Тетяна Воронцова – голова громадської організації «Рівне-такмед». Зараз це знані інструктори, які вже заробили собі репутацію серед військових та багато міжнародних сертифікатів. А починалося все з походу до військової частини і наївної пропозиції: «Ось так виглядає турнікет, ось так – правильна аптечка. Можемо вас повчити».
«Першому» Тетяна Воронцова розповіла про те, як вдається волонтерити вісім років поспіль та чому навіть цивільним варто носити з собою турнікети.
Коли можете приступити? У нас 5 тисяч бійців
Тетяна Воронцова – лікарка за освітою. 15 років працює представницею французької медичної компанії.
Як сама каже, у її житті багато випадковостей, які переростають у щось хороше. Так трапилося і з тактичною медициною.
«У листопаді 2014-го року я натрапила на пост у Фейсбуці мого одногрупника – він саме проводив навчання у Тернополі. Тоді майже ніхто в Україні не знав, що таке тактична медицина, а тут навчання за стандартами НАТО», – пригадує жінка.
Поїхала туди разом з чоловіком (він теж лікар) та ще двома рівненськими медиками. Перший шок – нічого подібного в університеті не викладали.
«З’явилося страшне усвідомлення: якщо ми, лікарі, цього не знаємо, що тоді казати про простих людей, мобілізованих?»
Тоді з журналістами, які висвітлювали захід, відбувся такий діалог:
– Ви навчились, готові їхати на війну?
– В мене дитині рік – немає з ким лишити.
– То ви готові вчити інших, передавати знання?
– Я не планувала – просто для себе вирішила повчитися.
Проте ця розмова наштовхнула на роздуми. А коли за кілька днів у Рівному Тетяна випадково зустріла інших учасників тренінгу, вирішила разом з ними дізнатися, як вчать військових у їхній області.
«Я пішла у військову частину, на той момент штаб оперативного командування «Північ». Розказала, хто ми і що ми, показала, що таке турнікет, правильна аптечка. А майор: «Коли можете приступити?». Питаю, скільки людей потрібно навчити? Відповідь – 5 тисяч. В мене очі на лоб полізли», – розповідає Тетяна.
В родині домовилися, що чоловік працюватиме, зароблятиме на сім’ю, а дружина займатиметься тактичною медициною, з донькою допомагатиме бабуся.
Справа закрутилася миттєво. Волонтери щодня з ранку до вечора були на полігоні. Згодом навчили ще п’ятьох інструкторів, бо потреба в них виникла величезна.
Тетяна та інші медики – не військові, проте, запевняє, налагодити комунікацію було просто:
«Військові завжди підтримували нас і організовували навчання якнайкраще: була повна взаємодія і сприяння».
Викладати почали наприкінці 2014 року. Холоду і багнюки не злякалися.
«Руки на морозі страшно тріскали. Майстриня манікюру досі мені це згадує».
Тетяна була не тільки інструкторкою, а й координаторкою: розподіляла, кому і куди треба їхати.
«Тоді у військових я навчилась фразі «поки точно». Зазвичай о шостій вечора мені казали, скільки інструкторів і де треба на завтра. Інколи о 8 вечора після іншої наради все змінювали, а бувало кілька випадків, що й о 22-ій – після третьої наради».
Паралельно з військовими інструктори й самі навчалися. Тетяна, наприклад, особисто пройшла британський, американський та канадський курси з тактичної медицини. Стандарт єдиний, відрізнялась тільки майстерність викладача. Востаннє українські інструктори вже самі викладали, а іноземці контролювали дотримання методики.
«Якось полковник проїжджав полігоном, побачив, як ми викладаємо, (а ми повзаємо, тягаємо людей у болоті) і на нараді ставив нас у приклад: «Подивіться, як ці дівчата працюють».
Перші дев’ять місяців безперервно навчали на полігоні. А тоді почали працювати також із цивільними. Зокрема проводили для них спільні з військовими вишколи – з найбільш вправних відбирали собі нових інструкторів. Готували бойових медиків, чиї навички ширші, ніж у мобілізованих інших спеціальностей. Навчали патрульних поліцейських, нацгвардійців, добровольчі батальйони.
На полі бою маєш допомогти собі сам
Основна ціль занять – навчити військових допомагати собі, незважаючи на дуже стресові обставини. За словами Тетяни Воронцової, в зоні обстрілу в 90% випадках поранений рятує себе сам.
«Хай би як було важко, ти маєш негайно переконатися, що немає критичної кровотечі. Око випало, осколок в животі, кишківник випав – це все на той момент другорядне. У першу чергу маєш перевірити шию, ноги і руки. Ти можеш нічого не бачити і не чути через контузію, але провести руками і перевірити, чи тіло не липке від крові, чи немає великих плям або калюжі – обов’язково», – каже інструкторка.
