Прямий ефір «Луцького радіо»

Глянув на дрова – зробив готель. Розмова з дизайнером Левком Давидюком. ФОТО

Глянув на дрова – зробив готель. Розмова з дизайнером Левком Давидюком. ФОТО
Дизайнер Левко Давидюк

Коли луцькі сайти пишуть про Левка Давидюка, засновника, арт-директора дизайнерської студії «Leo D'uk Design» і автора багатьох цікавих інтер’єрів  ресторанів, кафе, офісів та помешкань у обласному центрі та біля нього, то називають його лучанином. Натомість львівські видання вже «охрестили» Левка Давидюка львівським дизайнером. Студія «Leo D'uk Design» працює у Львові вже кілька років. Однак увесь цей час дизайнер Левко Давидюк трудиться на два міста.

Щоб уявити, ЩО саме він робить, можна назвати хоча б кілька об’єктів: «Benedict Cafe» в центрі Луцька, ресторан «На вогні» чи кафе PUR·PUR, еко-ресторан на рівненській трасі «Yavir», ресторан «Садиба на джерелах», луцький коворкінг «Passage Interdit». Щоб уявити – ЯК, можна згадати, що ідею до одного зі своїх найкрутіших проектів (готелю «Три копиці») він почерпнув біля стіжків дров у дворі школи села Тоболи на Камінь-Каширщині.

Про дизайн. Про себе. Про те, що модно і не дуже. Про помилки замовників, про луцькі ресторації і нові ідеї, як зробити Луцьк комфортним і привабливим для інших…

«Під час кожного приїзду в Луцьк об’їжджаю свої об’єкти»

– Левко Давидюк - лучанин чи львів’янин?

Я й сам насправді не до кінця розумію. З 2005 року живу у Львові. Були періоди, коли я зі Львова їздив у Київ, бо працював на телеканалі, але то буквально півроку. А так буквально двічі на місяць приїжджаю в Луцьк. Можливо, зараз уже себе більше навіть львів’янином почуваю. Затримаюсь в Луцьку, то тягне до Львова.

Зазвичай, під час кожного приїзду до Луцька, об’їжджаю свої об’єкти: авторський нагляд, контроль і всяке таке. Намагаюся робити дизайн за умови авторського нагляду.

Звичайно, що увечері зустрічаємося з друзями чи проводимо час з родиною. Тут така комбінація роботи і якоїсь домашньої обстановки. Але саме місто – повільніше. Через кілька днів мені вже в Луцьку стає занадто повільно, хочеться руху, живішої обстановки. І тоді вже я їду й у Львові відчуваю себе вже комфортно: є рух, є події, є коло людей із моєї сфери. У Луцьку, на жаль, стається так, що ця сфера ще не така розвинена. Навіть якщо порівнювати зі Львовом.

– Але ви один із тих, хто сюди повертається постійно і хто тут, головне, активно працює? Скільки об’єктів у Луцьку можете назвати своїми?

Спробую згадати хоча б ті, що які ми робили в останні роки. Ресторани «Yavir»,  «BAKERY&WINE» на Ветеранів, колись робили «Patio di Fiori», оцей коворкінг з івент-холом у  «Passage Interdit» на Набережній, «Садиба на джерелах», ресторан «На вогні» за РАЦСом, кафе «PUR·PUR» – теж наша робота, «Benedict Cafe» в центрі Луцька, косметологія Оксани Короткої, манікюрний салон на винниченка «Hend Hook».

Ясно, що частина робіт зараз у процесі реалізації. Є такі об’єкти, які з часом мають з’явитися у Луцьку, але їхні власники не хочуть розголошення. Це якщо говорити про споруди, які всі можуть прийти й побачити. Бо звичайно, що є ще певна кількість і квартир, і приватних будинків.

– Коли розповідаєш про успішних людей, завжди хочеться знати, як вони такими стали. Як у вас все починалося?

