Старий ринок і його ЛЮДИ. Репортаж

Старий ринок і його ЛЮДИ. Репортаж

Кожен ринок – то не просто шматок землі, на якому розгорнули торгівлю. То не просто контейнери. То не тільки рух, ґвалт, часто безлад і потоки різної людської енергії, яка виростає у нестримний колообіг подій і доль.

Кожен ринок – то сотні облич.

Він носить назву Центральний. Але всі звуть його просто – Старим.  Ми пішли на Старий ринок у Луцьку просто спитати у людей, хто вони.  

Знайомтеся. Бо, може, і ринку не стане. А люди – будуть.



З цих історій можна писати підручник. Можна виписати історію занепаду місцевих заводів, історію закритих дитсадків, у які не водили дітей, холодних і голодних університетів та інститутів, де не платили зарплат, жорстких правил виживання у 90-ті, коли люди з ночі займали собі місця на Старому ринку, щоб могти торгувати там зранку.

Ми шукали їх навмання. Але ці долі – типові та промовисті.


(8.30. Ще ніколи не ходила на ринок так рано. Як на зло, тієї суботи було морозно. Беру на ходу каву, грію пальці крізь рукавиці. Помічаю, як гарно грає вранішнє сонце на  бруківці на Сенаторки Левчанівської. Подумки вітаюся з порепаними стінами будинку адвоката Черевка. Зиркаю на новий дах над госпіталем. Такий звичний ритуал кожного наступного походу на ринок.

…Тим часом тротуари з кожною хвилиною стають рухливішими.  Починають рябіти клітчастими сумками і тарабанити візками.

«Дайте йому віджити самому». «Не чіпайте. Він – сам…». «Я не за себе переживаю, мені – щоб вони тут не пропали»… Я просила їх говорити про себе, а вони поміж тим говорили про ринок, бо вони – його частина.

Катя і собаки

Катерина. Підприємиця з луцького ринку, 
яка має тут не тільки свої кіоски, а й СВОЇХ собак і котів

Щоранку, коли приходить на свою точку, де зазвичай торгує джинсами, Катерина перевдягається у щось старіше, бере рукавиці і готує їжу бездомним собакам і двом добротним бездомним котам. Тут, на крайньому ряду ринку, фактично під мурами замку, її робоче місце. Поруч щозими у картонних коробках, вистелених шматками теплих одіял, ковдр і старими кофтами, наче в гуртожитку, гріються  собаки. З десяток.

Вони приходять сюди щоранку, щойно Катерина з’являється на робочому місці. І доки вона торгує, мирно сплять, їдять і гріються попід порожнім контейнером. Вона йде, вони – розбігаються. Навіть просто побачити їхню «спальню» – якось дуже тепло. Годувати й доглядати тварин Катерині допомагають сусіди й сусідки з торгових точок, що поряд.

 «То вам Катя треба, але вона не захоче з вами говорити. Ну, спробуйте…» – кажуть продавчині, зачувши, що ми шукаємо незвичну собачу «спальню» і її господиню.

«Гуртожиток» для чотирилапих

Шкутильгає старий Мухтар. Лопотить Муха. Підтягується Рудік. Мухтар тут чи не найстаріший, його підприємиця з ринку доглядає вже не один рік.

Старшого віку жінка в кутку намета порається з їжею для собак. Виходить. Струнка. Симпатична. Розповідати погоджується. Щоби не думали, «що на ринку стоїть хтось безсердечний».

«Якби ви бачили, як вони біжать мене зустрічати! Ніякий негатив після такого до мене не пристає. Поїдять, потім отут всі мостяться. Мухтара щеням викинули – вигляділа. Оця руда прийшла до мене років 6 тому і привела свою «доцю». Вони були такі, що я думала, що їх просто не відгодую, падали з голоду. …Я їх навчила: поїли – в коробочки, щоб нікому не заважали. Понастиляла «мєха», періодично замінюю», – розповідає жінка.

Бачити, як собаки розсідаються у заготовлені їм коробки, як кожен знає свою і не займає чужої – щось неймовірне. Командує вона. Тому – туди, той – «давай, переступай через Мухтара», той – «заходь з іншого боку, від Марії заходь»… Вони повертають голови, уважно слухають і слухняно лізуть у картонні «будки».

Лучанка Катерина на цьому ринку вже три десятка літ. Колись працювала лаборантом на консервному заводі. Завод «пропав». Пішла продавцем на ринок. 