Від критичних кровотеч людина помирає за 3 хвилини. Тому турнікет потрібно накладати, не чекаючи бойового медика. Жодна «швидка» не допоможе навіть в мирному місті, де служба 103 працює. Тим паче, кровотечі виникають не лише через обстріли, а й ДТП, побутові травми, травми на виробництві.
Навчання має кілька етапів: викладання теорії, формування навичок у спокійних умовах і закріплення їх під час стрес-тесту (військовим дають важкі фізичні вправи, вказівку покрутитись із піднятою рукою, щоб людина була дещо дезорієнтованою). Турнікети накладають самі собі на різні руки, ноги, стоячи і лежачи, побратимам.
«Дуже добре, коли тренування одразу в бронежилеті і касці, бо це ускладнює рухи і дає уявлення про умови на фронті».
Тетяна каже, зупинка кровотеч повинна бути на рівні не теоретичних знань, а навичок, практично рефлексів.
«Знання можна отримати, прослухавши лекцію, а навичку – лише багато разів щось повторивши. У стресових умовах ти можеш згадати, що треба зробити, але не факт, що зробиш. Руки мають працювати, навіть коли голова зайнята переживаннями через обстріли, оцінкою обстановки. Чим більше разів повториш, тим краще».
Читати також: «В українців закінчуються гроші. Європа мусить робити більше», – волонтерка Наталія Ариванюк
Учні часто розповідають, як когось врятували
«Інколи дивують люди, які вважають, що не опанують ці знання, бо вони вчителі чи інженери. Але в нашій організації 10 інструкторів, з яких лише 3 – професійні лікарі.
Зупиняти кровотечі, звільняти дихальні шляхи, ставити крапельниці в польових умовах – це ремесло, яке можна опанувати. Це не щось унікальне», – переконана інструкторка.
Зворотній зв’язок організація отримує регулярно. Наприклад, розвідник, який на війні з 2014-го, нещодавно написав: «Дякую, такмед врятував мені життя». Вже під час повномасштабного вторгнення військовий потрапив під танковий обстріл, внаслідок якого втратив ногу. Сам собі почав наклати турнікет, а побратими, яких він же і навчав, евакуювали. Зараз цей військовий вже має протез і повернувся в армію, хоч і на іншу позицію.
Також учасники навчань нерідко розповідають, як вони їм допомогли в побутових ситуаціях. Військовий у відпустці врятував власного сина, який вдавився елементом від іграшки і не міг дихати. Інший швидко зупинив кровотечу від побутового поранення ножем. Цивільна жінка після спільного навчання з військовими, попри те, що дуже лякалась вибухів там, за кілька років провела успішну серцево-легеневу реанімацію чоловіку на вулиці. Не розгубилась навіть, коли відчула хруст ребер (перелом ребер не є причиною зупиняти реанімацію).
«Часто до нас приходять люди, які були свідками якоїсь ситуації і зрозуміли, що не знають, що робити. Навіть лікарі. Здавалося б, чому? Але їх не вчать послідовості дій при надзвичайних ситуаціях», – каже Тетяна Воронцова.
Раптом додає: «А у вас є турнікет? Бо зараз їх мають носити всі».
При цьому вона наголошує: користуватися можна тільки тими, які дійсно рятують. Наприклад, оригінальні турнікети CAT.
«Ти не можеш перевірити, чи турнікет спрацює, бо це одноразовий засіб, тому можна купувати лише ті, що пройшли потрібні випробування і сертифікацію.
На початках повномасштабного вторгнення ми бачили багато саморобних турнікетів. Бійці казали: «Люди скинулися і привезли». Я: «Гаразд. Давайте спробуємо ними зупинити кровотечу». В результаті вони рвалися просто в наших руках і більше аргументів не треба було».
Теза «Краще, ніж нічого» не працює з кровотечами, переконана волонтерка. Другого шансу тут не буває.
«Якщо в твого бійця зовсім нічого немає, ти шукатимеш турнікети, а якщо є хоч якісь саморобні, великий ризик, що ніхто їх не мінятиме на кращі. Така людська натура – сподіватися, що не згодиться, омине», – додає вона.
Читати також: «Поїхав, коли мною зацікавилася ФСБ», – лікар з Куп’янська, який тепер живе на Волині
Єдине місто, де в усіх школах вчать рятувати життя
Коли хвилі мобілізації поступово вщухли і процеси в армії налагодилися, Тетяна разом з колегами вирішили зосередитися на навчанні цивільних.