Та все банально. Ріс в Луцьку. Батьки – викладачі. Все було очікувано і і очевидно. Єдине, що, можливо, я у свої шкільні роки не приділяв часу розвитку саме цих своїх здібностей. То я ходив у музичну школу і грав на фортепіано. То на танці. Потім був період захоплення футболом, тренувався в юнацькій футбольній команді «Волинь», їздив на чемпіонат України.

Коли вже потім я аналізував, звідки ці всі витоки, то зрозумів, що у дитинстві так чи інакше, але я завжди шукав якоїсь творчої реалізації. Навіть коли чимось іншим займався, то малював щось вдома. Пригадую, як батьки, коли мені було років 8, подарували велику коробку з лего і я днями і ночами будував з нього будинки.

Удома меблі переставляв. Експериментував. Стіни розмальовував… Звичайно, батьки, чим я дуже задоволений, не змушували ні до чого, давали повну свободу.

Власне, коли я вже вирішив, що буду дизайнером (це десь після 9-го класу), став цікавитися, що для цього потрібно. Оскільки живопис і рисунок – основні предмети для вступу, а я ніколи цьому не вчився, то потрібно було бігом надолужувати втрачене. В художній школі були дворічні курси для таких, як я.

Там ще більше почав переконуватися, що це моє, бо побачив, що в мене все виходить. Бо раніше шкільна освіта викликала не дуже гарні асоціації. Для людини з творчим мисленням – це дуже рутинна річ, яка абсолютно не дає змоги розвиватися.

Я вчився спочатку в 21-й школі, але в 10 класі перейшов у 25-ту: просто акцент на прикладні спеціальності забирав би стільки часу, що його не лишалося б на розвиток того, що тобі насправді потрібно. Щоб закінчити 21-шу школу, треба було 12-15 годин витрачати суто на уроки, а хотілося здобути художню освіту і мати трошки більше свободи.

Вузи для навчання ми шукали у Львові. Побачили приватну академію дизайну і обрали цей заклад. На той час там був інший підхід до дизайну. Стара, відреставрована двоповерхова будівля мансардного типу в Стрийському парку. Всі курси, всі групи – це до 80 людей. У групах по 5 осіб. Індивідуальне навчання… Могли, наприклад, цілодобово використовувати майстерні. Бувало, що й засиджувалися за проектами, потім зсовували стільці і там ночували.

Вже ближче до 3-го курсу захотілося навчатися у класичному вузі. Тому я закінчив магістратуру Львівської політехніки. Але дуже радий, що вийшла така комбінація.

– А де ви жили в дитинстві? Що це був за простір?

Це університетський гуртожиток, на проспекті  Молоді. Батьки й досі там живуть.

– Тобто це, як не крути, а все одно такий простір, який змушує думати про щось інше, шукати цікаві рішення інтер’єру…

Так. Спочатку у нас була менша квартира. Потім вдалося трохи розширити. А то всі, троє дітей і батьки, товклися на спочатку зовсім малій площі.

Згадую, що мені завжди хотілося мати свій відокремлений простір. Можливо, це теж спрацювало.

«Неважливо що робиш, важливо – кому»

– Чи має для дизайнера значення, над інтер’єром якої споруди працювати?

Не так має значення призначення що саме робиш, як те -  кому ти робиш. Тобто буває, що це дуже цікаві люди, з ними дуже захоплююче працювати, і ти від них щось береш собі. І тут не важливо, чи ти їм робиш помешкання, чи комерційний об’єкт. Тут все залежить суто від людей, від поставлених задач. Цікаво працювати, коли замовники мають певну філософію свого задуму.  

– Яка найтиповіша помилка замовника у спілкуванні з дизайнером?

Тут теж є різна специфіка.

При виборі дизайнера для проектування особистого помешкання варто керуватися не порадами "сусідів", "кумів", тощо, а обирати на основі портфоліо дизайнера, щоб зрозуміти, чи є для вас близькою стилістика його робіт. І в першу чергу, треба звертати увагу на фото вже реалізованих об'єктів, бо в 3Д намалювати можна будь-що, а от якісно це реалізувати –  вже значно складніше.