«Поторгувала – побачила, що я сама можу справлятися спокійно. Купила контейнер, потім другий. Але то були торги! Тоді можна було на ті гроші і стерилізувати їх, і годувати. А зараз…  У три тисячі на місяць не вкладаюся.  Так, Мухтарику?» – усміхається.

Мухтар у відповідь піднімає одне вухо над своєю коробкою і співчутливо дивиться нам в очі. Щозими отак гуртом вони тут гріють-годують чотирилапих. Діляться грішми їм на нехитрі харчі. Іноді знаходяться ті, кому це не подобається. Але зазвичай люди реагують на це теплими усмішками. Бо це те місце на Старому ринку, де справді – тепло.

«Хтось прийшов до Раї і питає: а де Катя? А в мене так: собака Катя, кицька Катя і я – Катя. Питаю: «Вам Катя – яка?  – сміється підприємиця. А потім додає. – Сама боюся без роботи лишитися, дуже боюся. Але в першу чергу, прошу Бога, щоб мені хоча б цих котів і собак догледіти до смерті. Бо вони старі вже, їм – небагато… Хоч ще трошки. Якби ви бачили, як вони біжать вранці. Катя зазвичай плаче. Ці гавкають, ті нявкають, той лиже руки. І от – як?».


(Затримую погляд на старому, ще радянському, корпусі ринку. Десь в душі чомусь хочеться, щоби це совєтське ретро, увінчане  картатою мозаїкою,  не «рівняли з землею», а лишили для наочності.

У глибині приміщення – великий натовп. У ньому ти не бачиш очей. Бачиш тільки старі кашкети, шапки-вушанки зі штучного хутра, теплі хустки. Люди у цьому натовпі ховають очі. Вони не хочуть розказувати про себе журналістам, уникають камери. Але приходять сюди рівно о 9-й щосуботи. Уже кілька років поспіль)

Наталя. Андрій. І їхній натовп…

Наталя Шафета. Прийшла на ринок у 92-му, мала тоді всього 22...

Підприємці Наталя і Андрій Шафети прийшли на цей ринок фактично студентами. Їхня історія – типова. Про те, як на базари вийшли викладачі університетів…

Наталя і Андрій уже кілька останніх років роздають безкоштовний хліб лучанам. Щосуботи вони приходять в одне й те ж місце у старому, ще радянському павільйоні. Несуть сюди сотню буханок хліба. Той розлітається за хвилин 5-10… Тому натовп, який ховає очі, - «їхній» натовп.

Вона знає тут кожного. «Чого без палички?», «Що ж ви в куточку стоїте, ходіть сюди, не соромтеся», «Все буде добре, беріть»… А руки тим часом хутенько розкладають хлібини в порепані долоні (більшість у натовпі – старі люди). Хліб Шафети купують за свої гроші. Раніше брали теремнівський, тепер замовляють аж у тернополян, бо трохи дешевше.

Просто роздають хліб

Величина черги тут пропорційна вартості проїзду в громадському транспорті: коли пенсіонери їздили безкоштовно, черга перевалювала за сто, змінили правила проїзду – в межах 80-ти.

Цього разу їх 85. Але цього разу – не про хліб.

Уже більше 30 років вони працюють тут разом.
Люди звикли: бачать Наталю – шукають поруч Андрія

Вони не є крупними бізнесменами. Мають на ринку два магазини з одягом. Прийшли сюди ще в 90-ті. Якраз перед тим Андрій тільки вступив до аспірантури, уже вів практичні заняття у вузі. Наталя вчилася і на той момент була в декретній відпустці з дитиною. Обоє мають по дві (!) вищих освіти.

«92-й. Я працював у Луцькому політехнічному інституті, якраз була актуальна одноразова допомога з догляду за дитиною. Йду до свого керівника з цим (у нас дитина маленька), а він: «Ти повинен моральне задоволення отримати від проведення навчального процесу, а не чекати матеріальних благ». Саме після цих слів я обернувся – і пішов на ринок», – згадує Андрій Шафета.

«Ще й ринку як такого не було. Тільки площа перед оцим приміщенням. Там, де зараз овочі продають, стояла стіна, щось схоже на паркан, ворота і вздовж – прилавки. Саме на тих прилавках ми з чоловіком починали свою роботу. Поруч мужчина блузки продавав, зараз він – таксист. Який товар був ходовим, за той і бралися. Їздили по хмельницьках, чернівцях… Тоді був такий час, що справа стояв заслужений вчитель, зліва – кандидат технічних наук, але це нікого не дивувало.