Медики розуміли: в ідеалі починати потрібно з школи. Тому зібрали всіх вчителів «Захисту України» Рівного і провели навчання для них. Дали матеріали, але згодом з’ясували, що лише третина почала викладати дітям. У відповідь на питання про причини, всі казали: нема на чому вчити. Лише частина шкіл вирішила це питання самостійно.
«Тому ми пішли іншим шляхом. Для усіх вчителів «Основ здоров’я» провели курс Basic Life Support (базовий курс підтримки життя від Європейської ради реанімації, – ред.), написали програму курсу «Умій рятувати життя», затвердили її в управлінні освіти, порахували скільки і чого саме потрібно школам. З міського бюджету виділили на це 650 тисяч гривень, тож тепер в кожній школі є турнікети, бандажі, назофарингіальні трубки, оклюзійні наліпки. Курс викладають учням 8-11 класів, і ми єдине місто, де це робиться так системно з використанням наочних матеріалів та відпрацюванням навичок».
Також до повномасштабного вторгнення організація проводила курси з домедичної допомоги для підприємств.
На громадський бюджет Рівного подавали створення тренувального центру для дорослих і дітей, де поранені військові могли б передавати свій досвід, але, на жаль, проєкт не переміг і не отримав фінансування.
8 років волонтерства
Усі члени організації «Рівне-такмед» – волонтери і не отримують за свою працю зарплати. Кожен, окрім цього, має основну роботу. Тетяна продовжує працювати в медичній компанії. Каже, завдяки лояльному керівництву і тому, що багато що можна робити дистанційно, вдається поєднувати.
Фінансування ж шукають на турнікети та інші розхідники, дорогу, якщо їдуть на схід.
«Ми не можемо взяти автомат і піти в окоп, але це наш внесок у перемогу. Тим паче, коли навчаєш, кількість людей, які можуть врятувати себе і когось, збільшується в геометричній прогресії. Ми підрахували, що за ці роки навчили більше 30 тисяч військовослужбовців».
Окрім навчання медицині, волонтери також привозять машини на фронт. Нещодавно виповнилося чотири роки з моменту купівлі першого автомобіля. Всього вже пригнали 31 машину – ще 8 готуються до відправки на фронт. Також зібрали пів мільйона гривень на антидронову рушницю.
З 24 лютого і до середини серпня навчання військових були щоденними. Якщо раптом випадав вихідний, везли машини на фронт. Зараз графіки дещо простіші і більш прогнозовані.
«Не всі люди в оточенні можуть витримати такий мій режим. Дехто каже, це вже занадто, але це мій внесок у перемогу».
Дивитись також: Захисники волинського кордону. Хто вони і як минають їхні будні. Фоторепортаж
Щоб жити без страху, треба мати план
«Шкода, що 8 років деякі люди жили так, ніби війни не було. Але це не впливає на мої рішення. В мене завжди була думка, що війна не може бути в такому тліючому стані довго: рано чи пізно росія знайде можливість для прориву і тоді піде по трупах», – каже Тетяна.
«Боляче втрачати знайомих, зокрема бойових медиків, але це війна, і втрати будуть однозначно. Питання тільки в тому, чи людина помирає, коли нічого не можна зробити, чи тоді, коли шанс вижити був. Ми вчимо людей, щоб другого не ставалося», – додає вона.
Інструкторка ділить усі поранення на три групи: несумісні з життям, коли, хоч що робиш, а нічого змінити не можеш (навіть якщо ти професор, а поранений миттєво опиняється на операційному столі), легкі поранення, при яких людина виживе без негайної допомоги і почекає до наступного етапу, і поранені, які загинуть, якщо їм не допомогти на полі бою. Пріоритет – саме третя група. Бо, якщо зосередитись на легких пораненнях, помре більше людей.
«Чому я цим займаюся стільки років? Тому що радію, коли отримую повідомлення від військових про те, що вони змогли врятувати своє життя чи когось», – каже вона.
На думку волонтерки, війна навряд чи закінчиться наступного року, тому військовозобов’язаним потрібно готуватися до мобілізації.
«Ті, які прийшли на початку, не можуть воювати вічно. Потрібно навчатися, щоб не казали потім: «Чоловіка мобілізували, а він нічого не вміє». А чому ж він сидів 8 чи 9 років?
Тим паче, війна може прийти й у твоє місто чи село – ми живемо біля білоруського кордону. Треба мати план дій на цей випадок. І не один, а план А, план Б… Тоді не буде страху».
Текст: Віта Сахнік
Фото: Людмили Герасимюк та з архіву героїні
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