У комерції важливо  брати досвідченого дизайнера й не боятися йому довіряти. Головне у комунікації між замовником та дизайнером, щоб замовник правильно сформулював технічне завдання. Якщо він не знає, як це зробити, ми йому допомагаємо.

У нас є така бесіда, діалог, опитувальник, щоб ми могли зрозуміти потреби цього бізнесу. Адже буває, що людина починає нав’язувати якісь свої речі в той час, коли їй треба було просто правильно поставити завдання. Наприклад, чітко вказати цільову аудиторію. Чітко розповісти про те, яких цілей хотіли б добитися, оновлюючи чи відкриваючи, скажімо, цей ресторан, яка атмосфера в ньому має бути. Яка кухня. Яка філософія.

Ресторан «Yavir»
Ресторан «Yavir»
«BAKERY&WINE»
«Benedict Cafe»
«Benedict Cafe»
«Passage Interdit»
«Passage Interdit»
«Passage Interdit»
Проект комплексу відпочинку на Світязі
Проект комплексу відпочинку на Світязі
Ресторан "Садиба на джерелах"
Ресторан "Садиба на джерелах"
Кафе «PUR·PUR»
Кафе «PUR·PUR»
Стоматологічна клініка в Луцьку
Стоматолігічна клініка в Луцьку
Косметологія Оксани Короткої
Книжкові полиці
Торшер-тумба
Квартира у Луцьку
Квартира у Луцьку
Квартира у Луцьку
Квартира у Луцьку
Квартира у Луцьку
Роботи Левка Давидюка

Важливо дати зрозуміти дизайнеру цінність, яку він має відтворити в інтер’єрі. А все решта (які тканини чи які кольори підібрати) – то має бути справа досвідченого дизайнера.

Тут вже, мабуть, не завжди варто свою думку диктувати. Я часто кажу замовнику: «Дивіться, ви дали техзавдання, але в процесі, якоюсь своєю думкою пропонуєте, нав’язуєте нам якісь матеріали, котрі треба використати, наприклад. Якби ми робили для вас житло, можливо, це було б і більш обґрунтованими. А так ви нам окреслили суть, ціль, аудиторію – і ми маємо на неї орієнтуватися». Тому в житлі – одні помилки, в комерції – інші.

– Якщо ви заходите в якийсь луцький ресторан, на що найперше звертаєте увагу?

Та, мабуть, і я, і всі звертають увагу найперше на атмосферу. Дизайн у комерційному громадському об’єкті має створювати якусь емоцію. А вже далі, наступні кроки, ти сідаєш і відчуваєш, наскільки зручно, м’яко чи твердо. Бо концепції закладів передбачають навіть різну твердість сидіння. Є фастфуди, а є комфорт-ресторани, де треба, щоб людина надовше затрималася.

А коли вже сідаю десь, вже сприйняв атмосферу, починаю розбирати все на дрібні деталі. Ага, як тут освітлення виведено? А що вони підсвітили, на що зробили акцент? А чому застосували те, а не інше. Знову ж таки ця професійна штука працює завжди.

В який би заклад в місті я не заходив, завжди аналізую. Звичайно, для себе потрібно розуміти і чиїсь помилки, і чиїсь переваги й з цього робити якийсь висновок.

Ні ресторанів із суто регіональною кухнею, ні якісних офісних центрів

– Яких кафе-ресторанів бракує в Луцьку?

Тематичних. Я про це вже не раз говорив. Бо певний час на ринку було дуже багато одноформатних закладів. Це те, що в нас популярне: піца, суші, тощо. А немає тематичної кухні.

Мені хотілося б, щоб, потрапляючи в якесь місто, можна було відчути щось таке, як гастротур. Спробувати регіональну кухню. У кожному туристичному місті має бути такий заклад, який би мав цей акцент. Або ж це суто азіатська кухня, суто морепродукти, рибний ресторан…

Тобто хочеться вузькопрофільних закладів, які б подавали монопродукт, але робили це максимально якісно. Коли маєш меню не на 20 сторінок, а на одну сторінку, можеш відпрацювати все максимально класно. Щоб в такий заклад хотілося йти за чимось конкретним. Таких тематичних ресторанів з різними кухнями бракує.

