Відразу після виходу перших серій «Чорнобиль» назвали найпопулярнішим серіалом всіх часів. За кількістю переглядів міні-серіал, який розповідає про аварію на Чорнобильській атомній станції, обігнав мегапопулярну «Гру престолів» (у рейтингу International Movie Data Base (IMDb)… Вигаданий світ завойовників і драконів, від якого фанатіли мільйони, поступився сірій реальності «Чорнобиля».
Серіал швидко «розібрали» на правду і фейки, з’явилися сотні статей про нові обставини і старі спогади… Такої уваги до Чорнобиля не було, мабуть, із часів самої аварії.
Ми попросили переглянути разом із нами найцікавіші моменти серіалу Ростислава Кухтея. Він – заступник голови громадської організації «Союз інвалідів Чорнобиля Волині», і хоча сам безпосередньо не був ліквідатором у 30-кілометровій зоні, за стільки років роботи в Союзі почув тисячі історій людей, які пройшли це пекло. Військові і будівельники, пожежники і меліоратори, геологи і дорожники, кухарі і медсестри… серед волинян-ліквідаторів була навіть жінка, яку відправили у зону робити масаж генералам… якщо б ті раптом втомилися.
Не могли додзвонитись до Горбачова…
– Якою була перша думка, коли почули про такий фільм і таку його колосальну популярність?
– Гріш ціна нашій державі, що ми не зняли такого фільму. От що перше подумав. Ви навіть не уявляєте, скільки є відеоматеріалів з того періоду, оригінальних зйомок, які тепер вже і дивитись немає на чому… техніки такої немає. А що вже говорити про якісний художній фільм?..
А такий фільм повинен був з’явитися давно. І щоб його подивився кожен український чиновник. Щоб коли до нього в кабінет приходить ліквідатор, цей чиновник розумів, яким дивом ця людина лишилася жива.
800 тисяч людей брало участь в ліквідації аварії. З них живими лишилося 200 тисяч.
Кожен рік приносимо квіти до пам’ятника і я дивлюсь, як все менше і менше ліквідаторів приходить. Помирають. Інші не мають здоров’я, щоб вийти з дому. Жодного здорового чорнобильця. Жодного.
– У фільмі показують, що спершу керівництво атомної станції приховувало аварію. Тобто, що партійні боси теж не знали про масштаби трагедії?
– Так, але мова йде про перші години. Вибух стався о 1 годині 23 хвилини. Спочатку боялися доповідати Горбачову. Коли зрозуміли, наскільки все серйозно, десь з 4.00 почали йому дзвонити. Він довго не брав трубку, відповів десь в 6.00 ранку.
Але слів, очевидно, йому було мало, хотів доказів. Послали вертоліт, щоб сфотографувати реактор. До речі, пілотом, який тоді полетів розвідувати ситуацію, був наш земляк – лучанин Анатолій Грищенко. На будинку, в якому він проживав на проспекті Волі, є його меморіальна дошка.
– Перші смерті дійсно були в перші години?
– В перші години дві людини померло. За добу – 29. Решта пожежників відвезли до лікарні. Спочатку в Київ, потім в Москву…
Перший удар взяли на себе пожежники. 26 людей працювало на самій станції і стільки ж – в пожежній частині міста Прип’ять. Те, що вони заливали водою радіатор – вже говорить про те, як всі були «підготовлені» до дій у випадку аварії і як ситуація була «під контролем»… В реакторі температура була 2000 градусів, туди жодна краплина не попала, все на льоту випаровувалось.
І все ж треба розуміти, що пожежники зіграли величезну роль, вирішальну, я б сказав. З фільму це не дуже зрозуміло, але найголовніше, що вони зробили – загасили дах сусіднього 3-го реактора. Якби цього вчасно не зробили – ще б один реактор «бабахнув» і масштаби катастрофи навіть важко передбачити.
– Сцена із пожежником, який взяв у руку частину опроміненого графіту і на руці моментально утворилася рана, а його швидко забрали медики…
– В деяких сценах показували рани із кров’ю… Це трохи перебільшено, художній домисел – фільм же все-таки художній. Ліквідатори описували рани швидше як щось схоже на сильний опік, саме так з часом проявляється променева хвороба. Але те, що пожежникам ставало погано в перші ж години і їх виносили – це правда.
Для чого графіт? І що «зламалося»?
– Про те, що вибухнув реактор, у фільмі зрозуміли із уламків графіту. Їх потім з даху прибирали, як особливо небезпечні та заражені частинки… Яка роль цього графіту в реакторі? Для чого він?
