То був день туризму. З цієї нагоди у Волинській ОДА вирішили провести місцевих туроператорів та журналістів трохи іншим маршрутом, ніж той, яким зазвичай возять туристів.
«Ми хочемо показати, що на Волині є не тільки Луцький замок та Світязь. Цікаве можна почути й побачити іноді навіть у дуже несподіваних місцях», - задає тон мандрам Станіслав Ольшевський. Начальник відділу туризму нам цього дня – за гіда.
Поїхали?
«Покажете де там та знаменита інстаграмна дорога у воротнівському лісі?» - цікавиться Станіслав у прес-секретарки волинських лісівників Світлани Думської вже коли автівка рушила в дорогу.
І тим інтригує всю компанію.
Зупинка перша. Сосни… в банках?
Ми звертаємо до насіннєвого центру в Гаразджі під Луцьком. Місце для медійників – не нове. А от представникам місцевих туроператорів – цікавіше. Тетяна Неводнічик, директорка центру, вправно розказує про величезну кількість декоративних рослин, яку тут вирощують, про складнощі акліматизації, показує ялинки, які тут уже рихтують на новий рік.
Далі – комірчина зі стелажами з банками. На етикетках «Сосна звичайна…».
«Банк насіння – то не від того, що насіння в банках», - сміється Світлана Думська. Хоч реально таки в банках.
Тут зберігають резерв насіння на випадок неврожайного року. Тутешній банк з’явився першим в Україні.
«Маємо дві камери: в одній – жолуді дуба звичайного (камера розрахована на 5 тонн жолудя), в іншій – насіння шпилькових і листяних (до 2 тонн). Всі лісові господарства здають нам насіння. Тут його перечищають на сепараторі, сушать, засипають бутлі і контролюють вологість. У кожній банці – шматок паперу, за ним спостерігають за вологістю усередині. Насіння тут може зберігатися до 10 років», - каже Тетяна Неводнічик.
В одній трилітровій банці – 10 тисяч насінин. Подивитися, як лісівники відбирають добірне насіння сосен, ялин та всього іншого, як і де його зберігають і як виглядають майбутні ліси у трилітрових банках та більш об’ємних бутлях – легко, просто і цікаво. Кажуть, екскурсію за бажання може провести будь-хто із працівників.
Зупинка друга: дорога з Інстаграму
Насамкінець – інстаграмна дорога.
Ми не заїжджаємо у знамените уже воротнівське лісництво, яке після реконструкції стало меккою для волинян, котрі люблять мандри, натомість звертаємо на нову дорогу, збудовану в лісі, що сполучає Гаразджу із Лищем.
Грунтовий шлях через ліс тут був давно. Але позаяк це той напрям, який значно скорочує дорогу мешканцям Гаразджі до сусіднього Лища (якщо навпрошки, то 1,7 км, якщо в об’їзд, то 20 км), її зробили автомобільною. Тут забороняють тільки курсувати вантажівкам.
Наймальовничіше місце – дорога на крутих схилах, над якою тунелем сходяться дерева. Восени ця локація дуже гарна.
«Це я називаю її інстаграмною, бо цього року бачила море світлин в інстаграмі саме з цього місця», - сміється Світлана.
Зупинка третя. Медовуха і столітні вулики
Музей меду в Баєві. Колись то був старий клуб. У цій хаті, зведеній ще 1949-го і досі на стіні потріскалася глина, вікна – безнадійно старі і безнадійно романтичні. Колориту додає – густий мох на старому шифері даху. Музеєм меду його зробили місцеві пасічники.
Будували хату з місцевої глини, воду брали з баївського джерела, випікали цеглу поруч. Перший експонат за порогом – та сама цегла, з якої ці стіни збудовані…
«Тута була сільська рада, тута бібліотека, а ця сторона – то клуб», - так Іван Душак із Баєва розказує про будинок, в якому нині єдиний в Україні музей бджільництва.
Нині то цікаве місце для туристів.
«Я був пасічником, і діло в тому, що трохи був і трохи завклубом. Це приміщення 10 років стояло закрите, нічого у ньому не робили. Попросили мене, щоб я трохи підтримав тую, як то кажуть, культуру. Мені це вдалося. І от одного разу в мене на пасіці було зібрання пасічників, ми там вирішили робити музей. Та не було для цього приміщення. Нам давали кімнатку, де можна було примоститися, та й все, а треба було десь щось сховати, десь сісти посидіти. Правильно чи нє? Якось кинув оком на той свій клуб і пішов до голови сільради спитати, чи не можна щось із ним зробити ( клуб вже був закритий). Вона каже: якщо зробите за свої гроші…», - згадує пасічник.
