Обідня перерва Петра Приймачка часто минає за шахівницею. Доки за скляною стінкою гуде цех та заклопотано сновигають люди, він вдивляється в чорно-біле клітинкове поле. Обдумує кожен хід своїх пішаків чи коней. І нехай весь світ зачекає...
«А з директором Modern-Expo у шахи грали? – цікавимось. Ствердно киває. – А хто виграв?»
«Не скажу», – усміхається.
«Ви?»
«Це давно було», – віджартовується. Він так і не зізнається, хто виграв. Зате розкаже про своє життя. Воно схоже на шахівницю, де кожен хід цікавий і невипадковий. Хоч сам Петро часто говорить про випадковості.
* * *
У Modern-Expo Петро Приймачок – старожил. Працює аж 21 рік! Був керівником різних цехів. Зараз він – заступник начальника цеху брендованого обладнання. У робочий час – керівник, в обідній – шахіст.
Петро – шаховий чемпіон Modern-Expo. Адже турнір із шахів тут проводили тричі, а він два роки поспіль здобуває перемогу.
«Це випадково», – каже не він – його скромність.
«Серед братів точно був не найсильніший у шахах»
Грати в шахи Петро почав ще до того, як пішов у школу. Навчили старші брати. Хто саме – вже й не пам’ятає. Це було кілька десятків років тому, а рідних братів у нього було багато. Аж семеро. Ще має сестру, найстарша з-поміж усіх. Він же – передостання дитина.
«Старший брат був любителем усіх видів спорту. Він навчився грати в шахи і навчив менших братів. Ми постійно грали. Із сусідами влаштовували міні-турніри. Вигравали найчастіше брати. Я точно був не найсильніший», – пригадує Петро Приймачок.
Грали і в шашки, і в футбол, і в баскетбол, і в хокей… У все, що було доступне на ті часи в селі. А родом він із Рожищенського району.
Батьки тільки тішились, що діти знаходили собі забавку.
«Для них було головне, щоб ми не бились. Було всяке, але не при батьках, бо в нас дисципліна була строга», – розповідає.
Перший раз він потрапив на районні змагання у сьомому класі. Каже, що випадково.
«Треба було представити чи то колгосп, чи то село. Приїхали, забрали мене машиною, бо більше нікого вдома не було», – усміхається.
Шахівниць вдома було декілька. Вони і досі є, лежать у селі в батьківській хаті. А ще збереглась стара книжка із шаховими головоломками.
«Колись я любив розв’язувати всякі задачки. Три- і чотириходові. Тоді не було Інтернету. Ми виписували багато газет і в них на останніх сторінках були задачки. Не було такої, яку я не міг розв’язати. Вдома є ще радянська книжка з шахів, яку я ще в дитинстві читав», – каже Петро.
Грав з полковником КДБ. На 10-му ході запропонував нічию
Шахіст розповідає, що в грі все залежить від рівня суперника. Бо якщо той надто слабкий, грати нецікаво, якщо надто сильний – теж, бо тоді шансів виграти нема.
«Один раз грав з таким сильним суперником. Дошка була переді мною, а він сидів за кілька метрів. Фігур не бачив. Уявляв шахівницю і в уяві продумував ходи. На 10-му ході я запропонував йому нічию», – пригадує Петро.
Той чоловік був полковником КДБ. На той час Петро Приймачок працював військовим фельдшером в радянській армії. А полковник жив з ним по сусідству.
Свій рівень Петро називає любительським. Для нього шахи – хобі, до якого ніколи не ставився настільки серйозно, щоб займатись цим постійно.
У нього навіть була десятирічна перерва. Знову почав грати у шахи, коли влаштувався на роботу в Modern-Expo. До того, каже, не до ігор було, бо це були 90-ті.
В армії і спекулянтів рятував, і самогубців
Петро Приймачок за освітою військовий фельдшер. Після закінчення Луцького медичного училища хлопця забрали в армію. Його друзі «розлетілись» по різних частинах Радянського Союзу. Хтось був під Монголією, хтось на острові Нова Земля. Він же потрапив у Москву.
Спершу відслужив строкову службу. Потім залишився працювати медиком у військовій частині.
«Всі призовники проходили через мене. Я мусив усіх оглянути: підходить чи ні. Мав право вибору: серед двохсот обрати десятьох для частини. Я йшов перший і вибирав. Якщо здорових вибирав, мені спокійніше було», – говорить Петро.
Набачився різного. І спекулянти були, і самогубці.
«Були різні люди, різні національності, різні точки Радянського Союзу. Більше було печальних випадків, ніж смішних», – зауважує чоловік.
Один солдат захотів комісуватись. Випив сухої марганцівки. Результат – проривна виразка шлунка. Отвір зашили, а хлопця відправили назад на службу.
«Був випадок в перший рік служби. Я знаходився за межами своєї частини. Було таке відчуття, що має щось статись, треба вернутись. Приходжу в частину і бачу: у ванній один солдат набрав гарячої води і порізав вени. Все в крові. Я його дістав, на руку джгут наклав. Везу машиною його в госпіталь, а він по дорозі джгута зняв… Але я довіз його живим», – пригадує.
Здається, ніби він досі трохи злиться на того чоловіка. За те, що так недбало поставився до свого життя.
Що було із солдатом далі, йому не відомо. Знає тільки, що той був з Ленінграда.
Петро медиком працював 8 років. Хотів стати лікарем і працювати в госпіталі в сухопутних військах.