Спочатку ми просто стали поміж бабусь, які торгували то нитками, то сірниками. Потім сюди рвонули молоді люди, такі от, як наша, молоді пари. Коли ми сюди прийшли, мені було 22, Андрієві – 24. Був період, коли люди вночі місця собі на ринку займали. Ворота закривали, то вони перестрибували через паркан. А іноді, щоб втримати місце, і ночували на ринку», – згадує Наталія.

Згодом вирішили, що краще мати один великий магазин, ніж кілька малих точок. Придбали. Облаштували. Потім ще один.

На їхніх очах виросло ціле покоління «базарників». Тут дружать, стають кумами, тут «спершу продаєш одяг дітям, потім ці діти виростають і беруть у тебе випускні сукні, і це так приємно»…  У Шафетів троє дітей. Магазин назвали абревіатурою з їхніх імен – ДАНА. Що буде далі, не прогнозують. Відверто говорять: опинилися між молотом і на ковальнею, бо ніколи не були проти реконструкції та порядку.

Тільки хто їх питав?

Андрій за ці 30 літ вивчив гарно українську, бо сам східняк і довгий час говорив російською. Наталя загартувала серце чужими бідами. Будуть захищатися. А поки не припиняють роздавати хліб. Хліб, до якого 85 людей уже звикли… Щосуботи.

Олександрівна з 65-го гастроному

Людмила Збагерська не вірила, що комусь у своєму віці
вже «буде потрібна» на ринку. А потрібна!

Людмила Олександрівна якось не вписується у галасливу атмосферу суботньої торгівлі у павільйоні Старого ринку.

Шум. Гам. Потік людей. Бряжчать телефони, шарудять кульки, дівчата за прилавками малюють червоним губи. А вона тихо і скромно усміхається через вікно свого кіоска.

Ранкові «ритуали»

Тим часом Людмила Олександрівна уже торгує))

«То кіоск, який Андрій колись купив, щоби підтримати мою сестру. Нам хотілося їй дати свою справу, щоб стала на ноги в непростій ситуації. А потім вийшло так, що мені ним довелося займатися. Довго. Дуже довго шукала продавчиню. А потім якось прийшла до мами, а в неї Людмила Олександрівна в гостях. То її подруга. Знає мене змалечку. «А ви не хочете спробувати?» - спитала…» – розказує Наталія Шафета.

Раптом хтось її перебиває. Якась жінка вітається, дає 100 гривень і йде собі далі. «Це на хліб. Ця жінка завжди дає нам гроші. Вона з місцевих, з ринку, звичайна собі жіночка, не з багатих. Але от небайдужа: бачите, просто прийшла і дала...» – пояснює Наталя.

Суботній хаос. Цей ринок нагадує окрему республіку
Тут можуть просто прийти і дати 100 гривень.
Шафетам на хліб

Знову звертаємо увагу на кіоск. Людмила Збагерська чимало років пропрацювала у радянській системі торгівлі. Була завідувачкою 65-го гастроному. Тоді найбільшого магазину в районі вулиці Карла Маркса (тепер пр-ту Відродження) у Луцьку. Довго відмовлялася від роботи на ринку. Не вірила, що хтось «її триматиме, пенсіонерку». Разом із чоловіком Людмила (попри поважний вік) неабияк допомагає онукам. Доглядає трьох дітей доньки, яка виховує їх без чоловіка і поїхала на заробітки. Допомагає з онуками невістці, бо син теж на заробітках.

Три роки торгує у невеликому кіоску різним кулінарним начинням. Долає тут міфи про радянську торгівлю і буркотливих продавців, бо сама – абсолютна міфам протилежність.

«Це моя робота. Я її любила, я її знаю. А як вже доля на ринок на старості занесла, то що ж... І тут - люди», – всміхається Олександрівна, перебираючи на прилавку картаті форми під кекси.

Десь поміж прилавків павільйону можна знайти і такі закутки

(Тут всі відвертаються від камери.

«Це журналістка. Хоче показати ринок зсередини. Розказати про наші долі. Розказати, як ми тут всі з’явилися…» Наталя Шафета зголосилася бути нам за екскурсовода. Йдемо з нею поміж ряди.

Бачу дівчат з кавою. Гріють пальці через паперові склянки. Прошу їх сфотографуватися.