Так зібрали 30 тисяч. І – почалося.
Іван Душак наповнив ці стіни неймовірною кількістю експонатів. Тут можна побачити тьму старих речей із побуту селян Баєва. Він описав і зібрав (вдумайтеся!) історію кожної баївської хати. Тут – увесь реманент пасічників, від того, яким він був напочатку 20 століття, до нинішнього. Тут – різні види вуликів, які використовували волинські пасічники, і про кожен із них Іван Душак може розповідати годинами.
Один із вуликів, наприклад, це старезне дупло. Пасічнику, який цю дуплянку віддав у музей, було 96. Він почав розводити там бджіл, коли дерево вже було сухе. Тому тільки уявіть, скільки такому вуликові років!
Нас майстерно занурюють у атмосферу медозбору, вдягають всім симпатичні бджолярські кептурики і ведуть мандрувати різними регіонами Волині у різному часі, розказуючи, де і хто які вулики робив, в яких ховалися повстанці, як пасічники уникали податків з кожного вулика, як позначали у лісі знайдені дупла з медом і як боронилися від ведмедів.
Відоме волинське подружжя медоварів Марія та Антон Шотіки тим часом у вишиванках частують усіх медами. Кажуть, прийшов час замінити шампанське на весіллях на медову наливку. Бо це наше. Бо це здавна пили на Волині. Бо навіть під час з’їзду монархів у Луцькому замку випили кількасот літрів меду.
Поки найчастіше на екскурсії сюди їздять школярі. Але і дорослим тут цікаво. Правда, скоро старий мох із даху приберуть, бо музей зібралися перекривати.
Тому спішіть побачити це місце осінньо-колоритним.
Зупинка четверта. Брани як волинські Карпати
Але справжня осінь нас застала тільки тут. Село Брани на Горохівщині. Безлюдне. Холодне.
Дорогою забираємо в машину двох жінок, які їдуть на збори в школу. Ті відверто розказують: автобуси не їздять, доріг нема, десь у сусідньому селі Довгин є пекарня, де печуть хліб, і показує кудись на ферми-руїни.
У Бранах дві надзвичайно гарні церкви. Виїжджаємо за село, бо нам у тамтешні ліси. Стас Ольшевський пропонує пошукати найвищу точку Волинської області.
За гіда тут стає досвідчений географ, викладач СНУ Василь Войтович. Саме він із друзями торік визначив ту точку і встановив на цьому місці стовпа.
Навіщо це треба?
«Та все з туристичною метою. Туристичний продукт треба створювати. Його треба зробити, окультурити, розробити під це маршрут. Знайти цю точку і промаркувати її – то одна з наших ще студентських ідей. Якось зібралися з друзями і вирішили це зробити», – каже Василь.
Краєвиди тут – майже карпатські. Горби, між ними пасіка, осінь і багряні кущі шипшини то тут, то там. Дорогою зустрічаємо то корів, то коней, то рядок мисливських веж – і жодної людини. Є ще хрести у рушниках.
Як не прикро, але найвищої точки ми не знайшли: почався дощ, попереду ще дві зупинки, всі мусили повертати з маршруту назад.
Найвища точка Волинської області розташована у Горохівському районі неподалік села Брани: 3,5 км на Південний Схід, на Південь – 3 км. від села Борисковичі та в 4 км на Північ від села Бужани. Ширина Волинської височини – 40-50 км. Середня висота Волинської височини – 220-250 м. Найвища точка Волині має такі координати: B 50° 23' 50''.4485, L 24° 47' 59''.7304 та висоту над рівнем моря – 292,56.
Зупинка четверта. Просто пивзавод
На Волині є не тільки свої меди, а й пиво. Здавна варять його у Павлівці (колись то містечко Порицьк) на Іваничівщині. Нині Павлівка стала центром ОТГ, отримала нове дихання і прагне разом з тим розвивати і туризм разом із тим.
Тому нас зустрічає заступник голови Павлівської ОТГ Ніна Петренко і натхненно розказує, скільки кіл пекла пройшли, щоби стати ОТГ, на що вирішили потратити гроші, яких стало в бюджеті більш, і що вони вже заробляють, але все ще дотаційні. Тоді бюджет громади становив 700 тисяч гривень, після реформи – 60 мільйонів 268 тисяч.
«Ого! Скільки на туризм будете виділяти?» - запитує хтось із натовпу.
«Скільки треба, стільки й виділимо», - відповідає вона.
