В обмежений прокат вийшов новий український фільм «Забуті». Болюча і експресивна драма про життя україномовного подружжя на окупованій Луганщині. Ми плакали, сміялися, мовчали… Ми були єдині у залі кінотеатру, хто прийшов дивитися цей фільм про важливе. Стрічку, яку видали на-гора в Україні. Стрічку. Подібних якій скоро буде критично менше, бо держава, яка воює, врізала фінансування на українське кіно.
«Перший» подивився «Забуті» і розказує, як нам…
Сюжет. Головна героїня – 30-річна вчителька Ніна з Луганська. Говорить українською. Думає – українською. Тільки робота чоловіка Юрія, який заробляє контрабандою гроші в так званій «ЛНР», тримає її на окупованій території. Раптом вона зустрічає юнака, який…
Актори. Шанувальники фільму «Сторожова застава» одразу впізнають у «Забутих» Даніїла Каменського. 20-річний актор тут зіграв юнака Андрія, в якого закохується Ніна. Шанувальники «Відданої» чи «Захара Беркута» одразу впізнають у головній героїні акторку Марину Кошкіну. Василь Кухарський – у «Забутих» грає чоловіка Ніни Юрія – знайомий за фільмом «Толока».
Читати також: Ми подивилися нове українське кіно «Віддана». Чесно ділимося враженнями
«Там і тут». Ірина Васюхник
Кінотеатри для мене - то завжди інша реальність. Особливо, коли в залі сидить троє глядачів і ти один з них. Який би то фільм не був, але коли виходиш за межі залу, то відчуття такі, ніби тебе випустили з іншого світу. Цей світ завжди різний: світ «Діснею», світ пригод, світ жахів або світ війни.
«Забуті» - це світ війни, світ страху та світ жорстокості. Дуже символічно, коли після фільму ти виходиш в зал ПортСіті, а там – інше життя, не таке, як щойно ти бачила. Бо й фільм про те, про дві сторони медалі: є Україна, а є «ЛНР», є там і є тут, але «маніпуляції відбуваються з обох боків».
«Забуті» - це про жагу до свободи, про бажання слухати музику серед міста до ранку, а не жити за комендантською годиною.
«Забуті» - це про жертви, фізичні бридкі жертви.
Фільм сприймався б інакше, якби всі події не були б реальністю. Але, коли знаєш, що все те, що показують, існує насправді - стає моторошно. На українській території «...но, пожалуйста, в нашей школе говорите по-русски», «...повесил украинский флаг, но оказалось не тот и не там, поэтому бросили в СИЗО», «...воспитывать в наших детях патриотизм и любовь к России»… - і це не все.
Після таких кадрів завжди незрозумілий стан, купа думок, запитань без відповідей.
Два світи: ті, хто залишився на окупованих територіях, і ті, хто живе в Україні. Однаково хочуть жити в мирному світі. Але їм важко знайти точки дотику, точки з’єднання. Чи не важко?..
Фільм вартий уваги, більше скажу, вартий уваги кожного. Бо про це не треба забувати - про це треба говорити.
«Тут немає гепі-енду. Лише – тотальна сірість». Віта Сахнік
Відчуття тотальної безвиході з перших кадрів і до останніх титрів. Воно накриває з головою і не дає повернутись до звичного життя ще, принаймні, кілька годин.
Раптові почуття між 30-річною вчителькою та 17-річним школярем в окупованому Луганську – тут аж ніяк не добра романтична історія, а один з проявів тієї ж безвиході. Зламані долі, які випадково знайшли щось спільне.
Ніна – колишня вчителька української мови, тепер проходить курси перекваліфікації, щоб викладати російську. Її чоловік займається контрабандою і все обіцяє – скоро-скоро ми поїдемо в Україну, ти потерпи. Від родичів жінці доводиться вислуховувати, що українська – «коровий язык», а від чоловіка – що вона занадто бурхливо реагує на подібні вислови. Вона дивується, чому дітей потрібно вчити любові до Росії.
Андрій – сирота, його батька вбили на початку війни, а бабуся не витримала горя і померла. Її смерть він приховує, щоб їздити на територію України за пенсією. Там же він передає інформацію українським спецслужбам і чекає, коли вони скажуть – все, ти вільний, можеш переїжджати з окупованої території. У Луганську він живе на території закинутого заводу, де ховаються ті, за ким полює режим так званої «ЛНР».
Героїв пов’язав випадок – Андрій вивісив на даху український прапор, за що був схоплений, побитий і кинутий до буцегарні, а Ніна вирішує його звільнити, бо «це ж просто дитина». Для цього їй доведеться пережити зґвалтування міліціонерами. Вони хитрі, знають, що «чіпати» не можна. Натомість роздягають, мацають і вдовольняють себе. Сцена надзвичайно бридка, особливо пам’ятаючи події в Кагарлику.
Далі, вибачте за спойлери, на героїв не чекає нічого хорошого. В «Забутих» не буде гепі-енду. Між героями не зав’яжуться романтичні стосунки – лише раптова пристрасть, яка так контрастує з навколишньою дійсністю.