«То тако з кавою просто? Зараз скажуть: нічого тут не роблять, тільки каву п’ють!» чую навзаєм.

«Ну, ви що? Вчора не бачили в новинах, як депутати просто у Верховній раді щось там собі з термосів розливали? То їм можна, а нам –  ні?!» раптом знаходжу підтримку збоку.

Типова «базарна» риторика. Завше можна почути останні новини. Часто у цікавій інтерпретації)

Вихователька. Три історії до кави

«То тако з кавою просто?!»

…Тим часом білявка з філіжанкою хутенько завченим рухом рівняє товар на своєму робочому місці. Теплі дитячі штанці, лосіни і всяке таке. Вгорі – дитячі кофти з гольфами.

«А що розказувати? От я вихователька – і нічого. Пишіть: 10 років пропрацювала в садочку, прийшла на ринок – і 22 роки тут стою…» – озивається вона. Ольга Копач. Закінчила Луцький педінститут. Працювала вихователем.

«Хіба я одна така? У мене чоловік був військовим, а в той час зарплати військовим не платили. В один момент зрозуміла: треба заробляти, щоб жити. Тепер я підприємець», – розказує.

Покупців у суботній ранок – негусто. Після перенесення зупинки біля ринку тут людей все менше й менше. Ольга переходить на найбільш болюче.

Олька Копач: «Я – вихователька. І хіба одна така тут?»

«Ми всі шкодуємо, що раніше не добивалися реконструкції. Тут ніхто нічого зі своєї кишені нам не дав, все й так за свої. Якби можна було почати спочатку, то ясно, що все було б інакше. Куди я піду, скажіть? Мені 56 років. Куди я зараз піду? Нікуди… Нам колись завше казали: «Вам што плохо? Вас не чіпають. Стоїте, то стійте». А виявляється, чіпали.

Два роки тому була в Італії, на Сорентійському півострові. Понеділок – базар. Виділяють вулицю в одному містечку. Торгують до 15 години. І так само, повірте, як і в нас, залишився бардак: фрукти гнилі і те все, але приїхала швидко служба і прибрала. Наступного дня базар уже в іншому містечку… Вони думали що ми підемо, покупляємо там місця. От ходили наші недавно знову глянути, що там на ДПЗ. Кілька контейнерів вивезли, вони стоять у болоті. Сміття. Болото. Бардак», – зітхає.

… «Пів мого заводу виїхало в Італію.  А я сюди», – відставляє свою каву Людмила Шевчук. Вона 27 років вона торгувала у магазині на електроапаратному заводі. Продавала там лічильники.

Людмила Шевчук. Вірила в завод, опинилася на Старому ринку...

«Зараз він на грані, а колись ми мріяли про те, як нам на заводі буде добре. Ми всі вкладали в нього гроші. Він же працював на весь Союз, тому що там робили запчастини до ракет (був такий там 9-й цех, секретний). Мали надію, що завод вистоїть, хай би там що. Але все розлетілося швидко», - розказує.

Її дочка вже 14 рік працює у Празі. Розказує: коли там у центрі міста розбудовували великий розважальний центр, під яким «розлігся» старий блошиний ринок, то ринку зумисне виділили землю навпроти. Але не знесли.  «Хай-но поїду. Сфотографірую», – сьорбає каву.

Людмила Забужчук. Варить їм каву)

…Каву їм варить вона – Людмила Забужчук на одному з центральних рядів вже давно тримає кіоск із гарячими напоями та хот-догами. Її історія – історія про крах шовкового комбінату. 17 років там. Далі – тут.

«Давно?» – питаю.

«Вже 20-ть»…

На «жовто-блакитному ряду» не втрачають оптимізму

(«То «Передринкова площа». Отам, де собаки, - «Підзамкова». Отут у нас «Трикутничок». Є «М’ясні ворота», є ще «Жовто-блакитний ряд», «Білий ряд», «Весільний ряд». А це вже ринок приватний. То вже трохи інше…» ми йдемо далі, вивчаючи історію місць і рядів.

За 30 років ринок перетворився на місто в місті, зі своєї колоритною топонімікою.

«Дайте йому віджити самому». …Чую раз-по-раз нові й нові історії. Про родинні династії. Про дітей, які тут виросли. Про те, як когось збирали гуртом на війну. Про «Боже, як же зразу було соромно, бо це ж була спекуляція». Десь на весільному ряду зустрічаємо «Доцента» із «Самооборони». Десь помічаю зачинений кіоск: тут торгує мама товариша мого сина, яка нині мужньо бореться з онко. Подумки прошу в Нього для неї сили)

 «Я мав тоді 20-ть...»