Цікаво було б мати в Луцьку заклад регіональної кухні, який би орієнтувався на місцеві традиції.

Бо загалом традиційна кухня часто сприймається як шароварщина (борщ-вареники-голубці), але у Львові деякі мережі почали відновлювати галицьку кухню. Вони готують за рецептами, які начебто і не вписуються в стандарти української кухні, знаходять якісь інгредієнти незвичні, але доповнюють це розповіддю про те, що дійсно в таких-то роках цей інгредієнт завозився і продавався на місцевому ринку. Це легенда і це те, що створює магніт для притягнення людей у місто.

– Останнім часом лучани дискутувати на цю тему: «МакДональдс» в Луцьку треба чи ні?

Думаю, що все в місті треба, бо для кожного товару знайдеться свій споживач. Я наприклад, не споживаю фастфуди, намагаюся робити акцент на здоровому харчуванні. Але інколи буває проходжу у Львові повз «МакДональдс» - і так запахне, що заходжу і щось пробую. Але це рідко.

Насправді це добре, бо це розвиток міста, розвиток економіки. Тут інше питання щодо Луцька: наскільки в певному місці цей заклад доречний. Бо всьому є своє місце і головне, щоб воно було органічно і концептуально обігране.

– Часто від бізнесменів-будівельників Волині можна почути думку про те, що в Луцьку бракує добротних офісних центрів. Ви працюєте з бізнесом, бачите таку проблему?

Так. Мені здається, що якісних офісних центрів справді тут бракує. Чому ми працювали над цим, наприклад об’єктом (показує довкола, а ми розмовляємо у коворкінгу  Passage Interdit, - авт.)? Я тоді розумів, що такого поняття, як конгрес-хол у місті просто нема. Це мультифункціональне приміщення, яке можна по-різному застосовувати.

По-перше, поява подібного простору створює в місті хороший майданчик для семінарів, тренінгів і такого різного.

Хороша локація - як магніт. Вона може притягувати до себе різних спікерів і давати поштовх до для розвитку економіки, розвитку молодих спеціалістів.

Навіть тоді, коли я працював над цим об’єктом, бачив для себе неабияку соціальну складову. Розумів, що, правильно сформувавши функціонал цього приміщення, зробивши його динамічним, можна передати в цьому енергію міста. Щоб її відчули різні цікаві особистості, які будуть сюди приїжджати-приходити. А лідери думок, завжди за собою тягнуть якусь додаткову енергію.

«Просто обрали того, хто краще говорив українською»

– Ви вже згадували, що працювали на телеканалі. От переконана: багато волинських домогосподарок знають про Левка Давидюка не тому, що ви робили «Benedict Cafe», а якраз тому, що ви колись були одним із дизайнерів популярної програми. «Квадратний метр» на «Інтері», так?

Спочатку я брав участь як дизайнер у «Квадратному метрі». Потім закрили цю програму на «Інтері, команда створила окремий продакшн. Так народилася програма «Ремонт+» на каналі «1+1». Деякий час дизайнери в ній працювали без ведучого. Кожен з дизайнерів раз у місяць робив об’єкт і кожен сам вів свою програму.

Згодом, через місяців два, поставили умову піднімати рейтинг, він ідеї дизайнерів-ведучих відмовилися на користь того, щоб було якесь одне обличчя, що робило б її більш впізнаваною. Тоді мені запропонували стати цим ведучим. Так я ще 5 місяців вів програму на телебаченні.

А чому я? Просто обирали ведучого, який міг би аналізувати дизайн фахово і гарно говорити. Інші троє дизайнерів, які зі мною конкурували тоді, були киянами, тому якось так склалося, що в мене одного найкраще було з українською мовою. Такий мій козир. Луцький (сміється, - авт.). Тому й випала нагода трохи там попрацювати.