– Реактор – це фактично бочка діаметром 12 метрів і висотою 8 метрів. Всередині – моноліт з графіту, в якому є отвори. В ці отвори вставляються «твели» – контейнери з ядерним паливом. Вони нагріваються до дуже високої температури, яку далі передають теплоносію – трубкам з водою. Вода нагрівається, виділяється пара, яка рухає лопасті генератора і так утворюється електроенергія. Графіт при цьому виконує стримуючу функцію, не випускає нейтрони і, зрозуміло, вбирає опромінення.
Тому після вибуху реактора в Чорнобилі частинки графіту дійсно були з величезною дозою радіації.
– І що в цьому процесі пішло не так? В чому ж причина вибуху?
– А хто це може сказати точно? Причину можна було б визначити, оглянувши систему, побачивши, що саме заклинило… але все рознесло на частини, жодних доказів не лишилося.
Кілька років тому я був на нараді в Києві за участі представників Міжнародного агентства атомної енергетики. Вимальовується, що причини все-таки дві: технічні помилки в проектуванні і неправильна експлуатація.
На станції проводили випробовування. Мали перевірити, як буде працювати реактор при зниженні потужності… Можливо, занадто різко знизили.
– Читала в інтернеті відгуки ліквідаторів, що в фільмі насправді спотворені образи керівництва станції – директора Віктора Брюханова, головного інженера Миколи Фоміна, його заступника Анатолія Дятлова. Що нібито насправді вони були відповідальними людьми…
– Я особисто не був знайомий з ними, але чомусь мені здається, що відповідальний директор і головний інженер мали б бути на станції, коли там проводять випробовування. А це вже не художня вигадка, а факт: їх там не було.
– Атомна станція – такий серйозний об’єкт, невже в Радянському Союзі дійсно не було передбачено якогось плану «Б», що робити, щоб відразу заблокувати аварію, не дати радіації поширитись?..
– Чого ж, була додаткова страховка. Над реактором була розміщена величезна залізобетонна плита вагою до 2 тисяч тонн. Вона була на спеціальних стержнях, і було передбачено: якби стався вибух, пішла б хвиля, яка б збила стержні і плита накрила реактор, захлопнула його. Але уявіть, якої потужності був вибух, якщо замість цього хвиля розірвала ці дві тисячі тонн залізобетону на шматки…
Біороботи… вижили
– В фільмі реактор засипають піском, тоді виникає ще більша загроза через те, що біля реактора вода… Це теж відповідає історичним подіям?
– Першими в Чорнобиль відправляли групи пожежників. Їхнє завдання було відкачати воду з-під реактора. Система реактора має кілька ступенів охолодження, один із них – вода, 200 тисяч кубів навколо «бочки». Дійсно була загроза термоядерної реакції, яка б знищила пів України і Білорусі, і рознесла радіонукліди по всій планеті…
Троє хоробрих водолазів, які пішли в радіоактивну воду, щоб відкрутити крани з водою – теж не вигадка. І про ліхтарик, який перегорів від радіації – правда. Крани вони відкручували напомацки.
Після того вже можна було викачувати воду. Один ліквідатор з Волині, який був задіяний в цих роботах, розповідав мені, як вони це робили. Строго по пів години: попрацював і – назад в бункер.
– І піском реактор засипали?
– Так. Мішки з піском, до речі, готували прості люди. В нас є кілька таких, живуть в Нововолинську. Казали, що ходили по місцевих і збирали мішки, які тільки можна було знайти.
А тоді військові піднімали їх вертольотами і скидали в реактор. За правилами, їм треба було вдягатися в свинцеві труси і майки, бо ж працювали зовсім поряд зі стовпом радіоактивного забруднення. Але це було незручно, і хлопці їх просто скидали… Усі ті екіпажі вертольотчиків, які працювали там в перші дні, їх в живих давно немає.
– Один із неприємних моментів фільму, де людей називають біороботами і відправляють на завдання, від якого вийшли з ладу машини…
– Робототехніка дійсно не справилась з завданням розчистки даху від заражених уламків. Їх згрібали лопатами люди… Працювали лише по кілька хвилин. Наші волиняни теж брали участь в цих роботах, є ще й ті, хто дожив до сьогоднішніх днів.
До речі, не тільки військові були на тому даху, відправляли всіх. Був один журналіст, він родом із Володимира, працював на той час в Казахстані в газеті. Поїхав писати репортаж, а дали лопату в руки і теж мусив відпрацювати своїх кілька хвилин.