Петро Козіна. Зірвав спину, торгуючи м’ясом. 
Тепер торгує будівельним крамом

Він орендує в облспоживспілки маленький куток. Вхід зі стоянки. Над дверима – вивіска «Магазин «Господар». Під стіною  – нехитрий хазяйський реманент. Усередині – царство шурупів, цвяхів і знову смачно пахне кавою.

Більшість людей тут називає магічну цифру 20. От і він. 20 років уже є підприємцем. У 20-ть колись сюди й прийшов.

«Он вам турбота про територію ринку – під ногами. Два місяці тому розрили тут на стоянці – і лишили. Люди мусили самі виходити і засипати ці ями, бо нереально було їздити», – підбиває ногою присипаний земле щебінь. Веде нас у свій магазин.

А тим часом на рядах з «гуманітаркою» – вже промовисто порожньо

Петро Козіна тепер торгує товаром специфічним, «вузькоспеціалізованим», каже. То він про різний будівельний крам.

А спершу, коли «мідним тазиком» накрився Луцький міськкоопторг, де працював зі своїм дипломом товарознавця продовольчих товарів, став на ринку торгувати м’ясом.

«Я мав тоді років 20. От у 20 – ти без роботи. Куди тоді всі йшли? На ринок. Ми торгували товаром, який не потребує великих коштів, – продуктами. М’ясом у м’ясному павільйоні. Тягаючи туші, за деякий час зірвав спину. Довелося в оренду взяти цей магазинчик. Рік пішов на те, щоб напрацювати клієнтську базу і розкрутити цю точку», – згадує.

Люди тут йдуть до того, кого знають. Його магазину – років 9. Слово за слово – і Петро майстерно викладає нам всю гірку «математику» Старого ринку. І стає зрозуміло, чому ж їм так болить.

Ринок можна любити тільки за такі «замальовки»
...Або – такі))

«Я – то я… Років 20 тому, коли я починав тут працювати, багато підприємців купували свої точки за шалені гроші. Контейнери тут тоді коштували 5-10 тисяч доларів. Точки на центральному ряду продавали за 15 тисяч. Перші магазини над дорогою – за 20 тисяч доларів! Уявляєте? Були люди, які в той час вклали гроші не у трикімнатну квартиру, а в магазин. Тут є магазини, викуплені на аукціонах разом із землею під ними. Як, як із цим будуть розбиратися?..

Ми стали заручниками ситуації. Все платимо ж, відповідно, ті, на кого ми працюємо, повинні були б подумати про реконструкцію, впорядкування, парковку, але ж ні. А зараз виходить, що нібито підприємці зробили бардак у центрі міста, біля замку. Ми – за порядок. Хіба нас хто слухав? Але ми вперто доводимо, що є сформована група підприємців, які платять сумлінно, які працюють, і які мають право лишитися працювати тут», – от і все.

Сергій, черевики і плюшеве серце

Сергій. Рядовий майстер з ремонту взуття

Його «апартаменти» нагадують казку про Цибуліно. Нагадують історію про кума Гарбуза і те, як він собі хату з цегли мурував. Сергій теж сидить у тісній комірчині  фактично під стінами замку.

Він – майстер з ремонту взуття. Тому кілька квадратних метрів просто завалені чобітьми, черевиками, кросівками, сумками, іншим реманентом і нехитрим приладдям для ремонту. Десь у цьому всьому на диво вміщається велосипед. Ним майстер їздить на роботу і з роботи.

У глибині помічаю невеликий екран телевізора (щоб не скучно), а під ним - плюшеве серце. На кшталт тих, які дарують на Валентина. Туди він встромляє свої голки.

У дитинстві Сергій упав із черешні і отримав травму голови. Слід від травми лишився на все життя. Пробував заробляти по-різному, спинився на ремонті взуття.

