Віктор Анатолійович Вілентко – прапорщик в одному з підрозділів, що утримує лінію оборони на Бахмутській трасі. До війни був головою Іваничівської районної ради. У нього дві вищі освіти — Львівська політехніка та Національна академія управління при Президентові України.
З перших днів російської агресії Віктор Анатолійович активно долучився до допомоги військовим — з однодумцями екіпірували та забезпечували всім необхідним земляків, які за мобілізацією вирушили на захист країни, – інформує пресслужба Операції об’єднаних сил у фейсбуці.
Переломним моментом для голови районної ради стала трагедія з земляками, які загинули в бою під Волновахою 22 травня 2014 року.
«Це були страшні і трагічні дні, коли привезли наших полеглих земляків. Більшість із нас тоді усвідомили, що йде справжня і страшна війна, з великими втратами, — пригадує ті події чоловік. Напруга в місті була неймовірна, трагедія розколола містян. Одні виступали проти відправки волинян на Схід, інші ж, розуміючи всю відповідальність, — продовжували виступати за те, що ворога потрібно зупинити на східних кордонах, і йшли до військкомату», – зазначає Віктор Анатолійович.
— Це були дні неймовірної напруги та випробувань і для людей, і для районної влади зокрема. Мітинги, численні акції, перекриття доріг — все було, — продовжує військовий. Саме тоді, після нетривалих роздумів, Віктор Вілентко вирішив іти на війну. До того ж у нього був досвід строкової служби.
У серпні 2014-го доля закинула Віктора Анатолійовича у 24-ту окрему механізовану бригаду. Саме тоді формувався батальйон, і чоловіка направили до мінометників. Там із вчорашніх цивільних людей командири в найкоротші терміни сформували потужний колектив, який і вирушив незабаром на Схід.
Вони змінили побратимів на Бахмутській трасі. Точились запеклі бої, і від професійності мінометників залежало життя піхотинців.
«Ми підтримували побратимів вдень і вночі. Згодом, після тривалих боїв, підрозділ відвели на короткий відпочинок. А вже потім направили в Авдіївку. Мій батько родом із Донецька, там і досі живуть мої родичі, — ділиться Віктор Анатолійович. — Одного разу на блокпост, що був поруч зі знаменитою авдіївською дев’ятиповерхівкою, підійшла до нас місцева жінка, десь моїх років, і каже: «Чого ви прийшли сюди, ми самі тут розберемось». А я їй: «Ось там, у Донецьку, за кілька кілометрів звідси, є будинок, де виріс мій батько, де живуть мої двоюрідні брати і сестри». Жінка у відповідь не сказала ані слова, і пішла, — продовжує чоловік.
Мінометники батальйону вже мали бойовий досвід, тому саме на підступах до Авдіївки воювали добре і результативно. Після року служби чоловік звільнився, поновився на роботі в райраді і продовжував підтримувати військо як волонтер. Саме під час однієї з таких поїздок — у 2016 році під Мар’їнку до земляків — Віктор Анатолійович отримав пропозицію від командира батальйону знову стати у стрій. І відразу ж погодився.
«Я на роботі працював із максимальною самовіддачею, працював для людей, але ж війна змінила все моє життя, вона вже не відпускала… І тому, як тільки запропонували повернутись, одразу ж і погодився одягнути армійський однострій знову», – розповідає він.
З того часу чоловік разом із побратимами відбув чимало ротацій на Сході. І планує ще залишатись у строю, підтримати молодь, передати свій бойовий досвід. І так склалося, що на цій ротації вони тримають оборону саме в тих місцях, де стримували ворога в чотирнадцятому та п’ятнадцятому, де Віктор Анатолійович втратив чимало своїх друзів і побратимів.
Громада вкотре довірила йому — і на чергових виборах обрала депутатом районної ради. Звісно, Віктор Анатолійович не може наразі активно працювати як депутат, але підтримка людей і його присутність на сесіях і є тим уявним ланцюжком, що поєднує народ зі своєю армією.
Читайте також:
Бажаєте читати першим найважливіші новини Луцька та Волині? Приєднуйтеся до нашого каналу в Telegram! Також за нашим сайтом можна стежити у Facebook, Google+ та Instagram.