У момент нашої екскурсії побачити процес виготовлення пива не вдалося, бо його роблять невеликими партіями.
За екскурсовода цехами та підвалами – мікробіолог Любов Зелінська. На підприємстві саме триває реконструкція.
Колись на Павлівському пивзаводі виготовляли солод, тепер купують. Відповідно цех, де робили солод, - зазнає змін.
«У нашому пиві тільки вода, солод, хміль і дріжджі, - каже жінка. - Витримуємо 21 день у наших підвалах, далі фільтруємо і даємо людям».
Окрім пива, у Павлівці продукують ще й столову воду «Йоданка Павлівська» та різні безалкогольні напої. Воду беруть із місцевої скважини. Вона тут, запевняють, корисна і чиста. А от йодний концентрат, який додають у воду, купують аж в Чехії, що й здорожчує цей продукт.
Завод – це єдиний з об’єктів, що колись належали Тадеушу Чацькому, місцевому магнату, і вціліли дотепер. Польський шляхтич, відомий освітянин, економіст Тадеуш Чацький мав у Павлівці маєток.
Відбудували завод у 1958-му, а у війну його розбомбили. Розповідають у селищі, що тут посприяв приїзд Микити Хрущова на Волинь. У розмові із шахтарями той запитав, що шахтарям треба для життя, а ті відповіли, що санаторій у Павлівці відкрити і пивзавод відновити. Санаторій відкрили, він на місці маєтку Чацького, один із корпусів якого розбили під час Другої світової, інший – згорів.
ЧИТАТИ ТАКОЖ: Кабріолет, живі коридори і урядовий потяг в Іваничах. Як на Волинь приїжджав Хрущов. ЗГАДАТИ ВСЕ
А після відвідин заводу хтось повіз із собою низку вражень від цікавих історій, яких тут наслухався, а хтось ще й трохи пляшок пива, бо в скромній ресторації біля підприємства воно коштує значно дешевше (15 грн - уроздріб, 7,50 грн – оптом).
Зупинка п’ята. Ферма, сир, дегустація
До Павлівської ОТГ входить і село Старий Порицьк. «Надцять» років тому на місці колишнього колгоспу заснували еко-ферму. Ферма «Старий Порицьк» взялася виробляти продукт, який важко продати на кожному кроці, бо він – особливий. Йдеться про органічну сільськогосподарську продукцію. На фермах «Старого Порицька» корови їдять тільки органічні корми, бо тут все вирощують самі і зовсім не вносять хімії. Товар високої якості, а отже, і вищої ціни.
Частину виробленого тут підприємство експортує, частину – продає у магазинах в основному у великих містах на кшталт Києва, Львова, Дніпра чи Харкова.
Зовсім недавно у Старому Порицьку відкрили і сироварню. Та ще й таку, де охоче проведуть екскурсії і влаштують дегустацію тамтешніх сирів. Тут роблять 4 види твердих сирів та 3 види м’яких.
«Це у нас бринза, це старопорицький, це в нас новий сир гауда з пожитніком…» - нам пропонують скуштувати сири, які роблять у селі на Іваничівщині.
Розказують, що сир гауда з пожитніком недавно виборов першість на одному з сирних фестивалів у столиці, перемігши потужних конкурентів-виробників.
«Ми хотіли знайти нову фішку. Вирішили робити гауду. Не вистачало пожитніка, знайшли ферму на Львівщині, де вирощують це насіння і мають відповідні сертифікати. Додали пожитнік у гауду – і вийшов смак, що нагадує смак сиру з волоським горіхом, щоправда, жодних горіхів там нема», - каже комерційний директор підприємства Наталія Ткач.
Окрім сирів, у Старому Порицьку роблять й іншу молочну продукцію: масло, молоко, кефір, йогурти. Знайти їх можна, наприклад, на полицях магазинів мережі «Сільпо». Працюють в основному під замовлення, тому що продукція короткотермінова і зберігати її десь на складах немає змоги.
Чому вони охоче йдуть на контакт і не проти проводити екскурсії та сирні дегустації? Багато хто просто не розуміє, чому ця продукція – така, як є.
Чому, наприклад, кефір від «Старого Порицька» банально схожий на кисле молоко, яке скибочками падає в тарілку чи в кружку? А тому, що без хімії.
Тому ставку тут роблять на популяризацію. І якщо б у Старий Порицьк приїхала якась група людей на екскурсію, то її б тут провели.
Як і дегустацію сирів, за певну плату.
Текст і фото: Олена ЛІВІЦЬКА
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