«Хто візьме на роботу такого, як я?»
Черевки, чоботи, сумки… і серце в голках

«Бо до тієї травми, що маю, додалася епілепсія. А з таким діагнозом ніхто не візьме нікуди. Так вийшло, що працював з одним майстром, а потім вирішив спробувати це робити самостійно. От п’ять років це й і роблю. Тут знайшов місце. А закриють, то куди? В нікуди. Тут грошей багато не заробиш: мої клієнти – то люди  цього базару і люди, які приїжджають із довколишніх сіл. Перекинуть ринок на ту сторону, то навряд чи хто поїде туди, щоб взуття ремонтувати. Вже й думав, чи там щось робити. Але не стОїть. Понімаєш: не стОїть…» - виймає голку з плюшевого серця і починає нею шпортати чорного черевика.

Можливо, хтось у ньому витоптав не один «базарний день».

P.  S...

«19 грудня ми хотіли зробити мітинг. За три дні мали писати заяву про такий намір. Написали. То міськрада швидко організувала навзаєм концерт дитячий і сказала, що там буде загальна молитва. Мовляв, ми – безсердечні такі. Не було молитви… Ні, ми не безсердечні. Так і напишіть».

Можна писати ще сотні подібних історій. З кожного нового походу на Старий ринок. Але нащо? Вони – однакові. От тільки люди – різні.

І може, цього ринку скоро не буде, але люди – будуть.

Запам’ятайте їхні щирі прості «базарні сторіз». Тепер то клаптики історії цього місця.

Довідково. Старий базар стали називати «старим» після того, коли у 90-ті в Луцьку постав ще один ринок – Завокзальний. Його у народі охрестили «Варшавкою». Поява цього ринку – це результат містобудування в радянські роки. Ринок на місці нинішньої 8 школи поставили ще у 1924 році, про це знадувала краєзнавець Ірина Левчанівська. У 60-х роках луцькі архітектори приступили до втілення нового генплану. Добудували 8-му школу, засипали болото, десь тоді звели і електропідстанцію під мурами замку Любарта, почали її будувати у 1959-му. Згодом тут поставили великий торговий павільйон, заасфальтували площу перед ним і облаштували навіть сфери з клумбами. Ринок назвали «Центральним». Тільки у 1987-му споруду передали на баланс облспоживспілці. В 90-ті довкола павільйону почали хаотично ставити кіоски...

Текст: Олена ЛІВІЦЬКА

Фото: Ірина КАБАНОВА

Ранок на підходах до Старого ринку. 
«Базарники» бачать Луцьк – таким...

Встає сонце над «М’ясними воротами».
Вхід до ринку зі сторони Ковельської
«М’ясні ворота», бо поруч приміщення, куди звозять туші 

Той самий старожил-павільйон
9-та ранку. Торгівля вже йде. Крам – різний...

Коли людей мало, «говорять» вивіски...
Він свідок багатьох луцьких подій

Оздоблений ось таким радянським раритетом
...І таким

Сюди йдуть за овочами, рибою та м’ясом

Навіть реклама тут – колоритна. 
Так у пострадянські роки було модно лікувати алкоголізм...
Зрідка заходять «чужинці»
А загалом – тут всі свої))
Місце, де Шафети роздають хліб
Одні з тих, хто тут найдовше

Раритетів – вдосталь, можна влаштовувати фотополювання))
Цей трохи «приховали». Але влітку він навіть працює
Ринок має кілька критих центральних рядів. Цей охрестили «жовто-блакитним»
Людмила, яка вже 20 років продає тут каву і хот-доги

На кожному кроці кажуть: вони – не безсердечні і «теж люди»

Вхід на «підзамкову площу»

«Привіт»))
Катерина, яка годує і гріє нічийних собак
От як витримати ці погляди?...
Ринок навпіл ділить дорога. Там – теж колоритно
Тут можна купити кроля, курчат. каченят і всяку іншу живність
Навіть – цю))

«Вам не передати, як тоді було соромно все це починати.
Нам казали, що то – спекуляція»
Колись тут торгували весільними сукнями. ряди досі – «весільні».
А суконь уже на ринках не купують...
Ще радянські споруди підлаштували під інші потреби
«Свої» на ринку навіть місцеві безпритульні
Петро теж прийшов сюди у 20-ть.
Поставив на ноги свою маленьку справу. Що далі?
Ті, хто пише новітню історію цього ринку,
мають знати, ринок – то ЛЮДИ. 

 


Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.

Залишити коментар
#БудьПершим — підписуйся на нас у соцмережах:
Попередня новина Ветерану війни з Волині виповнилось 106 років. Він найстарший серед усіх колишніх фронтовиків
Наступна новина Де відсвяткувати День закоханих лучанам



Останні новини
Схожі новини