З одного боку, це був цікавий досвід: побачити, як працює продакшн. Дуже динамічні місяці, бо я у той час не переривав свою практичну діяльність. Насправді сильно за цей період виснажився, бо щотижня бував у Львові, в Києві і в Луцьку. Зйомки  так планували, щоб вони були два дні підряд. Потім я їхав на якийсь об’єкт у Львів, потім в Луцьк. А в такому нон-стоп 5 місяців.

– Але було оте відчуття: приїжджаєш додому, а вам звідусюди кажуть, що «ми тебе по телевізору бачили»? Чи ще й досі згадують?

То не була якась така вже популярність, бо тривало все дуже короткий час. Та й пам’ятає це все переважно старше покоління, бо програма йшла з 8 до 9 ранку, коли молодь ще спить. Її дивилися люди, які вставали вранці і щось там собі готували, на кухні вмикали телевізор…

Я, чесно кажучи, тоді іншого ефекту очікував від цієї програми. Думав, буду більш впізнаваним із професійної точки зору. Але вийшло так, як ви кажете. І я зрозумів, що мені все таки треба розвиватися у моїй професії, добиватися інших рівнів і поширення свого продукту, своєї інтелектуальної праці.

А телебачення – то таке, публічність. Тому я більше зосередився на дизайні після цієї програми.

Ідея готелю «Три копиці» –  родом з села Тоболи на Волині

– Кілька років тому волинські ЗМІ писали про те, що хлопець із Луцька Левко Давидюк створив проект унікального готелю «Три копиці». Його мали будувати у Львові. Ним цікавилися навіть з-за кордону. А в основі ідеї був задум збудувати три корпуси готелю, відтворивши форму копиці… Чому його не вдалося збудувати?

Дійсно, було багато пропозицій, були перемовини, ми їздили зустрічатися з людьми. Але, можливо, ми зі свого боку десь неактивно цим займалися, бо паралельно втілювали наступні проекти. Десь втратили контакт із потенційними девелоперами. Хоча оглядали вже й навіть ділянки. Півтора року тому була пропозиція будувати цей готель під Києвом.

Але від ідеї ми не відмовилися і надалі шукаємо потенційних інвесторів. Рахували окупність, вона велика, сягає 2,5 року. Це був би магніт для певного простору.

З одного боку, я розумію наших інвесторів, які зазвичай вкладають гроші у щось більш відоме і випробуване, хочуть мати впевненість. Можливо, вони до цього ставляться як до якогось ризикованого проекту. Хоча розрахунки вартості будівництва і середньої вартості житла в такому номері показують, що економіка є позитивною. Можна навіть залучати іноземного туриста до цього. Але щодо нашого ринку, то люди ще дуже цього бояться. Надіюся, що це вдасться реалізувати, бо це знаковий проект.

– Знаю, що коріння вашої родини у селі Тоболи на Камінь-Каширщині. Полісся. Автентика. Є такий проект (ідея), про який можна було б сказати, що, умовно кажучи, звідти родом?

Якраз копиці й проект цього готелю – звідти. Ця ідея народилася там. На території школи (а татова хата біля школи стоїть) завжди дрова копицями складені. Власне, там я уважно до цих копиць придивився.

Ходив. Заглядав. Вирішив поміряти висоту, ширину, визначити пропорції. На основні того намалював проект готелю. От якраз ті три стіжка.

Можливо, дійсно є якась така штука, як генетичні архетипи. Коли нам якісь пропорції близькі на якомусь глибшому рівні. Я дивлюся  на ті копиці дров, і вони мені дуже класні. Може, так і працюють ці архетипи.

Проект готелю «Три копиці»

– Скільки сьогодні вартують послуги хорошого дизайнера у Луцьку?

У Луцьку ціна за квадратний метр коливається в межах від 20 до 40 доларів.

– Ви працюєте з командою. Це хто?

Ми так сформували собі команду, щоб то були люди, різні за фахом, але кожен зі своїми перевагами. Тобто є два архітектори. Є дизайнери. Візуалізатор. Графічний дизайнер. Щоб можна було комплексно і якісно вирішувати задачі. Робимо ресторан, то можемо і фасад зробити, і реконструкцію будівлі, і інтер’єр і логотип, вивіску, меню. В якийсь момент ми зрозуміли, що є попит на якийсь комплексний продукт. Тому зібрали збірну, яка може від початку до запуску об’єкту все зробити, аж до того моменту, коли люди зможуть зайти всередину і відчути дизайн.