Секретна причина
– У фільмі показують наметове містечко, в якому жили ліквідатори. В яких умовах вони там були?
– Чув про різне. От, наприклад, одними з перших приїхали ліквідовувати наслідки солдати з одеського інженерного полку, яким керував Анатолій Архипов. Зараз він живе в Луцьку.
Він відповідально поставився до ситуації. Розмістив свою частину за межами 30-кілометрової зони. Переміряв радіацію, вибрав незаражену територію. Зняли верхній шар землі, застелили плівкою, тоді насипали ґрунт, поставили ліжка… Хлопці їздили в зону тільки на роботу.
Але були й такі командири, які розміщували своїх людей просто в Чорнобилі, в порожніх будівлях.
– Чула версію, що перші дні партійне керівництво не розкривало інформації про аварію через те, що треба було вивести якийсь секретний підземний об’єкт…
– Мабуть, мова про локаційну станцію. Дійсно воєнний об’єкт надзвичайної секретності, таких було тільки три на весь Союз. Він був розташований під землею, там люди і жили, і працювали. Їхнє завдання було стежити за запуском ракет Америкою та Канадою. Для роботи цієї станції треба було дуже багато електроенергії, тому вона і була розташована біля Чорнобильської АЕС. Після аварії її демонтували і вивезли в Росію. До речі, керував тією станцією теж наш земляк.
Новий фільм. Про вдячність
– Ще один такий лейтмотив, який тягнеться через весь фільм – горілка… Правда, що там стільки пили?
– На перших порах дійсно закривали очі на таке. Але коли стягнули в Чорнобиль купу техніки… ви уявляєте п’яних водіїв? Тому це почали строго контролювати. Звісно, випадки були… Начальство ходило з термосами з коньяком. Але масового п’янства не було, це якийсь стереотип у фільмі.
– А які ще «ляпи»? З чим не погоджуєтесь?
– Які можуть бути «ляпи»? Це ж – не документальна хроніка, це художній фільм. Додали трохи художнього домислу, щоб підсилити ефект. Але, як на мене, абсолютно виправдано.
– В чому саме цей художній вимисел?
– Мені, наприклад, важко повірити, що дружина пожежника могла потрапити до нього в лікарню. З таким рівнем секретності і захисту, який був… я не уявляю, що цю систему можна було обійти, просто тицьнувши комусь пару карбованців. З іншого боку, жінка, яка є прототипом героїні фільму, Людмила Ігнатенко – реальна людина, дружина пожежника.
Миттєві відкриті рани, які показують – теж мало схоже на правду. Французький вчений Беккерель, який в 19 столітті вивчав радіоактивні елементи, носив їх в кишені… і ніяких ран не було.
– Але правдивих сцен – більше, ніж вигаданого?
– Є сцени, які можуть здатися дуже драматичними, але насправді це – реальні факти. Наприклад, те, як хоронили перших ліквідаторів і заливали їхні труни бетоном… Ми якось піднімали питання про перезахоронення, але це – нереально.
Як на мене, найголовніше – що цей фільм є. І нарешті покаже людям, що пережили ліквідатори. Що отримали взамін…
Пам’ятаєте, я розказував про лучанина Анатолія Грищенка?
– Пілот, який робив перші зйомки для Горбачова?
– В нього потім була іще більш важлива місія. Він разом іще з одним екіпажом мав встановити над реактором спеціальний купол. Але той купол не довезли до Чорнобиля.
Вдруге в зону Анатолій Геращенко прибув влітку 1986 року, був вже тоді хворим. У нього почалась променева хвороба, направили на лікування в США. Виявилось, що треба робити пересадку кісткового мозку. Йому допомагали військові льотчики з Америки… знайшли трансплантати, перевезли з Франції. Сполучені Штати знайшли можливість допомогти, а наші – просто відмахнулись. Операцію провели успішно, але за кілька місяців він однаково помер через хворобу легень.
До чого я розказую цю історію? Бо таких історій тисячі. Ми з ними щодня воюємо. От зараз маємо одного ліквідатора, у нього рак. І в онкодиспансері кажуть: плати за «хімію». А це – 50 тисяч. Де він візьме такі гроші? А хворобу отримав не через те, що – доля така, чи генетика… а через те, що країну рятував, рятував кожного з нас.
Тому ще раз повторюсь: фільм важливий. Ще б тепер хтось зняв продовження про те, що зрештою «заслужили» ліквідатори і в яких умовах сьогодні живуть.
Розмовляла Людмила ЯВОРСЬКА
Фото: Ірина КАБАНОВА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
