереотип у фільмі.

– А які ще «ляпи»? З чим не погоджуєтесь?

– Які можуть бути «ляпи»? Це ж – не документальна хроніка, це художній фільм. Додали трохи художнього домислу, щоб підсилити ефект. Але, як на мене, абсолютно виправдано.

– В чому саме цей художній вимисел?

– Мені, наприклад, важко повірити, що дружина пожежника могла потрапити до нього в лікарню. З таким рівнем секретності і захисту, який був… я не уявляю, що цю систему можна було обійти, просто тицьнувши комусь пару карбованців. З іншого боку, жінка, яка є прототипом героїні фільму, Людмила Ігнатенко – реальна людина, дружина пожежника.

Миттєві відкриті рани, які показують – теж мало схоже на правду. Французький вчений Беккерель, який в 19 столітті вивчав радіоактивні елементи, носив їх в кишені… і ніяких ран не було.

– Але правдивих сцен – більше, ніж вигаданого?

– Є сцени, які можуть здатися дуже драматичними, але насправді це – реальні факти. Наприклад, те, як хоронили перших ліквідаторів і заливали їхні труни бетоном… Ми якось піднімали питання про перезахоронення, але це – нереально.

Як на мене, найголовніше – що цей фільм є. І нарешті покаже людям, що пережили ліквідатори. Що отримали взамін…

Пам’ятаєте, я розказував про лучанина Анатолія Грищенка?

– Пілот, який робив перші зйомки для Горбачова?

– В нього потім була іще більш важлива місія. Він разом іще з одним екіпажом мав встановити над реактором спеціальний купол. Але той купол не довезли до Чорнобиля.

Вдруге в зону Анатолій Геращенко прибув влітку 1986 року, був вже тоді хворим. У нього почалась променева хвороба, направили на лікування в США. Виявилось, що треба робити пересадку кісткового мозку. Йому допомагали військові льотчики з Америки… знайшли трансплантати, перевезли з Франції. Сполучені Штати знайшли можливість допомогти, а наші – просто відмахнулись. Операцію провели успішно, але за кілька місяців він однаково помер через хворобу легень.

До чого я розказую цю історію? Бо таких історій тисячі. Ми з ними щодня воюємо. От зараз маємо одного ліквідатора, у нього рак. І в онкодиспансері кажуть: плати за «хімію». А це – 50 тисяч. Де він візьме такі гроші? А хворобу отримав не через те, що – доля така, чи генетика… а через те, що країну рятував, рятував кожного з нас.

Тому ще раз повторюсь: фільм важливий. Ще б тепер хтось зняв продовження про те, що зрештою «заслужили» ліквідатори і в яких умовах сьогодні живуть.

Ростислав Кухтей знає тисячі історій ліквідаторів
На фото – реатор, уже засипаний піском
Начальство пересувалось по зоні на спеціально переобладнаних танках
Пам’ятник лучанину Анатолію Грищенку, який в перші дні виконував найважчу та найбільш небезпечну роботу
Цей купол Анатолій Грищенко мав встановити над реактором. Та перевозити його довірили менш досвідченим пілотам і ті не справилися: обірвався трос, купол не довезли
Ліквідатор Матвій Семенюк
Солдати розбирали дахи в будинках, вивозили людей...
Усе навколо постійно дезинфікували спеціальними розчинами
Той самий дах, з якого скидали заражені уламки
Найбільш небезпечна робота з ліквідації наслідків, бо постійно – в пилюці. Землю розорювали і засівали травою
Роботи, які від радіації вийшли з ладу. Замість них справилися люди
Поруч із секретною локаційною станцією, яка досліджувала американські ракети
Волинські ліквідатори

Розмовляла Людмила ЯВОРСЬКА

Фото: Ірина КАБАНОВА


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Ведучий «Протилежного погляду» заявив, що «спробує себе в політиці»
Наступна новина «Білбордом у магазин не затягнеш», або Яка реклама сьогодні не працює?
Останні новини
Схожі новини