– Чи берете ви участь у професійних конкурсах дизайну? Знаю, що проект готелю «Три копиці» свого часу переміг у всеукраїнському конкурсі дизайнерів Ukrainian Design: The Very Best Of…

Перемог не так і багато насправді. Так була премія на Ukrainian Design: The Very Best Of . В останні роки подавалися на конкурси «Інтер’єр року», який проводить журнал «Дім та інтер’єр».

Але насправді перемоги нам не так важливі. Кожен дизайнер несе свою філософію. Під час конкурсів цікаво радше подивитися, на якому ти рівні. Побачити, хто що робить. Це поле для порівняння, спілкування, цікавих зустрічей, знайомств і розуміння, на якому етапі розвитку сьогодні знаходиться український дизайн. Бо у світовому контексті такого явища, як український дизайн ніхто не знає. Він ще не встиг сформуватися, ще достатньо молодий.

«Європейські дизайнери не знають, що таке «зробіть диванчик на кухні»

– А чим відрізняється український дизайн інтер’єру?

Він тяжіє до скандинавського. Не знаю, чи то схожість менталітету чи мода. Школи дизайну відрізняються. Італійський, наприклад, більш авангардний і з лоском. Коли це навіть мінімалізм, лаконізм і, скажімо, просто круглий столик, то в нього поверхня має бути з оніксу чи мармуру. Скандинави простіші. У них багато світлого дерева. Український дизайн, мабуть, тяжіє зараз більше туди. Хоча є вкраплення азійського: яскраві, наприклад, деталі.

У ньому багато чого лишилося з радянського дизайну, який тяжів, до речі, до німецького (середини 60-х). У післявоєнні роки Радянський Союз хотів, напевне, запозичити німецькі надбання і розробки. Багато речей з’являлися в Німеччині, а потім були апробовані в радянському часу. Як фонтани-кульбабки, які були популярні в радянську добу. В Луцьку вони теж були. Я навіть колись читав якусь історію про те, звідки вони взялися.

– Якось колишній міський голова, покійний Костянтин Литвиненко розповів мені в інтерв’ю, що саме він побачив під час одного із закордонних відряджень такі фонтани, привіз у Луцьку листівку з їх зображенням і розпорядився зробити такі ж. З Чехословаччини, до речі.

Так. І це розробка якогось австрійського архітектора. Він розробив їх, вони стали популярні в Чехословаччині. А потім з’явилися у Львові, в Луцьку і в дуже багатьох містах. А загалом, український дизайн ще себе шукає.

– Ваш батько – відомий фольклорист, етнограф, професор СНУ. Є ціле покоління вихованців Віктора Давидюка. Він свого часу постійно ходив в експедиції, його дослідження вражають. Чи вплинуло це на вашу дизайнерську діяльність?

Я ходив із ним у декілька експедицій. Надихався оцією традиційною українською  культурою. Вона мені теж дуже подобається, я бачу в тому великий потенціал. Там стільки речей, які можна осучаснювати, інтерпретувати, аналізувати. Але не на рівні шароварщини, а на рівні переосмислення. Якщо це все переосмислювати і втілювати в сучасному дизайні, то можна цікаво застосовувати. Я постійно щось аналізую, дивлюся якісь батькові книжки із замальовками якихось побутових речей. Іноді беруся за перевтілення.

Ще один напрямок моїх вподобань – предметний дизайн. Стараюся вибудовувати якісь колекції, які б формували явище українського дизайну, який походить десь здалека, але має абсолютно сучасний прогресивний вигляд.

– Можете розказати про якийсь предмет із такої колекції?

В одній із колекцій, наприклад, є така штука, як бамбетель (лавка-ліжко, яка була популярним предметом інтер’єру на Волині, - авт.). Для мене то дуже класна, дуже функціональна річ. Але вона абсолютна зникла з нашого побуту. Незаслужено, на мою думку.