У «Забутих» немає однозначно добрих чи поганих героїв. Ні Ніна, ні Андрій – аж ніяк не еталонні патріоти, які борються за звільнення Донбасу. Вони – живі люди зі своїми слабкостями і недоліками. І це однозначно плюс творцям фільму.
Я не знаю, чи реальність мешканців окупованих територій саме така: фейкові новини про підірвані «укропами» автобуси з не менш фейковими тілами, комендантська година, затримання і розстріли будь-кого «підозрілого», тотальна примітивна пропаганда «великого русского мира» і зрештою тавро «зрадників» при переселенні на неокуповані території. Я ніколи не була в Донецьку та Луганську, тим паче, після початку війни. Але в мене немає сумнівів, що тотальну сірість та безвихідь відчувають багато мешканців цих територій.
Фільм однозначно варто подивитись, щоб розуміти, як це – коли в один момент рідне місто перестає бути твоїм. Коли ти стаєш, як сказав Андрій, «ліліпутом», якого запросто можуть розтоптати.
«І хотів, і зайшов…». Олена Лівіцька
Дуже дивно дивитися фільм у порожній залі кінотеатру. Сидіти при цьому в масці і на відстані. Ми з колегами були єдині, хто 7 вересня прийшов побачити «Забуті» у кінозалу ПортСіті. Хочеться вірити, що то тільки через ковід…
Назва фільму чомусь натякала на містику. Але у стрічці нічого містичного. Багато сірого, різкого і під пронизливу українську музику. Починається і закінчується все під «Взяв би я бандуру…». Потім гатять постріли. Кулі лишають сліди на манекенах оголених жіночих тіл. Чи то скульптурах…
Вчителька біжить на курси з перекваліфікації. Вона в окупованому Луганську, вона намагається тут жити, мусить. Але її тіпає від першого ж зауваження у школі, де потім якийсь чинуша від освіти під прапором «ЛНР» проводитиме їй ту саму перекваліфікацію: «…і гаварітє у нас на русскам». В жіночому туалеті вона бачить Андрія, юнака, який щойно повісив синьо-жовтий стяг на цій самій школі.
У цьому фільмі багато окупованого Луганська, місцями – до тошноти. Типових сцен про постановочні зйомки так званих новин з так званої «республіки», про обурення на тему «коровьєго язика»…
У цьому фільмі багато сексу. Не те, щоби просто сексу. Десь у стрічці хтось когось запитує щось на кшталт:
- На що тобі схоже життя в «ЛНР»?
- На такий собі безтолковий секс. Коли і хотів, і зайшов. Але кайфу не отримав. Бо не знаєш, що далі…
У цьому фільму мєнти з міськвідділку змушують роздягнутися догола вчительку, яка прийшла рятувати свого учня. Вона роздягається. Вони брудно …не мастурбують, ні. Чого там добирати слова недоречні. Дрочать, легко моментами торкаючись пальцями її голого худого тіла. Вибачте.
У цьому фільмі побитий «еленерівцями» чоловік Ніни (за те, що його дружина рятує юнака, який раптом. виявляється, працює на українську розвідку) не знаходить, як їй висловити свої почуття, своє обурення і свою любов водночас інакше, ніж брудним сексом, фактично зґвалтуванням. Яке вона терпить.
У цьому фільмі є сцена, яка – до сліз. Це коли Ніна та юнак Андрій кохаються на зруйнованому заводі. Вперше і востаннє. Така собі фізична пристрасть як апогей страждання. Гаряче на сірому тлі.
Цей фільм закінчується майже сексом. Натяком на нього. Світлою любовною сценою подружжя, яке втекло від війни, яке жило у статусі «забуті» ТАМ, і продовжує так само жити ТУТ. Але береже надію і світло. І це десь глибоко – у їхніх почуттях і довірі один одного.
Цей фільм закінчується під «Взяв би я бандуру». Драматичним фіналом, з якого потім знімуть сюжети постановочні журналісти та постановочних новин з території, де, крім всього постановочного, є ще й досі багато-багато «забутих».
Як би то про них не забувати…
* * *
Їхала додому і думала ось що: після цього фільму відчуття таке, що все, що відбувається з країною ТАМ, часто справді нагадує брудний секс.
- Нін, давай зробим дитину, - каже Юрій. Сидячи за кермом авто, якось повертаючись з дружиною додому через нічний Луганськ.
- Яку дитину? – відповідає вона глухо.
- Ну як яку? З великим пісюном, як у тата. То ж буле хлопчик. Я майже впевнений… - по-сімейному не без жарту відповідає той.
- Юр, дитину роблять, коли є майбутнє… - безпросвітньо втупивши очі у переднє скло автівки, скаже Ніна.
Фільм для тих, хто любить драми. Кому болить війна. Кому важливо трохи більше розуміти, ЩО ТАМ. Та й все.
Читайте також: Сміятися з війни. Ми подивилися комедію «Наші котики» і чесно ділимося враженнями
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