Готувався до вступу в найпрестижніший тоді медичний навчальний заклад – Ленінградську медичну академію (зараз Воєнно-медична академія ім. Кірова).
Але не пройшов… за віком. Тоді діяли вікові межі для вступників, а він був старшим на місяць, ніж було дозволено.
«Добре, що не вступив. Не шкодую», – зізнається.
Кілька років після цього попрацював у війську. Потім повернувся на батьківщину.
«Без дружини на Modern не потрапив би»
У 90-х Петро Приймачок пробував розпочати в Луцьку бізнес. Не пішло. За спеціальністю працювати не хотів, хоча у військкомат запрошували кілька разів. Натомість влаштувався у Modern-Expo.
«Без дружини у компанію не потрапив би, бо дізнався про Modern від неї», – розповідає чоловік. Цю подію він теж називає випадковістю.
Інші варіанти роботи були, але обрав Modern-Expo. Пояснює, що душа чомусь лежала саме сюди.
Тоді підриємство було розміщене в іншому приміщенні. Працював лише один цех, а Петро був 14-м працівником у штаті. Це зараз у його цеху близько двохсот підлеглих. А тепер працівників загалом у компанії – понад три тисячі.
«Спочатку було тяжко, потім – цікаво. В мій перший робочий день на склад привезли щось з матеріалів. Тоді не було навантажувачів, все вручну переносили. І якраз я потрапив на вивантаження. Втомився так, що наступного дня не було бажання іти на роботу. Але пішов», – пригадує.
Наступного дня він працював на збірці. День за днем – навчився. Через кілька місяців його обрали начальником цеху.
«Через 2 роки переїхали сюди (на вулицю Рівненську – Авт.). Це сьогодні так гарно виглядає це приміщення, а на той момент не було ні вікон, нічого… – говорить із сумом. Але за мить голос бадьорішає. – Компанія почала розростатись. З’явились нові цехи. Не скажу, що бачив Modern-Expo такою, як сьогодні, але те, що вона буде розвиватись, я точно знав. Бо вже тоді така тенденція була».
Це був початок 2000-х. За словами Петра, працівники вірили, що компанія завоює ринок країн тодішнього СНД та Європи.
«Але передбачити, що близько 70 країн світу стануть нашими клієнтами, ми не могли», – зізнається.
«Випадково в цеху знайшлися шахісти»
На робочому місці Петра є шахівниця. Журналістам показати соромиться. Каже, що непрезентабельна. А от для кількох партій у шахи цілком придатна. Грає із колегою, з яким у нього збігається в часі обідня перерва.
Вперше після 10-річної перерви зіграв у шахи саме на роботі.
«Чисто випадково в цеху знайшлися люди, які також грають у шахи. Це були не просто любителі, а дійсно азартні гравці. Вони могли в обідню перерву почати партію, а якщо вона не закінчилась, ввечері або наступного дня дограти. Ми з напарником, як перерва закінчується, шахи ховаємо. А вони фігури так і залишали», – ділиться.
Якщо охочих зіграти було багато, діяли так: хто програв, той вилітав, а на його місце сідав хтось інший. Петро вигравав часто.
Коли у Modern-Expo почали влаштовувати шахові турніри, взяв участь. Першого року здобув «срібло», наступні два роки – «золото».
«Є різні системи гри в шахи. Тут – швейцарська. Перед турніром правила уточнюємо. Бо раніше у нас ніколи не було такого, що не можна оголошувати шах. А тут, якщо є загроза королю, вголос не варто повідомляти», – розповідає шахіст. Додає, що очки нараховуються не тільки за виграш, а й за те, скількох сильних суперників обіграв.
«Завжди ходжу однаково, якщо граю білими»
В армії Петро Приймачок часто навчав інших грати в шахи. На заводі – вже ні. Каже, що на роботу ходить не ради ігор, а шахи тут для того, аби «переключитись».
«Шахи – це комбінація. Гравець будує якусь комбінацію для того, щоб виграти чи захищатись. Цікаво побудувати таку, яка стане переможною. Або, якщо в процесі відчувається перевага суперника, то викрутитись на нічию. У будь-якій справі важливий результат», – каже Петро.
Часом грає з комп’ютером. Якщо обирає вищий рівень, ніж у себе, виграти не вдається.
«Грає машина. Навіть чемпіони світу не змогли переграти машину, – пояснює.
У грі він має одну особливість:
«Завжди ходжу однаково, якщо граю білими».
* * *
Діти Петра Приймачка в шахи не грають. Не навчив. Давно вже не грав з братами так, як у дитинстві, на сімейному міні-турнірі. Хіба що віч-на-віч з кимось.
«Щоб зібрати усіх разом, треба серйозний привід: або смерть, або весілля», – жартує.
Після роботи не грає, бо не має часу. Будує дім, вирощує сад.
Петро дуже відповідальний, тому ніколи не йде додому о 17-й, якщо не завершив усі робочі справи.
Обідня перерва – тільки й усього часу, що має для шахів. І цього цілком достатньо, щоб стати частиною «шахової» історії Modern-Expo. Невипадково.
Текст: Наталя ХВЕСИК
Фото: Ірина КАБАНОВА та з архіву Modern-Expo.
Читайте також: «Якщо Ілон Маск відкриє щось на Марсі, ми хотіли б завезти туди обладнання». Modern-Expo. #НАОФІСІ
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