Однак все таки в культурі, в свідомості людей лишилося таке щось: ми часом робимо кухню і ставимо там не тільки стільці, а якусь канапку, диванчик. Щось таке містке. Європейські виробники через те, що в них не було такої традиції і вони не знають про існування бамбетлю, не у являють, що в одній колекції можуть бути і стільці і диванчики. У них такого просто знайти не можна.

Я думав, а чому б не спробувати на основі аналізу пропорцій та структури цього бамбетлю, зробити щось подібне. Лаву. Плюс шухляду, де можуть речі зберігатися. Де можна й подушку кинути. Якщо багато людей прийшло, на тій лаві легко вони вмістяться. В тій же стилістиці можна зробити міні-бамбетлик, такий собі стілець. Така цікава практична функція, але насправді забутий елемент побуту.

«Уявляєте: приїхав у місто, а тут хостел… в літаку?»

– Знакові для вас місця в Луцьку – це…

Якщо у мене в Луцьку є проміжки часу поміж відвідинами об’єктів, які в роботі, то я стараюся заїхати в ті заклади, які я робив. Мені просто цікаво, як вони живуть. Тоді я просто сідаю десь, беру каву і спостерігаю, що тут відбувається після нас.

Така собі емпатія (співпереживання, - авт.), коли ти просто споглядаєш та аналізуєш, що ти добре зробив, а що – ні. Там щось доставили. Там щось змінили, стіл пересунули, бо, може, був завузький прохід…

Цікаво спостерігати за людьми, як вони поводяться у тому просторі, який ти створив.

Насправді інтер’єр та архітектура мають багато психологічних моментів організації простору. Коли ми проектуємо комерцію, ми якраз такі моменти застосовуємо.

Наприклад, знаємо, що заклад робить акценти на десерти. Тому треба якось так розмістити десерти, щоб людина, заходячи в середину, відразу на них наштовхувалася. Щоб ішла до столика і вже слинки пускала. Щоб заходила з думкою кави попити, а в результаті не змогла відмовитися від тістечка. На практиці якраз цікаво, як вони живуть. Тому багато часу проводжу в таких закладах.

– Є в Луцьку певні споруди та об’єкти, які втратили своє призначення, а нового так і не набули. Стоять собі як пам’ятник минулому, а могли б виконувати якісь цікавіші функції. Наприклад, та ж «Бригантина» в луцькому парку, літак на 33-му. Вам ніколи не спадало на думку, як би їх можна було змінити?

Чого ж ні? Той же літак, наприклад, - прекрасний хостел. Поки в Луцьку немає жодного цікавого хостела. А так зараз там що? Стоянка? Уявляєте: ти приїхав у місто, шукаєш, де ж заночувати, а тут хостел… в літаку?

– Наскільки Луцьк комфортне місто, якщо говорити про дизайн, інфраструктуру, архітектуру?

Я дуже цікавлюся урбаністикою. Нещодавно прочитав книгу «Міста для людей», датського автора професора Йен Гел, який був головним архітектором Копенгагена. Класно аналізує, як розвивається суспільство за рахунок архітектури міста.

Так само класна книжка «Голодне місто» Керолін Стіл -  про те, як їжа і культура споживання впливають на розвиток міста. Мені ця тема близька й цікава, оскільки ми проектуємо багато ресторанів. Зараз люди їздять за продуктами на околиці, де розташовані супермаркети. А колись була перевага в тому, що було багато крамничок, фермерських лавок, пекарень, тощо. І всі йшли до цієї лавки саме за певним продуктом, й це сприяло спілкуванню. Люди знали пекаря, навіть дітей до нього могли відправити. Тобто суспільство було відкритішим. За рахунок того навіть уникали такої проблеми, як закоркованість міста, бо люди нікуди не їхали за продуктами.

Так от на основі Луцька я почав аналізувати, що ж не так у цьому місті. Зрозумів, що планувальна структура міста на дуже низькому рівні.

У нас є центр. Завершується він центральним парком. За ним - уже село. Правильно? Їдеш в іншу сторону – вже ДПЗ, ще в іншу – вже 40-й. Луцьк наче розпилений на дві частини колією, яка проходить по центру міста. Тоді як зазвичай всі історичні міста мають якесь центральне ядро, від якого розходяться радіальні промені. Відтак міста формуються довкола ядра.

А оскільки Луцьк перерізаний, то не створюються відповідні зв’язки, щоб суспільство могло якісно розвиватися. Я навіть шукав якесь вирішення цього, який варіант…

– Справді цікаво… Об’єднання з довколишніми селами?

Трохи інше. Завжди у центрі міста має бути якесь кільце. Щоб у тому кільці людина без додаткових транспортних засобів, без машини, без маршруток могла б прогулятися, провести час комфортно і задовільнити всі свої потреби.

Думаю, основне місце, яке не використовує свій потенціал і яке є дуже вигідним, - це луцька Набережна.

Маємо майже в центрі міста річку. Маємо Набережну, і вона в такому запущеному стані: з чагарниками, заболочена, ще й відірвана широкою дорогою, яку важко перейти. Мені здається, якщо б зробити в Луцьку класну Набережну, почиcтити ці береги з обох боків, зробити там тематичні кав’ярні, арт-простір, галереї, відпочинкові зони і це все зв’язати зі Старим містом, парком, головним корпусом університету, меморіалом – от вам і кільце.

Але на цей момент це кільце не працює. Треба зробити правильну інфраструктуру через переходи, острівці безпеки та світлофори на Набережній. Облаштувати це кільце зручними двосторонніми велодоріжками. Тоді ця вулиця почала б активніше розвиватися в плані комерції та бізнесу. І різні заходи можна було б проводити, і ярмарки та фестивалі не акцентувалися б на одній площі.

Це був би променад у центрі Луцька. Якби зробили інфраструктуру, бізнес одразу підтягнувся б – і територія заповнилася б. А поки на запитання туристів, куди піти в Луцьку і що побачити, найчастіше відповідаємо: «Сходіть у замок». Ну, ще вулицею Лесі Українки пройдуться, й на цьому їхній шлях закінчується.

В урбаністичному плані це значно змінило б життя лучан. Але в Луцьку насправді немає стратегії урбаністичного розвитку.

– Усі говорять про те, що змінюється парк. Як давно ви були в парку і чи відчули, що він став кращим?

Знову ж таки: у мене таке бачення до всього, що краще змінювати щось не поспіхом, а через детальний аналіз та стратегію. Всі ті зміни є, але нема в них нічого стратегічного.

Можливо, я просто за тим не так активно стежу. Але я не бачив загальної концепції і плану розвитку парку. Є доріжки – окей. Але чимало територій між доріжками пустує. Десь поле для міні-гольфу можна зробити, десь майданчик для стрільби з лука чи інші просто різні цікаві речі. Спочатку треба планувати стратегічно. Бо це все трохи виглядає для мене клаптиково.

Різні підприємці долучаються. Кожен, не підпорядковуючись якійсь загальній ідеї щось робить, виходить, що одна доріжка такою бруківкою викладена, інша – такою. Там такі ліхтарі, там – інші. А коли же влаштовуються змагання між підприємцями за те, хто поставить кращий ліхтар, то це трохи хаос. Це добре, коли щось робиться, розвивається, а не нищиться. Але це цьому всьому не завадить додати структурності.

– Хто  б це все мав зробити, на вашу думку?

Це не обов’язково має зробити якась конкретна людина. Є багато досвідчених комерційних містопланувальних організацій, які можуть зробити детальний аналіз схем перспективного розвитку території. Це все треба просто реалізувати.

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Ірина КАБАНОВА та з архіву Левка ДАВИДЮКА

Локація: коворкінг «Passage Interdit», м. Луцьк, вул. Набережна, 42

Передрук заборонено!


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина У волинському храмі, який перейшов в ПЦУ, вперше молилися українською. ФОТО. ВІДЕО
Наступна новина Водіїв попереджають про слизькі дороги на Волині
Останні новини
Схожі новини